Смітник

Прагнучи швидше дістатись мети, Дроґо не зупинився відпочити, а підострожив стомленого коня і поїхав дорогою, що круто підіймалася вгору, затиснута між прямовисними кручами. Переїжджих ставало все менше. Дроґо запитав одного візника, скільки треба часу, щоб добутися до Фортеці.
— Фортеці? — перепитав той. — Якої фортеці?
— Бастіані, — відповів Дроґо.
— У цих краях немає фортець, — мовив візник. — Ніколи про них не чув.

— Я бачив її вчора ввечері, — мовив Дроґо.
— Що, Фортецю?
— Так, Фортецю. Вона видалась мені величезною.
— Величезною? Це тільки здалеку виникає таке враження. Насправді вона одна з найменших і дуже старих. — Капітан помовчав і додав: — Зовсім стара, старезна.
— Але одна з головних, правда?
— Ні, це споруда другої категорії, — відповів Ортіц. Він з насолодою ганив Фортецю, хоч і не без таємного розрахунку. Так часом жартує батько, коли перелічує вади сина, впевнений, що вони ніщо порівняно з його великими здібностями. — Тут проходить ділянка мертвого кордону, — мовив Ортіц. — Його ніколи не переглядали, і він залишається такий самий, як і сто років тому.
— Що таке мертвий кордон?
— Кордон, з яким немає клопоту. За ним велика пустеля.
— Пустеля?
— Саме так. Лише суха земля та каміння. Їй дали назву Татарська.
— Татарська? — здивувався Дроґо. — Тут що, були татари?
— Мабуть, колись давно. Але це найімовірніше легенда. Ніхто не приходив до нас пустелею, навіть під час минулих воєн.
— Тобто Фортеця була ні до чого?
— Ні до чого, — погодився капітан.

Форт і голі жовтуваті мури, залиті світлом полуденного сонця, не відкидали тіней. Скрізь панувала тиша. З комина плив ледь помітний дим. Уздовж головної споруди, мурів і редутів можна було бачити десятки вартових із рушницями через плече, які монотонно ходили туди і сюди, кожний своїм коротким маршрутом. Схожі на маятники, вони крокували в лад із бігом часу, не порушуючи чарівне безгоміння, що здавалося вічним.

— Пане майоре, — запитав він позірно спокійним тоном, — чи міг би я кинути оком на північ, подивитися, що там за мурами?
— За мурами? Не знав, що вас захоплюють краєвиди.
— Лише з цікавості, пане майоре. Кажуть, там є пустеля, а я їх зроду не бачив.
— Вона не варта уваги, лейтенанте. Нудне видовище, нічого привабливого. Послухайте мене, викиньте цю думку з голови.
— Не наполягаю, пане майоре, — сказав Дроґо. — Мені лише здавалось, що тут нема нічого складного.
Майже благальним жестом майор Матті склав пучки грубеньких пальців.
— Ви просите мене про єдину річ, яку я вам не вправі дозволити. По-перше, слід знати пароль. По-друге, на стінах укріплень не може перебувати ніхто, крім вартових.
— Навіть як виняток, навіть офіцер?
— Навіть офіцер. Але добре вас розумію: вам, міській молоді, пунктуальність видається смішною. Там, у вас, пароль уже не є таємницею. Тут, на щастя, все по-старому.
— Пробачте за наполегливість, пане майоре...
— Кажіть, кажіть, лейтенанте!
— Хочу ще запитати. Чи немає стрільниці або якогось вікна, звідки можна було б поглянути туди?
— Є, але тільки одне. В кабінеті пана полковника. На жаль, ніхто не подбав про бельведер для цікавих. Знову повторюю, те видовище нічого не варте. Якщо схочете залишитися тут, воно вам швидко набридне.
— Дякую, пане майоре, — Дроґо став струнко. — Можна йти?
Матті зробив приязний жест рукою.
— До побачення, лейтенанте. І не сумуйте. Запевняю, цей краєвид є найгіршим у світі.

Ставало по-справжньому зрозуміло, що таке самотність (йому дісталася затишна кімната з обшитими деревом стінами, великим ліжком, столом, незручним диваном і шафою). Всі були з ним дуже люб'язні, під час вечері відкоркували пляшку вина на його честь, а невдовзі перестали звертати на нього увагу і геть забули (над ліжком дерев'яне розп'яття, на протилежній стіні старовинна гравюра з довгим написом, що починається словами: "Humanissimi Viri Francisci Angloisi virtu tibus"). Ніхто наступного ранку не зазирне сюди, щоб привітати його, жодна душа у Фортеці не цікавиться ним, і не лише у Фортеці, а мабуть, в усьому світі немає людей, які б думали про нього. Кожний клопочеться особистими справами, кожному вистачає часу лише на власну персону, навіть мама, можливо, навіть вона думає в ці хвилини про щось своє. Адже він не був у неї єдиним сином, і тепер настала пора піклуватися іншими, І це справедливо, міркував Джованні без тіні докору, сидячи на краю ліжка в кімнаті Фортеці й почуваючи себе самотнім, як ніколи в житті

Тепер Джованні думав про вартових, які за кілька метрів од нього крокують без спочину, мов автомати. Десятки й десятки людей не сплять, поки він вилежується в теплій постелі. Десятки й десятки, але для кого, для чого? Військовий формалізм став у Фортеці загрозливою хворобою. Сотні вояків стережуть кордон, що його ще ніхто не пробував порушувати.

Старший сержант змовк. Дроґо дивився на нього з подивом, навіть зі страхом. Що лишилося від цієї людини після двадцятидворічної служби у Фортеці? Чи пам'ятає Тронк, що в різних країнах світу живуть мільйони схожих на нього людей, які не вдягають військові однострої, вільно ходять вулицями міст, а ввечері можуть за власним бажанням лягти спати чи піти до ресторану або театру? Досить було глянути на Тронка, щоб зрозуміти, що той давно забув про людей, бо для нього не існувало нічого, крім Фортеці з її гидкими порядками. Він не пам'ятав, як ніжно звучать жіночі голоси, як виглядають річки, сади, дерева, крім кволих кущів на сірих пагорбах. Тронк теж озирав північний простір, але не очима Дроґо, бо бачив там лише стежку до Нового редуту, оборонний рів і підпірні стіни, помічав можливі напрями ворожих атак, байдужий до диких урвищ, загадкової трикутної рівнини й поготів до білих хмар, що пливли темним вечірнім небом.

— Можливо, мода справді вимагає низьких комірів, — сказав кравець. — Але для армії вона не указ. Моду визначав статут, а в ньому записано: "Комір шинелі повинен прилягати до шиї, мати круглу форму і бути заввишки сім сантиметрів". Стрівши мене в цьому закутні, ви, пане лейтенанте, мабуть, гадаєте, що я якийсь там партач.
— Чому? — здивувався Дроґо. — Нічого подібного.
— Ви, напевно, вважаєте мене вбогим кравчиком. Однак я користуюсь повагою багатьох офіцерів, навіть у місті. Військових високого рангу. Я працюю тут тим-ча-со-во! — проскандував він останнє слово як надзвичайно важливу заяву. Дрого не знав, що відповісти. — З дня на день я збираюся поїхати звідси, — вів далі Просдочімо. — Коли б не пан полковник, який не хоче мене відпускати... З чого ви смієтесь?
У напівтемряві чувся притлумлений сміх підмайстрів. Та за мить вони схилились над столом, удаючи, що напружено працюють. Дідок продовжував писати, очевидно не збираючись втручатися в не свої справи.
— Що в цьому смішного? — обурився Просдочімо. — Ви дуже великі розумники. але скоро пожалкуєте про це.
— Так, — приєднався Дроґо. — Нічого смішного тут нема.
— Вони дурні, — мовив кравець. — Краще не звертати на них увагу.
Цієї миті на сходах почулися кроки, й до майстерні зайшов солдат. Просдочімо викликали нагору, до начальника речового складу.
— Пробачте, пане лейтенанте, — сказав кравець. — Службова справа. За дві хвилини я повернусь.
Він пішов слідом за солдатом. Дрого присів у чеканні. Тим часом помічники, скориставшись нагодою, припинили роботу. Дідок нарешті відірвав очі від паперів, підвівся і, шкандибаючи, підійшов до Джованні.
— Ви чули? — з дивним наголосом запитав він, указуючи на двері, куди тільки-но вийшов кравець. — Чули? А чи відомо вам, пане лейтенанте, скільки років він живе у Фортеці?
— Не знаю.
— П'ятнадцять років, пане лейтенанте, п'ятнадцять проклятущих років. Проте безперервно повторює одне й те саме: я тут тимчасово, чекаю з дня на день...
За столом підмайстри тихо загомоніли. Мабуть, для них це була постійна нагода для жартів. А дідок розбалакував далі:
— Однак і пальцем не кивне, аби вирватися звідси. Він, а також пан полковник та багато інших залишаться тут до скону. Це своєрідна хвороба. Стережіться, пане лейтенанте, ви новачок, тільки-но прибули. Подумайте, бо буде пізно...
— Про що подумати? — Аби якнайскоріше забратися звідси, поки не підхопили їхню хворобу.
— Я прибув сюди на чотири місяці й не маю ніякого бажання далі залишатися тут.
— Все одно начувайтеся, пане лейтенанте, — не вгавав старий. — Початок поклав полковник Філіморе. "Наближаються великі події", — казав він вісімнадцять років тому, добре це пам'ятаю. Саме так і казав: "Великі події". І часто повторював цю свою улюблену фразу. Забрав собі в голову, що Фортеця Бастіані є найважливішою з усіх оборонних споруд, а штабники в столиці просто нічого не тямлять.
Дідок говорив повільно, з паузами, після кожного слова западала тиша.
— Уявив, ніби щось має відбутися.
— А що має відбутися? — засміявся Дроґо. — Напевно, війна.
— Хтозна, може, й війна.
— Навала з пустелі?
— Мабуть, так, — підтвердив старий.
— Але хто? Хто порушить кордон?
— Звідки мені знати? Може, й ніхто не порушить. Але пан полковник вивчив мапи й каже, ніби в пустелі ще є татари, залишки давнього війська, яке блукає околицями.

Фортуна, слава, зоряна мить, які хоча б раз у житті навідують кожного, мали з'явитися з Татарської пустелі. Заради цієї хисткої мети, що з бігом часу ставала все більш недосяжною, зрілі люди марнували тут свої кращі роки. Вони не були призвичаєні до буденного існування, дрібненьких міщанських розрад, сірого майбутнього. Жили одним сподіванням, жодним словом не прохоплюючись, чи воно здійсненне, були солдатами й стидалися душевних поривань.

Однієї ночі, два роки по тому, Джованні Дроґо спав у своїй кімнаті. Вже проминули двадцять чотири місяці, не принісши нічого нового, і він перебував у чеканні, немовби життя мало виявити до нього якусь особливу ласку. Двадцять чотири місяці — значний строк, за який можуть відбутися чимало важливих подій: утворитись сім'я, народитись і навіть заговорити дитина, постати великий будинок на місці зеленого лугу, змарніти жінка, померти від тривалої хвороби людина, яку за цей час поховають і забудуть, а її син знов знайде спокій, зможе, як і раніше, сміятися, а вечорами водити дівчат бульваром повз огорожу цвинтаря, де рідна могила. Проте життя Дроґо немов зупинилося. Один і той самий день з його буденними справами повторювався сотні разів, не змінюючись ані на йоту. Річка часу текла повз Фортецю, руйнувала мури і сходи, зносячи уламки, рвала залізні ланцюги, але не торкалася Дроґо, не могла затягти його у свій нестримний потік.

Він відчув задоволення, провівши прискіпливу перевірку сторожових постів, наче прагнув довести Тронку та іншим воякам, що раптова поява коня аж ніяк не схвилювала його, і це є виявом військової мужності.

За кілька хвилин перед тим, як загін розійшовся, згадали, що Лаццарі не знає пароль. Тепер уже йшлося не про арешт, а про загрозу життю. Біда, якщо він з'явиться перед мурами — вартові почнуть стріляти. Два чи три вояки кинулися шукати Тронка, аби той знайшов якийсь вихід.
Надто пізно. Ведучи за вуздечку чорного коня, Лаццарі вже наближався до Фортеці. Тим часом Тронк, охоплений якимсь передчуттям, обходив сторожові пости. Уже після переклички ним оволодів неспокій, однак він марно шукав його причину. І раптом сяйнула догадка: так, під час переклички трапилось щось підозріле, але він не надав цьому значення.
Один із вартових ніс службу якраз над фортечною брамою й помітив у сутінках дві чорні постаті, що наближалися. Вони вже були метрів за двісті від Фортеці. Вартовий не звернув на них особливу увагу, вирішивши, що це чергові галюцинації. Не раз тим, хто довго стояв на посту, навіть серед білого дня, починало здаватися, ніби серед скель і чагарників прокрадаються люди, хтось там шпигує, а потім усе виявлялось обманом. Аби оговтатись, вартовий трохи покліпав очима, зробив вітальний жест товаришеві, що стояв на чатах метрів за тридцять, поправив тісний кашкет, відтак спрямував погляд ліворуч і побачив старшого сержанта Тронка, який суворо позирав на нього. Вартовий підтягнувся, ще раз глянув уперед і зрозумів, що ті дві постаті не були примарами й підійшли вже досить близько — солдат і кінь. Тоді звичним рухом узяв рушницю напоготів, клацнув затвором і крикнув:
— Стій, хто іде?
Новобранець Лаццарі навіть подумати не міг, що без пароля його не пустять у Фортецю. Він над усе боявся покарання за те, що без дозволу кинув загін. Хоча, можливо, пан полковник подарує йому провину. Адже він знайшов і привів цього чудового коня, справжнього генеральського огира. До Фортеці залишалося метрів сорок. Підкови коня дзвінко цокали по камінню. Вже запала ніч, звідкись долинув далекий звук сурми.
— Стій, хто іде? — повторив вартовий. Іще одне, трете попередження, і він стрілятиме. Вже після першого оклику Лаццарі стало ніяково. Йому здавалося дивним таке поводження товариша по зброї. Але наступний оклик підбадьорив, бо він упізнав голос хлопця з їхньої роти, якого поміж себе всі називали Чорнявим.
— Це я, Лаццарі! — крикнув він. — Я привів коня. Скажи начальникові охорони, щоб мене впустили. Вартовий навіть не ворухнувся. Тримаючи рушницю напоготові, він прагнув забаритися з третім попередженням. Може, Лаццарі сам зрозуміє небезпеку, поверне назад, спробує завтра приєднатися до варти Третього редуту. Але в кількох метрах з суворим обличчям стояв Тронк і мовчки поглядав то на вартового, то на Лаццарі, з чиєї вини його, напевно, теж покарають. Солдат і кінь підійшли вже метрів на тридцять. Чекати далі було неможливо.
— Стій, хто іде? — втретє крикнув вартовий, у голосі якого вчувалося не передбачене приписами співчуття. Нарешті Лаццарі отямився, миттєво згадавши суворі закони Фортеці, й зрозумів, що пропав. Але замість тікати, випустив із рук вуздечку і рушив уперед, благально гукаючи:
— Це я, Лаццарі! Ти бачиш мене, Чорнявий? Це я! Що ти робиш з рушницею? Чорнявий, ти збожеволів!
Вартовий цілився в свого товариша і краєм ока позирав на старшого сержанта, мовчки закликаючи його дати наказ опустити зброю. Одначе Тронк суворо мовчав. Лаццарі попнувся назад, зашпортуючись об каміння.
— Це я, Лаццарі! — кричав кін. — Хіба не бачиш, це я? Не стріляй, Чорнявий!
Але тепер вартовий уже не був тим Чорнявим, з яким безтурботно жартували друзі. Це був вартовий Фортеці в блакитно-сірому сукняному однострої з форменим шкіряним шабельтасом, безіменний солдат з жорстоким обличчям, схожий вночі на всіх інших солдатів, який націлив рушницю і вже натискав на гачок. У вухах чувся глухий шум, крізь який немов би долинав хрипкий голос Тронка: "Цілься влучно!", хоча Тронк не розкрив рота.
Із рушниці вилетів снопик вогню, тоді струмочок диму. В першу мить постріл не здався гучним, та, рознесений луною, полетів, відбиваючись од муру до муру, довго витав у повітрі й нарешті завмер удалині, бурмочучи, наче грім. Тепер, коли обов'язок було виконано, вартовий опустив рушницю, нахилився над парапетом і глянув униз, сподіваючись, що схибив. У темряві ночі йому здалося, що Лаццарі не впав. Так, Лаццарі ще стояв і його кінь теж був поруч. Відтак у тиші, що запала після пострілу, почувся розпачливий голос:
— Чорнявий, ти мене вбив!
Так мовив Лаццарі й упав долілиць на землю. Тронк усе ще стояв з незворушним виглядом, а в лабіринтах Фортеці лунала команда до зброї.

Вони побачили мертвого Лаццарі, який лежав долілиць, витягнувши вперед руки. Його рушниця потрапила між двох каменюк і стояла — дивно було дивитися — догори кольбою. При падінні солдат поранив руку і, поки тіло хололо, трохи крові витекло з рани, утворивши на землі темну пляму. Кінь загадково пропав. Тронк нахилився над мертвим і поторсав його за плече, але вмить одсахнувся, немов зрозумівши, що діє не за статутом.
— Підніміть його! — злим голосом наказав він солдатам. — Та спочатку заберіть рушницю.

Але полковник так само ходить од столу до вікна, од вікна до столу і знехотя переглядає папери. Навіщо чужинцям Фортеця, міркує він. Можливо, це просто військові навчання у важких умовах пустелі. Час татар минув, од них залишилась тільки давня легенда. А хто інший мав би намір порушити кордон? В усій цій справі є щось непереконливе.
Ні, то не татари, пане полковнику, але ж, напевно, чужі вояки. Ні для кого не є таємницею, що вже багато років триває ворожнеча з Північною державою і вже не раз заходила річ про війну. Напевно, то піхотинці й кіннотники, а незабаром з'являться гармати. Немає сумніву — ворог ще до вечора піде на штурм Фортеці Бастіані. Але ж її мури старі, її рушниці старі, її гармати старі. Все геть-чисто старе, крім солдатських сердець. Не покладайтесь на них, пане полковнику! Тим часом годинник проти письмового столу відмірював у звичному ритмі хвилини життя, а худі пальці коменданта Фортеці все ще протирали хустинкою скельця окулярів, хоча в цьому не було жодної потреби.

В теплому сухому одязі, добре попоївши і відпочивши, Джованні Дроґо, мабуть, заздрісно дивився на далекі вогні, тоді як Ангустіна, весь обліплений снігом, витирав мокрі вуса і гарячково загортався в шинелю, але не для того, щоб зігрітись, а для таємної, знаної тільки йому мети. Зі свого сховку капітан Монті зачудовано позирав на нього й питав себе, що власне робить Ангустіна і де йому вже доводилось бачити подібну сцену, але не міг цього пригадати.
В одній із зал Фортеці висіла старовинна картина, що розповідала про останні хвилини життя графа Себастьяна. Смертельно поранений граф лежав у лісовій хащі, притулившись плечима до дерева, голова трохи нахилена вбік, плащ розкинувся живописними складками. Усе це не відбивало потворну жорстокість смерті й, дивлячись на картину, було зрозуміло, що художник зміг майстерно відбити шляхетність і красу зображеної ним особи.
Зараз Ангустіна — як це не спало на думку капітанові? — нагадував графа Себастьяна, пораненого в серце у лісовій хащі. Звичайно, Ангустіна не мав сяючого обладунку; біля нього не лежали закривавлений шолом і зламана шабля; він притулився не до дерева, а до грубого валуна; його чоло освітлював не промінь сонця, а млявий вогник ліхтаря. І все ж він разюче скидався на героя картини з фортечної зали. В порівнянні з Ангустіною капітан, сержант і солдати, сміливіші й сильніші за нього, видавалися нетесаними мужлаями. І, дивна річ, у душі Монті ворухнувся заздрісний подив. Сніговиця вшухла. Вітер стогнав серед скель, ганяючи пасма крижаного туману, хилитаючи пломінці за склом ліхтарів. Ангустіна, здавалося, нічого цього не помічав. Сидів, притулившись до каменя, і всотував очима далекі вогні Фортеці.

Загорнута в прапор труна з тілом Ангустіни лежала під землею, за огорожею маленького садка поблизу Фортеці. На могилі стояв білий кам'яний хрест з написом. Солдату Лаццарі поставили неподалік трохи менший дерев'яний хрест.
— Іноді я думаю так, — мовив майор Ортіц. — Ми мріємо про війну, чекаємо на цю рідкісну нагоду, а коли нічого не відбувається, вважаємо себе нещасними. Однак ви бачите, Ангустіна...
— Ви хочете сказати, — зауважив Джованні Дроґо, — що Ангустіна не мав потреби в такій нагоді, бо і без неї зміг відзначитись?
— Він був слабкий і, гадаю, хворий, — мовив майор Ортіц. — Почував себе гірше за нас усіх. Як і ми, не бився з ворогами, не дочекався війни. Однак загинув, мов на полі бою. Вам відомо, лейтенанте, як він помер?
— Так, я чув розповідь капітана Монті, — сказав Дроґо.
Коли прийшла зима, чужоземці зникли. Гарні, вкриті кров'ю прапори надії поволі похилились, і знову запанував спокій. А під порожнім небом на обрії все ще когось шукали.
— Він устиг померти в слушну годину, — міркував майор Ортіц. — Наче загинув від кулі. Герой, нічого не скажеш. Для всіх інших, хто був поряд із ним, можливості були такі самі. Він не мав жодної переваги за винятком того, що легко помер. А інші... що зробили інші? Для них це був звичайнісінький день.
— Хіба що трохи холодніший, — зауважив Дроґо.
— Так, хіба що трохи холодніший, — погодився Ортіц.

Ортіц підвівся з лави й дивився на північ так само, як тоді, коли далекого ранку на краю долини, ідучи поряд із Дроґо, позирав зачарованим поглядом на загадкові мури Фортеці. З тих пір минуло чотири роки, значний відрізок життя, але не сталося нічого, абсолютно нічого, що могло б виправдати його тодішні надії. Дні минали один за одним, гадані вороги якось з'явилися на краю рівнини і знову зникли після рутинних робіт на кордоні. Мир панував у світі, вартові не піднімали тривогу, ніхто не збирався порушити усталений плин життя.

Дроґо перетнув іще сонне місто і, навмисно грюкнувши, відчинив двері свого будинку. В кімнатах крізь щілини віконниць соталося бліде світло.
— Доброго ранку, мамо! — гукнув він, ідучи коридором, й ніби знову почув рідний голос, такий самий, як і в далекі дні, коли серед ночі повертався додому. Раніше звук його кроків доходив до неї вві сні, мов незмінний пароль. Усі інші нічні звуки, навіть дуже гучні, не могли її збудити. Ні машини на вулиці, ні плач дитини, ні гавкіт собак, ні стукотіння віконниць, ні дощ, ні рипіння шафи. Лише його тихі кроки підіймали матір з ліжка, бо він був її син. Але на цей раз такого не сталось. Ніхто не відповів йому, крім далекого громохкого ваговоза. Яке безглуздя, подумав він, смішна випадковість. Однак, лягаючи спати, відчув у душі гіркий осад від думки про те, що материнська любов померхла, наче між ними двома час і відстань проклали незриму смугу відчуження.

Дроґо роздивлявся камінні щипці, такі самі, як у Фортеці, і цей збіг давав йому невелику розраду. Виходило, що Фортеця і місто були єдиним світом. Одначе, крім щипців, більш нічого схожого помітити не вдалось.

Розмірковуючи про всі ці речі, Дроґо виїхав опівдні на край знайомого плато і опинився прямо перед Фортецею. Вона вже не ховала, як колись, бентежних таємниць. Це була забута світом і Богом прикордонна казарма, кумедна споруда, мури якої ніколи б не витримали тривалого обстрілу з сучасних гармат. Згодом вона приречена перетворитись на руїну. Вже зараз повалилась частина вежок та зубців, а земляні укріплення розмивались водою і ніхто про них не дбав.

Ставало очевидно — колишні сподівання, войовничі мрії, чекання ворога з півночі були лише спробами надати сенс життю. Тепер, коли з'явилась нагода повернутись до цивілізованого світу, всі ці думки виглядали дитячими пустощами. Ніхто не хотів визнавати, що колись-то вірив у них, і згадував про це зі сміхом. Найголовнішим став терміновий від'їзд. Для досягнення цієї мети кожний пустив у хід всі можливі засоби і вважав, що доб'ється успіху.

— А згадаймо, — провадив Дроґо, — всі ці штучні тривоги, чутки про татар. Невже в них хтось вірив?
— Звичайно, — мовив Ортіц. — Вірили і чекали.
— Не розумію, — похитав головою Дроґо.
— Ці чутки почасти виправдані, — зауважив майор. — Тут живеш, як на засланні, тому треба знайти якусь продухвину, на щось сподіватися. Одному спав на думку міф про татар, а скоро про це заговорили всі. Невідомо, хто був перший...
— Мабуть, вплинуло і саме місце, — припустив Дроґо. — Коли весь час дивишся на пустелю...
— Звичайно, і місце теж. Ця пустеля, тумани на обрії, пасма гір... — Майор трохи помовчав, про щось міркуючи, тоді знову заговорив, ніби відповідаючи самому собі: — Татари... Татари... Спочатку це здається дурницею, потім починаєш вірити. Багато хто повірив.

Щоб приховати свій тяжкий стан, Джованні попросив далекоглядну трубу, славнозвісну трубу лейтенанта Сімеоні, й, упершись ліктями в парапет, почав дивитись у бік півночі. Ех, якби вороги почекали хоч тиждень, поки він нарешті оклигає! Барилися стільки років, то невже не потерплять іще кілька днів? Він знову глянув у трубу на трикутник пустелі в надії, що нічого там не побачить. Однак білястий простір перетинала довга чорна стрічка. Вона рухалась, то було скупчення людей, коней та гармат, і воно сунуло в бік Фортеці. Це наближалась північна армада, і хтозна...
В ту ж мить зображення в трубі почало обертатися, посіріло, поринуло в темряву. Знепритомнілий Дроґо, мов ганчір'яна лялька, повалився на парапет. Сімеоні вчасно підхопив майже безживне тіло, відчувши крізь тканину мундира позбавлений плоті кістяк.

Погойдуючись на каменястому ґрунті, повіз рушив дорогою, якою починався останній етап життя Джованні. Його голова хиталась при кожнім ударі коліс об каміння, але він уважно дивився крізь бічне віконце на жовтаві мури Фортеці, що ставали все меншими і меншими. Там проминуло його ізольоване від світу сумне існування. Понад тридцять років у щоденній тривозі він чекав ворогів, а коли останні з'явились, його вигнали геть. Тим часом ті, які легко і весело жили у місті, тепер з гордовитими посмішками йдуть сюди битися за Фортецю, мріючи про перемогу і славу. Очі Дроґо гарячково впивалися в жовтаві мури, сірі брами, суворі обриси казематів і порохових веж. Гіркі сльози гайно текли зморшкуватим обличчям — усе закінчувалося так жалюгідно, що не було потреби в словах.

Отже, на Джованні Дроґо сунув останній ворог, всемогутня й підступна істота. Йому доведеться битися не під блакитним весняним небом на фортечних мурах, поруч із вірними друзями, чия відвага наснажує серце в пороховому диму і мріях про славу. Все відбудеться в кімнаті безвісного заїзду, при світлі свічки, на самоті. Після цього не буде парадної ходи сонячним ранком, квітів, гучних вітань і жіночих усмішок. Ніхто не побачить того двобою, ніхто не вигукне: "Браво!" Це буде битва важча за ту, про яку він колись часто мріяв. Навіть загартовані в боях вояки відмовились би взяти в ній участь. Адже радісно вмерти на вільному просторі, розпрощатися з молодим життям у розпалі боротьби, під переможні звуки сурми; гірше після довгих страждань померти від ран у шпитальній палаті; ще гірше сконати під плач сім'ї серед коробочок і пляшечок з ліками. Але немає нічого гіршого, ніж піти у небуття старим і охлялим у забутому Богом селі, на ліжку якогось заїзду, не залишивши на світі нікого з близьких.