Від початку 2014 року я вів список прочитаних книжок. До кінця року ше цілих 12 днів, але я вже не буду нічого читати, сесія, і всяке таке :). Тому можна вже писати свої враження від кожної книжки, і ставити оцінки. Пум-пурурум.

Цей запис такий довгий, шо я навіть зробив для нього зміст.

Сергій Жадан «Anarchy in the UKR»
Андрей Льгов «Непобедимый Олаф»
Ернест Хемінгуей «Сніги Кіліманджаро»
Джордж Орвелл «Ферма „Рай для тварин“»
Линус Торвальдс «Just for fun. Рассказ нечаянного революционера»
Стівен Кінг «11/22/63»
Джек Лондон «Безумство Джона Харнеда»
Чак Палагнюк «Бійцівський клуб»
Ґабріель Ґарсіа Маркес «Розповідь моряка»
Филип Киндред Дик «Помутнение»
Стівен Кінг «Поле бою»
Марианна Цой, Александр Житинский «Виктор Цой. Стихи. Документы. Воспоминания»
Слава Баранский «Сомнение. Манифест для тех, кто готов выйти из толпы»
Еріх Марія Ремарк «Чорний обеліск»
Ерих Мария Ремарк «Триумфальная арка»
Николай Никулин «Воспоминания о войне»
Стивен Кинг «Девочка, которая любила Тома Гордона»
Генрик Сенкевич «Камо грядеши»
Сергій Лещенко «Межигірський синдром. Діагноз владі Віктора Януковича»
Ентоні Берджес «Механічний апельсин»
Чарльз Буковскі «Сендвіч із шинкою»
Стівен Кінг «11/22/63» (ше раз)
Далтон Трамбо «Джонни получил винтовку»

1. Сергій Жадан «Anarchy in the UKR»

Типова жаданівська книжка, читаючи, занурюєшся в атмосферу бомжацтва, роздовбаності, непричесаності, обриганства, дивних людей і вчинків, якихось придурків і укурків, і почуваєшся там дуже зручно. Намішано багато приколів і філософії. Як в Сімпсонах. Тобі і смішно, і доводиться задумуватись.

Оцінка — 4/5

Пара вибраних цитат:

Кілька років тому на цій трасі розбився мій брат. Він зіткнувся з якимись бізнесменами, вони вискочили на його смугу і він нічого не встиг зробити, відбувся зламом ноги, машину мусив викинути, нічого доброго з неї вже вийти не могло; кожного разу, проїжджаючи це місце, я думав — цікаво, думав я, що там могло залишитись, мають же там бути якісь сліди, чорні смуги від скатів на асфальті, погнуте залізо огороджень, рвана джинса в подорожнику, запах розлитого бензину, кров, урешті-решт, там має бути кров, якщо її не змили дощі, але змили очевидно, мусили змити.
Мій брат кілька разів у житті розбивався, він розвалював свої мотоцикли, скільки їх там у нього було, падав на повній швидкості, здирав шкіру, рвав одяг, але вставав і їхав далі, мов так і треба, в його житті було стільки машин, що я навіть не про всі з них пам'ятаю. В дитинстві він мене теж вчив їздити, але з цієї затії так нічого й не вийшло — я завжди боявся швидкості, і дотепер боюсь, можливо після того, як у дитинстві, напившись, ми з приятелем украли важкий урал з коляскою і довго розганяли його ось такою самою трасою — безнадійною і неремонтованою, а коли кінцево розігнали, я помітив, що міг друг, котрий, до речі, сидів за кермом, встиг заснути. На повороті урал злетів із траси і якимось дивом проскочив між опорами ліній електропередачі. Ми залишились живі і відразу протверезіли, я боюся швидкості, боюся кудись їхати, більше за це я боюсь лише зупинитись.

…вони тобі розкажуть, і про рідну землю старобільщини, до якої вони припадали своїми розчуленими синівськими вустами, і про штурм Берліна, в якому вони брали вирішальну участь, говоритимуть, витираючи рукавом скупу чекістську сльозу і безсовісно переграючи в найбільш інтимних місцях, з дитинства не люблю ветеранів, всі ці ветерани, вони поводили себе як бляді на першому побаченні — вимагали квітів і духових оркестрів, лізли на сцену і пускали соплі, говорячи про Кобу, справжні солдати так себе не ведуть, одним словом.

…політика з'явиться пізніше, вже в дев'яностих; тоді політики не було, світ тримався своїх меж і за них не виходив, життя було самодостатнім, країною можна було пишатись, з батьків варто було брати приклад, пропаганда не зайобувала, соціум не давив.

Решта цитат

2. Андрей Льгов «Непобедимый Олаф»

Така собі казочка про вікінгів, цікаво, бо можна шось почерпнути про Скандинавію, скандинавську міфологію і всякі такі речі. Прикольно читати, що вікінги думають про християнство, яке в них зовсім не було поширене, про атеїзм. Читається легко, здається, це книжка для середнього шкільного віку :)

Оцінка — 4/5

— Атеисты — это такие люди, — начала птица Ра, на миг задумавшись, как бы получше объяснить гостям, — которые ни во что не верят, если не пощупают руками, не полижут языком, не нюхнут носом. В общем, дикари. Эти люди не верят в богов, в существование собственной души и то не верят. Говорят: "А покажите мне мою душу".

Король поежился, представив эту позорную для воина казнь, и решил, что заменит ее на "кровавого орла", старинную народную норманнскую казнь. Это когда человеку вытаскивают наружу ребра, со стороны выглядит, словно раскрытые крылья у птицы. Больно, но не унизительно.

Решта цитат

3. Ернест Хемінгуей «Сніги Кіліманджаро»

Якась безлика книжка, от зараз, майже за рік після прочитання я не можу нічого про неї згадати. Нічим не вразило і не запам’яталось, може я просто її не осягнув.

Оцінка — 2/5

Кілька цитат

4. Джордж Орвелл «Ферма „Рай для тварин“»

Казочка про те, як тварини будують в себе на фермі демократію, а виходить Радянський союз. Цікаво і повчально, вся книжка це суцільна аналогія.

Оцінка — 3/5

Усе, що на двох ногах — ваш ворог. Усе, що на чотирьох ногах і з крильми — ваш друг. І затямте собі: в боротьбі з Людиною не уподібнюйтесь їй. Навіть коли здолаєте її, не перебирайте її вад. Тварина не повинна мешкати в будинку й спати в ліжку, носити одяг і пити спиртне, палити тютюн і мати гроші, торгувати... Звичаї Людини лихі. І понад усе — ніколи не тираньте собі подібних. Слабкі чи сильні, розумні чи простакуваті — усі ми брати. Тварина ніколи не повинна вбивати іншу тварину. Всі тварини рівні.

…за три місяці навчання свиням пощастило звести принципи тваринизму до Семи Заповідей. І от ці Сім Заповідей зараз викарбують на стіні; вони становитимуть непорушний закон, яким усі тварини мають керуватися. Відтепер і назавжди.

Бенджамін відчув, як йому в плече ткнувся чийсь ніс — то була Конюшинка. її старечі очі наче ще більше потьмянішали. Вона мовчки й лагідно потягла його за гриву й повела в кінець великого хліва, де були Сім Заповідей. Якусь хвилину вони стояли й дивилися на замазану дьогтем стіну з білими літерами.
— У мене слабкий зір, — мовила Конюшинка. — Хоч і замолоду я ледве чи й прочитала б, що там написано. Але мені здається, що стіна нібито не така, як була. А чи Сім Заповідей такі ж, як і раніше, Бенджаміне?
Уперше в житті Бенджамін порушив своє правило й прочитав уголос написане на стіні. Проте тепер там була одна-єдина заповідь, і вона провіщала: ВСІ ТВАРИНИ РІВНІ. АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ РІВНІШІ ЗА ІНШИХ
Тож воно і не дивно, що наступного дня свині-наглядачі тримали в ратицях батоги. Не дивно й те, що свині придбали собі радіоприймач і вже домовлялися про телефон; та передплатили журнали «Джон Булль», «Лагоминка» та газету «Дейлі Міррор». Не дивно було й те, що Наполеон прогулюється в садку з люлькою в роті; ба навіть і те, що свині подіставали з шаф одяг містера Джонса й повбиралися в нього.

Та не відійшли вони й на двадцять ярдів, як зненацька зупинилися. З будинку долинуло ревище голосів. Вони поквапилися назад і знову заглянули в вікно. Там розгорялася люта сварка, чулися вигуки, удари по столу, гострі, підозріливі звинувачення й затяті заперечення. А спричинилося до сварки те, що Наполеон і містер Пілкінгтон одночасно походили виновим тузом. Дванадцять лютих голосів волали, і всі вони злилися в один. Тепер стало зрозумілим, що трапилося з рилами свиней. Тварини надворі переводили погляд із свині на людину, з людини на свиню, а тоді знову із свині на людину. Але розібрати, де тепер людина, а де свиня було годі.

Решта цитат

5. Линус Торвальдс «Just for fun. Рассказ нечаянного революционера»

Автобіографічна книжка Лінуса, дуже прикольна, принаймі всім, хто якось пов’язаний з програмуванням, точно буде цікаво. А фанатикам Лінукса — тим більше. Читається легко, приколів багато, і програмістських, і звичайних. Наскільки я пам’ятаю, там нудний початок, я прочитав цю книжку з другого разу, перший раз почав, стало нудно, і відклав, а потім через якийсь час вирішив все-таки прочитати, почав з початку, дочитав, не шкодую :)

Непрограмістам теж має бути цікаво, бо Лінус просто розумний чувак і викладає цікаві думки.

Оцінка — 4/5

Чого тільки варті ці супервлучні цитати, які пояснюють, чим цікаве програмування:

Не знаю, как описать мою любовь к программированию, но я попробую. Если этим занимаешься, кажется, что в мире нет ничего интереснее. Эта игра гораздо увлекательнее шахмат, игра, в которой можно устанавливать собственные правила и где конечный результат можно понимать по-своему. А со стороны кажется – нет на свете ничего скучнее. Первое, что привлекает в программировании, объяснить просто: ты говоришь компьютеру что-то сделать, и он это делает. Безошибочно. Всегда. Без возражений. Это само по себе интересно.

В пределах компьютера ты творец. Ты можешь безраздельно управлять всем, что происходит. Если хватает умения, то ты – бог. Местного значения. Возможно, я оскорбил этими словами около половины населения Земли. Но это правда. Ты создаешь свой собственный мир, и тебя ограничивают только возможности твоей машины или – в наше время все чаще – твои собственные способности.

Ше кілька цитат:

Я повесил на окна плотные черные занавески, чтобы внутрь не проникал солнечный свет. Компьютер притулился на маленьком столике возле окна, в полуметре от моей постели.

Я стал распространять свою операционку прежде всего, чтобы доказать, что все это не пустая болтовня – я действительно что-то сделал. В Интернете много болтают. О чем бы ни шла речь – об операционке или о сексе – многие в киберпространстве просто вешают лапшу на уши. Поэтому важно после того как ты растрезвонил, что пишешь операционку, иметь возможность сказать: «Вот – я ее и правда сделал. Я не трепло – можете сами посмотреть».

Я довольно быстро понял – проще всего руководить, позволяя людям делать то, что им хочется, а не заставляя их делать то, что хочется тебе. Кроме того, хороший руководитель понимает когда не прав, и умеет отступать. А еще он позволяет другим принимать самостоятельные решения.

Решта цитат

6. Стівен Кінг «11/22/63»

Думаю, я все життя буду під враженням від цієї книжки. Дивовижна і геніальна. Дуже давно не читав чогось настільки неймовірного. Це не класичний Кінг, тобто не страшилка (хоча, що я знаю про класичного Кінга, я прочитав десь до десяти його книжок, не більше). Страшні моменти є, але в міру. Тепер, в чому неймовірність книжки: ідеально цікавий і продуманий сюжет, всякі цікаві подробиці, багато хорошої моралі, дико крута історія кохання, не якесь Ромео і Джульєтта, а справді крута. Кінг дуже круто сплів справжні події (життя Освальда, вбивство Кеннеді і тд) зі своїм вигаданим світом. І тут є моменти, які заставляють думати! Багато думати. Шось аналізувати, згадувати попередні момети, співставляти якісь факти і дивуватись. Не кожна книжка таке робить. А ця робить.

Просто фантастична книжка, в ній є все. І після прочитання залишається багато емоцій, більше сумних, бо книжка безмежно сумна. Коротше, треба читати, я вже вичерпав свій словниковий запас для захопленого опису.

Оцінка — 5/5

Цитат майже не буде, і вони зовсім не передають вражаючість книжки.

Моя тінь упала йому на коліна, і містер Жовта Картка обернувся, втупившись у мене мутними очима.
— Хто ти, на хер, такий? — запитав він, хоча прозвучало це в нього, як: «Хо-хи-ахе-ахи?»
Ел не надав мені детальних інструкцій, як відповідати на питання, отже, я промовив те, що здавалося найбезпечнішим:
— Не твоя, на хер, справа.
— Та пішов ти на хер.
— Чудово, — кивнув я. — Ми порозумілися.

Знаєте, як ото буває, коли ви вночі десь надворі і бачите раптом, як краєчок хмари загоряється ясним золотом, і ви розумієте, що за секунду або дві визирне місяць? Ось таке відчуття мене й пойняло тоді, коли я стояв серед легкого колихання серпантинових стрічок у спортивному залі Денголмської консолідованої середньої школи. Я знав, що саме заграє зараз діджей, я знав, що ми під це будемо танцювати, і я знав, як саме ми танцюватимемо. А тоді воно почалося… Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам… Ґлен Міллер «У настрої».

Мені часто снилися важкі сни. Місцини різнилися — іноді це була безлюдна вулиця, схожа на Мейн-стрит у Лізбон-Фолзі, іноді цвинтар, на якому я застрелив Френка Даннінга, іноді кухня Енді Каллема, аса гри в крибедж… але найчастіше снилася харчевня Ела Темплтона. Ми з ним сиділи за столиком, а на нас дивилися фотографії з його Стіни знаменитостей. Ел був хворий — помираючий, — але очі в нього палали ясним вогнем.
— Містер Жовта Картка — це персоніфікація опірного минулого, — говорив Ел. — Ти ж сам це розумієш, хіба ні?
Так, я це розумів.
— Він сподівався, що ти помреш від побиття, а ти вижив. Він гадав, ти помреш від інфекцій, а ти живий. Тепер він блокує твою пам’ять — життєво важливі спогади, — бо розуміє, що це його остання надія тебе зупинити.
— Як він може це робити? Він же мертвий.
Ел похитав головою.
— Ні, це я мертвий.
— Хто він такий? Що він таке? І як він міг знову ожити? Він же собі перерізав горло, і його картка стала чорною! Я це на власні очі бачив!
— Не маю поняття, друже. Знаю лише, що він тебе зупинити не зможе, якщо ти відмовишся зупинятися. Ти мусиш дістатися до своєї пам’яті.
— Тоді допоможи мені! — крикнув я, хапаючи його за тверду, як кіготь, руку. — Скажи мені ім’я того парубка! Його прізвище Чепмен? Менсон?
— Обидва прізвища дзенькнули в мені, але не здалися істинними. — Ти мене до цього втягнув, тож допоможи мені!

— Джейку? Скажи мені якусь одну гарну річ про майбутнє. На диво мало речей спливло на думку. Мобільні телефони? Ні. Терористи-смертники? Певне, що ні. Танення полярних шапок? Можливо, іншим разом. А потім я вишкірився. — Я тобі дам дві по ціні одної. Холодна війна закінчилася, і президент у нас чорний.
Вона почала усміхатися, а потім побачила, що я не жартую. У неї відпала щелепа.
— Ти мені хочеш сказати, що у Білому Домі сидить якийсь негр?
— Саме так. Хоча в мої дні таких людей прийнято називати афро-американцями.
— Ти це серйозно?
— Так. Абсолютно.
— Ой, Боже мій!
— Чимало людей саме так і казали після виборів.
— А він… добре справляється зі своєю роботою?
— Опінії різняться. Якщо бажаєш моєї думки, він працює так, як, зважаючи на всі складності, від нього можна було очікувати.

Решта цитат

7. Джек Лондон «Безумство Джона Харнеда»

Коротке одноразове оповідання. Цитат нема.

Оцінка — 3/5

8. Чак Палагнюк «Бійцівський клуб»

Не знаю, як там фільм, а книжка хороша. Напевно мені нема шо про неї розказувати, бо всі чули і знають.

Оцінка — 4/5

Лікар сказав, що коли я хочу побачити справжній біль, маю зазирнути до церкви Першого Причастя у вівторок увечері. Побачити мозкових паразитів. Подивитися на хворих на дегенерацію кісткової тканини. На органічну дисфункцію мозку. Погледіти збори хворих на рак. То я й пішов. У першій групі, на яку я прийшов, ми знайомилися: це Еліс, це Бренда, це Довер. Усі всміхаються з невидимими пістолетами, приставленими до їхніх голів.

Коли ми з Тайлером вигадали бійцівський клуб, ніхто з нас раніше ніколи не бився. А коли ти не бився, ти не знаєш. Не знаєш, що таке біль і що ти здатен зробити з іншою людиною. Я був першим, кого Тайлер наважився попрохати, ми обидва напилися в барі, де всім було однаково, і Тайлер сказав: «Зроби мені послугу. Вдар мене що є сили». Я не хотів, але Тайлер усе пояснив — про небажання вмирати без шрамів, про втому від споглядання професійних боїв, про бажання дізнатися про себе більше. Про саморуйнацію. Життя тоді видавалося таким насиченим, і, можливо, варто було зруйнувати все, щоби зробити з себе щось ліпше.

Отже, вівторкового вечора Комітет Насильства висуває пропозиції на наступний тиждень, а Тайлер їх читає і дає комітетові домашнє завдання. Цього разу кожен з Комітету Насильства наступного тижня має розпочати бійку, з якої він не вийде переможцем. Це має бути не в бійцівському клубі. Це важче, ніж видається. Перехожі зроблять усе, щоби уникнути бійки. Сенс у тому, щоби взяти якого-небудь Джо з вулиці, який ніколи не бився, і завербувати його. Дати йому вперше в житті відчути себе переможцем. Дати йому вибухнути. Дозволити йому вибити з тебе лайно.

Решта цитат

9. Ґабріель Ґарсіа Маркес «Розповідь моряка»

Книжка про мужика, який провів 10 днів на плоті у відкритому морі. Наскільки я пригадую, це не фантазія Маркеса, а справжня розповідь справжньої людини. Цікаво читати суто як історію виживання: як можна стільки часу провести у відкритому морі, на самоті, без їжі, без води, вдень тебе палить сонце, вночі тобі холодно, біля твого плоту плавають акули, з кожним днем реальність все більше змішується з галюцинаціями, ти боїшся, що пліт ніколи не принесе до берега, потім ти боїшся, що пліт принесе до берега, а там будуть людожери, і вже не хочеш на сушу, тебе змиває з плоту штормом і тд. і тп. А ти виживаєш.

Оцінка: 4/5

Перша проведена у морі ніч здалася дуже довгою ще й тому, що минула без усяких подій. Неможливо змалювати ніч на плоту, коли не відбувається абсолютно нічого, і ти боїшся морських тварин, а на руці в тебе годинник зі світним циферблатом, від якого несила відірвати погляд бодай на хвилину. Тієї ночі — 28 лютого — я щохвилини дивився на годинника. Це була справжня мука. У відчаї вирішив зняти його, сховати в кишеню, щоб не залежати від часу.

Вдосвіта небо потемнішало. Я не міг спати, бо не мав більше сили навіть для того, щоб заснути. В темряві не бачив протилежного кінця плота. Але продовжував вдивлятися в пітьму, намагаючись прозирнути її. І тоді на краєчку плота знову ясно угледів Хайме Манхарреса, що сидів у похідній формі — штанях і сорочці синього кольору і трохи зсунутій на праве вухо шапочці, на якій, незважаючи на морок, легко можна було прочитати напис: “Кальдас”.
— Привіт, — мовив я до нього, наче й не було нічого. Певний, що Хайме Манхаррес — ось він, поруч. Певний, що він весь час сидів тут. Байдуже, сон це був чи ні. Знаю напевне, що не спав, був при пам’яті, добре чув свист вітру й рокіт моря. Відчував голод і спрагу. І анітрохи не сумнівався в тому, що Хайме Манхаррес пливе на плоту разом зі мною.
— Чому ти не прихопив на кораблі питної води? — запитав він.
— Бо ми вже наближалися до Картахени.
Я лежав на кормі з Районом Еррерою. Це був не привид. Я не відчував страху. Мені здавалося безглуздям, що раніше я сидів на плоту один, не знаючи, що поруч є інший матрос.

Легко казати, нібито після п’яти днів голодування людина може з’їсти будь-що. Яким би голодним не був, тебе нудить, коли бачиш жмут закривавленого пір’я, що відгонить сирою рибою й коростою.

Настала дев’ята ніч у відкритому морі. “Дев’ять ночей бути мертвим”, — жахнувся я, певний, що о цій порі в моєму домі у кварталі Олайя повно друзів. Це була остання ніч, яку проводять біля небіжчика. Завтра вони розберуть вівтар і поступово звикнуть до того, що я помер. До цієї ночі я не втрачав давньої надії, що хтось згадає про мене й спробує врятувати. Та згадавши, що для моїх рідних це дев’ята ніч відтоді, як я загинув, остання ніч прощання з небіжчиком, відчув себе остаточно забутим в морі.

Решта цитат

10. Филип Киндред Дик «Помутнение»

Крута, безумовно крута і цікава книжка. Розповідає про життя наркоманів зсередини. Автор протягом життя і сам неслабо обдовбувався, тому знав, про шо пише. Книжка переповнена наркоманськими приколами, наркомани смішні, бо багато туплять. Але це перше враження. А загалом все страшенно сумно. А ше ця книжка психоделічна і трошки розриває шаблон. Судячи з описів інших книжок Філіпа Кіндреда Діка, у нього все таке, треба буде ше шось почитати.

Оцінка: 4/5

— Как вы думаете, — спросил Арктор, внимательно следя за дорогой, — когда мы умрем и предстанем перед Господом в Судный день, то реестр наших грехов будет составлен в хронологическом порядке или в порядке их тяжести? А может, в алфавитном? А то получится, что испускаю я дух глубоким старцем лет под девяносто, и вдруг как зарычит на меня Господь: «Ты и есть тот самый сорванец, который в тысяча девятьсот шестьдесят втором году украл три бутылки кока-колы из грузовика у универмага „7-11“?! Сейчас я с тобой разберусь!»
— Думаю, там будут перекрестные ссылки, — сказал Лакмен. — Тебе сразу выдадут компьютерную распечатку с полным списком.
— Грех, — посмеиваясь, бросил Баррис, — это всего лишь устаревший иудеохристианский миф. — Может быть, все грехи держат в одной большой бочке для соленья. — Арктор с ненавистью взглянул на антисемита Барриса. — В бочке для кошерного соленья. А потом просто выворачивают ее на тебя, и ты стоишь, обтекая грехами. Своими собственными, ну и небось примешается парочка чужих, попавших по ошибке.
— Грехи другого человека, но с тем же именем, — добавил Лакмен. — Другого Роберта Арктора. Как по-твоему, Баррис, сколько на свете Робертов Аркторов? — Он ткнул Барриса локтем в бок. — А Джимов Баррисов?

— У Барриса есть клевый способ провоза наркотиков через границу. Знаешь, на таможне всегда спрашивают, что вы везете. А сказать «наркотики» нельзя, потому что… — Ладно, так как? — Ну вот. Берешь огромный кусок гашиша и вырезаешь из него фигуру человека. Потом выдалбливаешь нишу и помещаешь заводной моторчик, как в часах, и еще маленький магнитофон. Сам стоишь в очереди сзади и, когда приходит пора, заводишь ключ. Эта штука подходит к таможеннику, и тот спрашивает: «Что везете?» А кусок гашиша отвечает: «Ничего» — и шагает дальше. Пока не кончится завод, по ту сторону границы. — Вместо пружины можно поставить батарею на фотоэлементах, и тогда он может шагать хоть целый год. Или вечно. — Какой толк? В конце концов он дойдет до Тихого океана. Или до Атлантического. И вообще сорвется с края земли…

Все вернется. Обязательно вернется. Наступит день, подумала она, когда все, что было несправедливо отнято у людей, будет им возвращено. Через тысячу лет или еще позже, но этот день придет, и по всем счетам будет уплачено. Может, и тебе, как Тони Амстердаму, уже являлся Бог. Явился и исчез — на время. Может, в твоем выжженном мозгу с его закороченными и обугленными цепями, которые продолжают распадаться даже сейчас, когда я обнимаю тебя, уже успела сверкнуть, переливаясь всеми цветами радуги, та волшебная искра, которая проведет тебя через страшные годы, что ждут впереди. Какое-нибудь слово, не до конца понятое, что-нибудь увиденное мельком, неосознанно — крошечный осколок звезды, таящийся среди отбросов этого мира, — поможет тебе продержаться и увидеть тот день, который настанет… о, так нескоро! Трудно даже представить себе когда. Остается лишь ждать и надеяться. Но однажды — если повезет и это повторится — он узнает, он вспомнит: нужное полушарие сможет сравнить и распознать образы. Хотя бы на подсознательном уровне, самом доступном. И тогда этот ужасный, мучительный и, казалось бы, бессмысленный путь закончится…

11. Стівен Кінг «Поле бою»

Нічим не особливе оповідання. Більшої туфти в Кінга здається ше не бачив :)

Оцінка: 3/5

12. Марианна Цой, Александр Житинский «Виктор Цой. Стихи. Документы. Воспоминания»

Книжка ніякого особливого змісту не несе, цінна хіба що для тих, хто цікавиться Цоєм. Збірка спогадів різних його друзів, фотографії, вірші, і так далі. Крім Цоя можна почерпнути щось про радянський рок загалом, кому цікаво.

Оцінка: 3/5

Цитат нема, бо читав не з кіндла.

13. Слава Баранский «Сомнение. Манифест для тех, кто готов выйти из толпы»

Написав головний редактор сайту «Лайфхакер». Я спершу думав, шо це з серії «Як заробити мільйон не встаючи з ліжка», але насправді нічо так книжка. Про що вона: про потенційне лайно (мобільні телефони, соц. мережі) і про щось хороше (здорове харчування, спорт). Книжка про те, що бути лінивим невдахою — це тупо, а шоб бути крутим, треба менше сидіти вконтакті, їсти менше пончиків і більше займатись спортом. Загалом майже все, що він пише, і так ясно, але може прочитання книжки когось до чогось підштовхне. Крім загальних настанов, автор дає якісь конкретні поради, як зробити своє життя менш невдаським: як скласти собі поживне і корисне меню, як тренуватись, як не відволікатись на мобільник, і тд. і тп.

Оцінка — 3/5

14. Еріх Марія Ремарк «Чорний обеліск»

Мені ніколи не страшно починати читати якусь нову книжку Ремарка, бо я знаю, що мені сподобається. Таке враження, ніби він не написав жодної поганої книжки. В Ремарка завжди багато розумних і цікавих думок. Ну і приколи, майже в кожному відгуку про книжку я згадую, чи є в ній приколи. В Ремарка вони є :)

Хоч ця книжка про смерть.

Оцінка: 4/5

Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве це пошаною. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в те, що каже. [...] Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них — і це ще одна причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом.

…смерть, що її пощастило уникнути, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті, — чимсь абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лиш тоді, коли влучає когось поряд з нами або зазіхає на нас самих.

— Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.
— Мабуть, тому, що богові інакше було б нудно.
— Ні,— швидко заперечує Ізабела, — не тому.
— А чому ж?
— Тому, що він боїться.
— Боїться? Чого?
— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.
Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя засмагле і схудле.
— Бог існує тільки для нещастя, — каже вона. — Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.

Решта цитат

15. Ерих Мария Ремарк «Триумфальная арка»

А ця книжка про кохання. І одна з чотирьох найкращих книжок за цей рік.

Оцінка: 5/5

Он посмотрел в окно и постарался отогнать мрачные мысли. Если все равно ничего нельзя сделать, незачем доводить себя до безумия. Он вспомнил, когда усвоил этот урок, один из величайших уроков его жизни… Это случилось в августе 1916 года под Ипром. Накануне роту отвели с передовой в тыл. Впервые за все время пребывания на фронте они стояли на таком спокойном участке. Потерь никаких. И вот они лежат под теплым августовским солнцем вокруг костра и пекут картошку, вырытую тут же в поле. Минуту спустя от всего этого ничего не осталось. Внезапный артиллерийский налет — снаряд угодил прямо в костер… Когда он, целый и невредимый, пришел в себя, то увидел, что два его товарища убиты… Чуть поодаль лежал его друг Пауль Мессман, которого он знал с малых лет, с которым играл в детстве, учился в школе и был неразлучен. Пауль лежал с развороченным животом и вывалившимися внутренностями…

Солдаты отнесли Мессмана на брезенте в полевой лазарет, шли напрямик по отлого поднимающемуся жнивью. Они несли его вчетвером на коричневом брезенте; Мессман лежал с раскрытым ртом и бессмысленно вытаращенными глазами, прижимая ладонями белые, жирные, окровавленные внутренности. Целый час он, не переставая, кричал. А еще через час — умер. Равик вспомнил, как они вернулись назад.

Отупевший, совершенно уничтоженный, сидел он в бараке. Ему еще ни разу не доводилось видеть что-либо подобное. Здесь его и нашел командир отделения Катчинский, до войны он был сапожником.
— Пошли, — сказал Катчинский. — У баварцев в полевом буфете есть пиво и водка. И колбаса есть.
Он обалдело уставился на Катчинского. Такая грубость была ему непонятна. Катчинский внимательно поглядел на него и сказал:
— Хочешь не хочешь, а пойдешь! Будешь упираться — палкой погоню. Сегодня ты нажрешься, налижешься и сходишь в бардак.
Он ничего не ответил. Катчинский подсел к нему.
— Знаю, что с тобой. Знаю даже, что ты сейчас обо мне думаешь. Но я здесь два года, а ты — две недели. Послушай! Можем мы чем-нибудь помочь Мессману? Нет. Ты ведь знаешь, что мы пошли бы на все, будь хоть один шанс спасти его.
Он взглянул на Катчинского. Да, он это знал. Верил, что Катчинский поступил бы именно так.
— Ладно. Он умер. Для него ничего больше не сделаешь. А нас через два дня снова пошлют на передовую. На этот раз нам достанется. Будешь здесь торчать и все время думать о Мессмане — только зря себя изведешь. Дойдешь до ручки, сам не свой станешь. При первом же артиллерийском налете замешкаешься, опоздаешь на каких-то полсекунды. И тогда мы потащим в тыл тебя, как Мессмана. Кому это нужно? Мессману? Кому-нибудь другому? Нет. А тебе просто будет крышка, вот и все. Теперь понятно?
— Все равно не смогу я…
— Заткнись, сможешь! Другие тоже смогли. Не ты первый.
После той ночи ему стало легче. Он пошел вместе с Катчинским и усвоил данный ему урок. Помогай, пока можешь… Делай все, что в твоих силах… Но когда уже ничего не можешь сделать — забудь! Повернись спиной! Крепись! Жалость позволительна лишь в спокойные времена. Но не тогда, когда дело идет о жизни и смерти. Мертвых похорони, а сам вгрызайся в жизнь! Тебе еще жить и жить. Скорбь скорбью, а факты фактами. Посмотри правде в лицо, признай ее. Этим ты нисколько не оскорбишь память погибших. Только так можно выжить.

Так бывает всегда: только мелочи объясняют все, значительные поступки ничего не объясняют. В них слишком много от мелодрамы, от искушения солгать.

— Как странно… — сказала она очень тихо. — Странно, что человек может умереть… когда он любит…

Решта цитат

16. Николай Никулин «Воспоминания о войне»

Книжка про другу світову, мемуари радянського військового, звичайного рядового. Війна описана зсередини (не аналіз тактик і стратегій країн, а побут, переживання і всяке таке). Багато цікавого і вражаючого. Радянські солдати були гарматним м’ясом в найпрямішому сенсі. Війну виграли просто кількістю. Зараз я вже не пригадую, чого оцінив книжку в три бали. Перечитую цитати, і думаю шо 4 вона запросто заслуговує. Дуже раджу прочитати.

Оцінка: 3/5

Про те, як здобувалась перемога:

Я где-то читал, что английская разведка готовит своих агентов десятилетиями. Их учат в лучших колледжах, создают атлетов, интеллектуалов способных на все знатоков своего дела. Затем такие агенты вершат глобальные дела. В азиатских странах задание дается тысяче или десяти тысячам кое-как, наскоро натасканных людей в расчете на то, что даже если почти все провалятся и будут уничтожены, хоть один выполнит свою миссию. Ни времени, ни средств на подготовку, ни опытных учителей здесь нет. Все делается второпях — раньше не успели, не подумали или даже делали немало, но не так. Все совершается самотеком, по интуиции, массой, числом. Вот этим вторым способом мы и воевали. В 1942 году альтернативы не было. Мудрый Хозяин в Кремле все прекрасно понимал, знал и, подавляя всех железной волей, командовал одно: «Атаковать!» И мы атаковали, атаковали, атаковали… И горы трупов у Погостий, Невских пятачков, безымянных высот росли, росли, росли. Так готовилась будущая победа.

Если бы немцы заполнили наши штабы шпионами, а войска диверсантами, если бы было массовое предательство и враги разработали бы детальный план развала нашей армии, они не достигли бы того эффекта, который был результатом идиотизма, тупости, безответственности начальства и беспомощной покорности солдат.

Войска шли в атаку, движимые ужасом. Ужасна была встреча с немцами, с их пулеметами и танками, огненной мясорубкой бомбежки и артиллерийского обстрела. Не меньший ужас вызывала неумолимая угроза расстрела. Чтобы держать в повиновении аморфную массу плохо обученных солдат, расстрелы проводились перед боем. Хватали каких-нибудь хилых доходяг или тех, кто что-нибудь сболтнул, или случайных дезертиров, которых всегда было достаточно. Выстраивали дивизию буквой «П» и без разговоров приканчивали несчастных. Эта профилактическая политработа имела следствием страх перед НКВД и комиссарами — больший, чем перед немцами. А в наступлении, если повернешь назад, получишь пулю от заградотряда. Страх заставлял солдат идти на смерть. На это и рассчитывала наша мудрая партия, руководитель и организатор наших побед. Расстреливали, конечно, и после неудачного боя. А бывало и так, что заградотряды косили из пулеметов отступавшие без приказа полки. Отсюда и боеспособность наших доблестных войск.

Штабеля трупов у железной дороги выглядели пока как заснеженные холмы, и были видны лишь тела, лежащие сверху. Позже, весной, когда снег стаял, открылось все, что было внизу. У самой земли лежали убитые в летнем обмундировании — в гимнастерках и ботинках. Это были жертвы осенних боев 1941 года. На них рядами громоздились морские пехотинцы в бушлатах и широких черных брюках («клешах»). Выше — сибиряки в полушубках и валенках, шедшие в атаку в январе-феврале сорок второго. Еще выше — политбойцы в ватниках и тряпичных шапках (такие шапки давали в блокадном Ленинграде). На них — тела в шинелях, маскхалатах, с касками на головах и без них. Здесь смешались трупы солдат многих дивизий, атаковавших железнодорожное полотно в первые месяцы 1942 года. Страшная диаграмма наших «успехов»!

Победа 1945 года! Чего ты стоила России? По официальным данным — 20 миллионов убитых, по данным недругов — 40 и даже более. Это невозможно даже представить! Если положить всех плечом к плечу рядом, то они будут лежать от Москвы до Владивостока! Миллионы и десятки миллионов — звучит достаточно абстрактно, а когда видишь сто или тысячу трупов, искромсанных, втоптанных в грязь, — это впечатляет. Сейчас мы склоняем и спрягаем в печати и по радио цифру 20 миллионов, даже вроде кокетничаем ею и хвастаемся, упрекая западных союзников в том, что они потеряли меньше. А когда речь заходит о конкретных событиях, о Погостье, Синявино и тысячах других мест на других фронтах, мы замолкаем. Конкретные факты ошеломляют, рассказывая о них, надо называть конкретных виновников событий, а они пока еще живы. Так и молчим, а война выглядит в газетах и мемуарах даже очень прекрасно.

Итак, соотношение убитых: 1 к 10, или даже больше — в пользу побежденных. Замечательная победа! Это соотношение всю жизнь преследует меня как кошмар. Горы трупов под Погостьем, под Синявино и везде, где приходилось воевать, встают передо мною.

Про будні:

…в пехоте во время активных действий человек остается жив в среднем неделю. Затем его обязательно ранит или убивает. В тяжелой артиллерии этот период увеличивается до трех-четырех месяцев. Те же, кто непосредственно стреляли из пушек, умудрялись оставаться целыми всю войну. Ведь пушка стоит в тылу и ведет огонь с закрытых позиций. Но к пушкам обычно ставили пожилых. Молодежь, и я в том числе, оказывалась во взводах управления огнем. Наше место — на передовых позициях. Мы должны наблюдать за противником, корректировать огонь, осуществлять связь.

В нашей части из пятидесяти прибывших в 1942 году к концу войны осталось только два солдата прекрасного пола. Но «уехать по приказу 009» — это самый лучший выход. Бывало хуже. Мне рассказывали, как некий полковник Волков выстраивал женское пополнение и, проходя вдоль строя, отбирал приглянувшихся ему красоток. Такие становились его ППЖ^[2], а если сопротивлялись — на губу, в холодную землянку, на хлеб и воду! Потом крошка шла по рукам, доставалась разным помам и замам. В лучших азиатских традициях!
[2] Полевая передвижная жена. Аббревиатура ППЖ имела в солдатском лексиконе и другое значение. Так называли голодные и истощенные солдаты пустую, водянистую похлебку: «Прощай, половая жизнь».

…во время обеда немецкий снаряд пробил потолок в нашей землянке, но не разорвался и только шипел на полу. «Ну что, ребята, вынесите его и давайте обедать», — сказал лейтенант. Из-за таких пустяков уже никто в это время не клал в штаны. Ко всему привыкаешь.

…в сумерках на дорогах можно было встретить странные шествия, напоминающие известную картину Питера Брейгеля Старшего. Один солдат медленно вел за собою вереницу других. Большой палкой он ощупывал путь, а остальные шли гуськом, крепко держась друг за друга. Они ничего не видели. Это были жертвы так называемой куриной слепоты — острого авитаминоза, при котором человек лишается зрения в темноте.

Про фронт, тил і про ветеранів:

Поразительная разница существует между передовой, где льется кровь, где страдание, где смерть, где не поднять головы под пулями и осколками, где голод и страх, непосильная работа, жара летом, мороз зимой, где и жить-то невозможно, — и тылами. Здесь, в тылу, другой мир. Здесь находится начальство, здесь штабы, стоят тяжелые орудия, расположены склады, медсанбаты. Изредка сюда долетают снаряды или сбросит бомбу самолет. Убитые и раненые тут редкость. Не война, а курорт! Те, кто на передовой — не жильцы. Они обречены. Спасение им — лишь ранение. Те, кто в тылу, останутся живы, если их не переведут вперед, когда иссякнут ряды наступающих. Они останутся живы, вернутся домой и со временем составят основу организаций ветеранов. Отрастят животы, обзаведутся лысинами, украсят грудь памятными медалями, орденами и будут рассказывать, как геройски они воевали, как разгромили Гитлера. И сами в это уверуют! Они-то и похоронят светлую память о тех, кто погиб и кто действительно воевал! Они представят войну, о которой сами мало что знают, в романтическом ореоле. Как все было хорошо, как прекрасно! Какие мы герои! И то, что война — ужас, смерть, голод, подлость, подлость и подлость, отойдет на второй план. Настоящие же фронтовики, которых осталось полтора человека, да и те чокнутые, порченые, будут молчать в тряпочку.

Люди, которые на войне действительно воевали, обязательно должны были либо погибнуть, либо оказаться в госпитале. Не верьте тому, кто говорит, что прошел всю войну и ни разу не был ранен. Значит, либо ошивался в тылу, либо торчал при штабе.

І висновок:

Война — самое грязное и отвратительное явление человеческой деятельности, поднимающее все низменное из глубины нашего подсознания. На войне за убийство человека мы получаем награду, а не наказание. Мы можем и должны безнаказанно разрушать ценности, создаваемые человечеством столетиями, жечь, резать, взрывать. Война превращает человека в злобное животное и убивает, убивает…

Решта цитат

17. Стивен Кинг «Девочка, которая любила Тома Гордона»

Ше одне не дуже вражаюче оповідання Кінга. Але однозначно цікавіше, ніж «Поле бою».

Оцінка: 3/5

18. Генрик Сенкевич «Камо грядеши»

Дуже і дуже вражаюча книжка, одна з найцікавіших, прочитаних за цей рік, і навіть за все життя (але не перевершила «11/22/63»). Про Римську імперію часів імператора Нерона (60-ті роки І століття), про перших християн. Оскільки від розп’яття Ісуса минуло не так багато часу (років 30), то християни там нормальні — добрі, милосердні, такі, якими і мали би бути всі християни, а не християни для галочки, як зараз.

Найкрутіше, що це не казка, а історична книжка, описуються реальні події, і ймовірно, шо реальні люди. Розповідається про апостола Петра, а це не просто собі якийсь чувак, а людина, яка безпосередньо знала Ісуса. Це трохи вражає. Причина пожежі, в якій згорів Рим — теж вражає. Багато страшних картин: палаючий Рим, масові страти християн.

Взагалі в цій книжці стільки всього вражає, шо читаєш майже постійно з широко відкритими очима. Дуже раджу. Приколи тут теж є, особливі такі, витончені приколи.

Оцінка: 5/5

В Малой Азии, в Египте и в самом Риме Виниций повидал множество разнообразных храмов, познакомился со многими верованиями и слышал всевозможные песнопения, но здесь он впервые увидел людей, которые взывали к божеству своим пеньем, не просто выполняя установленный обряд, а из глубины души и с такой доподлинно сердечной тоской, с какой тоскуют дети по отцу и матери. Надо было быть слепым, чтобы не видеть, — эти люди не только чтят своего бога, но любят его всем сердцем, а этого Виницию не довелось видеть ни в одном краю, ни в одном из обрядов, ни в одном храме. Ведь и в Риме, и в Греции те, кто еще почитали богов, делали это, чтобы получить их помощь или из страха, но никому и в голову не приходило их любить.

Вдруг в прихожей послышались топот ног и шум голосов, через минуту из-за завесы выглянул императоров вольноотпущенник Фаон, а вслед за ним появился консул Леканий. Нерон нахмурил брови.
— Прости, божественный император, — тяжело дыша, произнес Фаон. — В Риме пожар! Большая часть города в огне!
При этой вести все вскочили с мест. Нерон, отложив в сторону формингу, воскликнул:
— Боги! Я увижу горящий город, я закончу «Троику»! — И обратился к консулу:
— Если выехать немедленно, успею я еще увидеть пожар?
— Повелитель, — отвечал бледный как полотно консул, — над городом бушует сплошное море огня — люди задыхаются от дыма, одни падают без чувств, другие бросаются в огонь… Рим гибнет, государь!

Дорога была пустынна. Крестьяне, возившие в город зелень, еще, видимо, не успели запрячь мулов в свои тележки. На каменных плитах, которыми вплоть до самых гор была вымощена дорога, стучали деревянные сандалии двух путников. Наконец над седловиной между горами показалось солнце, и странное явление поразило апостола. Ему почудилось, будто золотой диск, вместо того чтобы подыматься все выше по небу, спускается с гор и катится по дороге.
— Видишь это сияние — вон оно, приближается к нам? — молвил Петр, остановясь.
— Я ничего не вижу, — отвечал Назарий.
Минуту спустя Петр, приставив к глазам ладонь, сказал:
— К нам идет кто-то, весь в солнечном сиянии.
Однако никакого шума шагов они не слышали. Вокруг было совершенно тихо. Назарий видел только, что деревья вдали колышутся, словно кто-то их тряхнул, и все шире разливается по равнине свет. Он с удивлением поглядел на апостола.
— Рабби, что с тобою? — тревожно спросил юноша.
Дорожный посох Петра, выскользнув из его руки, упал наземь, глаза были устремлены вперед, на лице изображались изумление, радость, восторг. Внезапно он бросился на колени, простирая руки, и из уст его вырвался возглас:
— Христос! Христос!
И он приник головою к земле, будто целовал чьи-то ноги. Наступило долгое молчанье, потом в тишине послышался прерываемый рыданьями голос старика:
— Quo vadis, Domine?
Не услышал Назарий ответа, но до ушей Петра донесся грустный, ласковый голос:
— Раз ты оставляешь народ мой, я иду в Рим, на новое распятие.
Апостол лежал на земле, лицом в пыли, недвижим и нем. Назарий испугался, что он в обмороке или умер, но вот наконец Петр встал, дрожащими руками поднял страннический посох и, ни слова не говоря, повернул к семи холмам города. Видя это, юноша повторил как эхо:
— Quo vadis, Domine?
— В Рим, — тихо отвечал апостол.
И он возвратился.

Решта цитат

19. Сергій Лещенко «Межигірський синдром. Діагноз владі Віктора Януковича»

Екскурсія в українську політику, в біографію Януковича, аналіз різних його дій; про те, хто, де, скільки і яким чином вкрав; про українських олігархів, імена, статки, махінації і всяке таке. Читаєш, і аж не віриться, що можна придумувати і тим більше провертати такі складні схеми для привласнення собі статків. Трохи вражаюче, що як за Януковича, так і за Ющенка, чи Кучми, всім було начхати на громадян, і все робилось тільки заради власного збагачення, зараз, чи потім. Я то завжди плекав ілюзію, що є хороші політики, і є погані, а так виглядає, що в корені їм всім начхати. Я ніколи дуже не цікавився політикою, завжди знав, що там крадуть щось, і тд. і тп., але навіть не думав, що в біса стільки людей сиділо при владі і тупо нічого не робили на користь народу, а єдиною їх метою було просто особисте збагачення. Всі сидять і крадуть, або думають, як би то вкрасти, тупо всі, всі, всі. І невідомо, чи зараз краще.

До речі, за характером Янукович дуже нагадує імператора Нерона — такий самий жадібний на лестощі, марнославний, самозакоханий і жорстокий бовдур.

Оцінка: 3/5

Цитат знову ж таки нема, бо читав паперове, а не з кіндла.

20. Ентоні Берджес «Механічний апельсин»

Можна не коментувати, і так всі читали або дивились фільм. А якшо не читали і не дивились, то читайте або дивіться.

Оцінка: 4/5

— Все це глибоко пов'язано з етичними проблемами, — провадив далі кап. — Ти станеш славним хлопцем, шість мільйоннів шістсот п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять перший. І в тебе ніколи вже не виникатиме бажання скоїти насильство чи якось порушити державний спокій. Сподіваюся, ти все усвідомлюєш.
— Та це ж прекрасно, сер, — стати славним хлопцем! — відказав я, хоч у душі зайшовся смєхом.
— А може, й не прекрасно, — заперечив він. — Це, мабуть, жахливо. От кажу тобі ці слова й бачу, як суперечливо вони звучать. Знаю, багато безсонних ночей міркуватиму тепер про це. Що Богові бажаніше? Бездумна голова чи вибір добра? І чи людина, яка обирає зло, певною мірою не краща за ту, котрій добро нав'язали? Глибокі це й складні питання, маленький мій шість мільйонів шістсот п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять перший.

— …А тепер ось поглянь — це тобі подарунок.
Тут, братики, принесли великого полірованого ящика, і я вмить збагнув, що це за вєщь. Стереопрогравач. Його поставили біля ліжка, відкрили, і якийсь чєловєк устромив штепселя в розетку на стіні.
— Що поставити? — спитав той чєловєк (на носі очкі, в руці — гарні лискучі конверти з платівками). — Моцарта? Бетховена? Шенберга? Карла Орфа?
— Дев'яту, — відповів я. — Славетну Дев'яту.
І зазвучала, братики. Дев'ята. Всі один за одним почали тихо, чемно виходити за двері, а я лежав, заплющивши глаза, і слухав чарівну музику.
— Гарний хлопчик, дуже гарний, — поплескав мене по плечу мін і також вийшов.
Лишився тільки один чєловєк, який промовив:
— Розпишись отут, будь ласка.
Я розплющив глаза, братва, щоб поставити підпис, не знаючи під чим і не думаючи про це. А тоді нарешті зостався сам-один із славетною Дев'ятою Людвіга вана. О, яка то була втіха і кайф. Коли почалося скерцо, я чьотко побачив, як біжу на своїх легких чарівних ходулях по світу, він безумно кричить, а я краю йому ліцо своєю бритвою-горлорізкою. А потім був повільний фінал і чудовий завершальний спів.
Я остаточно вилікувався.

Решта цитат

21. Чарльз Буковскі «Сендвіч із шинкою»

Дивовижна історія про те, як дитина виростає, виховується, і починає ненавидіти всіх навколо, і себе теж. Ше ця книжка запам’ятається тим, що в ній я вдруге в житті зустрів слово «кавелик» :)

Оцінка: 3/5

Бійки продовжувались. Вчителі так ні про що й не здогадувались. Найбільшою проблемою був дощ. В школі не було жодного хлопця, хто б мав парасолю чи дощовик. Більшість наших батьків були занадто бідними, аби купувати такі речі. А навіть, якщо й купували, ми ховали їх у кущах. Якщо когось бачили з парасолею чи в дощовику, його вважали педиком. Таких били після школи. Девідова мама змушувала його брати парасолю, якщо на небі з’являлась бодай найменша хмаринка.

Та Хетчер був зовсім іншим. Я знав, що він не був чесним, та він не відлипав від мене.
«Послухай, Джимі, чому ти тягаєшся за мною? Ти мені не подобаєшся.»
«Та ну, Хенку, припини, ми ж друзі.»
«Так?»
«Так.»
Одного разу він навіть зачитав своє ессе «Цінність дружби» на уроці англійської й поки він читав його, то постійно дивився на мене. Це був дурнуватий твір, м’який і стандартний, та всі аплодували йому, коли він скінчив і я подумав, що ж, люди дійсно так думають і з цим нічого не вдієш. Я написав контрессе під назвою «Цінність відсутності дружби.» Вчителька не дозволила мені зачитати його. Вона поставила мені “D”.

Решта цитат

22. Стівен Кінг «11/22/63»

Ця книжка така крута, шо я прочитав її вдруге за рік :)

23. Далтон Трамбо «Джонни получил винтовку»

Перша світова. Книжка — потік свідомості чоловіка, який марить, деколи приходить до тями, але не усвідомлює, де він і що з ним. Поступово він розуміє, що лежить в лікарні. Далі до нього приходить усвідомлення, що він втратив слух, і він починає переживати через це. А насправді це ше туфта, бо так поступово то провалюючись в марення, то приходячи до тями, він згадує, шо він військовий, і розуміє, шо його жахливо поранило — він лишився без рук, без ніг і без будь-яких органів чуття. Все лице зрізало осколком. Він не може ворушитись, не чує, не бачить, не може видавати звуків. Навіть щелепами не може поворушити, бо в нього немає щелеп. Нічого не може. Може тільки думати. І він думає.

Під враженням від цієї книжки Джеймс Хетфілд написав пісню «One» (якраз через це я і вийшов на цю книжку). А саму книжку Далтон Трамбо написав теж під враженням, від газетної статті про якогось справжнього каліку. Дуже вражаюча книжка, раджу.

Оцінка — 5/5

Це все. Читайте шось, читати прикольно.