Смітник

Do not go gentle into that good night,
Old age should burn and rave at close of day;
Rage, rage against the dying of the light.

Though wise men at their end know dark is right,
Because their words had forked no lightning they
Do not go gentle into that good night.

Good men, the last wave by, crying how bright
Their frail deeds might have danced in a green bay,
Rage, rage against the dying of the light.

Wild men who caught and sang the sun in flight,
And learn, too late, they grieved it on its way,
Do not go gentle into that good night.

Grave men, near death, who see with blinding sight
Blind eyes could blaze like meteors and be gay,
Rage, rage against the dying of the light.

And you, my father, there on the sad height,
Curse, bless, me now with your fierce tears, I pray.
Do not go gentle into that good night.
Rage, rage against the dying of the light.

Прагнучи швидше дістатись мети, Дроґо не зупинився відпочити, а підострожив стомленого коня і поїхав дорогою, що круто підіймалася вгору, затиснута між прямовисними кручами. Переїжджих ставало все менше. Дроґо запитав одного візника, скільки треба часу, щоб добутися до Фортеці.
— Фортеці? — перепитав той. — Якої фортеці?
— Бастіані, — відповів Дроґо.
— У цих краях немає фортець, — мовив візник. — Ніколи про них не чув.

— Я бачив її вчора ввечері, — мовив Дроґо.
— Що, Фортецю?
— Так, Фортецю. Вона видалась мені величезною.
— Величезною? Це тільки здалеку виникає таке враження. Насправді вона одна з найменших і дуже старих. — Капітан помовчав і додав: — Зовсім стара, старезна.
— Але одна з головних, правда?
— Ні, це споруда другої категорії, — відповів Ортіц. Він з насолодою ганив Фортецю, хоч і не без таємного розрахунку. Так часом жартує батько, коли перелічує вади сина, впевнений, що вони ніщо порівняно з його великими здібностями. — Тут проходить ділянка мертвого кордону, — мовив Ортіц. — Його ніколи не переглядали, і він залишається такий самий, як і сто років тому.
— Що таке мертвий кордон?
— Кордон, з яким немає клопоту. За ним велика пустеля.
— Пустеля?
— Саме так. Лише суха земля та каміння. Їй дали назву Татарська.
— Татарська? — здивувався Дроґо. — Тут що, були татари?
— Мабуть, колись давно. Але це найімовірніше легенда. Ніхто не приходив до нас пустелею, навіть під час минулих воєн.
— Тобто Фортеця була ні до чого?
— Ні до чого, — погодився капітан.

Форт і голі жовтуваті мури, залиті світлом полуденного сонця, не відкидали тіней. Скрізь панувала тиша. З комина плив ледь помітний дим. Уздовж головної споруди, мурів і редутів можна було бачити десятки вартових із рушницями через плече, які монотонно ходили туди і сюди, кожний своїм коротким маршрутом. Схожі на маятники, вони крокували в лад із бігом часу, не порушуючи чарівне безгоміння, що здавалося вічним.

— Пане майоре, — запитав він позірно спокійним тоном, — чи міг би я кинути оком на північ, подивитися, що там за мурами?
— За мурами? Не знав, що вас захоплюють краєвиди.
— Лише з цікавості, пане майоре. Кажуть, там є пустеля, а я їх зроду не бачив.
— Вона не варта уваги, лейтенанте. Нудне видовище, нічого привабливого. Послухайте мене, викиньте цю думку з голови.
— Не наполягаю, пане майоре, — сказав Дроґо. — Мені лише здавалось, що тут нема нічого складного.
Майже благальним жестом майор Матті склав пучки грубеньких пальців.
— Ви просите мене про єдину річ, яку я вам не вправі дозволити. По-перше, слід знати пароль. По-друге, на стінах укріплень не може перебувати ніхто, крім вартових.
— Навіть як виняток, навіть офіцер?
— Навіть офіцер. Але добре вас розумію: вам, міській молоді, пунктуальність видається смішною. Там, у вас, пароль уже не є таємницею. Тут, на щастя, все по-старому.
— Пробачте за наполегливість, пане майоре...
— Кажіть, кажіть, лейтенанте!
— Хочу ще запитати. Чи немає стрільниці або якогось вікна, звідки можна було б поглянути туди?
— Є, але тільки одне. В кабінеті пана полковника. На жаль, ніхто не подбав про бельведер для цікавих. Знову повторюю, те видовище нічого не варте. Якщо схочете залишитися тут, воно вам швидко набридне.
— Дякую, пане майоре, — Дроґо став струнко. — Можна йти?
Матті зробив приязний жест рукою.
— До побачення, лейтенанте. І не сумуйте. Запевняю, цей краєвид є найгіршим у світі.

Ставало по-справжньому зрозуміло, що таке самотність (йому дісталася затишна кімната з обшитими деревом стінами, великим ліжком, столом, незручним диваном і шафою). Всі були з ним дуже люб'язні, під час вечері відкоркували пляшку вина на його честь, а невдовзі перестали звертати на нього увагу і геть забули (над ліжком дерев'яне розп'яття, на протилежній стіні старовинна гравюра з довгим написом, що починається словами: "Humanissimi Viri Francisci Angloisi virtu tibus"). Ніхто наступного ранку не зазирне сюди, щоб привітати його, жодна душа у Фортеці не цікавиться ним, і не лише у Фортеці, а мабуть, в усьому світі немає людей, які б думали про нього. Кожний клопочеться особистими справами, кожному вистачає часу лише на власну персону, навіть мама, можливо, навіть вона думає в ці хвилини про щось своє. Адже він не був у неї єдиним сином, і тепер настала пора піклуватися іншими, І це справедливо, міркував Джованні без тіні докору, сидячи на краю ліжка в кімнаті Фортеці й почуваючи себе самотнім, як ніколи в житті

Тепер Джованні думав про вартових, які за кілька метрів од нього крокують без спочину, мов автомати. Десятки й десятки людей не сплять, поки він вилежується в теплій постелі. Десятки й десятки, але для кого, для чого? Військовий формалізм став у Фортеці загрозливою хворобою. Сотні вояків стережуть кордон, що його ще ніхто не пробував порушувати.

Старший сержант змовк. Дроґо дивився на нього з подивом, навіть зі страхом. Що лишилося від цієї людини після двадцятидворічної служби у Фортеці? Чи пам'ятає Тронк, що в різних країнах світу живуть мільйони схожих на нього людей, які не вдягають військові однострої, вільно ходять вулицями міст, а ввечері можуть за власним бажанням лягти спати чи піти до ресторану або театру? Досить було глянути на Тронка, щоб зрозуміти, що той давно забув про людей, бо для нього не існувало нічого, крім Фортеці з її гидкими порядками. Він не пам'ятав, як ніжно звучать жіночі голоси, як виглядають річки, сади, дерева, крім кволих кущів на сірих пагорбах. Тронк теж озирав північний простір, але не очима Дроґо, бо бачив там лише стежку до Нового редуту, оборонний рів і підпірні стіни, помічав можливі напрями ворожих атак, байдужий до диких урвищ, загадкової трикутної рівнини й поготів до білих хмар, що пливли темним вечірнім небом.

— Можливо, мода справді вимагає низьких комірів, — сказав кравець. — Але для армії вона не указ. Моду визначав статут, а в ньому записано: "Комір шинелі повинен прилягати до шиї, мати круглу форму і бути заввишки сім сантиметрів". Стрівши мене в цьому закутні, ви, пане лейтенанте, мабуть, гадаєте, що я якийсь там партач.
— Чому? — здивувався Дроґо. — Нічого подібного.
— Ви, напевно, вважаєте мене вбогим кравчиком. Однак я користуюсь повагою багатьох офіцерів, навіть у місті. Військових високого рангу. Я працюю тут тим-ча-со-во! — проскандував він останнє слово як надзвичайно важливу заяву. Дрого не знав, що відповісти. — З дня на день я збираюся поїхати звідси, — вів далі Просдочімо. — Коли б не пан полковник, який не хоче мене відпускати... З чого ви смієтесь?
У напівтемряві чувся притлумлений сміх підмайстрів. Та за мить вони схилились над столом, удаючи, що напружено працюють. Дідок продовжував писати, очевидно не збираючись втручатися в не свої справи.
— Що в цьому смішного? — обурився Просдочімо. — Ви дуже великі розумники. але скоро пожалкуєте про це.
— Так, — приєднався Дроґо. — Нічого смішного тут нема.
— Вони дурні, — мовив кравець. — Краще не звертати на них увагу.
Цієї миті на сходах почулися кроки, й до майстерні зайшов солдат. Просдочімо викликали нагору, до начальника речового складу.
— Пробачте, пане лейтенанте, — сказав кравець. — Службова справа. За дві хвилини я повернусь.
Він пішов слідом за солдатом. Дрого присів у чеканні. Тим часом помічники, скориставшись нагодою, припинили роботу. Дідок нарешті відірвав очі від паперів, підвівся і, шкандибаючи, підійшов до Джованні.
— Ви чули? — з дивним наголосом запитав він, указуючи на двері, куди тільки-но вийшов кравець. — Чули? А чи відомо вам, пане лейтенанте, скільки років він живе у Фортеці?
— Не знаю.
— П'ятнадцять років, пане лейтенанте, п'ятнадцять проклятущих років. Проте безперервно повторює одне й те саме: я тут тимчасово, чекаю з дня на день...
За столом підмайстри тихо загомоніли. Мабуть, для них це була постійна нагода для жартів. А дідок розбалакував далі:
— Однак і пальцем не кивне, аби вирватися звідси. Він, а також пан полковник та багато інших залишаться тут до скону. Це своєрідна хвороба. Стережіться, пане лейтенанте, ви новачок, тільки-но прибули. Подумайте, бо буде пізно...
— Про що подумати? — Аби якнайскоріше забратися звідси, поки не підхопили їхню хворобу.
— Я прибув сюди на чотири місяці й не маю ніякого бажання далі залишатися тут.
— Все одно начувайтеся, пане лейтенанте, — не вгавав старий. — Початок поклав полковник Філіморе. "Наближаються великі події", — казав він вісімнадцять років тому, добре це пам'ятаю. Саме так і казав: "Великі події". І часто повторював цю свою улюблену фразу. Забрав собі в голову, що Фортеця Бастіані є найважливішою з усіх оборонних споруд, а штабники в столиці просто нічого не тямлять.
Дідок говорив повільно, з паузами, після кожного слова западала тиша.
— Уявив, ніби щось має відбутися.
— А що має відбутися? — засміявся Дроґо. — Напевно, війна.
— Хтозна, може, й війна.
— Навала з пустелі?
— Мабуть, так, — підтвердив старий.
— Але хто? Хто порушить кордон?
— Звідки мені знати? Може, й ніхто не порушить. Але пан полковник вивчив мапи й каже, ніби в пустелі ще є татари, залишки давнього війська, яке блукає околицями.

Фортуна, слава, зоряна мить, які хоча б раз у житті навідують кожного, мали з'явитися з Татарської пустелі. Заради цієї хисткої мети, що з бігом часу ставала все більш недосяжною, зрілі люди марнували тут свої кращі роки. Вони не були призвичаєні до буденного існування, дрібненьких міщанських розрад, сірого майбутнього. Жили одним сподіванням, жодним словом не прохоплюючись, чи воно здійсненне, були солдатами й стидалися душевних поривань.

Однієї ночі, два роки по тому, Джованні Дроґо спав у своїй кімнаті. Вже проминули двадцять чотири місяці, не принісши нічого нового, і він перебував у чеканні, немовби життя мало виявити до нього якусь особливу ласку. Двадцять чотири місяці — значний строк, за який можуть відбутися чимало важливих подій: утворитись сім'я, народитись і навіть заговорити дитина, постати великий будинок на місці зеленого лугу, змарніти жінка, померти від тривалої хвороби людина, яку за цей час поховають і забудуть, а її син знов знайде спокій, зможе, як і раніше, сміятися, а вечорами водити дівчат бульваром повз огорожу цвинтаря, де рідна могила. Проте життя Дроґо немов зупинилося. Один і той самий день з його буденними справами повторювався сотні разів, не змінюючись ані на йоту. Річка часу текла повз Фортецю, руйнувала мури і сходи, зносячи уламки, рвала залізні ланцюги, але не торкалася Дроґо, не могла затягти його у свій нестримний потік.

Він відчув задоволення, провівши прискіпливу перевірку сторожових постів, наче прагнув довести Тронку та іншим воякам, що раптова поява коня аж ніяк не схвилювала його, і це є виявом військової мужності.

За кілька хвилин перед тим, як загін розійшовся, згадали, що Лаццарі не знає пароль. Тепер уже йшлося не про арешт, а про загрозу життю. Біда, якщо він з'явиться перед мурами — вартові почнуть стріляти. Два чи три вояки кинулися шукати Тронка, аби той знайшов якийсь вихід.
Надто пізно. Ведучи за вуздечку чорного коня, Лаццарі вже наближався до Фортеці. Тим часом Тронк, охоплений якимсь передчуттям, обходив сторожові пости. Уже після переклички ним оволодів неспокій, однак він марно шукав його причину. І раптом сяйнула догадка: так, під час переклички трапилось щось підозріле, але він не надав цьому значення.
Один із вартових ніс службу якраз над фортечною брамою й помітив у сутінках дві чорні постаті, що наближалися. Вони вже були метрів за двісті від Фортеці. Вартовий не звернув на них особливу увагу, вирішивши, що це чергові галюцинації. Не раз тим, хто довго стояв на посту, навіть серед білого дня, починало здаватися, ніби серед скель і чагарників прокрадаються люди, хтось там шпигує, а потім усе виявлялось обманом. Аби оговтатись, вартовий трохи покліпав очима, зробив вітальний жест товаришеві, що стояв на чатах метрів за тридцять, поправив тісний кашкет, відтак спрямував погляд ліворуч і побачив старшого сержанта Тронка, який суворо позирав на нього. Вартовий підтягнувся, ще раз глянув уперед і зрозумів, що ті дві постаті не були примарами й підійшли вже досить близько — солдат і кінь. Тоді звичним рухом узяв рушницю напоготів, клацнув затвором і крикнув:
— Стій, хто іде?
Новобранець Лаццарі навіть подумати не міг, що без пароля його не пустять у Фортецю. Він над усе боявся покарання за те, що без дозволу кинув загін. Хоча, можливо, пан полковник подарує йому провину. Адже він знайшов і привів цього чудового коня, справжнього генеральського огира. До Фортеці залишалося метрів сорок. Підкови коня дзвінко цокали по камінню. Вже запала ніч, звідкись долинув далекий звук сурми.
— Стій, хто іде? — повторив вартовий. Іще одне, трете попередження, і він стрілятиме. Вже після першого оклику Лаццарі стало ніяково. Йому здавалося дивним таке поводження товариша по зброї. Але наступний оклик підбадьорив, бо він упізнав голос хлопця з їхньої роти, якого поміж себе всі називали Чорнявим.
— Це я, Лаццарі! — крикнув він. — Я привів коня. Скажи начальникові охорони, щоб мене впустили. Вартовий навіть не ворухнувся. Тримаючи рушницю напоготові, він прагнув забаритися з третім попередженням. Може, Лаццарі сам зрозуміє небезпеку, поверне назад, спробує завтра приєднатися до варти Третього редуту. Але в кількох метрах з суворим обличчям стояв Тронк і мовчки поглядав то на вартового, то на Лаццарі, з чиєї вини його, напевно, теж покарають. Солдат і кінь підійшли вже метрів на тридцять. Чекати далі було неможливо.
— Стій, хто іде? — втретє крикнув вартовий, у голосі якого вчувалося не передбачене приписами співчуття. Нарешті Лаццарі отямився, миттєво згадавши суворі закони Фортеці, й зрозумів, що пропав. Але замість тікати, випустив із рук вуздечку і рушив уперед, благально гукаючи:
— Це я, Лаццарі! Ти бачиш мене, Чорнявий? Це я! Що ти робиш з рушницею? Чорнявий, ти збожеволів!
Вартовий цілився в свого товариша і краєм ока позирав на старшого сержанта, мовчки закликаючи його дати наказ опустити зброю. Одначе Тронк суворо мовчав. Лаццарі попнувся назад, зашпортуючись об каміння.
— Це я, Лаццарі! — кричав кін. — Хіба не бачиш, це я? Не стріляй, Чорнявий!
Але тепер вартовий уже не був тим Чорнявим, з яким безтурботно жартували друзі. Це був вартовий Фортеці в блакитно-сірому сукняному однострої з форменим шкіряним шабельтасом, безіменний солдат з жорстоким обличчям, схожий вночі на всіх інших солдатів, який націлив рушницю і вже натискав на гачок. У вухах чувся глухий шум, крізь який немов би долинав хрипкий голос Тронка: "Цілься влучно!", хоча Тронк не розкрив рота.
Із рушниці вилетів снопик вогню, тоді струмочок диму. В першу мить постріл не здався гучним, та, рознесений луною, полетів, відбиваючись од муру до муру, довго витав у повітрі й нарешті завмер удалині, бурмочучи, наче грім. Тепер, коли обов'язок було виконано, вартовий опустив рушницю, нахилився над парапетом і глянув униз, сподіваючись, що схибив. У темряві ночі йому здалося, що Лаццарі не впав. Так, Лаццарі ще стояв і його кінь теж був поруч. Відтак у тиші, що запала після пострілу, почувся розпачливий голос:
— Чорнявий, ти мене вбив!
Так мовив Лаццарі й упав долілиць на землю. Тронк усе ще стояв з незворушним виглядом, а в лабіринтах Фортеці лунала команда до зброї.

Вони побачили мертвого Лаццарі, який лежав долілиць, витягнувши вперед руки. Його рушниця потрапила між двох каменюк і стояла — дивно було дивитися — догори кольбою. При падінні солдат поранив руку і, поки тіло хололо, трохи крові витекло з рани, утворивши на землі темну пляму. Кінь загадково пропав. Тронк нахилився над мертвим і поторсав його за плече, але вмить одсахнувся, немов зрозумівши, що діє не за статутом.
— Підніміть його! — злим голосом наказав він солдатам. — Та спочатку заберіть рушницю.

Але полковник так само ходить од столу до вікна, од вікна до столу і знехотя переглядає папери. Навіщо чужинцям Фортеця, міркує він. Можливо, це просто військові навчання у важких умовах пустелі. Час татар минув, од них залишилась тільки давня легенда. А хто інший мав би намір порушити кордон? В усій цій справі є щось непереконливе.
Ні, то не татари, пане полковнику, але ж, напевно, чужі вояки. Ні для кого не є таємницею, що вже багато років триває ворожнеча з Північною державою і вже не раз заходила річ про війну. Напевно, то піхотинці й кіннотники, а незабаром з'являться гармати. Немає сумніву — ворог ще до вечора піде на штурм Фортеці Бастіані. Але ж її мури старі, її рушниці старі, її гармати старі. Все геть-чисто старе, крім солдатських сердець. Не покладайтесь на них, пане полковнику! Тим часом годинник проти письмового столу відмірював у звичному ритмі хвилини життя, а худі пальці коменданта Фортеці все ще протирали хустинкою скельця окулярів, хоча в цьому не було жодної потреби.

В теплому сухому одязі, добре попоївши і відпочивши, Джованні Дроґо, мабуть, заздрісно дивився на далекі вогні, тоді як Ангустіна, весь обліплений снігом, витирав мокрі вуса і гарячково загортався в шинелю, але не для того, щоб зігрітись, а для таємної, знаної тільки йому мети. Зі свого сховку капітан Монті зачудовано позирав на нього й питав себе, що власне робить Ангустіна і де йому вже доводилось бачити подібну сцену, але не міг цього пригадати.
В одній із зал Фортеці висіла старовинна картина, що розповідала про останні хвилини життя графа Себастьяна. Смертельно поранений граф лежав у лісовій хащі, притулившись плечима до дерева, голова трохи нахилена вбік, плащ розкинувся живописними складками. Усе це не відбивало потворну жорстокість смерті й, дивлячись на картину, було зрозуміло, що художник зміг майстерно відбити шляхетність і красу зображеної ним особи.
Зараз Ангустіна — як це не спало на думку капітанові? — нагадував графа Себастьяна, пораненого в серце у лісовій хащі. Звичайно, Ангустіна не мав сяючого обладунку; біля нього не лежали закривавлений шолом і зламана шабля; він притулився не до дерева, а до грубого валуна; його чоло освітлював не промінь сонця, а млявий вогник ліхтаря. І все ж він разюче скидався на героя картини з фортечної зали. В порівнянні з Ангустіною капітан, сержант і солдати, сміливіші й сильніші за нього, видавалися нетесаними мужлаями. І, дивна річ, у душі Монті ворухнувся заздрісний подив. Сніговиця вшухла. Вітер стогнав серед скель, ганяючи пасма крижаного туману, хилитаючи пломінці за склом ліхтарів. Ангустіна, здавалося, нічого цього не помічав. Сидів, притулившись до каменя, і всотував очима далекі вогні Фортеці.

Загорнута в прапор труна з тілом Ангустіни лежала під землею, за огорожею маленького садка поблизу Фортеці. На могилі стояв білий кам'яний хрест з написом. Солдату Лаццарі поставили неподалік трохи менший дерев'яний хрест.
— Іноді я думаю так, — мовив майор Ортіц. — Ми мріємо про війну, чекаємо на цю рідкісну нагоду, а коли нічого не відбувається, вважаємо себе нещасними. Однак ви бачите, Ангустіна...
— Ви хочете сказати, — зауважив Джованні Дроґо, — що Ангустіна не мав потреби в такій нагоді, бо і без неї зміг відзначитись?
— Він був слабкий і, гадаю, хворий, — мовив майор Ортіц. — Почував себе гірше за нас усіх. Як і ми, не бився з ворогами, не дочекався війни. Однак загинув, мов на полі бою. Вам відомо, лейтенанте, як він помер?
— Так, я чув розповідь капітана Монті, — сказав Дроґо.
Коли прийшла зима, чужоземці зникли. Гарні, вкриті кров'ю прапори надії поволі похилились, і знову запанував спокій. А під порожнім небом на обрії все ще когось шукали.
— Він устиг померти в слушну годину, — міркував майор Ортіц. — Наче загинув від кулі. Герой, нічого не скажеш. Для всіх інших, хто був поряд із ним, можливості були такі самі. Він не мав жодної переваги за винятком того, що легко помер. А інші... що зробили інші? Для них це був звичайнісінький день.
— Хіба що трохи холодніший, — зауважив Дроґо.
— Так, хіба що трохи холодніший, — погодився Ортіц.

Ортіц підвівся з лави й дивився на північ так само, як тоді, коли далекого ранку на краю долини, ідучи поряд із Дроґо, позирав зачарованим поглядом на загадкові мури Фортеці. З тих пір минуло чотири роки, значний відрізок життя, але не сталося нічого, абсолютно нічого, що могло б виправдати його тодішні надії. Дні минали один за одним, гадані вороги якось з'явилися на краю рівнини і знову зникли після рутинних робіт на кордоні. Мир панував у світі, вартові не піднімали тривогу, ніхто не збирався порушити усталений плин життя.

Дроґо перетнув іще сонне місто і, навмисно грюкнувши, відчинив двері свого будинку. В кімнатах крізь щілини віконниць соталося бліде світло.
— Доброго ранку, мамо! — гукнув він, ідучи коридором, й ніби знову почув рідний голос, такий самий, як і в далекі дні, коли серед ночі повертався додому. Раніше звук його кроків доходив до неї вві сні, мов незмінний пароль. Усі інші нічні звуки, навіть дуже гучні, не могли її збудити. Ні машини на вулиці, ні плач дитини, ні гавкіт собак, ні стукотіння віконниць, ні дощ, ні рипіння шафи. Лише його тихі кроки підіймали матір з ліжка, бо він був її син. Але на цей раз такого не сталось. Ніхто не відповів йому, крім далекого громохкого ваговоза. Яке безглуздя, подумав він, смішна випадковість. Однак, лягаючи спати, відчув у душі гіркий осад від думки про те, що материнська любов померхла, наче між ними двома час і відстань проклали незриму смугу відчуження.

Дроґо роздивлявся камінні щипці, такі самі, як у Фортеці, і цей збіг давав йому невелику розраду. Виходило, що Фортеця і місто були єдиним світом. Одначе, крім щипців, більш нічого схожого помітити не вдалось.

Розмірковуючи про всі ці речі, Дроґо виїхав опівдні на край знайомого плато і опинився прямо перед Фортецею. Вона вже не ховала, як колись, бентежних таємниць. Це була забута світом і Богом прикордонна казарма, кумедна споруда, мури якої ніколи б не витримали тривалого обстрілу з сучасних гармат. Згодом вона приречена перетворитись на руїну. Вже зараз повалилась частина вежок та зубців, а земляні укріплення розмивались водою і ніхто про них не дбав.

Ставало очевидно — колишні сподівання, войовничі мрії, чекання ворога з півночі були лише спробами надати сенс життю. Тепер, коли з'явилась нагода повернутись до цивілізованого світу, всі ці думки виглядали дитячими пустощами. Ніхто не хотів визнавати, що колись-то вірив у них, і згадував про це зі сміхом. Найголовнішим став терміновий від'їзд. Для досягнення цієї мети кожний пустив у хід всі можливі засоби і вважав, що доб'ється успіху.

— А згадаймо, — провадив Дроґо, — всі ці штучні тривоги, чутки про татар. Невже в них хтось вірив?
— Звичайно, — мовив Ортіц. — Вірили і чекали.
— Не розумію, — похитав головою Дроґо.
— Ці чутки почасти виправдані, — зауважив майор. — Тут живеш, як на засланні, тому треба знайти якусь продухвину, на щось сподіватися. Одному спав на думку міф про татар, а скоро про це заговорили всі. Невідомо, хто був перший...
— Мабуть, вплинуло і саме місце, — припустив Дроґо. — Коли весь час дивишся на пустелю...
— Звичайно, і місце теж. Ця пустеля, тумани на обрії, пасма гір... — Майор трохи помовчав, про щось міркуючи, тоді знову заговорив, ніби відповідаючи самому собі: — Татари... Татари... Спочатку це здається дурницею, потім починаєш вірити. Багато хто повірив.

Щоб приховати свій тяжкий стан, Джованні попросив далекоглядну трубу, славнозвісну трубу лейтенанта Сімеоні, й, упершись ліктями в парапет, почав дивитись у бік півночі. Ех, якби вороги почекали хоч тиждень, поки він нарешті оклигає! Барилися стільки років, то невже не потерплять іще кілька днів? Він знову глянув у трубу на трикутник пустелі в надії, що нічого там не побачить. Однак білястий простір перетинала довга чорна стрічка. Вона рухалась, то було скупчення людей, коней та гармат, і воно сунуло в бік Фортеці. Це наближалась північна армада, і хтозна...
В ту ж мить зображення в трубі почало обертатися, посіріло, поринуло в темряву. Знепритомнілий Дроґо, мов ганчір'яна лялька, повалився на парапет. Сімеоні вчасно підхопив майже безживне тіло, відчувши крізь тканину мундира позбавлений плоті кістяк.

Погойдуючись на каменястому ґрунті, повіз рушив дорогою, якою починався останній етап життя Джованні. Його голова хиталась при кожнім ударі коліс об каміння, але він уважно дивився крізь бічне віконце на жовтаві мури Фортеці, що ставали все меншими і меншими. Там проминуло його ізольоване від світу сумне існування. Понад тридцять років у щоденній тривозі він чекав ворогів, а коли останні з'явились, його вигнали геть. Тим часом ті, які легко і весело жили у місті, тепер з гордовитими посмішками йдуть сюди битися за Фортецю, мріючи про перемогу і славу. Очі Дроґо гарячково впивалися в жовтаві мури, сірі брами, суворі обриси казематів і порохових веж. Гіркі сльози гайно текли зморшкуватим обличчям — усе закінчувалося так жалюгідно, що не було потреби в словах.

Отже, на Джованні Дроґо сунув останній ворог, всемогутня й підступна істота. Йому доведеться битися не під блакитним весняним небом на фортечних мурах, поруч із вірними друзями, чия відвага наснажує серце в пороховому диму і мріях про славу. Все відбудеться в кімнаті безвісного заїзду, при світлі свічки, на самоті. Після цього не буде парадної ходи сонячним ранком, квітів, гучних вітань і жіночих усмішок. Ніхто не побачить того двобою, ніхто не вигукне: "Браво!" Це буде битва важча за ту, про яку він колись часто мріяв. Навіть загартовані в боях вояки відмовились би взяти в ній участь. Адже радісно вмерти на вільному просторі, розпрощатися з молодим життям у розпалі боротьби, під переможні звуки сурми; гірше після довгих страждань померти від ран у шпитальній палаті; ще гірше сконати під плач сім'ї серед коробочок і пляшечок з ліками. Але немає нічого гіршого, ніж піти у небуття старим і охлялим у забутому Богом селі, на ліжку якогось заїзду, не залишивши на світі нікого з близьких.

If you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you;
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too:
If you can wait and not be tired by waiting,
Or, being lied about, don't deal in lies,
Or being hated don't give way to hating,
And yet don't look too good, nor talk too wise;

If you can dream – and not make dreams your master;
If you can think – and not make thoughts your aim,
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same:
If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build ‘em up with worn-out tools;

If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings,
And never breathe a word about your loss:
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: "Hold on!"

If you can talk with crowds and keep your virtue,
Or walk with Kings – nor lose the common touch,
If neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much:
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
And – which is more – you'll be a Man, my son!

Осінь хмарами зимними,
Сонце скрада наскоками.
Друзі зійдуть озимими,
Якщо були високими.

Небо плечима тримали,
Сонце палили пекуче.
Зорі руками згортали,
Сміялися непалючі.

Там, десь там.
Десь там. Там.
Там, десь там.
Десь там. Там.

Друзі із літа в зиму,
Осінь пройшли минувши.
Їх не вернеш живими,
Але й не скажеш: «бувші»…

Туманом, опалим листям,
І бурим, від кров’ю, виміром.
Друзі ідуть пречистими,
Друзі зійдуть озимими.

Там, десь там.
Десь там. Там.
Там, десь там.
Десь там. Там.

Туманом, опалим листям,
І бурим, від кров’ю, виміром.
Друзі ідуть пречистими,
Друзі зійдуть озимими.

Туманом, опалим листям,
І бурим, від кров’ю, виміром.
Друзі ідуть пречистими,
Друзі ідуть…

Тут, вже тут.
Вже тут. Тут.
Тут, вже тут.
Вже тут. Тут.

З листів, що їх пишеш мені, як і з того, що чую, виношу добру надію щодо тебе: не роз'їжджаєш то сюди, то туди, переміною місць не скаламучуєш свого спокою. Така метушня - ознака хворої душі. Перший доказ доброго ладу в ній - це, гадаю, вміти зупинитись і побути з самим собою. Зваж і на те, що читання багатьох авторів, гортання найрізноманітніших книг теж має у собі щось від тих блукань та непостійності. Лише з окремими, найобдарованішими, слід залишатися якомога довше, їхнім розумом(1) живитись, коли хочеш винести щось таке, що надовго б осіло у твоїй душі. Всюди бути - ніде не бути. У тих, чиє життя йде на подорожі, багато зв'язків завдяки чиїйсь гостинності, та ні одного - дружнього. Така сама доля судилась і тим, хто не горнеться щиро до когось одного з талановитих, а пробігає все похапцем, мов поспішаючи кудись. їжа, щойно спожита й тут же відкинута шлунком, ні користі не приносить, ані тілом не засвоюється. Та й здоров'ю ніщо так не шкодить, як часта переміна ліків. Не зарубцьовується рана, коли на ній випробовують різні мазі. Не зміцніє дерево, яке раз по раз пересаджують. Ніщо не є настільки рятівним, щоб допомогло мимохідь. Безліч книг тільки розсіює нас. Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо мати - скільки прочитаєш.

«Весела вбогість, - каже він, - це почесна річ». А втім, хіба то вбогість, коли вона весела?.. Вбогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне. Справді-бо, що йому з того, скільки майна в його скринях, скільки зерна в засіках, скільки отар випасає, який прибуток має з лихви,- якщо зазіхає на чуже, якщо обчислює не те, що придбав, а те, що міг би ще придбати?.. Знаєш, яка все-таки межа багатства? Найближча - мати необхідне; далі - мати достатнє.

Якщо ти вважаєш когось своїм другом, але довіряєш йому менше, ніж собі, то дуже помиляєшся і, по суті, не знаєш, що таке справжня дружба. Про все розмірковуй з другом, але про нього - насамперед. Подружився - довіряй; суди про нього - поки не завів дружби. Бо хто, всупереч настановам Теофраста(3), судить полюбивши, а не любить, заздалегідь усе розсудивши, той робить усе навпаки. Довго роздумуй, чи подружитися з кимось. Та вже коли зважився на те, приймай друга всім своїм серцем і говори з ним, мов сам із собою, не побоюючись. А взагалі живи так, щоб ти не мав потреби й себе втаємничувати у щось таке, чого навіть ворогові не міг довірити. Та все ж трапляється й таке, що вже за звичаєм тримаємо в таємниці; от і розділяй із другом усі свої турботи і задуми. Вважатимеш його вірним - таким і зробиш його. Бо дехто, боячись обману, вчить обманювати: підозра дає право на лихий вчинок.

Запам'ятай слова, що їх я прочитав у Помпонія(4): «Дехто так глибоко забився у свій сховок, що все те, що освітлене днем, бачиться йому звідтіль охопленим бурею». Все це мусить чергуватися: хто відпочиває, тому й до діла треба братися; хто зайнятий ділом,- до відпочинку перейти. Порадься з природою: вона скаже тобі, що створила і день, і ніч.

Наполегливо продовжуй те, за що взявся, і, скільки сили та змоги, поспішай, щоб довше втішатися поліпшеною, впорядкованою душею. А втім, ти втішатимешся, навіть поліпшуючи, навіть упорядковуючи її.

Щасливого життя не звідає той, хто тільки й клопочеться тим, як би то його продовжити

Щодня міркуй над тим, як би тобі, зберігши погідність духу, залишити життя, за яке стільки людей хапається так цупко, як ті, кого підхопив бурхливий потік, - за всякі терня та гостряки. А скільки ще й таких нещасливців, які хитаються між страхом перед смертю та муками, що їх завдає життя: не хочуть жити, але й померти не годні. Тож роби приємним для себе все життя, відкинувши будь-які турботи про нього. Жодне добро не втішає власника, якщо душею він не готовий до його втрати. А яка ще втрата може бути менше прикрою, аніж утрата того, за чим уже неможливо жалкувати? Тому привчай себе мужньо зустріти те, що може трапитися навіть з наймогутнішими.

Відколи ти народився, відтоді й простуєш до смерті. Ось над таким і подібним варто роздумувати, коли хочемо спокійно виглядати ту останню нашу годину, страх перед якою затьмарює нам усі інші години.

Ось тобі думка нинішнього дня, що припала мені до вподоби. Взята й вона з чужих садочків(7). «Великим багатством є впорядкована згідно з законом природи вбогість». А знаєш, які межі кладе нам той закон природи? Не страждати від голоду, спраги та холоду. А щоб угамувати голод чи спрагу, не конче оббивати високі пороги(8), терпіти похмуру пиху та образливу ввічливість, не треба ні на морях шукати щастя, ані тягтися за військовими таборами. Те, чого жадає природа, доступне, воно не потребує великої праці. Надмір вимагає поту. Заради нього протираємо тогу, сивіємо під військовим наметом, причалюємо до чужих берегів. А тим часом, що достатнє для життя, - те під рукою. Хто в злагоді з убогістю, той багатий.

В одному лише застерігаю: аби ти, бува, не наслідував тих, хто прагне лише вирізнятись, а не вдосконалюватись, і не робив чогось такого, що впадало б у вічі, чи то в твоєму одязі, чи у способі життя. Не звертай на себе уваги простацьким одягом, нестриженим волоссям, скуйовдженою бородою, показною погордою до грошей, спанням на голій землі, одне слово, уникай усього, що йде від пустої честолюбності. Вже ж саме слово «філософія», навіть якщо ним послуговуватися скромно, дратує людей. А що, коли ми почнемо жити всупереч звичаям? Будьмо цілком неподібні до інших людей внутрішньо, але зовні не відрізняймося від них. Хай тога не сяє білістю, але ж і брудом хай не вражає. Не купуймо оздобленого золотом срібного посуду, але не вважаймо, що відсутність золота й срібла - це вже ознака поміркованості. Докладаймо зусиль, щоб ми йшли кращою, ніж люд іде, стежкою, а не протилежною, інакше відстрашимо й проженемо від себе тих, кого хочемо виправити, а доможемося хіба того, що вони, боячись, аби не довелося наслідувати нас в усьому, взагалі не схочуть наслідувати.

Наша мета - жити у злагоді з природою. Але ж виснажувати своє тіло, нехтувати звичайнісінькою охайністю, тягтися до бруду, споживати не лише нічого не варту, а й грубу, огидну їжу - хіба то не суперечить самій природі?.. Якщо жадати чогось вишуканого - ознака розбещеності, то цуратися звичного, що за мізерну ціну можна придбати, - ознака божевілля. Філософія вимагає поміркованості, а не кари. А поміркованість не мусить бути неохайною... Скеровуймо своє життя між добрими та загальноприйнятими звичаями - ось яка міра мені до вподоби. Хай усі подивляють наше життя, але хай також схвалюють його. - «То що тоді? Виходить, робитимемо все те, що й інші?.. Не буде ніякої різниці між нами й ними?..» - Буде. Й чимала. Хто приглянеться до нас ближче, той зрозуміє, наскільки ми не подібні до першого-ліпшого з юрби. Хто загостить до нас, той подивлятиме радше нас самих, аніж обставу нашої оселі. Великим є той, хто глиняним кухлем послуговується так, мовби він був срібний. Та не менш великим є і той, хто срібним кухлем послуговується так, начеб він був із глини. Над ким гору бере багатство - того вважай слабодухом.

«Перестанеш, - мовив, - боятися, коли й надіятися перестанеш». Скажеш: «Як це можуть в одному запрягу йти настільки не подібні речі?» - Але ж так воно є, мій Луцілію: хоч вони й видаються різними, а насправді - поєднані. Як один і той же ланцюг пов'язує охоронця і в'язня, так і ці, такі різні речі йдуть побіч себе: за надією ступає страх(2). Та я не дивуюся, що вони йдуть саме так: обоє ж притаманні розгубленій, непевній душі, схвильованій очікуванням прийдешнього. Але головна, спільна причина і надії, і страху - це те, що ми не пристосовуємося до теперішнього, а шлемо свої думки ген поперед себе. Отож передбачливість, те найбільше, що випало на долю людини, справді велике добро - обернулося злом. Звірі тікають від очевидної небезпеки; втікши од неї - спокійні. А от ми як од майбутнього страждаємо, так і від минулого. Чимало того, що є добром для нас, іде нам на шкоду: пам'ять повертає нам муки страху з минулого, передбачливість - змушує переживати їх заздалегідь. Ніхто не буває нещасливим у межах одного лиш теперішнього.

Шлях через настанови - довгий, а через приклади - короткий і надійний. Клеант не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Арістотель, та й весь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Полієн(2) завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епікура, як спільному з ним життю. А втім, закликаю тебе не лише користати, а й допомагати: чимало добра дамо собі навзаєм.

скажу, чим я нині захопився, читаючи Гекатона. «Запитаєш, - мовив, - чого я домігся? - Я почав бути другом сам собі». Чималого, скажу, домігся: ніколи не буду самотнім. А ще, вір мені, хто став другом собі, той буде другом для всіх інших.

Спілкування з багатьма, - шкідливе. Завжди-бо трапляється хтось такий, хто або напучує нас на якийсь порок, або таки передасть його нам, або непомітно забруднить ним. Отже, що густіша юрба, в яку поринаємо, то більша для нас небезпека. Але ніщо не є таким згубним для добрих звичаїв, як учащати на якісь видовища. Саме тоді разом із приємністю легко прокрадаються в душу й пороки. Розумієш, що маю на увазі? Повертаюся звідти пожадливіший, марнославніший, вибагливіший, навіть жорстокіший і нелюдяніший - побував серед люду.

Чимало зла тягне за собою один лише приклад чи то марнотратства, чи скупості; спілкування з розбещеним поволі й нас розслаблює і розніжує; багатий сусід роздуває жадобу; пороком, наче ржею, пройметься від лихого товариша навіть світла, щира душа. То що, гадаєш, зостанеться від нашої доброзвичайності, коли на неї рушить увесь люд? Неодмінно або наслідуватимеш його, або - зненавидиш. Слід уникати як одного, так і другого: не вподібнюйся до лихих через те, що їх багато, але й з багатьма не ворогуй через те, що вони неподібні до тебе. Заглиблюйся, наскільки можливо, в себе самого. Приятелюй лише з тими, які можуть зробити тебе кращим. Вигода тут обопільна: люди, навчаючи, вчаться. Тож не варто заради марнославства виголошувати щось напам'ять, хизуватися посеред юрби своїми здібностями чи довго перед нею розводитися. Втім, я не проти того, коли б ти мав серед того люду відповідне розуміння, але, повір, нема там такого, хто б міг сприймати твої слова. Може, і натрапиш на одного чи двох, але й їх доведеться отісувати й навчати, поки збагнуть, про що говориш. - «То для кого ж я все це вивчав?» - Не хвилюйся. Твоя праця недаремна: ти все це вивчав для себе самого.

Поділюся з тобою трьома славетними висловами, на які я натрапив, майже щодо одного й того ж питання. Першим із них сплачу свій борг, висилаючи цього листа; два інші прийми як плату наперед. «Для мене, - мовив Демокріт(3), - одна людина - це як весь народ, а весь народ - як одна людина». Непогано сказав ще хтось (немає певності, кому належить той вислів), коли запитали, навіщо так вигладжувати твір, якщо його візьме до рук заледве кілька читачів. «Мені досить кількох, - відповів він, - досить одного, досить, коли й жодного не буде». Славетним є і третій вислів - Епікура, що писав одному з товаришів, спільників у філософських заняттях: «Кажу це для тебе, а не для загалу: ми, один для одного, - багатолюдний театр». Хай же ці вислови, мій Луцілію, глибоко западуть тобі в душу - ось тоді й буде для тебе чужою насолода від оплесків юрби. Багато людей тебе хвалить? То зваж, чи маєш підставу подобатись сам собі, якщо тебе розуміє стільки люду. Твої здобутки - в тобі мають бути заховані.

Погані думки у того, хто шукає дружби, виходячи лише зі своїх потреб(3). Така дружба як прийшла, так і відійде. Ти завів друга з тим, аби він визволив тебе із кайданів? Лиш задзвенять вони - втече твій друг. Це, власне, така дружба, яку в народі називають принагідною. З ким ти подружився з корисливих міркувань, той подобатиметься доти, поки матимеш од нього користь. Ось звідки ті юрми, що облягають щасливців, а безлюддя - довкола тих, кого повергла доля: друзі тікають відтіля, де випробовується дружба(4). Ось звідки стільки ганебних прикладів того, як одні покидають друзів через страх, інші через страх їх зраджують. Який початок, такий неодмінно й кінець. Хто став другом заради вигоди, той і перестане бути другом заради вигоди. Якщо приводом для дружби буде ще щось, окрім самої дружби, то завжди трапиться привід, щоб розірвати ту дружбу. Для чого я шукаю собі друга? Аби було за кого вмерти, кого супроводжувати на вигнання, за кого заступитися, кого врятувати, пожертвувавши життям. А те, про що пишеш, то не дружба, а торгівля, яка передбачає лише вигоду і тільки нею керується.

Є подібна думка, якою теж не знехтуй, дарма що я вже виплатив свій нинішній борг. «Для кого, - каже він, - не видається аж надто достатнім те, чим він володіє, той почуватиметься вбогим, хоч би став повелителем усього світу». Або, якщо волієш (бо ж не слів треба триматись, а думки): «Хто не вважає себе найщасливішим, той буде нещасним, хоч би й повелівав усім світом». А щоб ти пересвідчився, що такий погляд підказаний здоровим глуздом, а значить, природою, то знайдеш його і в комічного поета: Не чуєшся щасливцем - то й не будеш ним. Справді, хіба має значення, на якому східці стоїш, якщо він видається тобі поганим?

Хтось там потішає себе: «Може, цього й не трапиться». А ти кажи так: «А що, коли трапиться? Побачимо, хто візьме гору. Можливо, це піде мені на користь, і ця смерть прославить моє життя».

Надмірна любов до тіла непокоїть нас різними страхами, пригнічує турботами, наражає на приниження. Хто надто дорожить своїм тілом, той дешево цінить чесність. Дбаймо про тіло якнайпильніше, але, коли того вимагатиме чи то розум, чи гідність, чи обов'язок, то не завагаймося кинути його у вогонь.

Вбогому затишно навіть на небезпечній дорозі(4).

А що мова зайшла про золото, то ось тобі порада, як домогтися того, щоб і користуватись, і володіти ним ти міг любіше. «Той найбільше втішається багатством, хто найменше відчуває в ньому потребу». Поцікавишся, чиї то слова? Я вже звик (знай мою щирість) хвалити чуже: це слова Епікура, або Метродора, або ще когось із тієї майстерні. Та хіба так важливо, хто сказав? Усім сказав. Хто відчуває потребу в багатстві, той боїться за нього. Хто тремтить над своїм майном, той не може втішатися ним, а хто прагне ще й додавати що-небудь до нього, той, пам'ятаючи про відсотки, забуває з нього користати: отримує рахунки, вичовгує торгову площу, гортає календар - із господаря стає управителем. Бувай здоров!

«Якщо житимеш, пристосовуючись до природи, то ніколи не будеш убогим, а якщо до людської думки, то ніколи не будеш багатим».

Хай насправді будуть у тебе і тверде ліжко, й грубий, як у простого воїна, плащ, і черствий чорний хліб. Ось у такий спосіб намагайся прожити три-чотири дні або й більше. Але щоб це були не пустощі, а випробування. Тоді-то, повір мені, Луцілію, ти радітимеш, наситившись за якихось там два аси(4); тоді-то зрозумієш, що спокою не треба випрошувати й у фортуни: те, що не виходить за межі необхідного, вона подає й тоді, коли розгнівана. І все ж не думай, що ти зробив би щось незвичайне: зробиш те, що роблять тисячі рабів, тисячі й тисячі бідняків. Інша річ (тут - твоя заслуга) - ти робитимеш це без примусу, і тобі завжди буде легко переносити те зло, яке ти сам колись випробував. На опудалі вправляймося(5)! Щоб доля не застукала нас ізненацька, подружімося з убогістю. Знаючи, що не так уже важко перебувати в убогості, спокійніші будемо в багатстві. Та й сам речник насолоди Епікур у визначенні лиш ледь-ледь заспокоював голод, аби побачити, чи від того втратить щось повна, вивершена насолода; якщо так, то скільки втратить і чи гідна та втрата, щоб її поповнювати великим зусиллям. Про це, власне, й говорить він у листах до Полісна, писаних за архонтства Харіна(6); пишається тим, що на свій прожиток він витратив не цілого аса, тимчасом як Метродорові, який домігся менших успіхів, знадобився таки цілий ас. - «Гадаєш, при такому харчуванні може йти мова про ситість?» - Авжеж. Навіть про насолоду. Лиш не про ту, що пурхає, тікає і весь час вимагає нової поживи, - про стійку та певну. Звісно, не дуже-то солодко попивати воду, сьорбати крупник та жувати кусень ячмінного хліба. Але вершина насолоди якраз у тому, що ти можеш черпати насолоду навіть у такій простій поживі; у тому, що ти обмежив себе тим, чого не відніме фортуна, хоч би як на тебе заповзялася. Таж навіть в'язням подають щедріший обід. Навіть тих, кого засуджено до смертної кари, кат живить не так скупо. То які ж треба мати душевні сили, щоб самовільно дійти до того, що не грозить навіть засудженим на смерть! Ось що значить випередити удар долі!

Хоча, як то буває, що більше комусь зобов'язаний, то більшу злобу до нього чуєш: небагато позичив - маєш боржника; багато - ворога. - «То як? Добродійством не набудеш друга?» - Набудеш, коли вибиратимеш, на кого тобі звернути своє добродійство, коли вкладатимеш його, а не сипатимеш ним навмання. Отож, поки вчишся керуватися своїм розумом, послуговуйся порадою мудрих людей: більше зважай на те, хто отримує, ніж на те, що отримує.

Завдяки вбогості дізнаєшся те, чого ти не міг дізнатися завдяки самому собі: вбогість залишить побіч тебе справжніх друзів; відійде кожен, хто тримався не тебе, а чогось такого, що сподівався від тебе мати. То чи не варто полюбити ту вбогість хоча б за те, що вона вкаже, хто тебе любить? Коли ж то настане день, як уже ніхто не брехатиме на твою честь? То хай на одне лиш будуть спрямовані твої помисли, про одне лиш турбуйся, одного тільки жадай, доручивши богові всі інші свої бажання,- щоб бути задоволеним собою самим і тими благами, що в тобі самому народжуються. Чи може якесь щастя бути ближчим, досяжнішим? Обмежуючись малим, зупинись на тому, що вже не зможе стати причиною твого падіння. А щоб тебе заохотити, відразу при цьому листі сплачу тобі данину, яка стосуватиметься нашої бесіди. Хай, може, гніватимешся, але й на цей раз моїм платником буде Епікур. «Твоя мова, повір мені, буде переконливішою, коли виголошуватимеш її в лахманах, із простого ложа: не тільки промовлятимеш - доводитимеш». Та й на мене, до речі, цілком інше враження справляють слова нашого Деметрія після того, як я бачив його, нічим не вкритого, на ложі, яке й підстилкою назвати годі,- не проповідника, а свідка правди. - «Виходить, не можна зневажати багатства й тоді, коли володієш ним?» - Чому б ні? Великий духом і той, хто, вдосталь подивувавшись, відкіля це опливлось до нього стільки багатств, та насміявшись, чому саме його вони вподобали, більше про них наслухається від інших, аніж сам відчуває, що то таки його власність(1). То не дрібниця - жити поряд з багатством і не зіпсуватися від того сусідства! Великою людиною є той, хто вбогий серед багатства.

Справді, збагатився мудрістю той, хто помирає таким же безтурботним, яким народився. Якби ж то!.. Нині кожен із нас тремтить, тільки-но наближається якась небезпека: розгублюється, блідне, намарне ллє сльози. А що може бути ганебнішим, ніж такий неспокій на самому порозі спокою? Причина тут одна: немає, кажу, нічого доброго в нас за плечима; ми порожні, от і мучить нас постійна жага життя. Ні однісінька його частка в нас не осідає: проходить крізь нас, пропливає(3). Всяк дбає не про те, щоб жити добре, а щоб довго жити. А тим часом кожна людина владна жити добре, а щоб довго жити - над цим уже не владний ніхто.

Ось тобі перше завдання, мій Луцілію: вчись радіти(1). Вважаєш, певно, що, відкидаючи випадкове, закликаючи позбутися наймилішої нашої розради - сподівань, я забираю в тебе чимало насолод? Навпаки, хочу, щоб ти ніколи не збіднів на веселість. Хочу, щоб вона народжувалася для тебе дома. Так воно й буде, як лишень та веселість оселиться в самому тобі. Всі інші втіхи не виповнюють серця, а лиш розпогіднюють чоло; вони перелітні. Думаю, не вважаєш радісним того, хто сміється. Ні! Сам дух повинен бути бадьорим, упевненим, саме він має височіти над усім іншим. Справжня радість, повір мені,- поважна, сувора річ! А може, гадаєш, що хтось, такий собі безтурботний, з веселеньким, як то висловлюються оті розбещені базіки, обличчям, що хтось такий по-справжньому зневажає смерть, відчиняє двері для вбогості, тримає під вуздечкою жагу до насолод, учиться бути терпеливим до болю? Хто над усім цим ненастанно роздумує, той перебуває у великій радості, але ця радість - без легковажної усмішки. Хочу, щоб тобою оволоділа саме така радість. І в ній ніколи не знатимеш нестатку, щойно тобі стане відомим її джерело.

«Яка то безпросвітність - постійно починати життя заново!» А може, цю думку краще було б виразити так: «Погано живуть ті, хто постійно починає жити». - «Чому це?» - запитаєш, і по праву, бо цей вислів дійсно вимагає роз'яснення. - А тому, що їхнє життя ніколи не буває завершеним. Не може бути готовим померти той, хто тільки-но почав жити. Треба прагнути, щоб у будь-яку хвилину ми відчували, що прожили достатньо. А хіба це може відчути той, хто тільки те й робить, що починає жити? Не думай, що таких людей мало: майже всі саме такі. А дехто ще й тоді починає жити, коли вже пора закінчувати. Якщо це тебе дивує, то додам ось що - для ще більшого твого подиву: декотрі закінчують життя, так і не почавши його. Бувай здоров!

Якось, пам'ятаю, ти розмірковував над тим, що ми не раптово потрапляємо у смерть, мов у якусь пастку, а лиш поступово у неї входимо. Справді: помираємо щоденно. Кожен день відбирає у нас якусь частку життя, і навіть тоді, коли зросту нашого прибуває, життя - убуває. Ми втратили дитинство, потім - підліткову пору, далі - юнацтво; весь час, скільки не спливло його, аж до вчорашнього дня, - втрачений для нас; та й цю, сьогоднішню, днину ділимо із смертю.

Будь-який інший вид смерті ще залишає місце для надії: минає хвороба, влягається пожежа, завал будівлі, буває, легко кладе осторонь того, хто ось-ось мав опинитись під уламками; кого вкрила хвиля, того вона не раз викидає непошкодженим із такою ж силою, з якою поглинула; воїн, траплялось, відводив меча від самої шиї приреченого на загин, - але кого до смерті веде старість, тому вже нема на що надіятися, тут уже ніхто не може втрутитися.

Таким же нерозумним є той, хто боїться смерті, як і той, хто боїться старості. Адже як за молодістю настає старість, так і за старістю - смерть. Хто не хоче вмирати, той, значить, і жити не хотів. Життя дане з умовою смерті. До неї, власне, йдемо. Страх перед смертю ще й тому дивний і безглуздий, що боїмося звичайно чогось непевного, а певного - очікуємо. Смерть для всіх - рівна й нездоланна необхідність. Чи може хтось нарікати на свою долю, якщо вона є спільною для всіх? А хіба рівність - це не початок справедливості?

З будь-якого закутка можна спрямуватись до неба. Піднімись лишень... і бога наслідуй Величчю духу свого(3). Наслідуй не золотом, не сріблом: із них не виліпиш образу, що був би подібний до бога. Прихильні до людей боги, колись давніше, були, зауваж, із глини.

Тепер ти любиш мене, але ще не став моїм другом. - «То як? Хіба то різні речі?» - Авжеж! Та ще й цілком неподібні: хто твій друг, той неодмінно любить тебе, але той, хто любить тебе, той ще не мусить бути твоїм другом. Тим-то дружба - завжди корисна; любов - іноді й шкідлива.

Поспішай до мене, але до себе - насамперед!

Арістон(1) казав, що йому більше до вподоби юнак похмурий, ніж веселун, улюбленець юрби. Молоде вино, котре терпкувате, щипке, згодом стає добрим вином, а те, що подобається на смак іще в бочці, з часом хіба що псується.