Отже, сьомий рік поспіль пишу про те, шо хорошого чи поганого я прочитав впродовж останнього року. Список книг, оцінки, враження та вибрані уривки. Цього разу в мене вийшло вісім книжок, і чомусь майже всі — це всяка світова класика.
Графік читання за останні роки трохи борсається, але все одно невблаганно прямує до нуля:
Всі попередні звіти про прочитане, починаючи з 2014-го року, можна знайти отут.
Був період, коли я подумав би, шо вісім книжок на рік для мене означатиме останню стадію деградації — але часи міняються, планка занижується, і тепер дивлячись на цей список, я почуваюсь бісовим мудрецем.
1. Андрій Риштун, Андрій Кір'янов «Пошук літаків Другої світової війни в Україні»
Андрій Риштун — це такий чувак зі Львова, широковідомий у колах всіляких мандрівників, шукачів пригод і просто любителів пхати свого цікавого носа у різноманітні місця. Він один із засновників форуму explorer.lviv.ua, який працює вже понад 15 років (віднедавна вони ще створили групу в фейсбуці — Дослідники Львова). В останні роки Андрій разом з другим співавтором книжки займався, як можна здогадатися із назви книжки, пошуком літаків, збитих під час Другої світової в Україні.
У цих записах я звик оцінювати книги, так би мовити, за їх літературну цінність, але якшо цю книжку сприймати саме як на літературний твір, поставити хорошу оцінку дуже важко. Весь текст написано приблизно в такому стилі як оце я зараз пишу, речення примітивні, купа помилок, оформлення і верстка убогі — помітно, шо книжку ніхто не вичитував і загалом не вкладав у неї надто багато часу. Це скорше можна назвати друкованою збіркою звітів, таких, які публікують на форумах.
Але насправді цінність цієї книжки не у самому тексті, а в тому, яку кількість роботи і досліджень провели автори, а друковане видання — просто публічний підсумок цієї роботи. Дуже цікаві розповіді про те, як збирають інформацію про загиблі літаки, як опитують місцевих дідусів і бабусь, досліджують архівні дані, як власне відбуваються самі пошуки, як за маленькими шматочками деталей намагаються ідентифікувати, що це за модель літака, і, відповідно, встановити, хто це і куди летів, ким був збитий, і так далі.
А ще, разом з кожним примірником книжки іде шматочок збитого літака, це ж взагалі вау, приємно мати такий артефакт. Мені, наприклад, попався шматочок Юнкерса-88:
Якраз кілька днів тому автори анонсували другу частину книжки. Крім того, вони створили біля Львова музей, який так і називається — «Музей загиблих літаків».
Оцінка — 3/5
2. Эмиль Ажар «Вся жизнь впереди»
Розповідь про арабського хлопчика у Парижі, який росте собі у нелегальному дитячому будинку під опікою старої нелегальної єврейки. Сумна, жива, неприкрашена історія, від якої постійно віє безнадією.
Цікава, шо фраза «у тебе ше все життя попереду» не для всіх звучить як заспокоєння чи розрада. Бувають життя настільки важкі, шо від думки про те, що жити доведеться ще довго, стає страшно.
Автор книги теж непересічний дядько, насправді його звуть Ромен Гарі, і він став єдиною людиною, яка отримала дві Гонкурівські літературні премії, при тому шо її можна отримувати лише раз за життя. Отримавши цю премію за якусь зі своїх попередніх книжок, він придумав альтер-его Еміля Ажара, видав під цим іменем ше декілька творів, і домовився з іншим мужиком, щоб той грав роль цього Еміля на публіці. Зрештою, вигаданий Еміль Ажар також отримав цю премію (саме за «Все життя попереду»).
Оцінка — 4/5
— Мосье Хамиль, можно жить без любви?
Он не ответил. Он отпил немного мятного чая, полезного для здоровья. С некоторых пор мосье Хамиль всегда ходил в серой джеллабе, чтобы не быть застигнутым в пиджаке, когда его призовет Господь. Он посмотрел на меня и промолчал. Должно быть, посчитал, что я еще несовершенных лет и не должен знать. Мне в то время было лет семь, а может, и восемь, точно я вам не скажу, потому что не был датирован, — ну, это вы увидите потом, когда мы познакомимся поближе, если вы дадите себе такой труд.
— Мосье Хамиль, почему вы не отвечаете?
— Ты очень мал, а когда человек так мал, некоторых вещей ему лучше не знать.
— Мосье Хамиль, так можно жить без любви?
— Да, — сказал он и опустил голову, словно ему было стыдно. Я разревелся.
Они оба боялись, потому что неправда, что природой все устроено хорошо. Природа устраивает что угодно и кому угодно и сама не знает, что творит: иногда получаются цветы и птицы, а иногда — старая еврейка на седьмом этаже без лифта, которая уже не в состоянии сойти вниз.
Лично я хочу сказать вам вот что: такому не должно быть места на земле. Я действительно так думаю и никогда не смогу понять, почему абортировать можно только младенцев, а стариков нет. Я считаю, что с тем типом в Америке, который побил рекорд мира в качестве овоща, обошлись покруче, чем с Иисусом, ведь он пробыл на своем кресте семнадцать лет с гаком. Я считаю, что это удивительное паскудство — насильно заталкивать жизнь в глотку людям, которые не могут за себя постоять и не хотят больше служить ни Господу, ни кому еще.
Одна з тих книжок, до якої роками не доходили руки. Єдине, шо я читав з Кафки раніше — це «Перевтілення» зі шкільної програми. Тоді вона залишила сильне враження у моєму невеличкому, ще несформованому мозочку, тому мені завжди кортіло почитати ше шось такого штибу.
Ну і «Замок» не розчарував — гнітючий твір від першої до останньої сторінки, такого сильного відчуття незрозумілої тривоги, безвиході і депресії в мене давно жодна книжка не викликала. Після прочитання здається, ніби з тебе витягнули всю радість і життєву енергію, я був у захваті. Треба буде тепер ше обов'язково прочитати «Процес» і взагалі ближче познайомитись із Кафкою.
Цікаво, чи можна вважати, що ти прочитав книжку, якщо автор її не дописав?
Оцінка — 4/5
Вони йшли, але К. не орієнтувався, куди саме, не міг нічого впізнати. Навіть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таємницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб іти вперед, забирали в нього здатність мислити. Думки не зосереджувалися на меті їхньої подорожі, а плуталися. Час від часу він згадував рідну домівку, і ці спогади переповнювали його. Там також у центрі села стояла церква, з одного боку біля неї примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кілька хлопців змогли видертися на цей мур, але К. не став одним із них. Діти хотіли побувати на мурі не з цікавості, адже на цвинтарі для них уже не залишилося таємниць після того, як вони не раз заходили туди крізь маленькі заґратовані ворітця. Гладенький і високий мур приваблював їх своєю недосяжністю, і вони прагнули ви лізти на нього. Одного ранку порожню і тиху площу заливало світло. К. не бачив цю площу такою ні до того, ні згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому місці, де він стільки разів здавався і відступав, він із першої ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камінці з-під його ніг ще сипалися донизу, а він уже був нагорі. Установив прапорець, вітер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потім довкола і навіть через плече на вкопані в землю хрести; цієї миті не було на світі нікого більшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зігнав К. донизу суворим поглядом. Зістрибуючи донизу, К. поранив коліно і ледь дістався додому, але таки побував на мурі. Відчуття цієї перемоги, як тоді здавалося, дасть йому опору на все життя, і це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато років, у цю засніжену ніч, поряд із Варнавою, йому допоміг саме цей спогад.
– Я не витримаю тутешнього життя. Якщо ти хочеш бути зі мною, нам доведеться кудись виїхати, на південь Франції, до Іспанії.
– Я не можу виїхати, – сказав К. – Я прибув сюди, щоб тут залишитися. Я залишуся тут.
І продовжив, не помічаючи суперечливості власних слів:
– Що могло б мене примусити приїхати в цю нудну місцевість, окрім бажання залишитися тут? Але й ти хочеш тут залишитися, це ж твоя батьківщина…
Гарним книжкам я чомусь завжди довіряю навіть більше, ніж гарним людям, тому коли у якійсь із книг, яка мені подобається, я зустрічаю згадки про інші книжки, музику чи фільми, то обов'язково зберігаю це собі, аби згодом почитати, послухати чи подивитись. Примірник «Знедолених» постійно носив із собою старий мосьє Хаміль, дуже гарний персонаж із книжки «Все життя попереду», тому я не міг не спробувати її прочитати.
Довгий, епічний роман, тим не менше, дуже легко читається, це одна з тих книжок, у які поринаєш повністю і відчуваєш хороший ефект присутності — либонь ідеальна книжка для зйомки екранізацій. Прекрасні персонажі, описи, деталі, проблематика — коротше, страшенно хороший твір, і анітрішки не нудний, аж дивно, що його нема у шкільній програмі (чи це я провтикав).
І це вкрай сумна книжка (хоча чого ше можна очікувати від роману з такою назвою). Але краплинки гумору все ж просочуються то тут, то там.
Оцінка — 4/5
Стежки-алеї ділили садочок на чотири грядки. На трьох Маглуар вирощувала городину. На четвертій єпископ розводив квіти. В садочку збереглося лише кілька фруктових дерев. Одного разу Маглуар сказала з лукавою лагідністю в голосі:
– Ви ж, монсеньйоре, прагнете, щоб усе давало користь. А тут пропадає ціла грядка. Чи не краще вирощувати на ній салату, ніж букетики?
– Пані Маглуар, – відповів єпископ, – ви помиляєтесь. Від прекрасного не менше користі, ніж від корисного. – І помовчавши додав: – А може, навіть більше.
З рівнини налітав холодний вітер. Ліс стояв темний, не шелестіло в ньому листя, дерева не огортав м’який присмерк, як то буває влітку. Погрозливо стриміли товсті сучки. Ріденькі потворні кущі шаруділи на галявинах. Високі трави ворушилися під вітром, наче вугрі. Пагінці ожини витягувалися, немов довгі руки з гострими пазурами. Кілька гнаних вітром сухих кущиків вересу, здавалося, втікали від якогось страхіття. Похмура пустка оточувала дитину з усіх боків. Не усвідомлюючи своїх відчуттів, Козетта тремтіла перед незглибимою чорнотою природи. Її мучив навіть не страх, а щось жахливіше. Лютий холод проникав у саме серце. Очі в дівчинки дивно заблищали, і їй раптом здалося, що завтра вночі вона не зможе утриматися, щоб знову не повернутись сюди.
Зрештою, так звана невдячність дітей не завжди заслуговує суворого осуду. Це невдячність самої природи. Природа ділить живі істоти на тих, хто приходить, і тих, хто відходить. Молодість поспішає до радості, до світла й кохання. Старість іде до могили. Вони не гублять одне одного з виду, але їхні обійми вже розімкнулися. Молоді переймаються байдужістю життя, старі – байдужістю смерті.
Читав уже вдруге, хотілося перевірити, чи зачепить мене ця книжка ще раз так, як зачепила колись.
Персонаж постійно стикається із нерозумінням та неприйняттям з боку інших людей через свою флегматичність, чи, навіть, апатичність — яка в нього, насправді, зазвичай є наслідком прямоти і небажання чи невміння лицемірити. Зрештою, для нього все закінчується погано, попри те, шо він нікому не бажав зла, а просто хотів спокійно жити своє життя десь у тихому куточку. У сучасному світі такій людині, мабуть, сказали би, що в неї вкрай низька емпатія і відправили би до психолога.
Мені чомусь дуже імпонує головний герой, я його добре розумію, те як він думає і відчуває, мабуть через ця повість так запала мені в душу. І взагалі, подобається стиль Камю, такий холодний і безпристрасний.
Оцінка — 4/5
— Ми закрили домовину, але зараз зніму віко, щоб ви могли подивитися на покійницю.
Він уже підійшов до труни, але я зупинив його. Він спитав:
— Не хочете?
— Ні, — відповів я. Він відступив, і мені стало ніяково, я відчув, що негоже було відмовлятися. Він пильно глянув на мене і спитав:
— Чому?
Спитав без найменшого докору, а наче з цікавості. Я сказав:
— Сам не знаю.
Тоді він поскуб сивого вуса і мовив, не дивлячись на мене:
— Що ж, зрозуміло.
Трохи згодом вона написала мені. Відтоді і почалося те, про що мені не хотілося б ніколи згадувати. Звісно, не треба перебільшувати: я пережив це легше, ніж інші. На початку ув'язнення найважчим було те, що подумки я все ще був на волі. Мені, наприклад, кортіло бути на пляжі і спускатися до моря. Я уявляв собі, як хлюпотять хвилі під моїми ногами, і як я входжу в воду, і яке почуття звільнення спізнаю, і раптом я відчував, як тісно мені в стінах тюремної камери. Так тривало кілька місяців. Але потім у мене були тільки думки, звичні для арештанта. Я чекав на щоденну прогулянку у дворі, чекав, коли прийде адвокат. Пристосувався я до всього дуже добре. Мені часто тоді спадало на думку: аби мене змусили жити в дуплі всохлого дерева і мав би я тільки одну розвагу: дивитися на колір неба над моєю головою, — я потроху призвичаївся б і до цього. Піджидав би польоту птахів чи зустрічі хмар так само, як тут, у в'язниці, я ждав химерних краваток мого адвоката, і так само, як у попередньому житті, терпляче ждав суботи, щоб стискати в обіймах Марі. Адже як подумати гаразд, мене не запакували в дупло всохлого дерева. Є люди нещасніші за мене. А втім, цю думку часто висловлювала мама і казала, що зрештою можна звикнути до всього.
Таж усякий знає: життя не варте того, щоб чіплятися за нього. Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ — усе одно інші люди, чоловіки і жінки, житимуть, і так триває вже багато тисячоліть. Усе, загалом, ясно. Я умру, саме я, тепер або через двадцять років. Але завжди, на моє збентеження, мене охоплював буйний спалах радості на думку про можливість прожити ще двадцять років. Залишалося тільки притлумити цей порив, уявивши собі, що за думки були б у моїй голові через двадцять років, коли мені все-таки довелося б померти. А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, не має великої ваги, коли і як ти помреш.
Ця книжку я завантажив собі на кіндл років з десять тому, і відтоді вона смиренно чекала свого часу. Згодом я звісно ж забув, що це за книга, звідки я про неї дізнався і чому хотів прочитати, тому гортаючи список файлів на кіндлі, завжди оминав її. Можливо, ніколи би й не прочитав, якби не мимовільний поштовх від всесвіту у вигляді подруги, яка десь між іншим згадала про цю книгу, розказавши кілька цікавинок. Люблю, коли таке трапляється.
Події відбуваються на Кашубщині, починається все наприкінці XIX століття, ше задовго до народження головного героя книжки, спершу йдеться про його бабусю і діда, які буквально з перших сторінок книжки вриваються із ноги і починають катавасію; згодом поступово народжується мати головного героя, потім і сам герой, а градус сюрреалізму весь цей час зовсім не понижується. Закінчується усе вже опісля Другої світової війни.
Розповідь, довжиною у декілька поколінь, ведеться від імені такого собі Оскара Мацерата, хлопчика, який у трирічному віці вирішив, шо дорослий світ — це не для нього, тому свідомо перестав рости. Так він і прожив більшість життя в оболонці трирічної дитини, але з повноцінним розумом, і це завжди мало певні цікаві ефекти.
Дуже сподобались дух і стиль книжки — оці всі довгі речення, дивний реалізм, і неприкрашена атмосфера абсолютної зачуханості.
Оцінка — 4/5
Бабка моя носила не одну юбку, а целых четыре, одну поверх другой. Причем она не то чтобы носила одну верхнюю и три нижних юбки, нет, она носила четыре так называемых верхних, каждая юбка несла на себе следующую, сама же бабка носила юбки по определенной системе, согласно которой их последовательность изо дня в день менялась. То, что вчера помещалось на самом верху, сегодня занимало место непосредственно под этим верхом, вторая юбка оказывалась третьей, то, что вчера было третьей юбкой, сегодня прилегало непосредственно к телу, а юбка, вчера самая близкая к телу, сегодня выставляла на свет свой узор, вернее, отсутствие такового: все юбки моей бабушки Анны Бронски предпочитали один и тот же картофельный цвет, не иначе этот цвет был ей к лицу. Помимо такого отношения к цвету юбки моей бабушки отличал непомерный расход ткани. Они с размахом круглились, они топорщились, когда задувал ветер, сникали, когда ветер отступал, трепетали, когда он уносился прочь, и все четыре летели перед моей бабкой, когда ветер дул ей в спину. А усевшись, она группировала все четыре вокруг себя.
В остальном же сколько-нибудь заметных перемен не произошло. С гвоздя над пианино был удален сумрачный Бетховен, подарок Греффа, и на тот же самый гвоздь водружен для всеобщего обозрения Гитлер с не менее сумрачным взглядом. Мацерат, не испытывавший особой любви к серьезной музыке, явно намеревался подвергнуть глухого композитора окончательному изгнанию. Однако матушка, очень ценившая медлительные пассажи Бетховена, разучила два или три в еще более медленном темпе, чем положено, и время от времени выдавала их по капле и настояла на том, чтобы Бетховена перевесили на другое место, если не над кушеткой, то уж по крайней мере над буфетом. Возникло наиболее мрачное из всех возможных противостояний: Гитлер и гений висели теперь друг против друга, глядели друг на друга и видели друг друга насквозь, но никакой радости друг другу не доставляли.
Давным-давно жил на свете музыкант, которого звали Мейн и который умел дивно играть на трубе. Давным-давно жил на свете торговец игрушками, которого звали Маркус и который продавал лакированные жестяные барабаны, красные с белым. Давным-давно жил музыкант по имени Мейн, и у него были четыре кошки, из которых одну звали Бисмарк. Давным-давно жил барабанщик по имени Оскар, и он не мог обойтись без того человека, который продавал игрушки. Давным-давно жил музыкант по имени Мейн, и он насмерть забил кочергой четырех своих кошек. Давным-давно жил часовщик по имени Лаубшад, и он состоял в обществе защиты животных. Давным-давно жил барабанщик по имени Оскар, и они отняли у него торговца игрушками. Давным-давно жил торговец игрушками по имени Маркус, и он унес с собой все игрушки из этого мира. Давным-давно жил музыкант по имени Мейн, и если он не умер, то жив и по сей день и опять дивно играет на трубе.
Ше один твір, який я вже читав багато років тому. Тут навіть розповідати не знаю що — про цю книжку і так всі чули.
Не до кінця розумію, чому цей роман аж настільки культовий, але, так, мені він теж подобається, і навіть через багато років після першого прочитання він для мене не втратила свого шарму. До речі, український переклад прямо сатанинсько крутий — де би я ще, наприклад, зустрів таку високу концентрацію слова «каналія»?
Оцінка — 4/5
До готелю я приїхав дуже рано, отож сів на одну з отих шкіряних канап під годинником у вестибюлі й почав пасти очима дівчат. У багатьох школах уже були канікули, і у вестибюлі сиділи й стояли мільйони дівчат, чекаючи своїх кавалерів. Одні сиділи, закинувши ногу на ногу, інші — тримаючи ноги рівно, в одних ноги були екстракласу, в інших — ні на що й глянути, одні на вигляд порядні, інші — звичайнісіньке барахло, досить лише ближче придивитись. Загалом видовище було приємне, якщо ви розумієте, про що я. Але з другого боку, навіть гнітюче, бо щораз наводило на думку: а що ж у біса з усіма ними буде? Тобто коли вони позакінчують свої школи, коледжі і т. ін. Більшість із них, мабуть, повискакують заміж за яких-небудь бовдурів. За тих, у кого на язику тільки й балачок, що про те, скільки літрів бензину на стільки-то миль пожирає їхня дурняча машина.
— …А тепер послухай трохи мене… Може, зараз мені й не пощастить висловити свої думки так, як хотілося б, але через день-два я напишу тобі листа. Тоді ти все гарненько собі обміркуєш. Але все ж таки послухай, що я тобі скажу. — Він знову спробував зосередитись. Потім промовив: — Ця прірва, що в неї ти, як я вже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати.
Він підійшов до письмового столу в другому кінці кімнати й навстоячки написав щось на аркуші паперу. Потім вернувся з тим аркушем у руці й знову сів.
— Хоч як дивно, але ці слова сказав не поет. Їх написав психоаналітик на ім'я Вільгельм Штекель. Ось що він… Ти мене ще слухаєш?
— Звичайно, слухаю!
— Ось що він написав: «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій — що вона прагне покірно жити задля своєї справи».
Маленька повість, але гарна і страшна. Велика депресія (не знаю, чи Стейнбек пише ше про якісь часи), двоє звичайних мужиків, дружба, почуття провини, мрії, які так і не здійсняться, і всякі такі речі.
Щоправда, мене дуже нервував переклад, колись читав Стейнбека «Грона гніву», теж російською, то переклад був гарний. А в такому перекладі, як цей, бажання перечитати точно не виникне, спробую колись англійською.
Оцінка — 4/5
– Может, теперь ты наконец сообразишь самую малость. У тебя есть Джордж. Ты знаешь, что он вернется. Ну, а ежели предположить, что у тебя никого нету. Предположим, ты не можешь пойти в барак и сыграть в карты, потому что ты негр. Понравилось бы тебе? Предположим, пришлось бы сидеть здесь и читать книжки. Само собой, покуда не стемнеет, ты мог бы играть в подкову, но потом пришлось бы читать книжки. Только книжки не помогают. Человеку нужно, чтоб кто-то живой был рядом. — Голос Горбуна звучал жалобно. — Можно сойти с ума, ежели у тебя никого нету. Пускай хоть кто-нибудь, лишь бы был рядом. Я тебе говорю! — крикнул он. — Я тебе говорю: жить в одиночестве очень тяжко!
Ленни сидел подле ящика со щенками в углу конюшни, у сеновала. Сидел на сене и разглядывал мертвого щенка. Разглядывал долго, потом протянул огромную ручищу, погладил его от головы до хвостика и тихо спросил:
– Отчего ты издох? Ты ж не такой маленький, как мышь. И я не очень сильно тебя гладил. — Он приподнял голову щенка, поглядел на его мордочку и сказал: — Вот узнает Джордж, что ты сдох, и не позволит мне кормить кроликов.
Такі ось пиріжки. У 2020-му більшість книжок були чудові, ніякого лайна, але і жодного діаманту, якому можна було би поставити п'ять балів.
Цього, 2021-го року я поки що прочитав рівно 0 (нуль) книжок, одну почав ще в грудні, і читаю досі (якшо можна це так назвати), і в черзі вже маю вісім інших книг — побачимо, шо з цього вийде. Сподіваюсь прочитати хоча би 2 (дві).
Якшо хтось має шо порадити — внизу є форма для коментарів, пишіть, буду вдячний.
P.S. Сподіваюсь, читач з міста Кассель нарешті отримав те, на шо чекав :)
