Берлін, Дрезден і все, шо по дорозі
ТУПІНГ, у, чол. Дія за значенням тупити. Чоловік він був не вельми тямовитий — у тупінгу йому рівних не було. (Микола Шеремет, Дружбою.., 1954, 25);
Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 463.
ТУПИТИ, туплю, тупиш, недок., перех. Робити дурниці, діяти нерозумно. — Чіпко! — гукнув Лушня. — Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька тупиш? (Панас Мирний, I, 1949, 284);
Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 460.
Розкажу про поїздку Львів—Мостиська—Перемишль—Жешув—Берлін—Потсдам—Берлін—Дрезден—Вроцлав—Львів. Було цікаво, ми ледве встигали на літаки і автобуси, плутали вокзали, гуляли нігерським районом, опинялись замкненими в готелі і загалом багато тупили.
Їхали ми втрьох: я, Сосо і Діана. Я раніше ніде далі за Білорусь не заїжджав, тому для мене все було таке, ого, вау, нічого собі і тд. Сосо вже двічі мандрувала Польщею, тому може трошки менше вражалась, ну а з Діаниного обличчя усмішка взагалі ні на секунду не сходила за весь час поїздки, бо по правді кажучи Діана наша була з ніг до голови картонною!
Планували ми все трохи спонтанно. В мене закінчувалась віза, і я просто взяв відпустку на останній тиждень візи. За тиждень до відпустки ми пошукали дешеві квитки куди-небудь, і купили в один бік у Берлін з Жешува. Були супердешеві ще в Стокгольм, але в Швеції дорожче жити, ну і там холодно. А до Берліну близько Потсдам і Дрезден, гарні міста, крім того в Дрездені живуть друзі, значить буде можливість їх побачити.
Квитки на літак ми шукали і бронювали на сайті kiwi.com, там все дико зручно.
Крім літака ми забронювали на booking.com хостел в Жешуві, і готель в Дрездені. Чого готель — бо чомусь це було найдешевше, шо ми знайшли в Дрездені. Таке враження, ніби там хостелів взагалі нема. Або ми тупим. А в Берліні ми бронювали хостел через інший сайт, sleepcheaphostels.com, там було дешевше.
Дорогу назад ми взагалі ніяк не планували, і нічого не бронювали, тільки подумали шо буде зручно їхати з Дрездена у Вроцлав, бо близько, а потім вже Польщею якось добиратись до Львова. Про броні і все решта буде далі по порядку.
Перетин кордону
До кордону ми їхали електричкою, тут в принципі не дуже є шо розказувати, думаю, ви всі хоч раз в житті їздили електричкою. У вагоні були майже самі жінки, кілька дідів і один молодий чоловік в елегантному пальто. На кордоні ми тупо вийшли і пішли за людьми, вони привели нас до автобуса. Чоловік в елегантному пальто вже був всередині. Автобус за 3 ₴ привіз нас до кордону. Їхати там насправді метрів 500, так шо можна і пішки пройтись, але ми не знали.
Піший перехід зайняв не більше ніж півгодини, а якби ми не тупили, то було би взагалі 10 хвилин. Це була неділя, ранок.
На укр. кордоні чувак просто дивиться в паспорт, а на польському трошки складніше. Ми з Сосо були в різних чергах, мене просто запитали чи є циґари і вудка, і чи маю гроші (в мене була лайнова семиденна шопінг віза, і за офіційною версією я їхав на закупи в Перемишль на один день; отже мав би мати з собою гроші). Гроші я і справді мав на такий випадок, але про суму мене не питали.
В Сосо віза була нормальна, культурологічна, вона могла сказати, шо їде в гості чи шось таке, але теж сказала, що на шопінг. І її, як на зло, про гроші якраз запитали, а в неї було лише 300 злотих (бо решта в мене, а я в іншому приміщенні). Поляки дуже довго її мучили, бо 300 злотих — це мало. Але таки пропустили.
На кордоні стоять чувачки з пляшкою горілки в одній руці і двома пачками сигарет в іншій. Депресивно. Ми знайшли маленький автобус до Перемишля з написом «Jedziemy na zakupy!» і запитали чоловіка в елегантному пальто, скільки коштує проїзд, він відповів «2 злотих, оплата при виході».
Перемишль
Перемишль маленький і непоганий, але якби я тут раптово прокинувся, то не подумав би, шо це Польща. Досі цілком українське місто.
В розкладі на автостанції був автобус до Жешува за годину. В табло вдивлявся чоловік в елегантному пальто, вже з двома пакетами їжі в різнокольорових обгортках. Раптом він впустив один пакет, звідти випали і потекли два йогурти. «Твою ж мать», сказав чоловік, викинув тріснуті банки і пішов, а на плитці лишились дві яскраві густі кольорові калюжі.
Ми пішли на залізничний вокзал поряд, аби там грітись і чекати на автобус. В розкладі ми побачили поїзд, який мав відбути швидше, ніж автобус. Поки ми стояли в галасливій черзі до каси, нас раптово осяяло, шо тут інший часовий пояс, і було б добре кудись перевести годинник. В той момент ми були такі невиспані і затуманені, шо навіть не могли зорієнтуватись, де ми, де Україна, а де Грінвіч, і в який бік треба крутити стрілку годинника. Знайшли на вокзалі годинник з місцевим часом і виявилось, шо чекати нам треба тепер ше на годину довше.
Ми сумно вийшли з вокзалу, минули автостанцію, вийшли на дорогу, а там бах, стоїть автобус з написом Rzeszów і ніби чекає на нас. Його не було в жодному розкладі і він просто собі відправлявся з вулиці. Автобус коштував 10 злотих і їхав півтори години.
Жешув
Жешув досить крутий, нам він дуже сподобався, хоча тут наче нічого особливого. Красиво і доглянуто, але ніяких вражаючих туристичних штук нема, просто-напросто затишно. Ми нічого не сфотографували крім пл. Ринок і метальового бусика.
Наш хостел був прямо на центральній вулиці, називається Va Bank. Там всі кімнати одномісні або двомісні, шо зручно, коштував 23 € на двох за ніч, могло б бути і дешевше, але я так розумію, в Жешуві хостелів мало, і конкуренції мало.
Ми зайшли в хостел, а опинились в кафе. Барна стійка, офіціантки, столики, люди. Вийшли. Перевірили адресу з роздруківки з букінгу. Зайшли ше раз. Офіціантки люб’язною ламаною англійською пояснили, що хостел таки тут. Ми зареєструвались, а дівки поставили нам халявний чай, поки ми чекали на свою кімнату.
Кімнати і кухня нормальні, можна сказати шо цей хостел ми одобряємо і радимо. Щоправда на кухні нема мікрохвильовки.
Зранку ми вийшли з хостелу за кілька годин до літака, щоб із запасом, і все одно ледве не запізнились в аеропорт. Ми не шукали наперед, як дістатись до аеропорту, тому просто питали в людей на вулиці. Одні казали одне, другі інше, ми бігали містом туди-сюди, на різні зупинки, поки часу не лишилось зовсім. Взяли таксі, 40 злотих, 15 хвилин і ми в аеропорту.
Нюанси шопінг візи
Коли в тебе шопінг віза, в Польщі треба купити якусь фігню, взяти на неї чек-фактуру, і подати її у візовий центр при оформленні наступних шопінг віз. Це наче доказ того, шо ти таки на шопінг їздив, а не шлявся десь по Європі як турист. Детально описано в цій статті.
Тому за тих півдня, які ми були в Жешуві, нашою основною місією було отримати чек-фактуру на будь-яку фігню. Ми не довго думали і купили в магазині Biedronka їжі собі на вечір і на ранок: готові деруни (ше не знали, шо в хостелі нема мікрохвильовки), якийсь салат, печенько. Разом на 14 злотих, і успішно отримали фактуру. Вже потім, коли ми поїхали з Жешува, то почали сумніватись, чи сподобається ця фактура чувакам з польського консульства, бо чесно кажучи трохи дивно їхати в Польщу на закупи за смаженими дерунами. Ну буде видно.
Переліт
Важливо: якшо на рейс можна зачекінитись наперед, коли купуєш квитки в інтернеті, то треба це зробити, бо в аеропорту можна влетіти на гроші.
В аеропорту цікаво і прикольно. Ми замовили чаю, з офіціанткою порозумілись так собі, але виглядало ніби вона все вшарила. А потім вона принесла нам наші чаї з медом (все як у замовленні) і дві кави (якого біса?).
Сосо майже не обшукували, а мене заставили зняти кеди, витягти все з кишень і викинути воду. Перш ніж викидати, працівник аеропорту дуже люб’язно запитав, чи не хочемо ми востаннє попити.
Літак підрулив до аеропорту і припаркувався, до нього під’їхала машинка з багажем і танкер з паливом. Отвір баку — в крилі. Дуже цікаво. Взагалі дуже вражаюче за всім спостерігати, шо і як працює в аеропорту.
Ше кумедно виглядає інструктаж перед польотом, коли в динаміках звучить розповідь про можливі варіанти катастроф, а стюарди і стюардеси синхронно її ілюструють, махають руками, вдягають маски і жилети і тд. Ну і загалом летіти прикольно, все зменшується, потім ти в хмарах, потім бачиш хмари згори. Ніби сніг.
Берлін
Берлін, як і все німецьке, дуже якісний. Навколо ходять якісні німецькі люди по якісній німецькій плиточці, їздять якісні німецькі авто по якісному німецькому асфальті і тд.
З громадського транспорту крім класичних автобусів і трамваїв тут є ше метро (U-Bahn) і міська електричка (S-Bahn). S-Bahn їздить практично всюди де треба, він зручний і швидкий, тому ми тільки ним і користувались.
Берлін поділений на три зони за відстанню від центру (А, B i C), чим більше зон тобі треба — тим дорожче. Крім того квитки є разові і на цілий день. Разовий квиток на всі три зони коштував ~ 3 €, денний ~ 7 €.
Квитки продаються в автоматах, англійський інтерфейс там є. Не забувайте компостувати квитки, компостери для S-Bahn стоять на станціях, трамвайні — прямо у вагонах. Натупити можна багато де, якшо не бути знайомим з європейськими схемами проїзду.
Німці теж люди, мають право бахнути пивка і лишити пляшку у вагоні.
Таке ми бачили не раз, і судячи з наших спостережень, пляшки лишають, аби бідні могли їх забрати і здати.
SleepCheapHostels. Дивні мужики
Як я вже писав, ми ночували в sleepcheaphostels.com. Вживу кімната виглядала гірше, ніж на фото, але все одно нічого. Кімната коштувала 10.50 € на одного за одну ніч. Додатково 2.50 € коштувала постіль. Ще 10 € брали як заставу за ключ.
Адміністраторка трохи тупила, дала нам поганий ключ від дверей на поверсі, двері не відмикались, ми попросили інший ключ, цей теж був поганий, так ми провозились з півгодини, поки спромоглись вибити з неї справний ключ.
Піднімаючись до кухні, ми наткнулись на жирного бухого мужика, який хропів на сходах. Ми акуратно перелізли через нього та його калюжу і пішли розігрівати собі гидкі китайські макарони за 1 € з супермаркету. Крім того ми купили дешеві булочки, якусь намазку для них і пакетики чаю. Поки ми смачно жували свої булочки, на кухні з’явився лисий мужик зі швидкими рухами. Він за пару хвилин зробив собі їсти і спритно все змолов. Миючи посуд, він кинув оком на наш пакет з булочками, і почав пояснювати, що ці булочки — з сирого тіста, і їх спершу треба було спекти чи підсмажити, інакше нас болітимуть животи. «Це загальновідомий факт», додав мужик і так само швидко зник.
За якийсь час на кухні з’явився той самий неприємний мужик зі сходів. Він ні з ким не привітався, витяг з сумки якусь свою їжу, накидав на миску і, пихкаючи, почав наминати. Крім нас з Сосо, на кухні був індус і якась європейка, які розмовляли англійською, а ми тільки іноді перекидались між собою фразами. Мужик доїв, кілька разів глянув на нас, зрозумів, шо ми його брати-слов’яни і російською пожалівся, що він зареєструвався, але забув номер кімнати, і не знає, шо йому робити. Далі мужик звалив, залишивши за собою брудну тарілку.
В кімнаті ми познайомились зі студентом-непальцем, у якого були проблеми з гуртожитком, і тому він живе в хостелах. Загалом виглядало ніби майже всі жителі нашої кімнати — місцеві студенти. В більшості араби і тд.
Країна, в якій ніхто не страждає
Не можу сказати, шо Берлін дуже привабливий для туриста, ніяких надзвичайно вражаючих об’єктів ми не бачили. Просто цікаво подивитись на місто, зручне для людей.
Немає жодного недоглянутого квадратного метра. Ідеальна вело- і пішохідна інфраструктура. Тобі ніколи не доводиться перестрибувати через калюжу або щось обходити. Ти просто йдеш і не страждаєш. Життя не вводить тебе в депресію. Люди ходять і усміхаються. Так і хочеться купити смажену ковбаску на вулиці і співати німецьких народних пісень. Тут навіть коли дощ падає, то вода зразу стікає у каналізацію, і дороги залишаються просто вологими. Можна їхати на ровері в дощ і на тебе з дороги не лиються потоки багна. Шоб я просто взяв і здох. Не думав, шо таке буває.
Навіть вітер майже не дує! Звучить нереально, але так і є. Ходиш, і тобі тепло і затишно. Так ніби бог думає: «Не треба в такому якісному місті псувати погоду... Сьогоднішню дозу берлінського вітру і дощу краще витрачу на Жмеринку...». А може вітер це вичерпний ресурс і в Німеччині він весь витрачається на їхні вітрові електростанції?
Ше в Берліні без перебільшень всюди ремонти. Здається, ніби німці не мають межі ідеальності, і навіть про тротуар чи дорогу, стан яких в Україні вважався би чудовим, німці думають «Хмм, шось недостатньо ідеально, давайте трошки підремонтуємо». Насправді весь центр розкопаний, всюди ремонти і будівництва. Куди не глянь, звідкись визирає кран.
Зразу помітно, шо в будівельників і загалом робочих кращі умови праці, ніж в нас. Навіть всі трактористи/бульдозеристи, яких ми бачили, працювали в шумоізолюючих навушниках. Ніби дрібниця, але ж яке піклування.
Крім того всі дорожні роботи дуже акуратні і чисті, наскільки чистими можуть бути дорожні роботи. Ми ні разу не бачили, шоб бруд вилазив за межі ремонтованої ділянки.
Потсдам
Оскільки нам було нудно тупити два дні в Берліні, ми вирішили заїхати ше в Потсдам. Це така берлінська Пуща-Водиця. Ти сідаєш в місті на S-Bahn, довго їдеш через ліс без зупинок, а потім бах і ти в Потсдамі.
Потсдам крихітний, красивий і туристичний. Тут є просто казковий мультяшний голландський квартальчик. Крихітні червоні двоповерхові будиночки з віконницями, всюди ростуть живописні квіточки, а вуличками прогулюються ідеальні німецькі люди. Ідилія. Ми були такі в шоці, шо навіть жодного фото не зробили. Лише на підході туди.
В Потсдамі біля універу ми познайомились з Девідом із Зімбабве, який розказував, що там заробляв художником, а тут на таке вже не проживеш, тому він вчиться в універі на кухаря.
Девід порадив нам поїхати подивитись на Görlitzer Park, де люди відпочивають, грають музику і тд. Ми потрапили туди аж ввечері і побачили трохи не те, шо очікували, але про це потім.
Більше нічого цікавого крім старенького Mini Cooper S і мирного прапора ми в Потсдамі не побачили.
Нігерське гетто
Ми повернулись в Берлін вже затемна і за порадою Девіда вирішили поїхати в Görlitzer Park. Крім того ми хотіли побачити Берлінську стіну, а саме недалеко від того парку проходить напевно єдина цікава частина стіни — суцільно розмальована графіті, там вона навіть носить статус галереї під відкритим небом.
Ми вийшли зі станції S-Bahn і одразу ж трошки заблукали. До нас підійшов веселий ніга і запитав, чи не можемо ми йому підкинути 5 центів. Ми знайшли йому аж 10, і попросили пояснити дорогу до парку і до стіни. Ніга розказав нам на всі гроші і навіть більше, дуже хороший насправді був чувак.
Чим далі ми йшли, тим цікавіше ставало. Вулиці і люди тут були якимись темнішими, ніж ми бачили раніше. Стіни будинків, розмальованих графіті, підпирали нігери в мішкуватих штанах, капюшонах, і з руками в кишенях. Кілька разів нам пропонували купити трави або ше шось, а один нігер спитав «псс, ви нові в цьому районі?». Ми зайшли в магазин, купили 6 яблук за 1.50 €, і почимчикували далі до парку. Вечір був вже занадто пізнім, і тут не лишилось ніякої молоді, крім тих же ж негрів, які намагаються тобі шось продати. Загалом прикольно. Часто все найцікавіше можна побачити не в центрі.
В тому ж кварталі ми зайшли в турецьке кафе, аби випити гарячого чаю. Власник був дуже привітним, але недобре говорив англійською, тому я кілька разів перепитував, чи 1 € — ціна за один чай, чи за два. Після цієї розмови і по нашому вигляду він напевно шось зрозумів, і тому вирішив пригостити нас трьома фалафелями.
Район хоч і виглядав бідним, але там все одно цілком спокійно стояли припаркованими новенькі машини, ровери і тд. Ніякої кримінальщини не видно, просто наркотиками трошки торгують.
Берлінська стіна
Той шматок стіни — це галерея «East Side Gallery». Цікаво глянути, не думаю шо є якісь цікавіші шматки стіни. 150 малюнків, зроблених в 1990 році.
«Господи! Помоги мне выжить среди этой смертной любви».
Кілька слів про бомжів
Загалом бідні тут є, як і всюди, хоча відвертих бомжів ми не бачили. В центрі в нас щось клянчила циганка, одягнена краще за нас. Ми відповіли, що не шпрехаємо, але вона була підготовлена і показала нам листочок з англійським перекладом її сумної історії.
В бідному районі ми бачили волоцюг на мості. Чуваки спали в спальниках, збоку стояли їхні ровери і всякі речі, ну коротше і бомжам тут живеться добре, як на мене.
І про ровери
Ше в Німеччині зразу вразила кількість велосипедистів і загалом інфраструктура для велосипедистів. І Берлін, і Дрезден просто ідеальні для ровера. Велосипедисти їздять всюди і завжди, пачками. Ровери припарковані біля кожного стовпа і огорожі, де тільки можна, а інколи просто стоять без замка, або лише колесо до рами зачіплене. Рівень довіри вражає. Хоча звісно тут теж крадуть, ми кілька разів бачили на парковках ровери без коліс чи інших запчастин. Але, очевидно, люди не так заморочуються крадіжками, бо для них ровер — це не ціла зарплата, і тим більше не дві зарплати. Так само на роверах залишають дитячі крісла (які в нас коштують по кілька тисяч гривень), не кажучи вже про дешевші аксесуари, типу маячків, сумок і тд.
Ше дуже прикольно те, шо тут ровер — це транспорт для всіх, а не тільки для студентів і бідних, як вважається в нас. Велопарковка під парламентом забита так само, як і під університетами. Елегантні жінки і бабусі розсікають на шосерах. Дуже круто.
Лише десь третина роверів — старенькі, очевидно аби не крали. Але в більшості ми бачили гарні доглянуті сітібайки з якісними компонентами. Трохи шосерів, і маленький відсоток фіксів/синглспідів.
Дрезден
До Дрездена ми їхали автобусом компанії Flixbus за 9 €. Гарно, швидко і зручно. В Дрездені нас мала зустріти подруга Ірина. Автобус їхав на головний зал. вокзал, тому вона чекала нас там. В автобусі був вай-фай, тож в кінці поїздки ми написали Ірині, що будемо за кілька хвилин, а вона — шо чекає нас на місці. Автобус під’їхав до вокзалу, ми вивантажились і пішли шукати Ірину. Через 15 хвилин пошуків ми запідозрили шось нехороше і звісно ж виявилось, шо ми переплутали вокзали. Нам треба було головний (Hauptbahnhof), а це був якийсь інший, Neustadt Bahnhof. Головний вокзал був наступною зупинкою автобуса, але хто ж знав. Не було б нічого страшного, якби ніхто нас не мав зустріти. Але наш автобус вже давно був на головному вокзалі, Ірина теж була там, а нас там не було. І зв’язатись з нею ми ніяк не могли, бо вай-фай на вокзалі був платним.
Ше якийсь час ми, як двоє придурків, бігали вокзалом і нервово думали над найшвидшим способом дістатись на головний вокзал. В підземному переході ми перепинили дівчину і попросили скористатись її телефоном, аби подзвонити Ірині і сказати їй не переживати. Потім ця ж дівчина водила нас вокзалом і пояснювала куди треба сісти і де купити квитки. Далі вона побігла, а ми лишились сам-на-сам з квитковим автоматом, героїчно з ним справились, і навіть потрапили на електричку до головного вокзалу, правда з допомогою ше однієї перехожої.
Дрезден нам сподобався набагато більше, ніж Берлін. Дуже затишно і дуже красиво.
Коли ми втрьох з Іриною стояли в черзі у кафе і говорили шось між собою, біля нас протиснувся мужичок зі словами «Дозвольте пройти, будь ласка», українською. Далі він задоволено глянув на нас, аби перевірити, чи здивував. Здивував! Відчуття, ніби ти в черзі в «Сільпо» на Сихові, а не в «Vapiano» в Дрездені. Ірина розповіла, шо в них тут досить багато українців.
Вражає, шо майже все місто було зруйноване в Другу світову, і центр відбудовували. Ніколи б не подумав, шо це не оригінальні споруди.
Крутість міста пізнається по околицях. Якшо центр Львова по красі ше можна порівнювати з центром того ж таки Дрездена, то як тільки трохи відійти від центру, все стає ясно.
Зустріли Боярського.
По місту розкидано багато замків. Ми сходили лише до одного, бо він був недалеко від готелю. Замок Альбрехтсберг (Schloss Albrechtsberg).
Тут теж ремонтували стіну в ідеальному стані.
Картинна галерея Цвінґер
Ше Дрезден дуже відомий своєю картинною галереєю Цвінґер. Насправді у Вікіпедії пише, шо Цвінґер — це назва комплексу споруд, а не самої галереї, і там крім галереї є ше кілька музеїв. Але ми не мали часу нічого прочитати наперед, тому більше нікуди не заходили. Та й ходити багато часу теж не було.
Ззовні виглядає дуже мальовничо.
Картини періоду від відродження до класицизму (це типу 15-18 століття, чи якось так). Біблійні і міфічні мотиви мені найменше цікаві, я б на шось сучасніше подивився. Було кілька картин, які я пам’ятав з уроків зарубіжної культури, ше про якісь просто чув. Таких шоб дуже сподобалось було десь 3-4 штуки. Але все одно дуже гарно і цікаво.
Вхід в галерею коштує 10 €. Ми запитали, чи немає часом знижки для студентів. Працівник сказав, так, звичайно. Ми уточнили, шо студентські в нас українські, він попросив поглянути і одобрив їх. Вхід по студентському — 7.50 €.
Раніше найвишуканішою галереєю, де я був, був «Пінчук Арт Центр». Туалети там прикольніші, зате в Цвінґері є датчики, які вмикають сигналізацію, коли ти заблизько нахиляєшся до картини, або хочеш її торкнутись.
«Гравець на лютні». Це якась відома, бо навіть я її знав.
А це Діоген, просто крутий мужик.
Найбільше ця галерея відома «Сикстинською Мадонною» Рафаеля. Але не обов’язково їхати біс-зна куди, така сама є в церкві в Бучачі.
Було кілька художників, які малюють все надзвичайно детально, можна дуже довго розглядати.
Галерея закривається о шостій вечора, ми якраз встигли все оглянути до закриття. Добре, шо не затупили і не пішли сюди пізніше, я думав вона відкрита хоча б до 19-20 години.
Готель Sax Imperial
Ми були в шоці, шо найдешевше місце для ночівлі в Дрездені має таку назву. Дві ночі за двох в Sax Imperial коштували 85 €. Так було написано на листочку з бронюванням, а насправді при виїзді з нас попросили 91 €. Начебто 3 € це якийсь податок на шось-там, я не в’їхав і не хотів нічого виясняти через тих 6 €.
Красива затишна вілла, все гарно. Хороший район (не знаю чи в Дрездені взагалі бувають погані райони), поруч парк, до трамвайної зупинки пару метрів. В номері навіть був сейф. Ну ми заховали туди все своє печиво, а шо було робити.
Коротше готель одобряємо і радимо. З мінусів — це не хостел, тут нема кухні і ти не можеш поставити чайник і запарити собі чай з пакетика.
Ми приїхали поселятись десь біля 9 вечора, подзвонили в двері, і нам ніхто не відчинив. Спробували ше кілька разів. Тиша.
Тупимо під дверима. Чорт, ми не можемо зайти в готель. Раптом ура, двері відчинились. Назовні вийшов мужик з псом і пішов гуляти. Ми прошмигнули в двері, поки вони не встигли зачинитись, і почали шукати кого-небудь з персоналу. Жалюзі на рецепції закриті. Нікого нема. Мертво. Прямо готель Оверлук. Дорогі картини на стінах. На дошці оголошень ми прочитали шось таке: «Любі гості! Реєстрація можлива до 18 години. Якщо ви плануєте приїхати пізно, будь ласка, попередьте заздалегідь». Напевно це було вказано десь раніше, а ми провтикали.
В готелі був вай-фай, тому ми попросили Ірину подзвонити в готель і повідомити їх про нас тлумків. Поки Ірини не було онлайн, я почав читати пошту і справді, знайшов лист за вчорашній день з тим самим змістом: «Якщо ви раптом приїдете пізно, напишіть нам». Відповів їм, а раптом побачать: «Нам дуже шкода, але ми не звернули увагу на те, що реєстрація лише до 18. Ми щойно прибули в готель і хотіли б зареєструватись. Ми чекаємо в холі. Дякую». Поки ми чекали, в готель раз за разом заходили інші мешканці, вітались, брязкали ключами і розходились по своїх затишних номерах. Тільки ми, як неприкаяні, сиділи за елегантним дубовим столиком в холі, а біля нас валялись наші не менш неприкаяні наплічники.
Вернувся до пошти. Проклацав ше кілька листів і побачив ше одне повідомлення від готелю, вже сьогоднішнє: «Любі гості! Як ми розуміємо, ви прибудете пізно. Ми залишили ваші ключі в скриньці для ключів. Це така маленька червона скринька біля вхідних дверей. Код від скриньки такий-то. Всередині ви знайдете конверт з вашим іменем, там ключі від вашого номера і вся потрібна інформація». Я подумки подякував німцям за їх турботу і довіру, на радощах збіг по сходинках до дверей на вулицю, смикнув за ручку. Чооорт. Двері замкнені. Спершу ми не могли зайти в готель, а тепер не можемо з нього вийти. Ми всередині, наш номер теж всередині, а ключі від нього — ззовні.
Повернулись в хол і чекаємо, поки ше хтось з мешканців буде заходити, аби вибігти назовні до скриньки. Як на зло, нікого нема. Вже доходить 10-та вечора. Вирішуємо стукати по номерах і просити ключ від дверей. Незручно, але ж шо робити. На першому поверсі нам ніхто не відчинив, хоча ми стукали тільки туди, звідки долинали якісь звуки. На другому поверсі в першому ж номері двері трошки привідкрились, і звідти визирнула старша пані, замотана в один лише рушник. Найнезручніша ситуація, яка тільки могла бути. Ми зробили емоцію «нам шкода» на лицях, і своїм найввічливішим тоном я перепросив і запитав, чи може вона лише на хвилинку позичити нам ключ від зовнішніх дверей. Пані була німкенею і нічого не зрозуміла, про це вона нам і повідомила. Добре, шо Сосо трохи знає німецьку і вони змогли порозумітись. Пані зачинила двері, за хвилину вийшла вже одягненою і спустилась з нами, аби відчинити двері. Якраз в цей момент всередину заходив ще один мешканець. Ну чорт забирай. Ми відкрили скриньку, забрали конверт і нарешті потрапили в номер.
До речі, нікого з персоналу готелю ми так і не побачили аж до моменту виселення. І то я мусив подзвонити в дзвінок на рецепції, аби до мене підійшли. Можна було б просто пожити пару днів і звалити. Рівень довіри дуже крутий, і це чудово.
Пітер і Кшиштоф
Далі починалась дорога додому. Ми знайшли блаблакар до Вроцлава за 18 € на двох, туди ми мали приїхати перед обідом, а о 10 вечора звідти мав бути прямий автобус до Львова. Його ми знайшли на busfor.ua, квиток на одного коштував 550 ₴.
Блаблакар ми забронювали десь за два дні до того. Кшиштоф погодився нас забрати прямо з-під готелю і завезти прямо в центр Вроцлава. Ми домовились, що він під’їде о 9:20-9:40. В день виїзду ми прокинулись заздалегідь і спокійно збирались собі. Просто від нічого робити я заглянув на сайт блаблакару, аби перевірити, чи Кшиштоф більше нічого не писав. А там повідомлення: «Буду о 8:30-9:00». Трясця твоїй бабці, Кшиштоф. На годиннику 8:15. Ми бігом зібрались, розплатились, вийшли з готелю рівно о 8:45 і почали виглядати синю Honda Accord. Минуло півгодини, Кшиштофа нема, на сайті не відписує.
В парку поруч гуляв сивий прибацаний старий. Навколо більше нікого не було, Сосо відійшла на сусідню вулицю пошукати синю хонду, і напевно старому не було з ким поговорити, тому він підійшов і почав захоплено шось розказувати, здається якусь смішну історію, і чекав на реакцію. «Keine spreche deutsch», сказав я мужику, тоді він перейшов на англійську і запитав, звідки ми. «Aaa. Ukraine. Пиф-паф, ой-ой-ой, умирает зайчик мой», задоволено видав старий. «З вами був Пітер», сказав він на прощання і помарширував геть.
Кшиштоф приїхав саме тоді, коли я повернувся в готель і попросив телефон, аби подзвонити йому. Я підійшов до машини, аби привітатись з нашим водієм, а його там не було, бо машина виявилась праворульною. Кшиштоф — прикольний 35-річний поляк, розказував, шо працював таксистом у Великобританії, але не в чорному кебі, а на звичайній машині. Водії чорних кебів за його словами не мають права користуватись навігатором чи картою, тому повинні довго вивчати всі вулички міста.
Кілька місяців тому Кшиштоф переїхав в Ерфурт. Ми питали, в якій країні йому найбільше сподобалось жити, в Польщі, Великобританії чи в Німеччині. Він не довго думаючи вибрав Німеччину, бо «in Germany everything is nice». В Лондоні за його словами не так гарно і чисто, але в менших містах, типу Манчестера, все круто.
Вроцлав
Гарне місто, Сосо тут вже була, а мене просто не дуже вразило після Дрездена. Крім того ми були трохи потомлені.
В книжковому магазині ми побачили вивіску «Купівля і продаж вінілу» і знайшли цілу кімнату з платівками, посортованими за жанрами. Купили Simon & Garfunkel — Bridge Over Troubled Water за 30 злотих. Бачив пару платівок з цінниками 80-150 злотих, які я купив в Україні за 20-30 ₴. Але зате в цьому магазині було стільки всього, шо вінілова барахолка біля Федорова просто ховається.
Біля університету є дешева їдальня, нарешті ми поїли такої зрозумілої їжі, як грибна зупа і рис з салатом, бо в Німеччині ми як не індійську їжу їли, то в’єтнамську, чи ше якусь косооку.
Ввечері ми притусували на автобусну станцію, аж незвично було почути стільки української мови. 12 годин дороги (з них десь 2 на кордоні), і ми у Львові.