TransUkraine. Байкпекінг-перегони довжиною 1500 км

Кращими за довгі та важкі велозмагання можуть бути хіба шо довгі та важкі велозмагання з елементами мандрівки і пригоди. Типу шоб не просто фігачити день і ніч, випробовуючи себе фізично та морально, а ше й ночувати під зорями, робити собі запашне какао на пальнику і відбиватися від гадюк десь у лісі. Десь так я подумав, коли побачив анонс байкпекінг-перегонів TransUkraine. Організатори обіцяли маршрут довжиною 1500-1700 км із найпівнічнішої точки України до найзахіднішої, мальовничі місця і перемогу над самим собою — звучало, як незабутня пригода, веселішого завершення літа годі було й придумати.

Довгі дистанції в форматі бреветів, де ти їдеш практично без речей від чекпойнту до чекпойнту, там же їсиш і спиш, я вже наїздився, і після минулорічного Париж—Брест—Парижу хотілось якихось нових відчуттів, якогось максимального бомж-режиму, так шоб заїхати по ґрунтовій дорозі чортзна-куди, і повністю обмазатись багном, так шоб пити воду з калюжі (привіт, Женя) і красти яблука з подвір'я баби Зіни, так шоб перехиляти чарчину з мужиками біля сільської крамниці, а потім сперечатися з ними про геополітику і сучасну школу фрі-джазу… Ну, ви зрозуміли. 

Заради всіх цих штук я і зареєструвався на TransUkraine — і хоч бомжування було менше, ніж хотілось, але, все ж, в результаті вийшла доволі захоплива пригода.


Підготовка

Підготовку до таких поїздок можна розділити на чотири складові: фізична, моральна, велосипед, спорядження.

Фізичної підготовки не було ніякої, я в принципі ніколи не тренуюсь — я ж-бо не спортсмен, а просто чувак з ровером. На момент старту, від початку сезону в мене було менш ніж 2500 км накату — будь-який досвідчений велосипедист скаже, шо це вкрай мало. Цього року я катався лише по місту, проїхав Львівську сотку і серію бреветів (200, 300, 400, 600).

Морально теж не готувався — досвід таких поїздок вже є, і в компанії, і на самоті.

Підготовка ровера по-суті звелась до вибору покришок і розміру передньої зірки. Останній рік я їжджу на безкамерних Hutchinson Sector 32 мм — божественні покришки, а їх ширини достатньо для будь-яких доріг та легкого гревелу. Але мені вже давно кортіло спробувати Panaracer Gravelking Slick Plus, тому чисто під цю гонку я поставив собі їх, шириною 35 мм. Ну і, ясно шо, теж безкамерно. Чувачки, у 2020-му камери більше не мають сенсу. Якшо у вас був якийсь вельми невдалий досвід з безкамеркою, то скорше всього ви просто шось не так робили.

Вибір передньої зірки був чи не найбільш відповідальним етапом — я катаюсь на синглспіді (кастом Cinelli Tutto). Уявіть, шо вам треба вибрати якусь одну передачу і їхати на ній 1500 км, не перемикаючись, незалежно від рельєфу, стану дороги і вашої втоми. Для синглспіда правильно підібране передатне число, особливо на такій дистанції, має вирішальну роль. Зазвичай я їжджу на 48/17 — такого розкладу мені досить, шоб виїжджати гірки до 11% і тримати швидкість 33-35 км/год з каденсом в районі 90. Але для цієї гонки явно треба було трохи легшу передачу, оскільки я мав компенсувати вагу сумок. Тому, посидівши з калькулятором і застосувавши всі свої неймовірні знання з вищої математики, я прикинув, шо ідеально буде поставити зірку на 44 зубці. З передатним числом 44/17 можна і комфортно тримати 28-30 км/год по прямій, і сяк-так заїжджати більшість підйомів навіть на завантаженому велосипеді.

Крім того, я намотав товстеньку 3 мм обмотку, поставив лежак (на таких відстанях це тупо незамінна штука, якшо правила заїзду не забороняють), поміняв ланцюг, гальмівні колодки та гальмівний тросик.

Зі спорядженням вже цікавіше — оскільки поїздок саме в такому форматі в мене ше ніколи не було, треба було дещо прикупити і загалом продумати, шо брати, а шо ні.

«Байкпекінг» (англ. bikepacking) передбачає формат туризму, з ночівлями в наметах і оцим от всім. Насправді, правила TransUkraine не забороняли ночівлі в готелях, і взагалі ніяк не змушували везти з собою спорядження — по-суті, це мали бути просто автономні перегони, тобто є заборона на допомогу чи підтримку від друзів/знайомих, а от ночувати в готелях і отримувати масаж кожного вечора не заважало нічого. Але все ж слово «байкпекінг» в назві задало для мене загальний настрій гонки, і мені було цікаво проїхати її саме в такому форматі, туристично-пригодницькому.

Із найнеобхіднішого бракувало двох речей — компактного спальника і власне сумок для байкпекінгу. 

Спальник я вибрав Turbat Kuk 250 — він пуховий, маленький, достатньо теплий, зроблений в Україні і має хороші відгуки. 

З сумками теж думав недовго і взяв Apidura Expedition. Вони далеко не найдешевші, зате легкі і повністю водонепроникні, а це, насправді, вартує своїх грошей — не треба бавитись з кульочками чи гермомішками, і можна спокійно їхати в дощ, не переймаючись, шо всередині промокне твій одяг, спальник чи блок сигарет, який ти везеш через кордон в Польщу. Якби було більше часу, я би замовив сумки в українських чуваків 7Roads — впевнений, вони зробили би навіть краще, але довелось би довго чекати.


Маршрут перегонів тримали в секреті аж до останнього тижня перед стартом, але основні точки були оголошені вже давно (Новгород-Сіверський, Ірпінь, Вінниця, Чернівці, Ужгород). Крім того, вже було відомо, шо маршрут не буде проходити суцільно по якихось степах та лісах, себто цивілізації з її магазинами та кафе по дорозі буде вдосталь — тому я одразу вирішив не везти з собою сушену їжу, пальник і решту кухні, а харчуватися чисто при дорозі.

Взагалі моя концепція мандрівок — це аскетизм: краще мати менше комфорту, зате насолоджуватись легкістю свого спорядження, ніж навпаки. Дивлячись на кожну річ, я думаю: мені її треба, чи дуже треба?

Тому серед численних варіантів сумок від Apidura, я вибрав максимальний мінімум — підсидільну на 9 літрів, передню на 9 літрів і маленьку сумочку на 1 літр на верхню трубу рами. Спеціально купив найменші сумки, щоб потім не набирати зайвих речей — сумарних 19 літрів місця із запасом досить для такої поїздки.

Далі треба було оптимізувати список речей. Відразу відкинув намет (на чорта він мені здався — все-таки не на місяць їду), натомість купив на Аліекспресі маленький тент від дощу, зробив до нього дві розтяжки з мікрокорду і купив два легенькі кілочки. Вийшов крутяцький суперлайт варіант за копійки. Так само відкинув ніж (шо я буду ним різати), перцевий балончик (якшо хтось захоче замочити мене уві сні — він і так це зробить), рятувальну ковдру з фольги (надворі літо — насмерть не замерзну), налобний ліхтарик (можна обійтись велосипедним ліхтарем), зубну щітку і пасту (цілувати по дорозі нікого не збираюсь).

Після довгих роздумів і оптимізацій, остаточний список речей виглядав так.

На собі:

  • перше джерсі
  • велошорти
  • перша пара шкарпеток
  • шолом
  • окуляри

В кишенях джерсі:

  • вітрівка на випадок холоду/дощу
  • фотоапарат
  • гелі/батончики

У водонепроникному пакетику на шиї:

  • банківська картка + трохи готівки
  • телефон
  • документи

Передня сумка:

  • надувний килимок
  • підкладка під килимок (тайвек)
  • тент від дощу
  • тоненькі цивільні шорти, для спання і ходіння в готелях
  • теплі термошкарпетки на випадок дуже холодної ночі
  • спрей від комах

Задня сумка:

  • спальник
  • одяг
    • друге джерсі
    • друга пара шкарпеток
    • утеплювачі колін
    • баф
    • світловідбиваючий жилет
  • косметика
  • інструменти
    • мультитул
    • одна запасна камера
    • ремкомплект безкамерки
    • дві монтажні лопатки
    • маленький шматочок ланцюга
    • маленька баночка мастила
    • перехідник преста-шредер (на випадок, якшо треба буде накачатись від автомобільного компресора)
  • чотири запасні фотоплівки

Нарамна сумочка:

  • насос
  • ключ на 15 (так, трясця — ключ на 15; мушу завжди возити його з собою, бо в мене трекові втулки, а вони закручуються на гайки)
  • електроніка
    • 2 запасні акумулятори 18650
    • адаптер для зарядки акумуляторів
    • дроти для зарядки
    • адаптер USB—220V на два входи (для одночасної зарядки)
  • кілька таблеток ізотоніку

Все, більше нічого тупо не треба. Цього набору достатньо, шоб успішно ночувати будь-де, і з комфортом одягатись для будь-якої погоди. Місця в сумках було навіть із запасом, на випадок коли треба звечора закупитись продуктами для сніданку.

Павербенків я не брав зовсім, натомість взяв два запасні акумулятори 18650 до ліхтарика, і адаптер, за допомогою якого ці ж акумулятори можна використовувати для зарядки інших пристроїв; дроти для зарядки — максимально короткі; запасна камера — лише одна (за два роки на безкамерці навіть одна ні разу не знадобилась); комплект одягу вже був перевірений в Карпатах і в холодній Франції під час ПБП, його достатньо, шоб з комфортом їхати в спеку, холод до +8°C і дощ; одних велошортів теж досить — на крайняк можна годинку проїхатись у звичайних; і ніяких подушок, в'єтнамок, рушничків і тд — це саме ті речі, які вже додають зайвого комфорту, а я все ж таки гонку зібрався їхати, а не турингувати місяць часу. 

Трохи дивно може виглядати, шо я так економлю місце і вагу, але беру з собою плівковий фотоапарат і купу фотоплівок — але для мене це не те, на чому можна було зекономити :)

Коротше, все непотрібне — до біса, а все потрібне — максимально стиснути, полегшити і спакувати так, шоб ефективно використати кожен мілілітр об'єму сумок. В сукупності це дає нормальний такий виграш по місцю і вазі. Багато людей не вірили, шо в цих сумках є повний набір спорядження для сну і думали, шо я ночую чисто по готелях.

Розміщення всіх речей теж важливе і має бути максимально продумано: все найцінніше — в гермопакетику на шиї; те, шо може часто знадобитися — в кишенях на спині, або у верхній сумочці; менш потрібні речі — в підсидільній сумці; а в передній, яку найдовше розпаковувати і запаковувати — тільки те, шо треба для сну. Спальник, правда, в передню сумку не вмістився, але зате в задній він якраз чудово заповнював всі щілини і заставляв сумку тримати форму.


В мене була якась тактика, і я весь час її притримувався

Дивлячись на маршрут я розумів, що в принципі, якшо піднапружитись, його можна проїхати від чекпойнту до чекпойнту з однією крихітною сумочкою (ремкомплект/мінімальний одяг/енергетичні гелі). Але тоді це був би той самий бревет, нічого нового. Крім того, я навіть не мріяв потрапити в першу трійку, бо наперед знав, шо серед учасників є як мінімум четверо смертоносних сурових мужиків, які вміють їхати з хорошою швидкістю по кілька днів без сну — змагатися з ними просто не було сенсу. А якщо подіум вже зайнятий, то для чого взагалі кудись спішити.

Тому тактика на ці змагання була дуже простою. Їхати швидко — але не робити з цього суцільну гонку. Випробувати себе — але не упоротись. Не спішити — але й не тупити. Не марнувати час на дурниці — але і не шкодувати часу на красиві миттєвості чи приємні розмови з місцевими. Спати в міру, їсти смачно — але не замовляти устриці, якщо їх готують довше ніж годину. Пам'ятати, шо час іде — але не забувати, шо він не такий вже й важливий.

Одним словом — поспішати повільно, витримуючи баланс між швидкістю і пригодами.

Оптимістичний план був вкластися у 5 днів, реалістичний — 6-7, а песимістичний, типу якшо я зламаю по дорозі обидві ноги чи мене покусають гримучі бобри — не довше 8-ми днів. Ше я прикидав, шо було би добре потрапити хоча би в першу десятку, але це було би просто приємним бонусом, а не метою, основне — пригоди, враження, романтика.

Крім того, я придумав собі ше два обмеження: 

  1. Спати в готелях не більше ніж 1-2 рази. Ну, байкпекінг, все-таки. Зовсім без готелів важко, бо хочеться помитись і підзарядити девайси, але принаймі я хотів провести на природі не менше ночей, ніж в приміщеннях. 
  2. Не користуватись поштою для того шоб скинути якесь зайве спорядження. В ідеалі, привезти на фініш все, шо взяв.

Десь з такою системою цінностей в голові я і поїхав на старт.


День перед стартом. Київ

Прокидаюсь я значить на зйомній квартирі, снідаю дитячими пельменями «Мішутка» (назва огидна, а самі пельмені супер), сідаю до таксі на тернопільських номерах, намагаючись підтримувати дискурс водія про київські ремонти доріг та мостів, випадаю з машини на паркінгу супермаркету Novus, звалюю собі на плечі запакований велосипед і рюкзак із речима, перебазовуюсь до великого жовтого автобуса, біля якого вже тусується декілька велосипедистів, вітаюсь, акуратно пакую ровер у багажне відділення і зненацька чую збоку якесь зневажливе пирхання, схоже на коня — тільки не таке гучне, можливо по розміру це шось ближче до поні.

— Якшо так пакувати, то 20 велосипедів сюди ніхера не влізе, — з притиском каже мені кінь, я обертаюсь, і бачу, шо це, схоже, ніякий не кінь, а водій цього ж таки автобуса. 

Водії автобусів це взагалі такий окремий типаж, іноді здається, шо автобус — це сенс їхнього існування, тендітна квітка, яку вони обороняють від навали ворогів, мерзенних розбійників (пасажирів), які тільки й прагнуть цю квітку розтоптати. А якшо серйозно, то неприємно, коли до тебе на рівному місці ставляться, як до невихованого бидла. Я звісно не королева Єлизавета, але все ж.

Попустило водія аж тоді, коли до нас під'їхав якийсь бородатий старець на красивому новенькому пікапі Nissan Navara — напевно, священик, подумав я; але, придивившись, зрозумів, шо це Йохан, один із організаторів перегонів. Вони разом з ше двома чуваками, Устимом і Максом мають канал на ютубі, де знімають відео про велоподорожі і всяке таке — один з найпопулярніших каналів на таку тему в Україні. В житті хлопці виявились максимально простими та дружелюбними, і з ними було прям дуже приємно поспілкуватися.


Єдиним іноземцем, який доїхав на перегони в умовах карантину був Себастьян — німець 52-ох років. Він приїхав з Віттенберга до Києва своїм ходом, причому, перетнувши кордон з Україною тільки з четвертої спроби — просто еталон наполегливості. Поки він підзаряджався сигареткою та пивком, я познайомився з ним, і ми трохи побалакали.

В автобусі ми з Олексієм, моїм єдиним живим знайомим на цій гонці, обговорили плани, подрімали, і врешті опинилися у Новгороді-Сіверському.

Поки ми скручували докупи своїх коней, до нас під'їхав якийсь бородатий старець на красивому сталевому турингу Author Ronin — напевно, священик, подумав я; але, виявилось, шо насправді це Ігор, мій фейсбучний знайомий. Ігор — відеограф, максимально крутий чувак, багато катається і знімає атмосферні відео (можна зацінити в його інстаграмі). Цього літа він планував їхати Northcape4000, але через карантин цю ідею довелося відкласти на наступний рік. Згадайте мої слова: цей хлопака ще заявить про себе у велосипедній тусовці України.


Поселились ми усі прямо в центрі містечка у готелі із загадковою назвою «Пасвірда». Старовинна будівля, мабуть століття так з 19-го, ремонт теж приблизно із тих часів. Високі стелі, довгі коридори, піаніно, загадкові двері — атмосфера майже як в готелі «Оверлук», якшо ви розумієте, про що я. Попри всі наші прохання, адміністратор готелю холоднокровно заборонила брати велосипеди із собою в номер, і взяла доплату за їх зберігання в якійсь коморі на задньому дворі. Комора виглядала доволі сумнівно: двері там не зачинялись, доступ був прямо з вулиці — тож ми з хлопцями швидко зібрали консиліум, де вирішили, що залишати там велосипеди — незручно, небезпечно і взагалі аморально, та спланували спец. операцію із таємного занесення велосипедів у номери. Це була либонь одна з найбільш хвилюючих пригод за всю гонку — береш ровер на плечі, крадькома оглядаєшся, біжиш з ним до чорного ходу, тягнеш його вгору крутими металевими сходами, ковзаючись на контактному взутті і ризикуючи звернути собі шию, а тоді тихенько крадешся коридором, намагаючись не потрапити на очі персоналу. Адреналін зашкалював.

Згодом ми пішли обідати — і як тільки ми сіли на літньому майданчику кафе, до нас раптово під'їхав якийсь бородатий старець на красивому карбоновому циклокросі Bianchi Zolder — напевно, священик, подумав я; і так, чорт забирай, цього разу це справді був священик — отець Олександр з Полтави (в миру — просто Саня). 


Частина учасників жила не в готелях, а розбила наметове містечко на території, спеціально виділеній містом. Тут же ввечері була невелика тусня, нам роздали стартові пакети, провели короткий брифінг, якісь журналісти навіть взяли в мене шось схоже на інтерв'ю.

Було цікаво пройтися по містечку та порозглядати людей і їхні велосипеди — хто на чому їде, в кого скільки спорядження. Бо різноманітність насправді була вражаюча — хтось їхав на шосері з тоненькими 25-ми покришками, а хтось на МТБ, в когось з собою були дві крихітні сумочки, а хтось, здавалося, везе з собою у сумках усе своє життя. Перед самим стартом організатори сфотографували кожного учасника з його велосипедом, вийшов дуже цікавий альбом — такі різні люди.

Наша новоспечена компанія: Олексій, Саня, Ігор та Мужик, що чухає ногу:

Повертаємось в готель, здійснюємо вечірній набіг на АТБ, вечеря, останні дрібні приготування — і спати. Вранці старт.


Перший день. Новгород-Сіверський — Вишгород (314 км)

Зранку максимально не хотілось нікуди їхати. В такі моменти, коли ти розумієш, шо попереду кілька днів випробувань і нелегких умов, а позаду — їжа, ліжечко і чисті рушники — важко зробити крок вперед. Але як тільки одягаєш своє екіпірування, виходиш на стартову площу, і поринаєш в цю святково-змагальну атмосферу — мотивація одразу з'являється і ти вже не можеш дочекатися старту.

На старті було все необхідне: музика, спонсорські намети, промова мера, механіки, фотографи, машини з прапорами, князь Ігор, дрони — коротше, мої фотографії цього не передають, але виглядало все дуже стильно і на рівні.

Старт був анонсований на восьму ранку, але затримався на дві години. Цього дня у кращому випадку я планував проїхати 345 км до першого чекпойнту, Ірпеня і заночувати десь за містом, а в гіршому — 300 км і ночувати біля Київського моря. Пізній старт дав зрозуміти, шо до Ірпеня вийде доїхати хіба шо вночі, тому я остаточно вирішив ставати на ночівлю біля моря — я ніколи там не був, а місцина, начебто, дико мальовнича.


Після стильного параду містом у супроводі організаторів і поліції, кожен почав набирати свій темп і колона потрохи розтягнулась, а я почав поступово пробиратися вперед. В якусь мить бачу серед дороги тріснуту пляшку йогурту, яка, очевидно, щойно випала в когось з учасників. Шоб я здох, літр клятого йогурту — хто додумався везти таке з собою? А вже за пару метрів бачу перший завал, лежать двоє людей, причому один без шолома. Я не дивуюсь завалам в шосейних пелотонах, де всі летять 50 км/год на відстані кількох сантиметрів одне від одного, але шоб зробити завал тут — треба прям постаратися. Виявилось, шо чувак без шолома (як це не дивно, власник того ж розбитого йогурту) їхав не тримаючись за руль, впав, завалив ше одного, і в того зламалась спиця в колесі. Уявляю, який це удар по мотивації — перші кілометри, а вже таке лайно. Побачивши, шо серед учасників є люди, які толком і їздити не вміють, далі обганяю всіх обережно.

Разом з Олексієм ми доїхали до перших рядів і тримались з ними. Попри те, шо правила забороняють їхати пелотоном, перші кілометри після старту багато людей мають приблизно однаковий темп, і з цим нічого не вдієш. Але пелотоном це теж не назвеш, ми рухалися просто групою, не сідаючи на колесо одне одному.

Їдемо з середньою 31-32 км/год — в принципі, комфортно, але здоровий глузд підказує мені, шо довго тут триматися не варто: по-перше, на такій швидкості з моїм передатним числом каденс вже трохи зависокий; по-друге, в цій групі їде Сєгар (Артем Грищук, легенда бреветів і взагалі велосипедного руху в Україні, містер Залізна Людина), Віталік Іванюс (який лише тиждень перед цим проїхав Львівську 1200 з набором висоти 11 тисяч метрів за якийсь нечуваний час і переміг) та Ігор Швак (ше один біоробот, дядько, який проїхав ПБП за 60 годин у 2015-му році), а якшо я їду в групі з такими людьми — значить я явно роблю шось не так; і по-третє — це лише перший день, найлегший етап маршруту, тому варто приберегти сили на майбутнє.


Поки ми їхали групою, я старався поговорити з різними людьми — хтозна, можливо найближчі кілька днів зі співрозмовників у мене будуть лише комарі. Дуже приємно було поспілкуватись з Тарасом Трушем, львівським одеситом, чи то пак одеським львів'янином. Він теж доволі вражаючий дядечко, два роки тому проїхав Northcape4000 за 14 днів.

Кілька разів нас обганяв пікап організаторів — чуваки всю гонку супроводжували лідерів і знімали їх на відео.

Десь на 70-му кілометрі я вирішив відпасти від групи і далі їхати своїм темпом. Олексій зненацька міняє свої плани і хоче триматися з лідерами якомога довше — буду відвертим, я подумав, шо це дуже дурне рішення: в Олексія значно більше речей, ніж в лідерів, відповідно важчий велосипед, і навіть близько немає досвіду подолання довгих дистанцій. Тому я був впевнений, шо якшо не сьогодні, то завтра, чи принаймі після Вінниці, коли легкі ділянки закінчаться, в нього настане криза і їхати буде дуже важко; але, забігаючи наперед скажу, шо Олексій зробив неймовірне і мало того шо не здох, так ше й проїхав всю гонку вражаюче швидко, взявши сьоме місце — це точно заслуговує на захоплення і повагу.


Відпускаю групу і залишаюся сам. Гарно їхати на самоті. Звісно, все залежить від настрою — іноді навпаки хочеться компанії — але лише наодинці можна якось так зануритись у мить навколо себе, розслабитись, і не думати ні про шо на світі, просто спостерігаючи пейзажі навколо. 

Якби Будда мав велосипед, він медитував би катаючись.

Я гадав, шо більшість маршруту доведеться проїхати на самоті, може зрідка траплятимуться інші учасники, і шо мені навіть бракуватиме спілкування — аж раптом у мої роздуми увірвався якийсь стиляга:

Це був Женя — архітектор містобудування з Ужгорода. Ми познайомилися і несподівано стали компаньйонами практично на усю подальшу дистанцію. Періодично хтось з нас виривався вперед на кілька годин, чи навпаки відставав, але в середньому ми їхали в ідентичному темпі, тож більшість часу до самого фінішу їхали разом.

Перші 100 кілометрів промайнули без жодної зупинки, потім я десь раз зупинився купити води, і далі ми з Женею в такому ж темпі долетіли до Чернігова, позаду було вже 177 кілометрів, середня швидкість — 29 км/год. Бачу при дорозі Макдональдс, зупиняємось на обід. Я поїв, потім поїв ще раз, тоді під'їхало ше кілька волоцюг, і поки ми ділилися першими враженнями від гонки, я поїв втретє. В результаті ми провели тут цілу годину — вельми неефективний обід, зате веселий.

На годиннику 17:30, за планом до кінця дня я маю проїхати ше 125 км. Їдеться прекрасно — сонечко світить, трава зеленіє, дорога стелиться крилато, все як у піснях Павла Зіброва.


Напевно, ми з Женею не змогли би так гарно спрацюватись, якби в нас не був дуже схожий підхід до спорядження. Він теж мав із собою все для ночівлі, і нічого для приготування їжі, тому режим в нас був однаковий — автономний сон і їжа при дорозі. Абсолютно начхати, де тебе застане ніч, бо поспати ти можеш комфортно в будь-якій канаві; але треба постійно планувати, де б це поснідати, пообідати і повечеряти. Найбільш сутужно було із вечерями — після 8 вечора в селах практично нереально знайти якусь їжу.

Тому вдалість кожного дня вимірювалась тим, скільки разів цього дня вийшло повноцінно поїсти. Три рази — максимально вдалий день, боги прихильні до нас; два рази — справи ідуть непогано, але варто бути напоготові; один раз — все дуже кепсько, боги розгнівані.


Згідно із картою, гарним варіантом для вечері виглядало містечко Десна. Туди залишалось десь три години дороги, а звідти і рукою подати до Київського моря. Проїжджаємо якусь заригану базу відпочинку, бачимо табличку «Магазин» — завертаємо купити води. Наперед знаючи відповідь, питаю продавчиню, скільки звідси кілометрів до Десни — просто, шоб зав'язався діалог.

— А вам куди: до воєнної часті чи до річки?
— Ну… До міста, до Десни.
— Так до воєнної часті, получаєця?
— Ні, нам до міста треба, ну тут же є місто Десна?

— Ну вам ше кілометрів так 25. 

Нічого не ясно, але дуже цікаво. Починаю пригадувати, шо в Десні є великий полігон, де тренуються сухопутні війська, але все одно не в'їжджаю, чому продавчиня називає місто військовою частиною, я ж точно знаю, шо Десна — це цілком нормальне місто, здається навіть районний центр. 

Тим часом, пухкенький власник бази зацікавився, куди це ми і звідки їдемо. Коли ми розповіли, шо позаду нас ше сотня таких велосипедистів, і порадили виставити якийсь транспарант, який би запрошував учасників змагань, в мужичка аж руки затряслись і він з відчаєм прошепотів: «хлопці, а коли ж я тоді спати буду…»

Ми залишили його на самоті із думками про те, скільки він зможе заробити на учасниках TransUkraine і поїхали далі. Навколо чарівний сосновий ліс, поряд тягнеться річка — тут дуже, дуже гарна місцевість і таке повітря, шо хочеться пакувати його в цистерни і вивозити фурами до Києва.

Вечоріє, тіні стають довгими і супроводжують нас скраєчку дороги.


Десь тут ми наздогнали ше двох учасників перегонів — Володю з Миколаєва і Нітьянанду з Дніпра. Познайомились, перекинулись кількома словами і поїхали вперед — поки їдеться, треба їхати.

Знак «Десна» проминули вже у темряві. Попереду якийсь КПП — очевидно, в'їзд до військової частини. Об'їжджаємо його, фігачимо далі по дорозі із бетонних плит, зліва тягнеться огорожа, за нею — якісь корпуси, ангари, техніка, справа в пісках окопи і тренувальні споруди, дорогу іноді перетинають «танкові стежки». Так тривало кілометрів п'ять, після чого карта показала, що Десна залишилась позаду. ЦЕ ФІАСКО, БРАТАН. 

Десна дійсно виявилась ніяким не районним центром, а маленьким військовим містечком, і ми щойно об'їхали його по периметру. Стало дуже сумно — останні кілька годин я мріяв лише про те, як у Десні поглинатиму гарячі котлетки із гречкою, а тепер виглядало, шо поїсти вийде аж зранку, годин так через вісім, мабуть десь у Вишгороді, бо там найближча цивілізація. Без поняття, чому моя уява малювала з Десни ледь не Лас Вегас — якби я просто уважно глянув на карту, то знав би, шо з благ цивілізації там є рівно один магазин, церква та Нова Пошта.

З надією все ж потрапити у місто і купити хоча би позавчорашню булочку з минулорічним йогуртом, ми під'їхали до останнього на нашому шляху КПП, але на посту не було нікого, брама зачинена — тож ми поїхали далі у ніч, печальні та голодні.

Я вже був готовий красти їжу у жебраків, але ми вирішили не опускатися на саме дно суспільства (принаймі, поки що), максимум — на кілька щаблів вниз; тому в наступному селі, Жукині, ми надумали стукати в хати щоб напроситися до когось на вечерю (не безкоштовно, а в обмін на кілька хрустких купюр, звісно). О 10 вечора села, в більшості, вже сплять, але в одній з хатів світилось, було чутно розмови, дитячий сміх, оця от вся домашня ідилія. Під'їжджаємо до брами, гукаємо щось типу «добрий вечір! можете нам допомогти, будь ласка?» — і раптом в домі стає тихо. І все, діти вже не сміються, розмови більше не чутно — добре, хоч світло не вимкнули. Ми погукали ше кілька разів, забили і поїхали геть. Не судилось нам сьогодні поїсти борщу з вареничками, не судилось пити могорич з якимось місцевим козарлюгою.

Женя з самого початку планував цю ніч спати в готелі, а я страшенно не хотів, але вже розумів, шо зараз це єдиний розумний варіант, бо де готель — там є якась цивілізація, значить можна буде нарешті поїсти. 

Тому ми рушили далі по маршруту, проминули темне Київське море (сумно), і за півтори години, о 23:30 приїхали у Вишгород. Зайшли на WOG, взяли гарячого чаю, поїли і пішли заселятися у готель через дорогу.


На рецепції готелю тієї ночі сидів найбільш повільний дід у світі — поки він нас реєстрував, я вже сам ледь не постарів, а в Жені борода виросла ше на два сантиметри. Потім був конфлікт через те, шо ми хотіли забрати велосипеди з собою в номер — добре шо Женя включив режим дипломата і обійшлося без кровопролиття.

Протягом дня я періодично зідзвонювався з Ігорем —  він вибрав собі трошки більш буддистський темп, і за день відстав від нас на 30 кілометрів. Я скинув йому координати готелю і ми домовились, шо він заночує у нас.

Поки ми приймали душ, прали одяг і змащували ланцюги, якраз приїхав Ігор — а ми вже чекали його із гарячим чайочком.

Спати ми вляглися десь о другій ночі. Гарний був день, я шкодував лише про те, що засинав не під шум води, а під співи мужичків, які бухали за вікном. Позаду 314 км, середня швидкість руху від старту — 27.4 км/год. Поки що це була легенька розминка, далі буде веселіше.


Другий день. Вишгород — Попільня (239 км)

Прокинулись о сьомій. Після п'яти годин сну я почувався пречудово, жодної втоми, лише невеличке відчуття ніг. Поснідали в номері йогуртами та зі свіжими силами всією бандою рушили далі.

Ірпінь! Містечко неймовірної краси та затишку. Наш перший чекпойнт — прямо у приміщенні міської ради.

Отримуємо штампи у наші паспорти і несподівані подаруночки від міста — булочку, банан, флягу води. Зайвим точно не буде, дуже мило з їхнього боку.

Не затримуючись, покидаємо чекпойнт, я на ходу шукаю в інтернеті ресторан, де можна скуштувати якогось елітного борщу о 9 ранку. Знайшов, замовив усім поїсти по телефону. Поки ми під'їдемо, їжа вже буде готова. Оптимізація часу — наше все.

У сімейному кафе «Традиції» того ранку відбувалось сумне видовище. Мені шкода тієї милої дівчини-офіціантки, яка змушена була спостерігати як ми, троє здичавілих, голодних неандертальців, наминаємо борщі, пасту і смачні десерти. 

Тут ми провели більше години, я навіть насолодився горнятком какао.

Після Ірпеня кожен знову поїхав у своєму темпі. Я трохи вирвався вперед, побачив на горизонті якогось самотнього вершника і кинувся його наздоганяти. Це був Олександр з Києва — чувак на стилі, але на відміну від багатьох просто стильних чуваків, він ще й їздить непогано :)

Робимо знімки для своїх успішних інстаграмів.

Якоїсь миті мене знову обігнало авто організаторів, з вікон якого стирчали фотографи та відеооператори. Згодом вони зупинилися попереду і Макс-оператор перебазувався до багажника, так вони супроводжували нас ше кілька хвилин, аж настрій піднявся.


Навколо знову густі ліси, а під колесами ідеальний асфальт.

Щоправда щастя тривало не довго, зовсім скоро почались якісь бетонні плити, де-не-де политі асфальтом, трохи втомлива ділянка — їдеш і трясешся, зате наприкінці було невелике симпатичне озерце, де ми з приємністю провели півгодини і трохи освіжились.

Після цього мене перемкнуло на якийсь такий розслабон, коли хочеться просто легенько котитися крізь простір, слухати пташок і роздивлятися хмаринки. Побачили чорниці при дорозі — йоу, звісно зупиняємось. Куди спішити в таку спеку.

Питаю, де тут можна купити чи набрати води, жіночка каже — хлопці, та тут же криниченька є, ну хіба ж ви не знали. Он туди, вниз, потім вверх і там направо. З трави висунувся сонний мужичок з сигаретою і додав: тільки ж на грунтовку не звертайте, лівіше тримайтеся!

«Криниченька» виявилась цілим бісовим комплексом серед лісу: вимощені доріжки, альтанки, лавочки і гойдалки — правда, самої криниці я там не побачив, просто джерело з водою. Гарне місце, шоб трохи розслабитись, і зовсім немає людей.

Валю селфі, як чорт:

На «Криниченьці» ми тусувались ще з півгодини. Шо може бути краще, ніж гойдатися на гойдалці, спостерігати, як ростуть дерева, набивати повні щоки чорниць і набиратися енергії, обіймаючи столітнього дуба (це жіночка з чорницями порадила). Оце я розумію перегони. Сюди би ше відро морозива і гамак.


В якомусь місці маршрут вийшов на Київську трасу, і це було дуже доречно, бо саме настав час обіду. Біля першого ж кафе бачимо пришвартовані велосипеди з номерками — о, свої, зупиняємось. Я пообідав без проблем, а от Жені пощастило менше. Хрест вегетаріанства важкий, і особливо він відчувається під час пригод на зразок цієї, коли харчуватись доводиться не в найбільш просунутих місцях. Коротше, борщ без м'яса йому спромоглися подати аж з третьої спроби, і кожен раз це десь +10 хвилин очікування. Я вже подужав перше, друге і апельсиновий сік, а Женя все ще чекав, тому я вирушив без нього — ми старались не сильно чекати одне одного (гонка все-таки автономна), і домовились списуватись ввечері, щоб по можливості ночувати в одному місці. Але я був впевнений, що Женя мене наздожене — я постійно зупиняюся аби щось сфотографувати чи помилуватись квіточками.

Недолік (чи перевага?) плівкових фото — ніколи не знаєш, вдалась фотографія, чи ні. З іншого боку, це завжди спонукає бачити красу навіть в тих знімках, які на перший погляд не вийшли. Розфокусований магазин «Товари повсякденного вжитку» чи магічні сонячні промінчики?

Гоп, бруківочка почалась:

Для мене такі ділянки були родзинками, вишеньками на торті, ложками меду в бочці дьогтю. Якшо не рахувати Карпати, то пейзажі в Україні все ж доволі одноманітні (принаймі, міняються вони не надто часто), і якщо весь час їхати просто по асфальті (хорошому, чи поганому), тобі стає нудно. Бруківка, ґрунти, польові дороги — це все додає не менше різноманітності та радощів, ніж красиві краєвиди.

Щоправда, всі ці ділянки добряче мене пригальмували, і якшо зранку я планував, бахнути за цей день всі 345 км до Вінниці (нашого наступного чекпойнту), то тепер збився з цієї думки, вирішив їхати як їдеться, і отримувати задоволення без жодної мети.

Селище Корнин, Житомирська область. Зупинився поспостерігати захід сонця, тут мене знову наздогнав Женя.


Найближчим населеним пунктом на маршруті була Попільня, і ми сподівались, що в такий час там можна буде спокійно повечеряти, бо це було не якесь крихітне, забуте богом село із населенням сім людей та півтори корови, а селище міського, чорт забирай, типу. І взагалі, чи багато є аж настільки важливих населених пунктів, ЩО НА КАРТІ ЇХ ПОЗНАЧАЮТЬ АЖ ДВА РАЗИ?

Отож, о 9 вечора ми заїхали в Попільню. Перші перехожі, яких я спитав, де у цьому гостинному містечку можна повечеряти, виявилися власниками кафе — неймовірний успіх, тільки-от вони саме зачинили його і йшли додому відпочивати. Більше о такій годині, за їх словами, поїсти було ніде. 

Але Попільня, це, все-таки, не Десна — тут досі працювали магазини. В одному з них робили чай і каву (тобто був електрочайник), а на прилавках лежала мівіна. Що ще потрібно скромному подорожньому для щастя?.. Але на прохання залити кип'ятком мівіну, продавчиня практично послала мене, навіть після того, як я сказав, шо заплачу їй за цей клятий кип'яток стільки, скільки вона скаже. Реакція була, ніби я не кип'ятку прошу, а хочу купити в неї героїну або її же ж власних дітей. Іноді тупо не розумію мотивацію деяких людей. Вийшов звідти дуже злий і ми поїхали до наступної сяючої вивіски.


На головній площі, біля вокзалу, поряд з магазином на лавочці сиділо троє юних осіб, які своїм виглядом викликали довіру, тож ми ще раз розпитали про кафе або людей, у яких можна поїсти за гроші — але безуспішно. Я пішов пробувати щастя всередину, і несподівано, як на таке маленьке містечко, опинився у великому супермаркеті. Продуктів достобіса, але гарячої їжі, звісно, нема; ну що ж, треба зішкрібати з дна залишки своєї харизми і шарму. Дівчина з м'ясного відділу вислухала мою епічну розповідь про біль, голод та поневіряння і негайно погодилась приготувати нам мівіни, причому грошей не взяла категорично — після мегери з попереднього магазину вона була просто сонечком.

Через десять хвилин ми з Женею вже наминали мівіну і балакали з тими самими дівчатами — Єлизаветою, Вікою та Настею. І це чорт забирай була найдовша, найприємніша і найбільш змістовна розмова за всю гонку. Ми розказали дівчатам про перегони, про велорух, про себе, а вони нам — про рідне містечко, свої плани на майбутнє, хто куди планує вступати після школи, про те, як їздили на екскурсію до Львова (спойлер: було нудно) і так далі. Круто зустрічати таку приємну, освічену і вмотивовану молодь. Ми так заговорились, шо я навіть забув зробити з ними фото для розповіді. 

Прощатись було сумно, але минула ціла година, треба їхати далі. Ми скупилися продуктами на ранок і поїхали за місто виглядати собі затишне місце для сну.


Від'їхавши від Попільні якихось десять кілометрів ми приглянули собі елітне кукурудзяне поле. Переваги кукурудзи — вона заколисуюче шелестить і гарно захищає від чужих очей та вітру. Важливий нюанс — вранці треба вчасно почути звук комбайна, шоб потім не збирати себе по частинах.

22:30, позаду 554 кілометри, середня швидкість від моменту старту — 26 км/год. За весь день я проїхав лише 239 км — враховуючи стан доріг, це не так вже й погано, але надія проїхати маршрут за 5 днів розтанула.

Поки ми порозпаковувались, понадували килимки і вляглися спати, була вже майже північ. Раптом виявилось, шо тут так тепло, шо аж спекотно — я навіть не залазив в спальник, просто трохи накрився ним. Якби не комарі — не накривався би взагалі, але тут була ціла хмара цих крихітних літаючих покидьків. Не можу сказати, шо спрей зовсім не допомагав — частина комарів підлітала, тусувалась поряд, але не сідала на мене, але найбільш люті все ж кусали. А менш люті — все одно заважали спати своїм дзижчанням. Шоб я просто взяв і здох.

Кажуть, із дна колодязя зорі виглядають яскравіше. Так от, коли дивишся на них, лежачи у високій кукурудзі, ефект схожий. Два рази я заснув на 40-50 хвилин, а решту часу присвятив власне спогляданню неба в кукурудзяній рамочці. Комарі, мабуть, розраховували мучити нас мінімум до сходу сонця, але ми вирішили, шо досить терпіти: пора дати їм зрозуміти, хто є хто, втерти їм носа, показати хто з нас нікчемні, примітивні комашки, кровопивці, яких зневажає вся планета, а хто — величні богоподібні істоти, рушії прогресу, найбільш досконала ланка еволюції. Тож ми взяли, піднялись о 4 ранку, спакували свої речі, і поїхали геть, залишивши їх з нічим!

Основне під час поразки тримати голову високо, тоді хтось може і повірити, ніби ти переміг.


Третій день. Попільня — Нова Ушиця (256 км)

Хоч спати було і спекотно, але через півгодини в сідлі я відчув, шо колінця трішечки замерзають — температура впала до 15 градусів. Женя поїхав, а я зупинився утеплити коліна, заодно з'їв тюбик дитячого пюре і протер сумки вологими серветками — після ночівлі в кукурудзі я добряче так припорошився, а стиль треба підтримувати.

05:45.

Через 10 хвилин вже зовсім світло:

Доганяю Женю, їдемо прямо крізь якесь село — такі моменти теж дуже додають цікавості, значно прикольніше, ніж просто проїхати мимо по асфальту. 

Покидаємо Житомирщину і незабаром в'їжджаємо у славнозвісне місто Козятин. КО-ЗЯ-ТИН!!! ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ!!!!

Снідаємо у селі Махнівка (тут є доволі пристойне придорожнє кафе, де нас люб'язно прийняли ше до відкриття) і фігачимо далі. Пейзажі одноманітні, міняються хіба шо кольори корів при дорозі. Зате станом на 10 ранку ми встигли проїхати вже 90 кілометрів, наїлись і були готові підкоряти Вінницю. Як на мене, це…

Знову відриваюсь від Жені, наздоганяю якийсь асенізаторський тракторець і сідаю за ним в аеродинамічний мішок.

Мужичок за кермом помічає мене і спершу намагається дати лівіше, а потім розуміє, шо я роблю, і весело спостерігає. Згідно з правилами за таке мене могли би і дискваліфікувати; і хоч цього ніхто не бачить, але треба бути чесним принаймі з собою — тому через кілька хвилин махаю трактористу па-па і їду вперед. Та й отримувати аеродинамічну вигоду хочеться від дорогих швидкісних машин, а не від напіврозвалених тракторів з лайном, які їдуть 35 км/год!

Десь тут я помітив, шо на руці бракує мого улюбленого саморобного браслету з паракорду. Трясця, мабуть забув його там, де ми снідали, а це було вже десь 30 кілометрів тому. Добре мати друзів — я подзвонив Ігорю, який стабільно їхав за кілька годин позаду нас, і попросив врятувати дорогу мені річ.


Заїжджаю у Вінницю, маршрут проклали через центр, прямо через головну площу — дуже класно, є відчуття, що ти справді побував у місті, а не просто проїхав повз.

Прямо перед чекпойнтом довелось ригати на якийсь смертельний підйом — місцями показувало 20% — добре, що короткий, ледве витиснув його змійкою, вже готувався йти пішки. 

Фух, чекпойнт. Хвилину переді мною приїхав Нітьянанда з Дніпра:

Тут місцеві хлопці з «Вінницького обласного центр туризму, спорту, краєзнавства та екскурсій» ™ облаштували непогану зону відпочинку — була чай/кава, шланг з водою (щоб охолодитись і помитись), галявинка і гамаки (щоб полежати).

Почекав 20 хвилин на Женю, він приїхав разом з ше кількома хлопцями, ми потусили всі разом, далі ми з Женею розділились: я поїхав у місто шукати кафе для обіду, а він — у веломагазин за гелями.


Наминаємо найсмачніший за останні дні обід і валимо далі. За Вінницею наздоганяємо ще двох пілігримів — Вадима, велокур'єра з Києва і Сергія, адвоката з Одеси. Вадим особистість неординарна — не тільки через те, шо поїхав цю гонку на шосейних покришках шириною 25 мм, а ше й через те, шо він автор доволі популярного каналу на ютубі. Несподівано він вирішив познімати і мене — я не дуже до такого звик, тому, звісно ж, наговорив сім мішків гречаної вовни, як завжди роблю на камеру. А Сергій раптово виявився товаришем мого старого знайомого Руслана з Одеси, того самого унікально кльового чувака, з яким ми познайомились рік тому на ПБП. А ше Сергій був тією ж людиною, яка потрапила в завал після старту і зламала спицю через дивака з йогуртом.

На виїзді з містечка Бар мою увагу привернула гарненька збережена 21-ша Волга, яка піднімалась на пагорб ген на горизонті. За декілька хвилин бачу її на заправці:

Ше через 15 хвилин та сама Волга вже стоїть на узбіччі, а під нею лежить водій. Зупиняюсь, пропоную допомогу, чувак просить мене послухати, чи булькає повітря в баку, поки він дує в паливний шланг. Без питань, чуваче — відповідаю йому я і запихаю вухо в заливну горловину.

Чувак розповів, шо забрав цю машину з якогось дідівського гаража, завів вперше чи то за 10, чи за 20 років, і зараз жене її в Івано-Франківськ, хоче реставрувати. Жінка дозволила — додав він. Пощастило з жінкою!

Душевна вийшла розмова, побажали одне одному щастя і поїхали. Обганяючи нас, чувак посигналив на прощання і залишив за собою хмаринку сизого диму. Сподіваюсь, вже наступного літа ця Волга буде розсікати Франківськом, сяючи новою фарбою і відновленим хромом.


Цьому простому роботязі повезло менше, чорта з два його хтось колись відреставрує:

Останні 80 кілометрів дорога виглядає в основному так:

Не ідеальний, але терпимий асфальт, суцільні тунелі кохання і горбочки — вгору-вниз, вгору-вниз. Мені це знову дуже нагадувало Париж—Брест—Париж, тільки тут асфальт менш прикольний і машини іноді напряжно обганяють.

На горбах темп рветься навіть у найбільш прикатаних партнерів — тому не дивно, шо ми з Женею знову розділилися. Зазвичай, вгору я їду швидше за інших, бо повільно їхати під гору на високій передачі практично неможливо: ти не можеш тримати каденс нижче, ніж, скажімо 30 обертів за хвилину — або їдеш швидше, або вже йдеш пішки.


На одній з автобусних зупинок сиділо троє мужичків, просто отак от на зупинці серед лісу — виглядало дивно, але я мабуть і не зміг би уявити, шо в цьому місці виглядало би більш органічно, ніж ці джентельмени удачі. Чисто по-братськи вони запросили мене прибухнути — це запрошення звучало так, шо просто мовчки проїхати повз було би геть нечемно; тож я зупинився, і зі всією ввічливістю повідомив, шо це дуже цінно для мене, більше того — я безумовно їх, мужичків, уважаю, але — на жаль — я не п'ю, а прямо зараз ше й змагання їду, тому це не дуже доречно. На диво мужички поставились із розумінням — не наполягали, не кричали ШО Ж ТИ ЗА КОЗАК ТАКИЙ, побажали успіхів, потримали за мене кулаки над головами — вийшла приємна світська бесіда, трошки позитиву в цей меланхолійний вечір.


Перед містечком Нова Ушиця починаються веселі серпантинчики, а потім максимально ригальний підйом з середнім градієнтом 10%, а місцями 12%. Вмираючи, я доїхав до вершини підйому, дорога тут повернула на 90 градусів і я побачив, шо це ні біса не кінець — далі тільки гірше. Це був перший раз всю гонку і взагалі за останній рік, коли я не зміг виїхати якийсь підйом і пішов вгору пішки. Кожен раз сприймаю це як особисту поразку.

Десь у цьому тихому містечку мав бути готель, а після ночі в кукурудзі дуже хотілося помитись і випрати речі. Я, як завжди, скористався навігацією від місцевих людей, залітаю в готель, бронюю номери собі і Жені, замовляю вечерю. Поки адміністратор готелю записував нас в журнал обгризеним олівцем, звідкись прийшли його п'яні кореші, такі звичайні собі бурлаки, один мовчазний, інший балакучий. Балакучий був із тих персонажів, які одразу знайомляться, тиснуть руки, обіймають тебе і стають твоїм найкращим другом — так сталось і зі мною. Коротше, Хмельниччина приймала дуже гостинно.

Це був важкуватий день — за останні 115 км від Вінниці було 1200 метрів набору висоти. Загалом позаду 810 км, середня швидкість від старту — 24.8 км/год.

Попереду ше 170 км таких же ж горбів. Шоб я здох двічі.


Четвертий день. Нова Ушиця — Бобівці (196 км)

Підйом о 5 ранку, поснідав холодною їжею, заздалегідь взятою з ресторану вчора ввечері. Не райсько, але краще ніж нічого. Йду до Жені в номер глянути, як він там — а він якраз виходить, вже повністю зібраний. Я ше не готовий, тому Женя їде, буду доганяти.

Поки виїхав, було вже 05:50. Якшо врахувати, шо в готель я заїхав о 20:30, то це була моя найдовша зупинка за всю гонку — майже 10 годин, оце так гонщик, чорт забирай.

Так зване сучасне Подільське бароко:

Кілька разів на виїздах з селищ траплялись ось такі потужні, монументальні дівчата:

Краса, в який бік не поглянь:

Шо може бути краще вранці, ніж свіжа крижана водиця з криниці, така шоб аж зуби тріскали:

Якийсь пан виганяв корову, зупиняюсь, питаю, чи можна його зазнімкувати — кажу, файно так виглядаєте, і сонце таке живописне. Дядько засоромився, попросив хвилинку і трохи причесав чуба:

Незабаром, пітніючи на якомусь важкому підйомчику, наздоганяю класичного діда в кепці, який штовхає вгору свою Україну, обвішану сумками — а я чим дурніший? Злізаю з ровера і приєднуюсь, розпитую, як йому живеться тут, на таких горбах, на шо дід по-філософськи каже: так а шо? оце вниз їду, а вверх — трохи їду, а трохи пхаю.


У наступному селі заходжу в магазин по воду, кидаю погляд на вітрину — а там лежать тортики. Такі блискучі, солоденькі, шоколадні, прямо чекають на мене. Божечки, я хотів чогось такого ше від вчора — просто купую, просто виходжу надвір, сідаю на стільчик і насолоджуюсь прекрасним свіженьким тортиком. Сонце сяє, вітер віє, шоколад стікає по щоках, перехожі споглядають мою усміхнену пику. Це і є дзен.

Кайфовий трикілометровий спуск із серпантином на під'їзді до Кам'янця-Подільського:

Тут можна фігачити 50-60 км/год, але першу частину спуску я гальмував, боявся обганяти вантажівку, аж поки водій не побачив мене у ліве дзеркало і не помахав, шо можна.

На жаль, маршрут не проходив повз замок, тому це єдине фото, яке я зробив у Кам'янці-Подільському:

Догнав Женю аж за містом, заїжджаємо на WOG на другий сніданок.


Піу-піу, заїхали в Чернівецьку область. Знову ґревел:

Проїжджаємо крізь Хотин — тутешню фортецю маршрут теж оминає. Я не дуже сумую, бо вже бачив її, як і ту, шо в Кам'янці-Подільському.

Десь тут я потрапив у якусь просторово-часову аномалію і блудив хвилин 10, поки нарешті розібрався з навігатором і виїхав назад на трек.

Хотів сфотографувати смішне оголошення на магазині, але фотоапарат переключився у автоматичний режим цензури. А тепер вже й не пам'ятаю, що там писало.

Більше ґревелу! Насправді, я був би не проти, якби весь маршрут був такий.

Село Владична, знову зупинка по воду. Доволі глухе село, дороги нема, магазин такий, яких я вже років 15 не бачив. Продавчиня ніяк не хотіла повірити, шо я не хочу брати дві гривні решти монетами — а я справді не хотів, вони ж важкі, і дзвеніти будуть.

Поряд з магазином бухав мужичок — у вівторок о першій годині дня. Дізнавшись, що я зі Львова, той почав розповідати про величне місто Винники (величне, бо там тютюнова фабрика). І до речі! — додав він, багатозначно подивившись на мене, — цікаво те, шо назва «Винники» дуже схожа на прізвище одного відомого співака! Потім він зачмирив мене за те, шо я не люблю Олега Винника і сказав, шо через це я не маю права називати себе патріотом — коротше, не пішла бесіда цього разу.

Поки я чекав на Женю, а мужичок продовжував свої п'яні базари, під'їхав Вадим Вега:


У 2015-му в нас з кумом був епічний велотур Західною Україною, ми тоді їхали цією самою дорого від Кам'янця-Подільського до Чернівців, тому зараз я ловив суцільні спогади з тієї мандрівки.

Тут пекельна ділянка, дуже неприємні горби, градієнт 6-10%. В поточному сетапі, з сумочками і тим всім, усі підйоми, крутіші за 3% я вже мусив їхати стоячи, а крутіші за 6% — лише змійкою, від краю до краю дороги, щоб трошки зменшити середній градієнт. Але на цьому відрізку було дуже багато машин, тому виїжджати на середину дороги чи тим більше на зустрічку було неможливо, тому я дуже сильно страждав. До того всього ше й сонце почало припікати.

Знову наздогнав Сергія з Одеси. На ходу я, звісно, фотографую, неначе бог:

Відриваюсь від усіх, в'їжджаю до Чернівців на самоті. Міст через річку Прут:

Те, як організатори проклали маршрут через Чернівці, це просто моє улюблене. Їдеш якимись задвірками по гравію (навіть не знав, шо в обласному центрі може бути стільки неасфальтованих вулиць), потім лізеш на залізничний насип, переносиш ровер, спускаєшся маленькими східцями, там якісь робочі ремонтують труби, на тебе заднім ходом їде трактор і ледве не давить, ти тікаєш, знову їдеш бездоріжжям. Тупо пригоди, бракувало ше волонтерів, які би кидали в тебе камінням, шоб було ше важче. Я був у захваті, без сарказму.


Третій чекпойнт! Отримую штамп у паспорт, зустрічаю Себастьяна. Очевидно, він, як і Олексій, змінив плани після старту — я лише зараз зміг його наздогнати, а перед стартом він казав: гонка? та для чого, я не буду нікуди спішити, хочу подивитися країну, спробувати місцеву кухню, поспілкуватися з людьми :)

Півгодини посидів на чекпойнті з Себастьяном, якраз під'їхали Женя, Вадим і Сергій, і ми разом поїхали в місто обідати.

З Чернівців виїхали о 6 вечора, я планував проїхати ше десь 100 кілометрів, так щоб ночувати з виглядом на гори, але важкі підйоми і ґрунтовки знову наламали плани.

Сонце вже йде на спад, а ми від'їхали від Чернівців якихось 30 кілометрів.

Зате ми знову їдемо крізь справжні села, не по основних дорогах, а там, де вирує життя (якшо так взагалі можна сказати про якесь українське село у 2020-му році). Тут красиво.

Півтори кінські сили:

Приблизно стільки ж:


Романтичного заходу сонця цього вечора не буде — почали згущуватись хмари.

При дорозі бачимо відчинений магазин — о такій годині це щастя. Карта не віщує кращих варіантів для вечері, значить зупиняємось тут. Ззовні здавалось, шо це звичайнісінький зачуханий сільський магазин, але всередині це був клятий гіпермаркет, тут було все, от просто все — починаючи від капусти і закінчуючи бочками для квашення цієї ж капусти. А ще вай-фай і крани з пивом — все як у дорогих львівських барах. А власник виявився абсолютно своїм в дошку пацаном — без питань запарив нам мівіни, відсипав продуктів, і запросив до столика при вході, де вже сиділи якісь місцеві.

Стемніло, почало гриміти та блискати. Дощ не страшний, поки ти їдеш, не страшний, якшо ти плануєш заселитись у готель — але якшо ти збираєшся спати під відкритим небом, то змокнути перед цим трохи неприємно; тому, незважаючи на наші наполеонівські плани, вирішуємо ночувати в цьому селі. А тут ше й місцеві прониклися нашими проблемами і запропонували розміститись під навісом біля якоїсь недобудови через дорогу.

Зрештою, гроза пройшла мимо, але до того часу ми вже відчули себе як вдома і не збирались більше нікуди їхати: всі розетки були зайняті нашими пристроями, Сергій нарізав кавун, а я сидів за прилавком і втикав у фейсбук — красиво жити не заборониш.

Згодом ми валялися на східцях, смакували кавун, і споглядали різні сюрреалістичні картини, які розгортались перед нами — якісь хлопці підігнали мопед і почали ремонтувати його прямо під магазином, приїхав мужик з вимкненими фарами і говорив щось сам до себе, потім на швидкості одна за одною, ніби наперегонки, пролетіли три фіри… В містах не буває такої атмосфери, якийсь магічний реалізм.


Десь вдалині серед темряви з'явився самотній ліхтарик, а вже за кілька хвилин перед нами виринув Вадим Вега, на вигляд уже порядно замаханий — і не дивно, зважаючи на те, шо він пережив за останні дні на своїх тонюньких шосейних колесах. Вадим не мав спорядження для сну, завжди зупинявся у готелях, але в радіусі 50-ти кілометрів готелів не було. Від безвиході він залишився з нами, і на диво швидко нарішав собі у місцевих розкішне місце в коморі неподалік від нас — нічим не гірше за готель, ше й гроші зекономив :)

Наступним самотнім ліхтариком у пітьмі був Себастьян, теж вже досить укатаний і з не надто чистим розумом, тому він також приєднався до нас.

Внизу солома, вгорі — накриття від дощу, за пару метрів криниця з водою, а в повітрі літає магазинний вай-фай. Шикардос.

Цього дня я проїхав лише 196 км — найменше з усіх днів, було багато набору висоти і поганих доріг. Позаду вже 1005 кілометрів, середня швидкість від старту — 23.7 км/год. Важкий день, але тепер усе найважче залишається позаду — далі чекає ще трохи набору висоти, і ще трохи поганих доріг, але принаймі з красивими краєвидами, в рідній місцевості і з відчуттям близького фінішу.


День 5. Бобівці — Ужгород (474 км)

Прокидаюсь о 4:30 ранку in the middle of nowhere, серед будівельного сміття, поряд якісь мутні чуваки. У своєму житті я явно звернув кудись не туди.

Себастьян серед ночі кудись зник, мабуть встав раніше і поїхав, тому вирушаємо вчотирьох: я, Женя, Сергій і Вадим.

До фінішу лишається трохи більше 400 км, тому я налаштований їхати далі без сну — таку відстань можна проїхати приблизно за добу, навіть враховуючи гори, можливі погані дороги і накопичену втому. А от додавати до свого часу ще 5-6 годин на сон перед самим фінішем нема змісту. В крайньому разі можна подрімати 15 хвилин на заправці і фігачити ше кілька годин.

Ранок доволі холодний, 12 градусів. Вже після сходу сонця, проїжджаючи автобусну зупинку, бачимо сонного закутаного Себастьяна — підбираємо його і далі їдемо вже вп'ятьох. Такою великою бандою я не їхав ше від самого старту.

Вириваємось з Вадимом трошки вперед, доїжджаємо до Вижниці. Звідси вже починаються гори.

Шо цікаво, у місті Вижниця лише чотири тисячі населення — менше, ніж в деяких навколишніх селах.

Восьма ранку, час сніданку:

Обмотка порядно так почорніла за час гонки:


В горах нудно не буває — як не підйом, то спуск, як не спуск, то краєвид. 

Вриваємось на ідеальний асфальт:

Взагалі, в Карпатах за останні роки відремонтували стільки доріг, шо аж радість бере. І ремонти тривають. А поки ми їхали, то багато де продовжували ліквідовувати наслідки повеней кількамісячної давності.

Майже Dirty Kanza:


Кожен порядний казковий герой рано чи пізно опиняється на роздоріжжі, від якого залежить його подальша доля. Наше роздоріжжя виглядало так: праворуч серед дороги стоїть огорожа і знак «об'їзд», який показує ліворуч, а ліворуч — чудова вільна дорога. Здавалось би, простий вибір, але маршрут гонки вів нас праворуч. В таких ситуаціях я просто запитую себе: а як би на моєму місці вчинив справжній шукач пригод, той, про якого писав О. Генрі? О, він ніколи не злякався би знаку «об'їзд». Мабуть там просто трохи розмило дорогу, знак поставили для машин, але ж на ровері можна проїхати будь-де.

Кількасот метрів ми справді проїхали, потім дорога так дуже підступно, поступово, непомітно, почала розчинятись, перетворилась на ґрунтовку, згодом стала більш схожою на річкове дно, а потім просто оп, і закінчилась. 

Бувають такі моменти, коли серцем ти вже відчуваєш, шо робиш дурницю, але ше маєш надію, шо краще вже доробити її до кінця, ніж повертатись. Зазвичай наступної миті ти вже по вуха в лайні, а життя пропливає у тебе перед очима, але йти назад вже пізно.

З нами сталось саме так, на цей відрізок дороги довжиною два кілометри ми потратили рівно півгодини, а об'їзд, як згодом виявилось, проходив прямо поруч, і зайняв би десь п'ять хвилин :). В якусь мить я усвідомив, шо ми йдемо просто по руслі річки — під ногами вода, болото, каміння, повалені дерева і оце от все, краса. Ноги вже мокрі і в болоті, каміння слизьке, ідеш, балансуєш, один раз ми навіть будували живий ланцюг, і передавали одне одному велосипеди, бо поодинці було важко. Насправді ніхто нам не винен, дорожні знаки завжди мають мати пріоритет, та й як виявилось згодом, організатори писали, шо буде ділянка з ремонтом, і там треба їхати по знаках, а не по маршруту, але ми всі це провтикали. Але я і не шкодую, навпаки, тішився, як дитина, боже, де би я ше міг вляпатись в таке.

Вадим, наприклад, вийшов з річки вдвічі суровішим, ніж зайшов:


Зупинка на чай. Шо ви, дяді?

Катаюсь наввипередки із далекобійником:

Попри те, шо весь день ми їхали тільки вгору, і я досить багато їхав стоячи, почуваюсь суперкласно, втоми майже нема. 

Після розкішного обіду у Ворохті нам залишилось видертись ще на кілька коротких, але дуже крутих торчків у Буковелі. Підйомчики важкі, 10-12%, це здається найкрутіші асфальтовані підйоми у Карпатах.

Їх я або фізично не виїхав би, або виїхав би і отримав би інфаркт — тому іду пішки. Вадим теж вирішив не напрягатись:

Перша гірська заповідь: винагородою за кожен важкий підйом завжди має бути красивий краєвид. Це найвища точка нашого маршруту, кілометр з копійками над рівнем моря.

Фух, далі можна трохи розслабитись — підйоми завершились, попереду спуск на 700 метрів вниз, аж до кордону з Румунією.

Тутешнє Закарпаття — найбільш закарпатське з усіх Закарпать, відчуття, ніби ти десь випадково перетнув кордон і вже опинився в Румунії чи Угорщині.

Ммм, я б зараз не відмовився від чаю з пакетика та вогкої постелі:


Наступна зупинка — заправка на виїзді з Рахова. Час — 19:30, до фінішу ще 255 кілометрів. Дівчина за касою розповіла, шо сьогодні до неї вже заходив учасник наших перегонів, укатаний всмерть, поводився неадекватно і налякав її своїм виглядом. Цікаво, хто це був :)

Їдемо далі з Вадимом, Женя залишився відпочивати на заправці, Сергій десь мабуть попереду, Себастьян відстав. Почався дощ — вперше за всю гонку. Незабаром захід сонця, намагаюсь їхати якнайшвидше, шоб проїхати якомога більше до початку темряви.

Вже у повній темряві я обернувся назад і побачив, що Вадима позаду більше немає, ліхтариків не видно, я залишився сам. Проїжджаючи якесь із містечок, чую як збоку хтось несамовито волає: «ТИ ТРАНС ЮКРЕЙН ЇДЕШ?!!». Зупиняюсь, бачу крізь темряву, що до мене наближається чувачок на велосипеді. Перші думки: мабуть якийсь марафонець потрапив у халепу, скажімо, місцеві цигани поцупили його дорогоцінний велонавігатор і тепер бідолаха не може знайти дорогу до Ужгорода, абощо. Моя каністра вже не настільки варила, шоб я звернув увагу, шо на велосипеді нема ні сумок, ні номера — чувак виявився звичайним місцевим велофанатом, казав, шо знає про перегони, цікавиться, був радий як трясця. Приємно.


Наздогнав Сергія, вже не так сумно їхати. За якийсь час до нас приєднується і Женя, їдемо втрьох. Вадим, як згодом виявилось, вирішив не їхати цілу ніч, а зупинився десь у готелі, як і Себастьян.

Дорога щойно відремонтована, асфальт чорнющий і без розмітки, летиш ніби крізь космос.

В місто Хуст ми з Сергієм заїхали вдвох, зайшли в цілодобовий супермаркет перекусити. Женя десь відстав, хвилин за десять під'їжджає – каже шо невдало пробився, герметик не допомагає.

Піт-стоп, Женя вставляє в колесо рожеву камеру (пам'ятаєте, я називав його стилягою?). Тим часом ми з Сергієм валяємось на тротуарі під магазином, а продавчині повисипались з дверей і, визираючи одна з-за одної, спостерігають це все видовище, хіхікають і піджартовують з нас.


Женя корінний закарпатець, природно, шо тієї ночі він був нашим екскурсоводом: оце от, друзі — Виноградівський замок; отам на сусідній вулиці живе моя бабуся, це — лікарня, а туди-от я тікав від бабусі, шоб покурити. Я саме почав засинати, тому не факт, шо це слово в слово, але приблизно так і було. 

Незабаром мене почало вже конкретно накривати на сон, вирішив пришвидшитись, так би мовити, додати драйву, аби трохи пробудитись. Залишив Сергія з Женею позаду, їду сам, навколо тиша і пітьма, сяють зірки, чарівно.

Дуже, дуже сильно хотілося спати, але я ж знаю, шо треба просто це перетерпіти. Поговорити ні з ким, з собою говорити не хотілось — я не найбільш цікавий співрозмовник, залишається лише співати. Як завжди, в такі моменти на думку спадають найбільш несподівані пісні, тому найближчі кілометрів 15 навколо звучало ось це, тільки з трохи видозміненим текстом, а то в мене погано з пам'яттю:


Третя ночі, проїжджаю Берегове. Несподівано помічаю біля магазину Володю з Миколаєва — оце так зустріч, востаннє я бачив його десь два дні тому. Він саме наминав якийсь хліб з невідомо чим — виглядало апетитно, я теж вже зголоднів, але подумав, шо якшо зараз зупинюсь, то точно засну; треба їхати, їхати, поки не прожену сон — тим більше, можливо попадеться цивілізована заправка, і можна буде поїсти гарячого. Залишаю Володю і їду далі.

За кілька кілометрів на додачу до сну мене повільно почав накривати ше й голод. Багато хто, особливо серед велосипедистів, мабуть знає це відчуття — коли в крові падає рівень цукру і тебе раптом просто покидають усі сили, не їдеться зовсім. Я саме відчув, шо наближаюсь до такого стану, стало дуже важко, а найгірше, шо в мене не залишилось ні крихти їжі, окрім кількох ковтків кока-коли у флязі. Це знову фіаско, братан — завжди треба мати якийсь запас цукру для таких моментів. Ну нічого, допиваю колу, до найближчого магазину чи заправки маю дотягнути. Тільки-от чомусь ні заправок, ні магазинів вже довгенько не було. Раптом в голові спливає Женін голос: «в Берегово треба обов'язково зупинитись, бо потім кілометрів 50 не буде нічого». Він справді таке казав, чи мені примарилось? Може то було про якесь інше місто? І чи 50 кілометрів?

Наступну годину я їхав вже навіть не на ентузіазмі, а просто на святому духові. Повністю мертвий, сил нуль, кілька разів обшукав усі кишені з надією, шо я пропустив якийсь недогризок батончика абощо. Мене би зараз врятувала півлітрова пляшка кока-коли, але навіть її купити ніде. Ледве кочусь, і не розумію — де хлопці, чому вже стільки часу мене ніхто не наздоганяє. Якшо до найближчого містечка справді 25 км, то я тупо не доїду.


Вдалині з'явилось світло ліхтарів, але я вже почувався як клятий помираючий у пустелі, який бачить оазис, і не впевнений, реальність це, чи галюцинація. Під'їжджаю ближче — Мукачево, трясця. Божечки, не думав, шо колись так радітиму через Мукачево. Насправді від Берегове сюди лише 30, а не 50 км, але для мене це була ціла вічність.

Перша заправка була зачинена. На другій їжі нема, лише бензин. Аж на виїзді з міста натрапляю на ОККО. З останніх сил підповзаю до дверей, замовляю хот-дог з чаєм і падаю на порозі з простягнутою банківською карткою, а автоматичні двері монотонно стукають мені по нирках (поетичне перебільшення).

Після хот-догу і шоколадки з чаєм почуваюсь майже божественно. Залив собі повні фляги коли, а заправщик ше й подарував мені величезне соковите яблуко — можна їхати далі. На годиннику 5 ранку, до фінішу ще 70 кілометрів.


Через 40 хвилин знову наздоганяю Володю. Женя з Сергієм досі десь позаду.

Володя теж не спав всю ніч, їдемо як двоє укурків, очі червоні, розмови дивні. Валимо без зупинок.

Від Мукачева до Ужгорода якихось 40 км, але маршрут спершу веде нас в Чоп, а потім ще трішки петляє, і це якось психологічно давить, бо ти ніби вже прямо під фінішем, але чомусь їдеш, і їдеш, і їдеш.


Світанок. Відразу стає легше — приємно бачити навколо себе хоч щось, крім кількох метрів асфальту, які висвітлює твій ліхтарик.

Останні кілометри я переживав шось середнє між «ура, кінець» і «шкода, шо вже кінець». Але так — це кінець. Проїжджаємо знак «Ужгород», їдемо крізь місто. Навігатор показує, що до фінішу 300 метрів. 200 метрів. 220 метрів. Ой, не туди. 100 метрів…


Докочуємось до готелю, і я несподівано бачу якісь знайомі обличчя. Система розпізнавання лиць спершу не спрацювала, тому я скорше напрягся, ніж зрадів, а потім як спрацювала — і я вшарив, шо це моя Софія та Ігор (інший Ігор) — вони без попередження приїхали зі Львова, аби зустріти мене на фініші.

Ми з Володею, невиспані та щасливі:

Фініш знаходиться в готелі, заходимо, отримуємо останні штампи. Місія виконана:

За останній день я проїхав 474 км, майже третину маршруту, і провів 28 годин без сну. Володя зайняв 9-те місце у списку фінішерів, а я — 10-те. Загалом було близько 120 учасників, але частина їхала просто в режимі туризму, а не гонки.


Чи є життя після фінішу

Незабаром після нас приїхав Сергій, за ним Женя. Всі шось жують, спілкуються. Друзі забрали мій ровер в машину і поїхали назад до Львова (все-таки, робочий день), а я залишився в готелі — хотілося дочекатися решту народу і хоч трошки поділитися враженнями. А поки вони ще в дорозі, я можу взяти приклад з цього собачки…


Після кількох годин сну збираємо всіх доступних фінішерів і йдемо тусити в місто.

Олексій, 7-ме місце. Підпухший, але теж щасливий.

Гульбан.


Наступної ночі фінішував Ігор із Франківська з іще одним суворим козаком — Максом з Харкова. Я прокинувся пів четвертої ранку, витягнув з холодильника наперед заготовлену кварту пива і пішов надвір їх зустрічати.

Як казав Девід Блейн: ага, ось ці-от хлоп'ята.


Вранці прощаємось із Себастьяном, він зібрався заїхати в ЄС своїм ходом, а далі сісти на якийсь потяг. Попередньо я подзвонив на пункт пропуску в Ужгороді і дізнався, чи немає ніяких карантинних обмежень, які завадять йому перетнути тут кордон і потрапити у Словаччину. Зрештою, він щасливо дістався додому.

Я, Ігор, Себастьян та Макс:

Наступні півдня ми протусили у місті, очікуючи на фініш останнього учасника нашої бригади — отця Олександра.

А ось і він:

І сказав я йому: Отче, моя віра похитнулась — вона слабне, як вогник свічки на вітрі. Ви зможете мені допомогти?
І відповів мені святий отець: Узри ж Диво Господнє!
І поїхав він по воді, і побачив я Диво.

А якшо серйозно, то Саня дуже розумна і приємна людина, я був радий знайомству з ним.

На цьому закінчилась моя остання, п'ята фотоплівка, і на цьому й закінчиться моя розповідь.


Підсумки

Маршрут довжиною 1480 кілометрів із набором висоти приблизно 8200 метрів я проїхав за 118 годин (4 доби, 21 година і 54 хвилини). Чистий час руху — майже 63 години.

Трек:

Моя поїздка виглядає повільно, навіть якшо пришвидшити її у 1000 разів:

Вкластися у 5 днів і ше й приїхати в першій десятці — це найбільш оптимістичний прогноз, який був у мене перед стартом. Враховуючи мій режим (їхати потихеньку, робити знімки і проводити світські бесіди із людьми) — результат, мабуть, хороший. 

Запланованої тактики (поспішати повільно) я притримався на всі 100%. Додаткові пункти теж були виконані: все шо взяв на старт — привіз на фініш і в готелях ночував не більше, ніж на вулиці. 

Велосипед мене ні разу не підвів — за всю гонку я лише змащував ланцюг, і більше нічого не робив. Не було навіть жодного проколу (або я просто про них не знав). Передатне число 44/17 справді було доволі оптимальним, щодо вибору не шкодую.


Якби зосередитись на гонці і чисто фігачити, можна було би легко приїхати годин на шість швидше, навіть не викидаючи речі і ночуючи так само; а якби не брати з собою спорядження для сну, то можна було би відняти ше кілька годин часу. Але, по-перше: якби та якби, та в роті виросли гриби; а по-друге, я все-таки хотів більше пригод, ніж укатування.

Не можу сказати, що було дуже важко — було десь середньо. Принаймі ПБП минулого року був набагато важчим, власне через жорсткий часовий ліміт і, відповідно, страшний брак сну.

До Вінниці маршрут можна назвати легкою прогулянкою; етап Вінниця—Чернівці був важкуватим через горби (на синглі я там добряче попітнів), а етап Чернівці— Ужгород особисто для мене був важким через бажання спати і через мою власну тупість, коли я зловив гіпоглікемію. 

Хочеться, щоб було важче — хочеться менше великих доріг і більше ґрунтовок, пригод, автентики, більше красивих місць. Хочеться суровішого байкпекінгу, шоб ти ну просто не мав шансів ночувати лише по готелях, бо зараз це було схоже на credit-card bikepacking, як це називають закордоном.


Про організацію: до початку гонки в мене були якісь претензії до того, як ведеться комунікація і ше шось-там, але, чесно, позитивні враження настільки це все перекривають, шо про такі дрібниці навіть не хочеться згадувати. Впевнений, шо організатори і так знають, які в них були лажі, і врахують це наступного разу. А так, то чувакам вдалось зробити крутяцький захід.


Про дороги. Поганих доріг було вдосталь, але, очікувати чогось іншого було би смішно. Такі дороги — наша реальність, яку ти мусиш прийняти. Побудувати маршрут по хорошій дорозі можна було тільки одним способом — по трасі Київ—Чоп, і думаю, ніхто не буде сперечатись, шо це була би максимально нудна гонка. Неможливо побачити Україну, їдучи лише по хороших дорогах. Я навпаки тішився кожному відрізку з бруківкою, гравієм, ґрунтами чи піском — так, по них повільніше і небезпечніше їхати, можна навернутись, пробити колесо, і так далі, але вони додавали цікавості. Весь час крутити по асфальту було би дуже нудно.


Ше раз дякую всім, з ким я розділив цю пригоду: Ігору з Франківська, Жені з Ужгорода, Сергію з Одеси, Вадиму з Києва, Володі з Миколаєва, Сані з Полтави, Себастьяну з Віттенберга, дякую дівчатам з Попільні — тільки завдяки вам я запам'ятаю це маленьке містечко. 

Дякую волонтерам на чекпойнтах в Ірпіні, Вінниці та Чернівцях і особливо працівницям Emigrand Art Hotel, які дуже гостинно прийняли нас на фініші.

Дякую друзям, сім'ї, і всім, хто підтримував мене в дорозі. 

І дякую організаторам — було круто, давайте ще!

Це була одна з тих пригод, після яких очі стають світлішими.


Фотоапарат: Olympus Mju II, плівка: Kodak Portra 400
Напиши коментар, трясця