Париж—Брест—Париж 2019 на фотоплівці

Діло було в далекому 2015-му — взимку випадало ше хоч трохи снігу, голуби не були такими наглими, а люди в інтернеті тусувались на форумах, а не лише в фейсбуці. В той час я почав цікавитися марафонами, проїхав свою першу двохсотку, і якось вранці, почитуючи Веломакс з філіжанкою міцної кави в руці та запашною кубинською сигарою в зубах, наткнувся на тему про Париж—Брест—Париж — найдавніший і найбільш престижний веломарафон у світі, який проводиться кожні 4 роки починаючи з 1891-го. В той момент українська делегація саме готувалась до виїзду в Францію на ПБП-2015. Читав я те все з роззявленим ротом — мало того, шо це тисяча двісті чорт забирай кілометрів, так є ше й купа умов, квоти від кожної країни, серія кваліфікацій і тд, а учасники — це якісь найбільш залізні чуваки і чувіхи України, наприклад Бур (насправді я більше нікого і не знав на той час, але одного Бура мені було досить, шоб вразитись).

Коротше, в той момент з'явилась маленька туманна мрія — проїхати колись оцей Париж—Брест—Париж, як кульмінацію веломарафонської кар'єри. Колись — це може через чотири роки, може і пізніше — яка в біса різниця, чотири роки це ж і так хтозна-коли. Тому я просто додав новий пункт у свій список «Шо я маю досягнути за життя», і забув.

Але, як відомо, літа ідуть непомітно, ось вже і внуки підросли, і неждано-негадано мені пощастило не просто потрапити на ПБП, а навіть і якось його проїхати.

Крім розповіді, я хотів відзняти все на плівку, періодично зупиняючись і шукаючи красиві ракурси; але на ділі градус страждань був таким високим, шо часу і сил на це не було, більшість кадрів зроблені або на ходу, або дуже поспіхом (зупинився на 30 секунд — потім кілька хвилин ригаєш, наздоганяючи свою групу). Так шо замість гарних художніх знімків, в більшості, буде розмазана туфта, але шо є, то є. Шоб справді красиво відфотографувати ПБП, треба або бути суперменом, або їхати машиною/мотоциклом.


Шо, як і навіщо

ПБП 2019 — це:

  • відстань у 1230 кілометрів (це як зі Львова до Венеції);
  • набір висоти приблизно в 11 тисяч метрів (а це як Еверест, Говерла і отой пагорб за хатою в селі, разом взяті);
  • майже 7 тисяч учасників зі всього-всього світу;
  • 83 учасники з України;
  • ліміт часу — 80, 84 або 90 годин, залежно від часу старту (ми вибрали останній).

Це не перегони і не змагання, тут нема місць, призів і такого іншого; лише ти і твій ліміт часу, встиг — молодець, не встиг — в принципі, все одно молодець!

З іншого боку, проїхати цей марафон — це досягнення на все життя (а також гарантія, шо на старості літ ти матимеш хоча б одну хвацьку історію для внуків).

Щоб потрапити на ПБП, спочатку треба пройти пре-реєстрацію; вона відбувається хвилями, і чим довший марафон ти проїхав минулого сезону, тим більший в тебе пріоритет. Після успішної пре-реєстрації треба проїхати ше кваліфікації — 200, 300, 400 і 600 км, кожна з них має бути зроблена до певної дати. І якшо, грубо кажучи, до початку літа ти проїхав всі офіційні кваліфікації, тебе врешті допускають до ПБП.

Цьогорічний маршрут: 

  • 0 км — Рамбуйє (Rambouillet) — старт
  • 120 км — Мортань-о-Перш (Mortagne-au-Perche) — просто їжа
  • 220 км — Віллен-ла-Жуель (Villaines-la-Juhel) — КП
  • 310 км — Фужер (Fougères) — КП
  • 365 км — Тентеньяк (Tinténiac) — КП
  • 450 км — Лудеак (Loudéac) — КП
  • 490 км — Сен-Нікола-дю-Пелем (Saint-Nicolas-du-Pélem) – просто їжа/сон
  • 535 км — Каре (Carhaix) — КП
  • 620 км — Брест (Brest) — КП
  • 700 км — Каре (Carhaix) — КП 
  • 755 км — Сен-Нікола-дю-Пелем (Saint-Nicolas-du-Pélem) – секретне КП
  • 795 км — Лудеак (Loudéac) — КП
  • 885 км — Тентеньяк (Tinténiac) — КП
  • 935 км — Фужер (Fougères) — КП 
  • 1025 км — Віллен-ла-Жуель (Villaines-la-Juhel) — КП
  • 1115 км — Мортань-о-Перш (Mortagne-au-Perche) — КП
  • 1190 км — Дре (Dreux) — КП
  • 1230 км — Рамбуйє (Rambouillet) — фініш

На кожному КП треба було отримати штамп в спеціальну книжечку,  як підтвердження того, шо ти ніде не зрізав чи не під'їхав машиною, а на фініші ми повинні були здати свої книжечки на перевірку. Крім того, на всіх КП можна було поїсти, а деякі мали спеціально обладнані місця для сну.


Пролог

Пригода почалась з будильника о 5 ранку, після кількагодинних зборів, пакування велосипеда в коробку і двох годин сну. Темно, сумно, невиспано, падає дощ, і загалом хочеться здохнути в теплому ліжечку, а не їхати в якийсь триклятий Париж. 

Через годину зустрічаємось з рештою і пакуємось в автобус, настрій вже ліпший. Страждати разом — веселіше.

Місце, з якого завжди все починається (якшо вам не пощастило летіти літаком):

За два дні в автобусі люди настільки зануджуються, шо навіть звичайна лавочка на з'їзді з траси викликає захват і жваві дискусії:


Bienvenue à Paris

Після приїзду і заселення в готель, в першу чергу ми зібрали ровери, вдягнули парадну форму і поїхали підкорювати місто. Не всі, частина вирішила не марнувати часу і лишились в готелі заливати кабіну.

З велоінфраструктурою в Парижі все гаразд, пересуватися зручно і не страшно. Розсікаєм по району:

Зліва направо: Шуня з Первомайська, хрусткий багет з місцевого Ашану, Шалений Макс, Андрій Зробок, Петро Недбайло, сурова Христя з Франківська, не менш сурова Саша з Одеси, Рей, Діма Книш, і Володя з Франківська. Гарні люди (і дивні).

Це останній раз, коли я бачив їх такими радісними:


Коротко про Париж: нічого від нього не очікував, тому не дуже розчарувався. Як і будь-яке велике і занадто глобалізоване місто, мені не сподобалось. Центр міста — взагалі ойой; важко уявити менш романтичне місце, ніж біля Ейфелевої вежі. Натовпи людей, шум, торгівля, щохвилини підходять нав'язливі негри, пропонують тобі воду, пиво, наркоту, сувеніри і тд, та ше й щурі тупотять навколо своїми крихітними ніжками!

Так шо, якшо у вас на носі медовий місяць чи якась інша туфта в такому дусі, краще з'їздіть деінде. Хоча кому як, може я просто не вмію абстрагуватися.

Ясно шо, саме по собі місто гарне, але надто інтенсивний туризм ше нікому не пішов на користь. І я просто не люблю великі міста, мені навіть Київ занадто метушливий.

Ми проїхались лише найбільш туристичними точками, в Парижі мало би бути багато інших крутих місць, але досліджувати не було часу. Я покладав очікування на сільську місцевість Франції, і вона не розчарувала, ну але про це буде пізніше.

Тут був Ремарк:

Цікаво, шо буде з Нотрдамом ше через чотири роки:

Потішило, що люди навколо багато разів реагували на нашу форму, сигналили, гукали шось хороше, якийсь мужик навіть порівнявся зі мною на машині і вирішив на ходу розказати, шо у нього є якісь-там друзі з України, і шо Україна — це круто :)


Байкчек

За день до старту ми мали поїхати в Рамбуйє (40 км від Парижу, це типу паризькі Пустомити), аби пройти обов'язкову перевірку велосипедів і отримати стартові пакети. 

Вигляд з вікна готелю не надихав, знову падав дощ, на щастя у нас, мажорів, був свій автобус, тому мокнути не довелось.

Перевірка роверів не передбачала нічого особливого, мали глянути, чи надійно у нас працюють гальма, світло, і таке інше, і чи ніхто часом не має прихованого електромоторчика.

Тим не менше, для мене байкчек був найстрашнішою частиною, бо з моїм ровером не все було чисто. Якшо коротко, то вже давним-давно я їжджу лише з переднім гальмом, подобається мати одну передачу і одне гальмо. Тому, коли я збирав собі новенькі шосейні колеса, вирішив поставити ззаду обід під диск (без гальмівної доріжки) — мінус вага, плюс стиль. Але за французькими правилами дорожнього руху, яких на ПБП теж треба дотримуватись, велосипед повинен мати два гальма, і навіть стиль не може бути виправданням. 

Доставити заднє гальмо не було проблемою, але я дуже переживав, чи не виникне питань до мого заднього ободу, бо толку від заднього гальма без гальмівної доріжки на ободі, по-суті, нема. Було б дуже сумно пройти такий довгий шлях до ПБП, а потім отримати відмову на байкчеку.

Обливаючись потом зсередини, я підійшов до дідів-перевіряльників і вони почали огляд — попросили повмикати світло, понатискали гальмівні ручки, один з них почав витріщатись на заднє колесо, і в мене ледь серце не зупинилось. Відчуття було, як в фільмах жахів, коли хтось зачаївся і ховається від страшної небезпеки, а вона от-от його знайде; але діди усміхнулись і побажали мені хорошої поїздки, фух.


Передстартова тусовка

Звідси же ж, з Рамбуйє, наступного дня мав бути старт марафону. На місці була вже ціла стоянка кемперів учасників та їх родин, я був у захваті, завжди хотів кемпер.

Якийсь красивий палац неподалік:

На старті, і згодом на кожному контрольному пункті, були великі площі для паркування велосипедів. Тут головне уважність — кілька разів я паркував ровер в стані афекту і потім не міг його знайти.

Парковкою дуже цікаво гуляти, на чому тільки люди не їздять:

Ідемо за стартовими пакетами. Сім тисяч учасників — це вам не булька з носа, іноді треба і в черзі постояти. Я ше не знав, шо це тільки розминка перед всіма чергами, які чекають на нас у найближчі кілька днів.

В стартовий пакет входили номерки і чіп для велосипеда, світловідбиваючий жилет (за правилами вночі ти мусиш їхати в ньому), маленький шматяний наплічник, фляга, водонепроникний гаманець на шию, і найцінніша річ наступних кількох днів — книжечка для контрольних штампів.


Дуже багато учасників ПБП — старші люди. 40+ i 50+ — ледь не основна маса, а 60+ — далеко не рідкість. Незвично спостерігати таке, бо на українських велозаходах навіть старших за 40 не часто можна побачити. Ну, в Європі завжди помітно, шо їхні пенсіонери значно щасливіші і здоровіші, ніж наші, нічого дивного, але трошки сумно.

Ше на місці був невеликий ярмарок із різними штукенціями на велосипедну тематику. Цей хлопчик (який трошки по-страшному нагадує Джорджі з фільму «Воно») і його батько представляли своє маленьке ательє із пошиття велосипедних сумок.

Зустріч із Надзвичайним та Повноважним мсьє послом України у Франції (чорт знає, навіщо, просто фото зробили):

Вертаємось у готель, остання ніч перед стартом. Contrôle vélo OK:


«Ну шо, народ, погнали, трясця!!!»

День старту, всі намагаються по-максимуму відіспатись.

Приїхав бус від нашого спонсора, львівського клубу Split. Поки ми будемо педалити до Бресту, вони поїдуть туди машиною і організують для нас особисту точку відпочинку, шоб ми могли розкішно поїсти, прийняти ванну, перевдягнутись і тд. Крім того, кожен міг передати якісь речі в Брест, типу свіжого комплекту форми, мастила для ланцюга, і тд, аби не везти все з собою.

Знову пакуємось і нарешті вирулюємо в Рамбуйє на старт.

Учасники стартують групами по 200-300 людей кожних 15 хвилин. Ми в групі P, яка виїжджає о 19:30, далі йде група Q (19:45), R (20:00) і так далі. Більшість українців в групі R.

19:30, чекаємо на наш старт:

Нарешті наша черга, отримуємо свої перші штампи в книжечки і під шум, вигуки та оплески вболівальників, виїжджаємо із міста на трасу. Ну все, чорт забирай, попереду кілька днів дороги і неймовірних пригод.


Стратегія

По-суті, ніякої стратегії подолання ПБП я не мав, бо замість дослідження і планування маршруту перед поїздкою, я посилено пітнів на роботі. На щастя, в моїй стартовій групі було двоє досвідчених чуваків зі Львова, які вже їздили ПБП, і я просто вирішив триматися з ними.

Стартувавши у неділю о 19:30, щоб вкластись у 90-годинний ліміт, фінішувати ми повинні були в четвер до 13:30. Приблизний план між цими датами був такий: в неділю після старту фігачити до ночі, цілу ніч, і потім цілий понеділок, аж до ночі з понеділка на вівторок, із зупинками на їжу, звісно, але без сну; поспати в ніч з понеділка на вівторок в Сен-Нікола (490-ий км), у вівторок продовжити рух до Бресту, заскочити там на спонсорську точку відпочинку; того ж дня повернутись, скажімо, в Лудеак (795-ий км), ще раз заночувати; в середу доїхати, наприклад, до Мортані (1115-ий км), подрімати ще там, і зранку в четвер вальнути останній шматочок маршруту до фінішу.

Крім цього в стратегію входило не напрягатись, насолоджуватись краєвидами, їсти круасани та пити вино при кожній нагоді, і загалом, максимально отримувати задоволення. Це єдина частина стратегії, виконати яку не вдалось.


Довга, довга дорога

Перші кілометри після старту в обидва боки, аж до горизонту, тягнеться довжелезна, майже суцільна, вервечка роверистів. Виглядає прикольно, особливо вночі.

Ми трохи равлики, першої ж ночі нас обігнав Володя з Франківська, АВ і Міша Макаревич. Але куди спішити в таку спеку. 

Якшо не враховувати короткі зупинки на туалет і пошуки загублених товаришів, перший пітстоп ми зробили в Мортані (120-ий км).

Шалений Макс теж стартував на цілих півгодини пізніше, але вже встиг нас наздогнати:

Відпочили 15 хвилин на підлозі, валимо далі в ніч.


Чимось перша ніч навіть найважча; лякає кожне маленьке відчуття болю, втоми чи сну, бо ти розумієш, шо це ж лише початок, попереду довга, довга дорога, протягом якої вони можуть накопичитись і перетворитись на нестерпний біль чи повне виснаження. 

Тільки наступного дня, звикнувши до монотонного крутіння, ти досягаєш якоїсь нірвани і ставишся до всіх негараздів вже доволі пофігістично, а чим далі, тим ця нірвана глибшає і глибшає, зрештою, доїжджаючи до фінішу, ти думаєш, шо міг би запросто бахнути ше пару сотень кілометрів. Всі важкості і страждання стають якимись буденними, тому вже не так привертають увагу. Це як з роботою: спершу ти — вчорашній студент — страждаєш, але згодом звикаєш і навіть починаєш отримувати від роботи якесь дивне задоволення, лише раз в півроку впадаючи у відчай і мріючи про відпустку.

Шоб у голову лізло менше дурних думок, треба намагатися якнайбільше з кимось говорити.


Співрозмовники

На щастя, поговорити в дорозі є з ким, навіть тоді, коли ти вже всмерть задовбав своїх напарників по команді.

В зоні видимості завжди знайдеться принаймі двоє-троє таємничих незнайомців, з якими можна потеревенити на різні теми. Це дуже прикольно, я ше ніколи в житті не мав нагоди поспілкуватись зі стількома людьми з усього світу — різноманітними європейцями, азіатами, американцями, австралійцями.

Зі мною часто заговорювали колеги по одній передачі, бо не треба було думати над темою для розмови — шо там, як там, а в тебе яка передача, а як коліна, і тд і тп. Було приємно познайомитись зі старшими, сімейними, відповідальними людьми, які їздять на синглспідах та фіксах. В Україні синглспідщик чи фіксер — це зазвичай безголовий чувак до 20-ти років, і ставлення до них відповідне, було приємно нарешті побачити контраст :)

Були люди, які хотіли поговорити про Україну — хтось розпитував про війну; в когось син вчився в Україні, знайшов собі тут дружину і забрав назад в Америку; хтось мав друзів з України і хотів про них розповісти; якийсь мужик намагався згадати назву цементного заводу в Україні, з директором якого він знайомий; ну і всяке таке.


В кадр потрапив Метью зі Штатів, в нього була борода, темні окуляри і стильний ровер Surly. Після цього він під'їхав познайомитись, попросив відправити йому фото, а потім ми розговорились про детальки, циклокросові змагання в США і всяке таке, дуже прикольний мужик.


Ше важко забути Фергуса з Гонг-Конгу, якийсь час я помічав його то тут, то там, і звернув увагу, шо він постійно усміхався від вуха до вуха. На якомусь важкому підйомі, де всі пихтіли і кректали, а Фергус продовжував випромінювати радість, я не витримав, і сказав йому, шо це дуже прикольно — як би тяжко не було, в нього на лиці завжди усмішка; потім ми шось-там розговорились, а в кінці він подарував мені заламіноване фото з панорамою Гонг-Конгу і його велосипедом, на звороті був записаний його емейл, Фергус запропонував підтримувати зв'язок; а чи користуєшся ти фейсбуком, друже Фергус, запитав я; той витягнув фломастер і на ходу почав дописувати свій фейсбук, тоді простягнув мені карточку, але ми знову були на підйомі, швидкість була невелика, він почав втрачати рівновагу і завалюватись в мій бік, я спробував тікати вправо, але зрештою бум, і ось ми з Фергусом вже лежимо посеред дороги, а ззаду в нас ше й радісно в'їжджає Павло.

На щастя, всі залишились цілими, ровери теж (в мене змістились задні гальмівні колодки і почали підтирати обід, але оскільки це гальмо було фальшивим, я просто трохи розпустив трос, і все). Я переконав Фергуса не перейматись і їхати, підрихтував гальмо і погнав доганяти своїх.

Вдруге я зустрів його в Сізені (575-ий км), де ми зупинялись на коротку їжу.

— О, Фужер — зрадів я, коли він підійшов. В мене капець погана пам'ять на імена, але Фергус дипломатично не звернув на це уваги. Він сумно розповів, що хоч від старту не спав ше навіть трьох годин, він все одно вже відстає від свого графіку. 

Після того більше я його не бачив; згодом Фергус написав, шо зійшов у Бресті, бо в нього почались галюцинації і сон на ходу.

Деколи поговорити з кимось було не просто класно, а капець потрібно, бо це був єдиний спосіб заставити мозок відволіктись від сну, а вирубались на ходу всі і часто.


Рельєф і погода

На світанку другого дня позаду було вже десь 200 кілометрів. До цього моменту в нас сформувався більш-менш стабільний екіпаж: безжурний і мужній Ксьондз; винахідливий та кмітливий Алекс; симпатична і незворушна Христя; холоднокровний і чарівний Павло; а також незрівнянний Шалений Макс. Приблизно в такому складі, майже без змін, ми проїхали весь марафон.

Я не дуже розумів, який рельєф чекає нас на ПБП. Від кількох людей, які були тут в 2015-му, я чув, шо рівних ділянок немає взагалі — горб на горбі. Ну-ну, мабуть справді горбато, але люди завжди схильні все перебільшувати, — скептично думав я — і як же ж я в біса помилявся. Вже другого дня всі встигли замахатись від рельєфу; крім перших (і, відповідно, останніх) 40 кілометрів, тут справді вічні горби — більші, менші, крутіші, пологіші, але постійно, постійно кляті горби, шоб я здох двічі, якшо це не правда.

Ніколи не любив підйоми, але тут я ним радів більше, ніж спускам. Як хтось розповідав перед поїздкою — північний захід Франції в серпні — це далеко не тепле місце. Вночі температура падала до 6 градусів, на спусках я промерзав тупо до кісток, незважаючи на чотири шари одягу: джерсі на довгий рукав, на короткий, дощовик, світловідбиваючий жилет (правда не було жодного шару з віндстопером).

Ну і ше нічні спуски були небезпечними — навколо тебе багато людей, і вже далеко не в адекватному стані, у всіх висока швидкість, а видимість погана. Іноді котишся на швидкості, дивишся, як під тобою у світлі ліхтарика миготять смужки розмітки, і починаєш так залипати, шо аж страшно.

А вгору — ну, ригаєш собі, зате тепло і безпечно. Багато дуже-дуже важких підйомів, але на передачі 48/17 все цілком виїжджабельно (іноді змійкою).


З опадами нам страшно пощастило, був лише один короткий дощик у Бресті, а от з вітром — нє. Від старту дув сильний зустрічний вітер, і це тривало всю дорогу до Бресту, 600 з чимось кілометрів вітру просто тобі в пику! Кумедно, але після розвороту він, ненадовго стишившись, знову став зустрічним. Не таким сильним, як першу половину дороги, ну але бляха, скільки ж можна. По-суті, вітер був причиною більшості страждань — їхати було важко, просувались ми повільно, через це доводилось економити на сні, від чого їхати ставало ще важче.

Думаю, якби не такий вітер, зійшло би значно менше людей. 30.5% всіх учасників не фінішували успішно, з них 27% зійшли з дистанції і 3.5% не вклались в свій ліміт часу.

Ше цікаво було спостерігати, як одягнені люди з різних країн. Японці часто їздили в масках, схожих на респіратори. Ввечері, коли я вже їхав на довгий рукав, шведи розсікали на короткий, а індуси вже мали кілька шарів одягу. Вночі представники теплих країн взагалі нагадували цибулинки, багато хто їх в грубих пухових куртках. За статистикою, найменший процент успішних фінішів якраз у Індії, Індонезії, Малайзії, Тайланду та інших теплих країн.


Контрольні пункти

Першим контролем у нас на шляху був Віллен-ла-Жуель (220-ий км). Пропустити контроль дуже важко, навіть якшо ти вже у напівсвідомому стані, тебе обов'язково виловлять волонтери і ледь не на руках занесуть у кімнату зі штампоносцями.

Але спершу треба припаркувати ровер:

Бонжуг, штамп, підпис, можна йти їсти.

На перших кількох точках нам чомусь постійно випадали макарони з соусом болоньєзе, вже аж дивитись на них не хотілось. Потім почалась якась різноманітність, всяка бульба, супи, м'ясо, овочі-фрукти, дивні десерти, рисові запіканки, випічка. Ну і кола, вічне джерело життєдайного цукру.

В більшості все було смачне і недороге, тому особисто я їв добре, мама була би задоволена.


— Мені великий борщ зі сметаною, будь ласка.
— Гуляй з миром.

Панорама типового КП. Марафонці заїжджають, паркуються, стоять в чергах, валяються на клумбах, виїжджають. Місцеві люди спостерігають, радіють, грають на інструментах і танцюють.

В середньому наші зупинки на їжу і мінімальний відпочинок тривали десь годину.


Черги

Їхати ПБП — це в будь-якому разі повільніше, ніж просто їхати 1200 км. Крім тебе їде ше мільйон народу, і кожен з них потребує того самого, шо й ти. На кожному контрольному пункті завжди тусується натовп людей — а тобі, як мінімум, треба вистояти чергу за штампом. В гіршому випадку, якшо твій недосконалий неавтономний організм вимагає їжі та відвідин туалету, то доведеться вистояти іще дві черги. Про душ краще навіть не думати.

Чорт з ним, якби таке було лише на КП — але натовпи людей тусуються вздовж всього маршруту. Бажаєш скуштувати свіжої французької випічки в придорожньому кафе — а там всередині вже купа роверистів; закортіло на хвилинку зупинитися біля крамнички та купити собі чиколядку — постій трохи в черзі з азіатських братів та сестер своїх; хочеш прилягти на хвилинку в зариганій канаві при дорозі — вибачай, чуваче, вже зайнято!


Без овечок

Спочатку велике враження справляють виснажені сплячі люди, розкидані по контрольних пунктах і просто вздовж всього маршруту. Потім звикаєш.

Люди доводили себе до такого, шо без перебільшень завалювались будь-де: в їдальнях під столами і на них, на автобусних зупинках, на узбіччях, тротуарах, на подвір'ях у людей, у вестибюлях банків.

Іноді хтось лежав так, шо важко було вшарити, спить ця людина, чи трапилась якась аварія. Можна було зробити багато цікавих кадрів, але зазвичай я теж був дуже близький до того, шоб впасти і заснути.

Багато хто мав з собою рятувальні ковдри з фольги, для зберігання тепла, але купа народу були розкидані вздовж дороги без нічого. Наприклад: ніч, дубак, в'їжджаєш в містечко, біля дороги на бетоні в супернезручній позі валяється індус, поряд ровер, фара якого світить йому прямо в пику, а він спить, і ти думаєш, божечки, чуваче, та ти ж замерзнеш, а за метрів сто вже видніється КП — але бідоласі тупо не вистачило сили дотягнути.


Другий день доходив до кінця, ми вже проїхали Фужер, Тентеньяк і Лудеак, по плану лишалось докрутити до Сен-Нікола (490-ий км) і завалитись там спати. До нашої компанії приєднався Макс Логаш, ше один крутяцький дядько зі Львова. 

Нарешті о першій ночі ми в Сен-Нікола, тут є спеціальне місце для сну — шкільний спортзал, світло в якому вимкнене, а підлога суцільно заставлена рядами пронумерованих розкладачок. Чимось нагадує кінотеатр, тільки лежачий, і замість фільму — твої сни. Або дитячий садок — тільки всі хроплять. Чи може діти в садочку теж хроплять?.. Це цікаво, але здається діти взагалі не хроплять, треба буде вивчити це питання. Коротше, платиш 4 € чи якось так, отримуєш номерочок свого ліжкомісця, повідомляєш, коли тебе розбудити, чувак з ліхтариком проводить тебе до твого місця і бажає на добраніч. Ми запланували поспати до пів п'ятої ранку, поснідати і педалити далі.


Як же ж гарно нарешті заснути після 29-ти годин дороги. Тільки мені це чомусь довго не вдавалось, то жарко, то холодно, то сусід впаде з розкладачки і наробить шуму, то ше якась бісівня, а в голові маячить нагадування: треба негайно заснути, треба негайно заснути — і від цього стає тільки гірше. За порадами бувалих, я взяв затички для вух; але вуха в мене якісь неергономічні, чи що, кляті затички постійно норовили вистрибнути назад, довелось вкручувати їх так, шо аж мозок починав боліти. 

Врешті, сяк-так заснув, але постійно прокидаюсь. Дивлюсь на годинник — 3:50, можна спати ше цілих 40 хвилин, вирубуюсь, прокидаюсь знову — 5:03. Дідько, волонтери ж мали розбудити мене ше півгодини тому! Перша думка: мої чуваки прокинулись, не дочекалися мене і вже поїхали, бо чорта з два вони би знайшли мене в цьому величезному темному залі серед інших тіл, а семеро одного не чекають. Відкриваю наш чат в телеграмі, читаю, шо всі теж проспали, але вже сидять у їдальні, немає лише мене і Христі. Пишу, шо прокинувся, сідаю і думаю, як знайти Христю. Навколо сопіння, сновигає кілька людей з ліхтариками, іноді чути звуки помираючих китів. 

Пригадую, шо номерки ми з нею брали разом, намагаюсь згадати її номер. Голова не думає, напружую рештки сірої речовини — в пам'яті спливає номер 408, вмикаю ліхтарик і йду шукати, намагаюсь не світити на людей, шоб не будити їх. Знову асоціація з кінотеатром, знайшов четвертий ряд, лишилось знайти восьме місце, знайшов — порожньо. Може її випадково поселили на якомусь з сусідніх ліжок, перевіряю, справді — накрита покривальцем Христя мирно спить на 409-ій розкладачці, немов маленьке янголятко. Шкода будити, але ми вже запізнюємось, легенько трясу її, вона розплющує очі і ошелешено на мене дивиться, нічого, думаю, всі так прокидаються, хвилина-дві і прийдеш до тями — вставай, Христя, нас не розбудили, ми вже запізнюємося, чуєш? — Христя сідає і продовжує на мене витріщатись, здається, ніби минає ціла вічність. Трясця, скільки можна тупити, продовжую її термосити, а вона шось дивно белькотить. Ми проспали, треба вставати, ходи! — тут я помічаю, шо звуки, які вона видає, не схожі ні на українську, ні на англійську, ні взагалі ні на шо не схожі; і загалом, починаю припускати, шо можливо це зовсім і не Христя, придивляюсь — це ж треба, так і є… але доволі схожа, хіба шо трошки занадто азіатська. Хоча, яка різниця, може ніхто не помітить?.. Але нє, з цією ж навіть поговорити нормально не вийде.

— Вибачте, я переплутав вас з іншою людиною, — кажу англійською, кланяюсь, і відходжу набік.
— Це нічого, буває, — відповідає чувіха, дивлячись на мене, як на ідіота, усміхається і лягає назад у ліжечко.

Часу обдумувати інцидент не було, треба було швидко знайти справжню Христю. Виходжу назовні до волонтерів і прошу показати список ліжок, які вони мали розбудити о 4:30. Бачу в списку свій номер і поряд 804 — от бляха, переплутав цифри. Вертаюсь до залу, знаходжу ше одну Христю, цього разу перевіряю — справжня! Повторюю все те саме ше раз, Христя реагує на мене приблизно так само, як і та азіатка, але через хвилинку включається, і ми їдемо далі.


Краса навколо

Не знаю, як там в решті Франції, але в цій її частині природа доволі красива, і ми ше й мали нагоду спостерігати її у всіх агрегатних станах: від раннього ранку до глибокої ночі.

Толку з моїх фотографій небагато, краще самому туди поїхати.

Не скажу, шо природа тут прям вражаюча, деколи буває одноманітно, деколи пейзажі нічим не відрізняються від України. Але красивого багато, всякі лісові серпантини; безкрайні кукурудзяні, і не тільки, поля; горби; ранкові тумани; розкидані навколо скирти сіна, корівки, тракторці і вітряки.

Селами і містечками теж можна помилуватись, вони максимально милі і затишні. В якомусь селі ми проїжджали повз настільки доглянутий заквітчаний будиночок, в садочку перед яким дерева підстригала настільки мила бабуся, шо здавалось, ніби це кадр з мультику.

Ледь не в кожному містечку в центрі стоїть крутяцька готична церква, замок, або ше якась старовинна штукенція.

Citroen 2CV. У фільмах з Луї де Фюнесом на таких зазвичай розсікали всякі божевільні монашки:

І шо найкрутіше — в цих затишних містечках ніде немає жодного покидька-туриста! (Крім нас, покидьків, але ми лише проїздом).


Брест теж зустрів нас красою. Міст через крутезну тиху гавань:

Звідси, в біса, видно Атлантичний океан (між двома берегами приблизно по центру кадру):

Любий серцю агрегат:

Незадовго до Бресту через проблеми з коліном нас покинув Макс Логаш — сумно, але добре, шо він, як лікар і загалом людина розумна, прийняв рішення зійти, а не зціпивши зуби фігачив ше 700 кілометрів, шоб на фініші пересісти в інвалідний візок. 

Дійшли чутки, шо також зійшла Саша з Одеси і купа інших людей, а хтось ше не зійшов, але планує зробити це в Бресті. Все це трошки демотивувало, зате ми вже от-от мали дістатись до точки відпочинку від Split, де про нас потурбуються, вислухають, і дадуть поплакати в плече.

Отримуємо в Бресті штампи, і у веселому відчаї пробираємось через місто до готелю, де на нас чекають.


Home sweet home

Хто би міг подумати, шо відчуття дому можна знайти навіть в чужому місті, в готелі, де ти ніколи не був, в номері, де хазяйнують люди, яких ти раніше не бачив. Досить лише, шоб тебе прийняли, поспівчували, зарядили усмішками і нагодували божественною гречкою. Після стількох макаронних днів-то.

Петро і Шалений Макс гріються у променях турботи:

Нарешті можна було піти в душ, перевдягнутись в чистий комплект форми, наїстись і трішечки задерти ноги на справжньому білосніжному ліжку, а не на розкладачці.

Потім нам ше й відсипали купу приколів в дорогу — кока-колу, банани, солодощі, і, шо найцікавіше, маленькі термоядерні порції кави Hausbrandt, яку можна було швидко випити на ходу, коли тебе вже смертельно рубає на сон.

Мінусів в цій всій історії було два: по-перше, навіть тут не було борщу; і по-друге — звідси вже нікуди не хотілось їхати. Але часу впритик, тому через півтори години прощаємось із дівчатами та хлопцями, дякуємо і тусуємо далі. Половина дороги позаду, трясця.


Після Бресту ми влаштували собі ше малесеньке 15-тихвилинне свято в містечку Сізен (650-ий км). Місцеві робили тут таку атмосферу, шо не зупинитись було неможливо.


Фестиваль довжиною 600 км

Оскільки ПБП — подія з історією, то для місцевих мешканців це справжнє свято, до нього готуються і йому радіють — і це так приємно, шо здохнути можна. Завдяки цим людям просто собі марафон стає схожим скорше на фестиваль з елементами марафонства. А ти для них — частина свята.

Вздовж всього маршруту помітно: тут шось відбувається. Коли ти проїжджаєш село, то це не просто собі село — там висітимуть вітальні плакати, прапорці, прикраси, а в кутку якийсь дід гратиме на флейті. Коли ти їдеш через міст над річкою, то це не просто собі міст — до огорожі будуть причеплені різнокольорові велосипеди, квіточки і всяке таке. Коли ти їдеш через поле, то це не просто собі поле, там, трясця, стоятиме гігантський ведмедик з сіна і з вітальними плакатами! (насправді більшість полів були все-таки просто собі полями, але решта — правда).

В кожному містечку люди висовуються з вікон, стоять на узбіччях, сидять в кріселках, дзвонять в дзвоники, вітають тебе, плескають, дають п'ять і вигукують шось підбадьорливе.

І навіть серед ночі! В'їжджаєш в містечко о третій ночі, а там, трясця, сидять люди, попивають вино, проводжають тебе поглядом, аплодують і вигукують «bravo! courage! bon route!». І ти думаєш, бляха, люди, та йдіть спати вже, темна ніч надворі. А вони сидять! І це дуже гарно та підбадьорливо, насправді.


До дороги часто виносять столи з напоями, випічкою, варенням і всяким таким. Іноді просили гроші, але це радше винятки, зазвичай частували на халяву. В таких ситуаціях в якості подяки гарно мати листівки чи ше якісь сувеніри зі своєї країни.

Я ше довго не забуду свіжий хлібчик з нутелою, який мені підігнала мила дівчинка на вершині затяжного підйому.

Знову ж таки, столи з їжею стояли і вночі — іноді з людьми, а іноді просто із запискою типу «ласкаво просимо, пригощайтеся». А хтось навіть люб'язно ставив у себе в саду матраци чи розкладачки.

Коли тобі холодно і сумно, а до КП ше пиляти і пиляти, такі столи з гарячим чаєм/кавою були дуже помічними.


Пенсіонери запалюють на якомусь із КП:

«Париж—Брест — це тістечко»:

«Париж—Брест» — це справді тістечко, доволі популярне у Франції і створене колись спеціально до ПБП. Рецепт можна нагуглити навіть українською.

Хлопчик пропонує воду. Діти дуже тішились, коли хтось приймав їхню допомогу.

Як би картинно не звучало, але люди — це те шо робить цей марафон особливим, і те, шо постійно додає тобі сил і мотивації. Ти майже ніколи не сам, підтримка знайде тебе всюди, навіть коли ти в повному лайні. Хіба ж не крутизна.

В кінці я вже навіть трохи задовбався від людської привітності, хотілося назад в Україну, де люди ходять понурі, а на вулиці тебе радше підріжуть, ніж усміхнуться.


Якби не люди і їхня підтримка, то наступної, третьої, ночі, я би точно заснув на ходу. То була найважча ніч для мене, вирубало страшенно, їхав на автоматі. Павло їде біля мене, шось питає, я відповідаю, а він каже, чуваче, я вже з тобою кілька хвилин говорю, а ти не реагуєш. Хмм.

Треба було доповзти до спального КП в Лудеаку (795-ий км). Спробував закинутись тою дикою кавою від Hausbrandt, але взагалі не відчув ефекту, кофеїн на мене чомусь не діє. Зате коли Шалений Макс — головний по речовинах у нашій команді — підігнав мені кілька ковтків кришталево чистої гуарани, мене моментально потягнуло на пригоди, хотілось негайно кудись їхати, бігти, добувати залізну руду, вбивати дракона, чи хоча б витріпати пару килимів. Дика штука, але ефект швидко минув.

До Лудеаку ми дістались о першій ночі, я був тупо мертвий. Навіть не знаю, як там почувались решта, нічого не пам'ятаю.

Повечеряли і пішли спати, знову 3.5 годин. Цього разу ми всі лягли поряд і накрутили будильники.

Я лишився в шортах і одному джерсі, влігся та ідеально заснув, але через кілька хвилин стало холодно; на цьому КП крім тонких покривалець видавали ше нормальні плацкартні коцики, накрився ним; все ще холодно; вдягнув на себе все, шо мав, лежу. Заснув. Прокидаюсь, трясе — так трясе, шо я просто не можу взяти себе в руки і перестати трястись. Хотів розплакатись, але якшо лице намокне, стане ше холодніше. Кутаюсь всіма можливими способами, не допомагає, лишається одне — діставати свою рятувальну ковдру з фольги. Чорт, не по-мужицьки якось, я ж не в засніженому лісі, а в приміщенні; але всі мужицькі установки вимикаються, хочеться зігрітись, випити какао із зефіркою і обійняти єдинорога, шось таке. Руки погано працюють, в темряві не можу нормально розкрити ковдру, закутую собі лише ноги; ефект майже миттєвий, щасливо засинаю. Прокидаюсь, бо знову трясе — ноги мокрі. Ну, до цього можна було додуматись, фольга ж не дихає, але вже пізно. Минулої ночі я хотів, шоб годинник йшов повільніше, а тепер навпаки, чекав, коли вже треба буде вставати, бо толку від такого спання небагато.

Ось і будильник, а ось і дід, який прийшов нас будити. Дякую, мсьє дід — ви справжній взірець для ваших колег з Сен-Нікола.

За таємничим збігом обставин, більшість містечок у Франції знаходяться на вершині пагорбів, тому виїзд з міста — це, зазвичай, спуск. Ніколи не забуду, як ми виїхали з Лудеаку, шоста ранку, 7 градусів тепла, туман і швидкісний спуск, брр.


Занадто довга дорога

В якийсь момент часопростір навколо остаточно викривився, і вже ніхто не пам'ятав, який зараз день, і скільки часу ми їдемо. Здавалось, шо все життя. Врешті, домовились: сьогодні середа, в дорозі ми четвертий день, і завтра фініш. Аж полегшало, а то їдеш, як їжачок в тумані. Я взагалі вже забув, шо десь там далеко в мене є робота, сім'я і друзі. 

Отже, середа; цього дня ми підзбирали ше трохи народу з України — добре знайомого Петра Недбайла, і двох нових чуваків, грецького Богдана, і унікально кльового Руслана з Одеси. Таким складом їхали весь день.

Ксьондз і Христя очима кукурудзяного качана:

Було нудно, тому коли нашу колону почала обганяти фура, не довго думаючи, я сів за нею в повітряний мішок, шоб трохи розважитись. Проїхав так метрів двісті і відпустив її, шоб не відриватися сильно від своїх. Мене одразу обігнали двоє маршалів на мотоциклах і почали уважно розглядати, тоді перезирнулись між собою і поїхали далі. Сто чортів, то ж треба було потрапити на них саме зараз, при тому, шо вони їздять повз нас максимум раз в кілька годин. 

Добре, шо не зупинили, хоча це нічо не означає — може вони просто не хотіли робити аварійної ситуації, але запам'ятали мій номер (інакше чого б так довго роздивлялись), і згодом вліплять за це штрафний час. 

Ліричний відступ: штрафний час могли додати за різні речі — порушення правил дорожнього руху, неповагу до навколишнього середовища, отримання несанкціонованої допомоги і тд; це все було описано в нашій книжечці для штампів, але описано французькою, тому я був без поняття, чи може мені світити штраф, і якшо та, то який. Моя французька дозволила мені вшарити лише те, шо максимальний штраф за порушення складає дві години. 

Інтуїція підказувала, шо я нічого такого не зробив і всім начхати, але ризикувати було б тупо, тому того дня я вирішив, шо фінішувати мушу із запасом, більшим за дві години, аби гарантовано вкластись у час.

Згодом на якомусь КП я знайшов іншого маршала, розказав йому ситуацію і поцікавився, чи може бути штраф; він переконав мене, шо все гаразд, нічого не буде, але я думав, шо маршал може і помилятись, тому краще хай запас часу буде.


Кожен розважався як міг, і поки я обмірковував систему штрафів, люди придумали тиряти ПБП-шні вказівники на Брест та Париж. Забув розказати, але весь маршрут можна було спокійно їхати без навігатора, бо він був чудово промаркованим. Був :)

Насправді, іноді вони висіли по кілька штук в одному місці, або в місцях, де і так все було очевидно — а сувенір гарний. Тим не менше, мої руки нічого не крали, але мабуть через лінь, а не моральні якості.


Останньої ночі накривати почало вже Христю. Ксьондз і Шалений Макс, як єдині справжні джентельмени, залишились їхати біля неї, Алекс відділився ше давно і їхав десь своїм темпом, спілкуючись з різними людьми (люди — це, переважно, одна мила японочка), ми з Павлом теж вирішили від'єднатись від основної групи і поїхати трохи швидше. Десь взялись сили, і цим гріх було не скористатись, дочекатись решту краще на КП, в сидячому чи лежачому положенні. А ше їхати на пару з людиною свого темпу — значно зручніше і швидше, ніж великою компанією.


Кінець

Друга ночі, Мортань (1115-ий км). Психологічно їхати лишилось фігню — якихось 115 кілометрів. Фізично це ше шість годин. На КП прибуваємо знову всі разом, заходимо в їдальню, бачу Діму Книша, він вже відпочив і виїжджає, каже, шо десь тут ше валяється Шуня з Первомайська. 

Їсти не плануємо, ставимо будильники на годинку і одразу завалюємось на підлогу спати. В залі яскраве світло, хрумкотіння та інші сторонні звуки, мені в лице стирчать чиїсь ноги, але за цю годину я виспався краще, ніж за обидві попередні ночі, разом взяті. Будимо Шуню, я тішуся — не бачив його ше від старту. Шуня дивиться крізь мене зосередженим поглядом і по-філософськи мовчить. Ну та добре, чого напрягати людину, вже після фінішу поспілкуємось.

Уночі на виїзді з КП волонтери стежать, шоб ти був у світловідбиваючому жилеті і з увімкненими фарами, а іноді навіть заглядають в очі, аби пересвідчитись, чи ти в адекватному стані.

Шлях до Дре (1190-ий км) минає взагалі непомітно. Всі труднощі у нас в голові, тому коли голова відключається, їхати легко. Це остання зупинка перед фінішем, звідси лишається нещасних 40 км. Снідаємо, купую собі в дорогу дивовижну булочку з родзинками і вирулюю трошки швидше за решту, бо хочу десь ше зупинитись на хвилинку в туалет. Їдеться швидко, є трохи фінішної ейфорії, зате місця для туалету нема, то чисте поле, то містечко, і так десь півгодини. Нарешті є затишне місце, зупиняюсь, тим часом мене обганяє двоє людей в формі України, наздоганяю їх — це чуваки з Києва. Прикидаю час і вирішую фінішувати з ними, якраз буде запас на випадок штрафу. Фігачимо швидко і збираємо величенький пелотон, гарно.


Про фініш нема сенсу розказувати, це просто кінець пригоди.

Остання порція оплесків і привітань. Якась пані дає медаль і талончик на їжу, забирає книжечку зі штампами, обіймає і вітає з перемогою. Вертаюсь у фінішний коридор, змішуюсь з вболівальниками, і чекаю, шоб зробити кадр фінішу своєї команди. Трошки самотньо. Але ось і вони, радію:

Знаходимо решту своїх, збираємось разом, всі дегустують вино та діляться враженнями.


Це було дуже, дуже важко. Якби наперед знав, шо буде так важко, то скорше всього нікуди би не поїхав. Але коли ти вже там, і їдеш, то все виглядає реально. Тому водночас це нічого надзвичайно важкого. 

В плані страждань і випробування себе поїздка повністю вдалась. В плані насолоди від Франції — не дуже, тому я би вернувся в ці краї ше раз, вже у спокійному режимі, шоб можна було зупинитись де хочеш, повалятись в полі, з'їсти канапку з ковбасою, зварити собі какао на пальнику і всяке таке.

Не знаю, чи хотів би я проїхати ПБП ше раз — скорше ні, ніж так. На світі є багато інших цікавих пригод, тому повторювати двічі те саме не дуже раціонально. Але за чотири роки можна і передумати.


Дорога додому минула у напіввідключці. Хтось розповідав, шо ми вертались через Прагу і Брно, гуляли, наїдались чеськими національними стравами, і навіть пили пиво, але можливо це все мені вже приснилося.


Шо по витратах

Пре-реєстрація на ПБП коштувала 30 €; після проходження кваліфікацій, за реєстрацію треба було доплатити ще 105 €; 235 € з людини коштував автобус, який перевозив нас і ровери; 400 € — проживання в готелях; приблизно 200 € пішли на їжу і всяку фігню по дорозі вперед, назад і у Парижі, і ше десь 200 € — на їжу під час ПБП. 

Разом — 30+105+235+400+200+200120030+105+235+400+200+200≈1200 €, заокруглено у верхню сторону.

Можна було б сюди додати ше витрати на спорядження і запчастини, які я докупляв перед поїздкою, але це все не потрачені гроші, а вкладені :)


Шо по заробітках

Непогано так втомився.

Пальці рук онімілі і слабкі, мабуть це триватиме ше кілька тижнів.

Побачив океан.

Викреслив ше один пункт зі списку речей, які я маю досягнути за життя.

Дав п'ять купі французьких дітей і одному негру.

Поїв свіжого французького багету і круасанів.

Сфотографував цілу купу сплячих мужиків до колекції.

Побачив речі, які більше ніде і ніколи би не побачив.

Поспостерігав неймовірну кількість краси за один короткий проміжок часу.

І отримав величезну гору вражень.

Тепер точно кінець.