Смітник

ЛАЗ-750

Зелена вантажівка припаркована перед будівлею

Зелена вантажівка припаркована перед будівлею

Текст, лист

Софія Андрухович «Старі люди»

— Я колись читала оповідання, де чоловік, який ненавидить цибулю, прокидається одного ранку і помічає, що його пальці тхнуть нею, — на моє прохання щось розповісти почала Марта. — Запах викликає у ньому огиду, відчай, брудні, слизькі, липкі й непристойні асоціації. Руки починають тремтіти, в голові паморочиться, чоловік кілька годин поспіль намагається відмитися від нав'язливого аромату, через що запізнюється на роботу, але все марно: запах переслідує його всюди, відволікає від праці, від бесід, від їжі. День минає, як жахливий сон. Герой, спухлий, мокрий від поту, червоний, повертається додому і розповідає своїй молодій красуні-дружині про нестерпний цибуляний дух, який його переслідує. Дружина намагається заспокоїти чоловіка: можливо, назавтра все зміниться. Він кохає її до нестями. Вони обіймаються і йдуть в спальню, де герой на якийсь час забуває про свої цибуляні неприємності і навіть засинає з усмішкою на устах. Але, прокинувшись зранку, перше, що чує — це разючий сморід цибулі. Його страждання росте і ускладнюється, кожен наступний день наповнються новими неприємностями, пов'язаними з запахом, і лише красуня-дружина здатна зменшити біль і примусити чоловіка забути про нього. Тільки ненадовго — щоранку запах повертається, і ось за якийсь місяць-два ми застаємо кволого, розбитого, немічного героя, прикутого до ліжка, із запаленими червоними очима, з жовтою шкірою, руками, які трясуться, ніби в старого алкоголіка. То вже не людина, а якась жалюгідна її тінь, скелет, що, дивом випорпавшись із землі, перебуває поміж живими, хоча весь аж тхне підземеллям, смертю, цибулею. Лікар виносить свій вирок. Дружина ридає, кинувшись на груди приреченому чоловікові. Він заспокоює її, кажучи, що прожив щасливе життя завдяки їй. І тоді жінка зазирає своїми прегарними волячими очима просто в його просяклу цибулею душу, і, часто-часто кліпаючи віями, шепоче, що то вона в усьому винна, що кожної ночі натирала шкіру чоловіка соком цибулі, бризкала сік на одяг і постіль, клала цибуляні кружальця в кишені його пальта і маринарки, і навіть черевики натирала порізаними шматками цибулі. Робила так щоночі ось уже протягом місяця чи двох, кожнісінької темної ночі, коли він, щасливий, спав з усмішкою на устах після їхніх любощів.
Людина змалку вже має звичку ніяк не реагувати на свою приреченість. Чим далі, тим більше не реаґувати.
Якось уночі, вимучена катаром і постійним духом трав, Марта крізь сон розповіла Луці чергову історію.
— В добротній кам'яниці з піччю і комином жила сім'я: чоловік, жінка і десятеро дітей. Жили вони гарно: чоловік робив найкращу вудженину в околиці і продавав її на базарі. Жінка дбала про будинок, варила каші і зупи, мила підлогу, витирала пилюку, купала найменших дітей, підливала вазони, гаптувала й вишивала, церувала чоловікові шкарпетки, прасувала на свята сорочки. Діти — хто бавився в садку, хто вчився, хто вже працював — коротше, як я й сказала, то була звична благополучна сім'я. Якби не дрібничка: жінка мала одну нездорову пристрасть. Нездорові пристрасті є у всіх жінок і в деяких чоловіків. Пам'ятаєш, я розповідала тобі про свою подругу, яка була готова на все заради яблук? Мала я й іншу — та не могла заснути, якщо не почистила зуби п'ять або й шість разів перед сном. Одна відома співачка, хоч їй вже, слава Богу, 88, досі ходить без майток — така вже в неї нездорова пристрасть. Ще мені розповідали про цікаве подружжя: обоє обожнюють лоскотати собі ніздрі ворсинками і потім чхають, аж доки кров не піде з носа. До речі, у мене ніколи не йшла кров з носа. А в тебе?
— Неодноразово, — відповів Лука.
— Це, напевно, досить неприємно. Так от, — продовжила Марта, — у нашої добропорядної, зразкової господині був бзік на вудженому м'ясі, яке так смачно вмів робити її чоловік. Варто зауважити, що й заміж за нього вона вийшла тільки через те м'ясо, відмовивши власникові склодувного заводу, заможному й пузатому типові. Хоч і розуміла, що втрачає, не могла опиратися пристрастям, які навісніли в нутрі: при одній згадці про коптильника, про його очі, волосся, постать, про міцний запах вудженини, яким він пропах наскрізь, у неї починала несамовито виділятися слина, очі навіжено виблискували, руки трусилися, а сама вона не могла контролювати власних дій. Навіть біля вівтаря, дивлячись на нареченого і відповідаючи «так» на звичне запитання священика, вона майже насправді бачила перед собою великий соковитий шмат підчеревини, і не в силі дати раду своїм почуттям, втратила свідомість. Потому почався рай для молодої: люблячий чоловік дозволяв їй геть усе і, помітивши особливу любов до вудженини, обдаровував її щонайвідбірнішими шматками. Але жінці було все мало і мало, її пристрасть зростала, і якби так тривало й далі, чоловікові не було би що виносити на базар. Тож він, як справжній мужчина, який встановлює закони, наклав вето на соковиті шматки пахучого м'яса. Відтепер воно було суворо дозоване, а бідолаха, страждаючи від своєї згубної звички, істерикувала, билася в нападах розпачу, впадала в депресію, кричала, мовчала, стогнала, гарчала, скавчала. Та чоловік був незворушний. Одного нещасливого дня, залишившись удома сама, вона не стрималась і полізла вузькою драбинкою в комин. Вище, вище, ще вище, запах копченої підчеревинки все нестерпніший, все солодший, все м'ясніший, все рожевіший, масніший, солоніший, рідний запах, слина котиться і котиться, ноги й руки тремтять, язик вже відчуває доторк ніжної, п'янкої спокуси. І ось жінка вгризається в найбільший червоний шмат, не тямлячи себе, ковтає м'ясо, не пережовує його, сміється й плаче, яке полегшення, яке щастя, мрія всіх мрій, радосте моя, моє життя, моє м'ясце… Вона їла і їла, ковтала, жувала, шматувала, тож невдовзі залишилася сама в комині — і жодного шматочка підчеревинки поряд. Жінка зітхнула і, перелякано думаючи, що ж скаже їй чоловік, зробила спробу спуститися додолу. Але дзузьки — в пориві шалу, прагнучи м'яса, вона заперлася якимось дивом в цей вузенький проміжок комина — чоловік навіть рукою не досягав сюди ніколи, користувався спеціальною палицею, а от вилізти звідси, ще й після того, як зжерла декілька кілограмів вудженини, було неможливо. Її шукали дуже довго. Чоловік перевірив горище, пивницю спіжарки, оббігав всі вулиці, всіх сусідів, знайомих. Де лише не шукав її — не спав, не пив, не їв. Навіть думати не міг про м'ясо — яке м'ясо, якщо його кохана дружина невідь-куди зникла. Одна з доньок принесла з вулиці чутку, ніби мама втекла з тим самим багатим директором склодувного заводу, якому колись відмовила. Вони чекали на неї ще впродовж якогось часу. Чоловік змарнів, схуд, став схожий на побитого кістлявого пса. Але діти зуміли повернути його до життя. «Справді, — подумав він. — Їм же ж треба щось їсти». І поліз у комин. Не знайшов там жодного шматка підчеревини, лише свою закопчену дружину.
Його косметика для мерців була якийсь час суперпопулярною навіть серед живих. А що вже казати про мерців.
Бабця, власне, займалася виготовленням меблів для карликів. Хто не знав марки «Гулівер» у ті часи, і хто знає її тепер? Бідолашні маленькі люди! Як їм живеться зараз? Хто про них дбає? В дитинстві у мене самої кімнатка була нафарширована кріселками, шафками, столиками, психами, накасликами, комодиками, ліжками від бабці. Діти теж карлики, а карлики — теж діти. Я ніколи не бачила красивіших меблів, як меблі від «Гулівера». Гнута деревина, різьблення, інкрустація, запах, фактура, міцність, зручність, надійність. Доходило навіть до того, що деякі кав’ярні та ресторани змінювали звичне умеблювання на крихітне, і то був стиль, і, хоч чимало товстодупих відвідувачів падало з мініатюрних крісел і ламало їх, перевертало столи незґрабними рухами, але клієнтів не меншало — навпаки. Вже перед самою бабциною смертю хтось із високопоставлених осіб закупив величезну партію кріселок для парламенту, а один із прогресивних священиків замовив до своєї церкви маленьку катедру і лавочки. До речі, концепцію реклами для «Гулівера» створив сам Анрі де Тулуз-Лотрек. І він часто бавився, малюючи ті сумні постаті, які бачив з перспективи карлика, укладаючи їх в сатиричних комбінаціях: масивні жінки, чиїх облич не видно за товстими стовпами ніг в чорних панчохах, що злітають понад головами глядачів, пузаті дядьки і огрядні повії з подвійними підборіддями і грубими рисами мало не падають із крихітних стільчиків, намагаючись втримати рівновагу і не зганьбитися в очах рівних собі, хоча давно вже зганьбилися перед нижчим за ростом чоловічком з гострим зором.
— Моя тітка боялася старості і смерті просто до божевілля. Вона терпіти не могла всіх живих істот, які хоч трохи були молодшими за неї. Також вона ненавиділа і старших, бо вони демонстрували їй, якою вона стане невдовзі, і що чекає на неї врешті-решт. Тітка вирішила, що сидіти, склавши руки, і чекати, коли в двері постукає костомаха з косою і скаже: «Ну і все», — справа ідіотів, а вона спробує хоч чимось керувати і хоч якось впливати на життя. Все було б гаразд, якби вона впливала на своє життя. Але ж ні — тітка вирішила спершу попрактикуватися на долях оточуючих. Прочитавши дві-три популярні книжки про вуду й полазивши трохи в інтернеті (чи тоді ще не було інтернету, може?) вона зшила ляльку свого котика і заходилася втикати в неї голки. Крім того, вона постійно штурхала вуду-котика ногами і кидалася ним, але, звісно, не здогадалась, що причина хвороби котика справжнього — лихе поводження з бідною твариною. Була певна, що вже стала видатною чаклункою-мамбо. Тому вона взялася за свого кузена. Не довго думаючи, увіткнула його ляльці в серце двадцять три голки і сіла чекати, коли братик відкине копитця. Але не так сталося, як гадалося — незадовго той з’явився під її вікном з букетом пишних троянд і запопонував старій вийти за нього заміж. Розлючена тітка вирішила спробувати звести зі світу свою сусідку, що насміхалася з тітчиної пригоди із власним кузеном. Одного вечора увіткнула в руки і ноги ляльки, що символізувала сусідку, по голці, і пішла спати, сповнена великих мрій та сподівань. Наранок побачила, що її паралітична сусідка натхненно бігає довкола трансформаторної будки в дворі, розмахуючи при цьому руками. Тітка заплакала і вирішила з горя покінчити життя самогубством. Змайструвавши ляльку-себе, повстромлювала усі голки, які познаходила вдома, і лягла на підлогу чекати вірного кінця. Так і заснула. А зранку прокинулася в піднесеному настрої, поснідала, намугикуючи пісеньку, загорнула кота в теплий коц і понесла його до ветеринара, по дорозі зустріла сусідку й пообіцяла занести їй газетну вирізку з фізичними вправами для хребта, а з ветеринарної поліклініки подзвонила до закоханого кузена і запропонувала йому поїхати на Мальорку.

Кацухіро Отомо

Табличка, що сидить на вершині трав'яного поля

Інженерне креслення

двері зачиняються і відчиняються
двері відчиняються і зачиняються

рип-рип
рип-рип

то ми виходимо з хати
то ми приходимо до хати

рип-рип
рип-рип

і дивиться пташка крізь вікно у акваріум хати
і думає про нас
як про риб

Грицько Чубай, «Пташка», 1968

Road trip

Дорогий друже з Касселя!
Запису про перегони TransUkraine не буде, бо я їх не поїхав. Я лише зустрічаю своїх друзів-учасників біля Львова і трошки їду з ними, для моральної підтримки (перед тим, як маршрут веде їх на південь в гори), а потім зустрічаю їх на фініші (коли після гір маршрут веде їх назад до Львова). Зокрема, після фінішу в мене гостював уже дворазовий переможець TransUkraine, Артем Грищук — це якраз він і проїхав весь маршрут за 89 годин.
А в мене чомусь цього року не було натхнення для цього випробування.

Група людей, що сидять на пляжі

Random Ukrainian railway stations

Група опудала тварин, що сидять на вершині будівлі

John Brosio

Vaccination, by 太田聴雨/Ota Chou, 1934.

«Вигнання з раю», 2021 р.

Графіті покрита стіна

German soldier from Infanterie-Regiment „von Manstein“ (Schleswigsches) Nr. 84 posing for a photograph with a girl holding an evergreen twig for Christmas, ca. December 1914.

Людина, що стоїть перед парканом

Гіпсовий макет пам'ятника Шевченку в Аргентині

Людина, що сидить на лавці в парку