Львівська двохсотка 2015
200 км їхав вперше, тому букв буде багато :) Якшо коротко, то все дуже сподобалось, хоч і було трохи сумних моментів. Час в протоколі 9 годин 28 хвилин.
Їхав я на синглспіді з передачею 52/18. Профіль висот маршруту двохсотки виглядає трохи страшніше, ніж профіль сотки, і просто профіль всіх тих доріг, де я раніше їздив на синглспіді. Тому з цікавих моментів перед марафоном було:
- чи проїду я взагалі таку дистанцію;
- чи зможу виїхати на всі підйоми, чи десь доведеться йти пішки;
- чи не викину після приїзду коліна в смітник.
Всі пункти вдалось виконати, але все одно результат не дуже тішить. Спершу планував їхати зі всіх сил і старатись проїхати якомога швидше, але сумний досвід цьогорічної сотки (де я одну камеру вкусив, інша — вибухнула, і мене евакуйовували) показав, шо тихше їдеш — далі будеш, особливо з такими потертими покришками і полатаними камерами, як в мене. Тому вирішив їхати, як їдеться, ніде не спішити, і особливо обережним бути на ямах і камінні.
Фото зі старту:
Фото з фінішу нема, але там я був сумний, в болоті, з покоцаними колесами і без банану.
Маршрут виглядає отак:
З їжі взяв: 3 банани, 20 цукерок (по одній на кожні 10 км), батончик, шоколадку, і 2 л апельсинового соку в гідропак. Апельсиновий сік замість води мені подобається, він так само втамовує спрагу, він смачний, і можливо містить щось, потрібне організму при навантаженнях (як ізотоніки). А вода це просто вода :). Чому гідропак — бо моя рама зроблена в ті часи, коли отворів для кріплення підфляжника ще не робили. Якби можна було б їхати з флягою, то обійшовся би без наплічника, а так то довелось їхати з ним.
Старт, з’їв один банан. Взяв собі наліпку-аналоговий-GPS на раму, бо зовсім не знав маршруту. Шкода, що номерів не видавали, а то навіть ніякого сувеніру з двохсотки не залишилось. Можна замовити медаль від ACP, але то все гроші, та і медаль за якихось 200 км — це перебільшення, як на мене. От за 600 чи 1200 км медаль можна давати.
Поїхали зі Стрийської на Зелену, по місту їхали одним пелотоном з супроводом ДАІ і Мотодопомогою. На виїзді з міста супровід нас покинув, пелотон почав розтягуватись. Хоч я і не збирався спішити, але якось само по собі вийшло, що поїхав в першій групі, асфальт гарний, чому б і ні.
Їхалось гарно, на спусках завжди розганявся по максимуму, щоб якнайдалі заїхати накатом на підйом, і якнайменше їхати стоячи (шкодував коліна). Поступово група розвалилась. В якийсь момент мене наздогнав Бур, який невідомо чому опинився позаду. І я навіть трошечки його потягнув, ну це було кілька хвилин, але ж все одно :). Далі він поїхав вперед і я знову був сам.
Доїхав до Бібрки, там щоб не блукати, пригальмував і почекав на когось ззаду. Наздогнав хлопець з татуюваннями на шосері FRM, так разом з ним проїхали всю Бібрку, підйоми за Бібркою, далі він пригальмував, і я їхав знову сам. Їдеш собі і їдеш, краєвиди гарні. Ріпак вже достатньо жовтий :)
Потім десь так на 65-му кілометрі мене наздогнала величенька група, я сів до них. Але ніхто не показував ямки, і я інколи ледь не влітав кудись. Переживав, щоб не пробитись, тому виїхав вперед групи, щоб бачити дорогу перед собою, і тягнув їх. Так кілометрів 5-7 проїхали, хтось вийшов на зміну. Їдемо далі, але в мене знову та сама проблема, що я хочу бачити стан дороги перед собою, тому знову виїхав в голову групи.
Так доїхали до 80-82 кілометра, середня швидкість на той час була 30 км/год. І там я успішно пробився, заднє колесо. Тобто пробився десь раніше, але воно спускало повільно, і помітив, я лише тут. Крикнув, що я пробився, почав гальмувати, група мені поспівчувала і не скидаючи швидкості поїхала, сум :). Ну звісно, шо їм ше лишалось робити, я б і сам з групою поїхав, якби хтось пробився. Але сумно отак дивитись вслід своїй групі, витягуючи камеру з колеса :). Я мав дві запаски, обидві латані, але перевірені вдома. Вставив запаску, почав качати. Насос не качає. Парам-пам-пам. На шредер качає, на престу ні. Поки я з ним розбирався, повз пролетіло 3 чи 4 групи. Потім їхала група з тим самим татуйованим чуваком на шосері FRM, який і позичив мені насос. Дуже йому вдячний. Почав качати колесо, а моя запаска пшш, і здулась. Якась з латок на ній трошки відклеїлась і почала пускати повітря. В цей момент сум всередині мене став вдвічі більшим, з’явились різні депресивні думки про DNF :). Вставив другу запаску, накачав — ура, все добре. Накачав скільки вийшло, десь 4-5 атм, і поїхав далі. На всі операції потратив хвилин 10.
Далі їхав суперлегенько, 20 км/год, бо через низький тиск в задньому колесі боявся прокусити камеру. А та камера ще й якась суперлайтова і супертонка, а суперлайтові камери не для наших доріг :). Тому я їхав вкрай обержно і молився, щоб доїхати до першого КП і докачати до 8 атмосфер. Десь тут почало поболювати ліве коліно, але з часом перестало.
Доїхав до Красного, залишалось десь 20 км до КП. В Красному ледь не збила машина, в думках я вже лежав на її капоті. Як це було: їду собі і нікого не рухаю, справа на узбіччі передом до мене стоїть машина, і починає розвертатись. В той момент я їхав десь 30. Водій мене явно бачить, тим не менше продовжує розворот, перекриваючи мені дорогу, я беру вліво, він не зупиняється. Я вже взяв максимально вліво на асфальту, щоб уникнути його капоту, мушу з’їхати з дороги, а там якась велика калюжа. Хід думок був десь такий: «Хмм, калюжа велика і глибока, напевно на дні камінці, а в мене в задньому колесі десь 4 атм і суперлайтова камера. Я майже 100% її прокушу, і тоді доведеться латати. А якщо не залатаю? Тоді двохсотка для мене завершиться. Але я так не хочу попадати в аварію. Це він порушує, а не я, але все ж. Двохсотка для мене все одно може завершитись, ровер може сильно постраждати, та і я теж. Ну добре, краще в калюжу». Калюжа так калюжа, пролетів через неї за кілька сантиметрів від бампера, і коли я весь в шоці обертався назад, щоб подивитись в очі водію, побачив, що мене наздоганяють хлопець і дівчина на МТБ. Я почав потрохи скидати швидкість, щоб вони сіли мені на колесо. Відколи я пересів з МТБ на шосейні колеса, і відчув легкість їх накату, то в мене з’явилось співчуття до людей, які їдуть по асфальті на МТБ, тому я завжди стараюсь підтягнути МТБшників за собою :)
Так почали їхати втрьох, хлопець і дівчина були з однієї компанії, з Франківська. Ось вони :)
Але шосейні колеса — це шосейні колеса, а МТБ це МТБ. Тому так виходило, що ми їдемо-їдемо, я обертаюсь, а вони відстали. Сповільнююсь трохи, вони знову сідають, їдемо, обертаюсь — знову відстали, і так багато разів :). До Буська доїхали разом. Потім десь взявся Алекс, чи то він нас наздогнав, чи ми його. До КП1 доїхали вкупі, я пробував вириватись вперед, але кілька разів сумнівався, чи туди заїхав, тому пригальмовував і чекав на франківчан з Алексом, щоб пересвідчитись, що їду правильно.
Перше КП це родзинка маршруту, село Деревляни, там підвісний міст, гарно.
На КП підкачав заднє колесо, з’їв свій банан, видану чиколяду, мені долили води в гідропак. Трошки потусив, тим часом Алекс і франківчани вже поїхали.
Після КП почався зустрічний вітер, досить сильний, їхав десь 25 км/год. На довгих підйомах, коли їхав стоячи, щось тріщало, напевно каретка. Потім вона почала стукати при педалюванні, причому голосно і сильно, я аж відчував биття ногами. Весь час до фінішу вона періодично стукала.
Через якийсь час знову наздогнав Алекса і франківчан, їду-їду, десь за Батятичами було роздоріжжя, де я чисто інтуїтивно повернув наліво, а потім почав сумніватись, чи туди поїхав. По велокомп’ютеру в мене вже був 142 кілометр, а на 139 км мала початись дорога через «зачарований ліс». Попереду за кілька км якийсь ліс був, але сумніви взяли гору, і я знову зупинився, подумав, якщо за 5 хвилин ніхто мене не наздожене, то вертаюсь. Але на обрії з’явився Алекс, значить можна їхати далі.
Далі чудових 5-6 км грунтової дороги через ліс, з піском, їхати цікаво і весело, заносить, кілька разів груз повністю. Весь цей час я їхав привставши з сідла, а це сильно втомило спину (через наплічник). Далі до фінішу весь час спина боліла. В лісі Алекс і франківчани на МТБ мене знову обігнали, потім знову я їх, перед Жовквою знову вони мене, але вже без Алекса, і на КП2 якось більш-менш разом доїхали.
Сюрпризом КП2 була нормальна їжа, я такого не чекав, думав знову якась вафелька буде :). З іншого боку, чекати на їжу довелось дуже довго, хвилин 25-30. Після КП продовжував дути зустрічний вітер, я надіявся знову наздогнати Алекса і компанію, але вже не вийшло.
В Фійні знову 6 км жахливої дороги, хоч я їхав і максимально обережно, але все одно умудрився круто розрізати передню покришку, почала лізти гуля. Знову сум, це ж ше 30 км, заклеїти цей поріз неможливо, та і нема чим, мушу або доїхати, або кінець.
Їду далі, покришка вже починає терти об гальмо, але поки камера ше не вибухнула, то їхати можна :). Перед Брюховичами помітив, шо заднє колесо приспустило. Ну думаю все, це вже фінальна крапля. 10 км до фінішу, а тут така туфта з обома колесами. Чувак, який їхав поряд, позичив мені насос (попередній я віддав на КП), і я вагався, зупинятись і докачувати, чи вже так їхати. Бачу, що спускає повільно, знов якийсь малесенький прокол. І хоч в колесі тиск десь 1-2 атм, але думаю, доїхати можна. Так останні 10 км і їхав з насосом в руці :). Почав валити якомога швидше, щоб встигнути до того, як заднє колесо спустить повністю. Про гулю на передньому я вже забув :). На залізничних переїздах доводилось до нуля сповільнюватись, щоб заднє колесо обережно проїхало. І таки до фінішу доїхав, юху :)
Додому теж своїм ходом доїхав, і вже вдома передня камера вилізла і вибухнула. Так пощастило, шо вибухнула не по дорозі. Сумний вигляд ровера після марафону:
Основний висновок: все-таки марафон — це марафон, а не покатулька. І навіть якщо ти кожен день їздиш по місту на ровері, і проїжджаєш 200 км за тиждень, і він тебе ніколи не підводить, то це не означає, що на марафоні 200 км він тебе теж не підведе. Марафон — це велике навантаження на ровер, і він має бути готовий. Не можна просто так взяти і поїхати марафон на будь-чому.
Рідини за весь час випив десь 3-3.5 літри. Їжі взяв забагато, половину цукерок, батончик, шоколадку і один банан привіз на фініш. Тобто з’їв один банан, десь 10 цукерок, ну і те що на КП давали.
Коліна після фінішу навіть не натякали на якісь проблеми.
Було цікаво, я радий, що проїхав. Тільки шкода, що ціною покришки і новенької камери.
Після проїханої двохсотки дивишся на дистанцію 100 км, і думаєш: пфф, та скільки там їхати :). Хочу їхати 400, з передачами, звісно. Буде видно.