Смітник

Стежки-алеї ділили садочок на чотири грядки. На трьох Маглуар вирощувала городину. На четвертій єпископ розводив квіти. В садочку збереглося лише кілька фруктових дерев. Одного разу Маглуар сказала з лукавою лагідністю в голосі:
– Ви ж, монсеньйоре, прагнете, щоб усе давало користь. А тут пропадає ціла грядка. Чи не краще вирощувати на ній салату, ніж букетики?
– Пані Маглуар, – відповів єпископ, – ви помиляєтесь. Від прекрасного не менше користі, ніж від корисного. – І помовчавши додав: – А може, навіть більше.

Якось у Діні сталася трагічна подія. Одного чоловіка засудили до страти за вбивство. Той бідолаха був ярмарковим штукарем і громадським писарем. Суд над ним схвилював і розтривожив усе місто. Напередодні страти тюремний капелан захворів. Бракувало священика, який би розрадив засудженого в його останні хвилини. Звернулися до кюре. Той відмовився, сказавши приблизно таке: «Це мене не стосується. Я не бажаю панькатися з тим паяцом. Я зараз хворий, і, зрештою, мені там не місце». Про цю розмову розповіли єпископові. Він сказав: «Пан кюре має слушність. Те місце належить не йому, а мені». Він тут-таки пішов до в’язниці, спустився в камеру до паяца, покликав його на ім’я, взяв за руку і заговорив до нього. Він пробув біля засудженого цілий день і всю ніч, забувши про їжу й сон, молячи Бога за душу приреченого і просячи приреченого помолитися за свою. Він розкрив перед ним найвищі й водночас найпростіші істини. Він був для нього батьком, братом, другом; він благословив його, розрадив і втішив. Той чоловік чекав смерті, охоплений розпачем. Смерть уявлялася йому чорною безоднею. Єпископ допоміг приреченому побачити там проблиски небесного сяйва. Наступного дня на очах у всього натовпу єпископ у своїй ліловій мантії з хрестом на шиї сів на воза, яким нещасного повезли на страту. Разом із ним він піднявся на ешафот. Засуджений, такий пригнічений ще вчора, сьогодні просто сяяв. Душа його заспокоїлась, і він чекав зустрічі з Богом. Єпископ обняв бідолаху, і в ту мить, коли ніж гільйотини от-от мав упасти, сказав: «Убієнного людиною воскрешає Бог. Зацькований братами знаходить Отця. Молися і з вірою входь у життя вічне. Господь чекає на тебе». Коли єпископ зійшов з ешафоту, в його погляді було щось таке, аж люди розступилися перед ним. Повернувшись до вбогої оселі, яку він з усмішкою називав «своїм палацом», священнослужитель сказав сестрі:
– Я щойно відправив високу месу.

Знедолені ніколи не оглядаються. Вони знають, що за ними йде тільки їхня недоля.

– …Але знайте, що для неба більша радість прийняти розкаяного грішника із залитим слізьми обличчям, ніж сотню праведників у білих одіяннях.

Ще одна сумна й давня, як світ, історія. Залишившись без опори й підтримки, ті бідолашні створіння розбрелися, певно, хто куди, і помалу їх поглинули похмурі сутінки, в яких зникають стільки неприкаяних людських доль. Усі забули про них, а через кілька років каторги забув їх і Жан Вальжан. У його серці, де раніше зяяла відкрита рана, залишився рубець. От і все. Одного тільки разу десь наприкінці четвертого року каторги дійшла до нього звістка про сестру. Хтось із односельців бачив її у Парижі. З нею був один найменший хлопчик. Що сталося з шістьма іншими? Вона й сама, певно, цього не знала. Щоранку вона йшла на роботу до друкарні, де працювала фальцювальницею і брошурувальницею. В одному будинку з друкарнею була школа, в яку вона водила свого семирічного сина. Але робота в друкарні починалась о шостій, а школа відчинялася тільки о сьомій, через те малому доводилося чекати цілу годину. В друкарню брати його не дозволяли, і взимку він лишався в темряві, на морозі; присівши навпочіпки просто на бруківці, він куняв і чекав, коли відчиняться двері школи. Коли йшов дощ, стара воротарка з жалю пускала хлопця до своєї комірчини, де стояли тільки дерев’яний тапчан, прядка та два дерев’яні стільці – і малий засинав у куточку, притулившись до кота, щоб зігрітися. Отаке розповіли Жанові Вальжану, і на якусь мить наче спалах блискавки освітив долю рідних йому людей; та дуже швидко все затяглося мороком, і відтоді він більше ніколи про них не чув.

Жан Вальжан розмовляв мало й зовсім не сміявся. Тільки щось надзвичайне могло раз або двічі на рік змусити його зареготати моторошним сатанинським сміхом каторжника. Вигляд у нього був завжди такий, ніби він пильно роздивляється щось жахливе.

З кожним роком його душа ставала все зашкарублішою. Зашкарубле серце – сухі очі. Коли Жан Вальжан вийшов із каторги на волю, минуло дев’ятнадцять років відтоді, як він пролив останню сльозу.

Іноді природа явно втручається в наші вчинки, мовби остерігаючи: «Спершу подумай, а тоді роби». Майже півгодини небо затуляла велика хмара, і саме тоді, коли Жан Вальжан підступив до ліжка, хмара ніби умисне роздерлась, і місячний промінь, ковзнувши крізь вікно, освітив обличчя єпископа. Він мирно спав. У Нижніх Альпах ночі холодні, і єпископ лежав у постелі майже одягнений, рукави коричневого підрясника закривали йому руки до зап’ястків. Голова лежала на подушці, одна рука звисала з ліжка. Обличчя немов променилося виразом задоволення, надії і блаженного спокою. Воно не всміхалося, воно сяяло. На чолі грав відблиск невидимого світла. Душі праведників уві сні споглядають таємниче небо. Відблиск того неба сяяв на обличчі єпископа. Водночас його лице світилося зсередини, бо це небо перебувало в ньому самому. То була його совість. Коли місячний промінь упав на обличчя сплячого і злився з отим внутрішнім світінням, навколо єпископа утворився мовби осяйний німб, пом’якшений, проте, майже прозорою сутінню. Місяць у небі, занурена в сон природа, сад, у якому ніщо не шелесне, тиша в будинку надавали особливої величі відпочинку цього мудреця з його шляхетною сивиною і довірливим обличчям – обличчям старого чоловіка, який спить сном дитини.

– Ісусе праведний! Та хіба ті ложки й виделки були потрібні мені або вашій сестрі? Нам то байдуже. Але чим їстимете тепер ви, ваша превелебносте?
Єпископ подивився на неї здивовано.
– Отакої! Хіба в нас немає олив’яних приборів?
Маглуар знизала плечима.
– Оливо має запах.
– То їстимемо залізними.
Служниця скривила промовисту гримасу.
– Залізо має присмак.
– Тоді дерев’яними, – сказав єпископ.

Фантіна покохала Толом’єса. Толом’єс був підстаркуватий тридцятирічний студент, багатий, з чотирма тисячами франків річної ренти. Молодість його уже згасала – він мав зморшки й досить помітну лисину, не дораховувався кількох зубів, – але це не заважало йому бути веселим і безтурботним. Утрачені зуби він замінив жартами, волосся – життєрадісністю, здоров’я – іронією. До всього, він ще й пописував вірші.

Деякі люди не можуть любити без того, щоб не почувати ненависті до когось іншого. Тенардьє палко любила своїх дочок і через те зненавиділа чужу.

Тим часом одна стара, до якої Фантіна ввечері ходила запалювати свічку, навчила її жити в убогості. І Фантіна довідалася, як узимку обходяться без дров, як із ковдри роблять собі спідницю, а зі спідниці – ковдру, як заощаджують свічку, вечеряючи при світлі, що падає з вікна протилежного дому. Важко навіть уявити собі, скільки всякої всячини вміють добути з одного су деякі знедолені, що постаріли, проживши життя убого й чесно. Це вміння зрештою перетворюється на справжній талант. Фантіна розвинула в собі цей високий талант і трохи підбадьорилася.

Та літо швидко минуло, і знову прийшла зима. Дні стали короткі, а за короткий день не багато зробиш. Взимку немає тепла, немає світла, немає полудня, ранок змикається з вечором, вікно сіре, крізь нього зовсім не проникає світло. Небо – наче розмита брудна пляма. День скидається на темний льох. Сонце схоже на жебрака. Жахлива пора року! Зима усе перетворює на камінь – і небесну вологу, і людське серце.

У кімнаті вже зовсім розвиднілось. Випадково сестра підвела очі й глянула на Мадлена.
– Боже! – вигукнула вона. – Що з вами сталось? У вас зовсім біле волосся!
– Біле волосся? – повторив він. Сестра Симпліція не мала люстерка. Вона понишпорила в якійсь коробці й дістала звідти дзеркальце, що його лікар притуляв до губів хворого, коли треба було з’ясувати, дихає той чи ні. Мадлен підніс те дзеркальце до очей, подивився на себе й кивнув:
– Справді!

Арешт пана Мадлена вразив і приголомшив жителів Монтрея-Приморського. На превеликий жаль, ми не можемо приховати, що після слів: «Це колишній каторжник», – усі відвернулися від нього. Менше ніж за дві години люди забули про добро, яке він зробив, і він став для них тільки «каторжником». Ось так розвіявся в Монтреї-Приморському привид, званий паном Мадленом. На все місто тільки троє або четверо людей зберегли добру пам’ять про нього – і серед них стара воротарка, яка прислуговувала йому.

Автор цієї книжки не належить до тих, хто захоплюється війною. Жахливо приваблива в одних своїх проявах, вона огидно потворна в інших. Чи не найбільший подив у цьому відношенні викликає те, як швидко грабують і роздягають убитих. Світанок після битви, що відбулася напередодні, завжди розгорається над голими трупами.

Коли існує дійсність, яка переважає найстрашніший кошмар, то ось вона: ти живеш, милуєшся сонцем, почуваєш себе дужим, веселим і здоровим, ти безтурботно смієшся і мчиш до слави, яка сяє попереду, ти відчуваєш, як дихають у грудях легені, як б’ється серце, як проносяться в голові думки, ти розмовляєш, міркуєш, сподіваєшся, любиш, ти маєш матір, дружину й дітей, ти бачиш світло – і зненацька, навіть не скрикнувши, ти летиш у провалля, падаєш, котишся, розчавлюєш під собою людей, а ті, хто за тобою, розчавлюють тебе, ти бачиш колоски, квіти, листя, гілля дерев і не можеш ухопитися ні за що, ти відчуваєш під собою людей, а на собі коней, ти безпорадно борсаєшся, твої кістки тріщать у темряві під копитами чийогось коня, а чийсь підбор видавлює тобі очі, ти люто гризеш підкови, задихаєшся, несамовито кричиш, корчишся, лежиш на самому споді купи людей та коней і думаєш: «А ще мить тому я був живий!»

З рівнини налітав холодний вітер. Ліс стояв темний, не шелестіло в ньому листя, дерева не огортав м’який присмерк, як то буває влітку. Погрозливо стриміли товсті сучки. Ріденькі потворні кущі шаруділи на галявинах. Високі трави ворушилися під вітром, наче вугрі. Пагінці ожини витягувалися, немов довгі руки з гострими пазурами. Кілька гнаних вітром сухих кущиків вересу, здавалося, втікали від якогось страхіття. Похмура пустка оточувала дитину з усіх боків. Не усвідомлюючи своїх відчуттів, Козетта тремтіла перед незглибимою чорнотою природи. Її мучив навіть не страх, а щось жахливіше. Лютий холод проникав у саме серце. Очі в дівчинки дивно заблищали, і їй раптом здалося, що завтра вночі вона не зможе утриматися, щоб знову не повернутись сюди.

Ніщо так не засмучує серце, як симетрія. Там, де симетрія – там нудьга, а нудьга – це суть скорботи.

Жан Вальжан мав ту особливість, що ніби носив із собою дві торбини: в одній були думки святого, в другій – таланти каторжника. Він заглядав у обидві – залежно від обставин.

Жан Вальжан здригнувся. Таким бідолахам, як він, усе здається ворожим. Вони бояться дня, бо вдень їх видно, і бояться ночі, бо ніч допомагає заскочити їх зненацька. Недавно його лякало те, що сад порожній, а тепер – те, що в ньому хтось є.

Фошлеван нахилився над Жаном Вальжаном і раптом відсахнувся, як тільки можна відсахнутись у могилі. Очі в Жана Вальжана були розплющені, й він дивився на нього. Бачити мерця страшно, але ще страшніше, коли покійник воскресає в тебе на очах. Фошлеван закам’янів – блідий, розгублений, не знаючи, мертвий перед ним чи живий, він мовчки дивився на Жана Вальжана, а той дивився на нього.

У 1831 році йому вже минуло дев’яносто, але він ходив випростаний, розмовляв гучним голосом, мав добрий зір, випивав, любив смачно поїсти, міцно спав і навіть хропів. Він зберіг усі свої тридцять два зуби. Окуляри він надівав, тільки коли читав. Як бачимо, пан Жільнорман не належав до тієї хирлявої породи вісімдесятирічних, котрі, як Вольтер, помирають протягом усього життя. То не було довголіття тріснутого горщика – цей старий веселун завжди почував себе пречудово. Він був недбалий у манерах, моторний, легко дратувався. Він здіймав бучу з усякого приводу, а часто й без приводу. Коли йому суперечили, він підносив свого ціпка і лупцював людей, як це робили у «великому сторіччі».

Годувався він надголодь і частіше пив молоко, ніж вино.

У нього лишилося стільки нерозтраченого гніву, що він, не знаючи, куди дівати його, ще три місяці казав дочці «ви».

Скептик, який горнеться до віруючого, – це те саме, що закон взаємодоповнення кольорів. Те, чого ми позбавлені, приваблює нас. Ніхто так не любить світла, як сліпий. Карлиця закохується у велетня-барабанщика. У жаби очі завжди звернуті до неба. Чому? Щоб бачити, як літають птахи. Грантер, у якому плазував сумнів, любив дивитись на Анжольраса, в якому ширяла віра.

Бідність у роки юності знаменна тим, що вона навертає волю до боротьби, а душу – до високих устремлінь. Бідність оголює матеріальний підспідок життя в усій його непривабливості, і тоді виникає непереборний потяг до життя ідеального; багатий юнак має безліч розваг, блискучих і водночас грубих: кінські перегони, полювання, карти, розкішні обіди і таке інше. Подібні розваги задовольняють ниці потреби душі на шкоду її шляхетним пориванням. А бідному юнакові доводиться тяжкою працею заробляти собі на прожиток, і коли він погамує голод, йому не лишається більш нічого, як мріяти. Він ходить на безкоштовні вистави, які дає Бог; він споглядає небо й світила, милується квітами та дітьми. Він мріє і почуває себе великим; але мрії несуть його далі, і в ньому пробуджується співчуття. Він забуває про себе і жаліє ближнього. Почуваючи себе володарем незліченних духовних скарбів, він жаліє тих, хто володіє незліченними матеріальними статками. До того ж юний і в убогості не вбогий. Перший-ліпший молодий хлопець, хай який він бідний, своїм здоров’ям, силою, жвавістю, своєю гарячою кров’ю, яка стугонить у жилах, своїми рум’яними щоками, рожевими устами, білими зубами і свіжим диханням завжди викличе заздрість у старого, навіть коли той імператор! Отож убогий юнак живе, продираючись крізь терня і ступаючи по багнюці, зате головою він торкається осяйного неба. І дякує Богові за те, що той нагородив його двома скарбами, яких не мають люди багаті: працею, що робить його вільним, і думкою, завдяки якій він піднісся духом.

Він не міг зрозуміти, чому люди ненавидять одне одного через такі дурниці, як хартія, демократія, монархія, республіка і таке інше, коли на цьому світі існує стільки всяких мохів, трав і кущів, якими можна милуватися, і стільки книг, що їх можна гортати.

У нього була дружина й двоє дітей, але він не знав, що з ними сталося. Він загубив їх, як гублять носовичок.

На одному з ліжок сиділа, звісивши ноги, довготелеса бліда дівчина, що застигла, мов нежива, і, здавалось, нічого не чула, нічого не бачила. Певне, то була молодша сестра тієї, яка заходила до Маріуса. На вигляд вона мала років одинадцять-дванадцять. Тільки добре придивившись, можна було помітити, що їй усі п’ятнадцять. Вона належала до тієї хирлявої породи, яка довго затримується в розвитку, а тоді раптово виганяється в зріст і дозріває. Це на ґрунті бідності виростають такі людські бадилинки, що не мають ні дитинства, ні юності. У п’ятнадцять років вони видаються дванадцятирічними, в шістнадцять – двадцятирічними. Сьогодні вони малі дівчатка, а завтра – дорослі жінки. Вони наче перестрибують окремі періоди життя, щоб закінчити його якомога скоріше.

Якщо двоє сходяться в безлюдному місці, то не для того, щоб читати «Отченаш»

…нема нічого більш небезпечного, як урвати працю. Неробство стає звичкою, яку значно легше набути, ніж потім спекатися її.

Книгар Руайоль помер. Мабеф не знався більше ні з ким, крім своїх книжок, свого саду й свого індиго: у цих трьох формах являлися йому щастя, втіха й надія.

Стара озвалася знову:
– Пане Мабеф!
– Чого, матусю Плутарх? – нарешті подав голос старий. «Матусю Плутарх! – подумав Гаврош. – Чудасія, а не ім’я!» Тітка Плутарх заговорила знову, і старому довелося відповідати їй.
– Хазяїн незадоволений!
– Чому?
– Ви заборгували йому за дев’ять місяців.
– Через три місяці я заборгую йому за дванадцять.
– Він каже, що виставить вас на вулицю.
– Я піду.
– Зеленярка вимагає, щоб їй заплатили. І в нас не лишилося жодного оберемка дров. Чим ми топитимемо взимку?
– Грітимемося на сонці.
– Різник не хоче більше відпускати м’ясо в борг.
– От і чудово. М’ясо погано впливає мені на шлунок.
– Що ж подавати на обід?
– Хліб.
– Пекар вимагає оплатити рахунок. Він каже, що без грошей хліба не дасть.
– Ну й нехай.
– Що ж ви будете їсти?
– У нас є яблука.
– Але ж ми не зможемо жити отак, без грошей.
– Грошей у мене нема.
Стара пішла, і старий залишився сам. Він поринув у роздуми.

Скажімо, перед тобою замок. Городянин у таких випадках має ключа, виготовленого слюсарем. Тобі ж, якщо ти захочеш пройти крізь ті двері, доведеться створювати жахливий шедевр. Ти візьмеш монету в два су й розріжеш її по ободу на дві половинки. Якими інструментами? Ти сам їх винайдеш. Це твоя справа. Потім вишкребеш середину обох половинок, обережно, щоб не пошкодити зовнішнє карбування, наріжеш на них різьбу так, щоб вони згвинчувались і утворювали футлярчик. Для наглядачів, які постійно за тобою стежитимуть, це буде звичайна монета в два су; для тебе це буде коробочка, в яку ти покладеш сталеву пружинку з годинника. На пружинці ти наріжеш зубчики, і це буде пилочка. Такою пилочкою завдовжки зі шпильку, сховану в монеті, тобі доведеться перепиляти засув, дужку висячого замка, віконні ґрати і залізне кільце на своїй нозі. Здійснивши стільки неймовірних подвигів, що ти дістанеш у нагороду, коли розкриють твій винахід? Карцер…

– Туссен, ви не забуваєте зачиняти віконниці на залізні прогоничі? – спитала Козетта.
– О, будьте спокійні, панно!
– Тут таке безлюддя… – докинула Козетта.
– Що правда, то правда, – погодилася Туссен. – Тут тебе заріжуть – й ойкнути не встигнеш. А наш хазяїн ще й удома не ночує. Та не бійтеся, панно, я зачиняю вікна, як ото в кріпості. Подумати лишень, самі жінки! Ви тільки уявіть собі: заходять уночі до вас чоловіки й кажуть: «Ану, тихо!» – і починають різати нам горло. Не так страшно померти, – всі ми колись помремо, – але як, мабуть, гидко, коли вони до тебе торкаються! Та й ножі в них, либонь, тупі. О, Господи!

Менший із малюків притиснувся до брата й прошепотів:
– Тут темно.
Ці слова розсердили Гавроша. Дітлахи здавалися такими приголомшеними, що він визнав за потрібне дати їм добрячої нагінки.
– Ви чого мені тут вередуєте? – крикнув він. – Не подобається? Може, вам треба королівський палац? Ну хіба не тварюки ви після цього? Теж мені дітки із золотої клітки!
Коли ти наляканий, то непогано, щоб на тебе накричали. Грубість заспокоює. Двоє малих підступили ближче до Гавроша.

– Я вам уже не потрібен, панове мужики?

Тепер у нього не лишилося нічого від праці всього його життя. Він став проїдати гроші за продані букіністові примірники. Побачивши, що й це вбоге джерело вичерпується, Мабеф занедбав свій садочок і лишив його необробленим. Ще раніше старий відмовився від двох яєць та шматка м’яса. Тепер він годувався картоплею. Він спродав останні меблі, потім усе, без чого міг обійтися, з одягу та постільної білизни, потім гербарії та естампи. Але в нього ще лишалися книги, серед яких були дуже рідкісні й цінні: «Історичні біблійні чотиривірші» видання 1560 року, «Покажчик біблійних виразів» П’єра де Бесс, «Перлини Маргарити» Жана де Лае з посвятою королеві Наваррській і нарешті примірник Діогена Лаерція, надрукований у Ліоні 1644 року.
Пан Мабеф ніколи не розводив у своїй кімнаті вогню і вкладався спати завидна, щоб не палити свічки. Але старий ще не втратив своєї дитячої безтурботності. Його очі оживали, коли він дивився на книги, і він навіть усміхався, милуючись своїм унікальним примірником Діогена Лаерція. З усієї його обстанови, крім найнеобхіднішого, тільки й уціліла книжкова шафа зі скляними дверцятами.
Одного дня тітка Плутарх сказала йому:
– Мені немає за що купити обід.
Обідом вона називала хлібину й чотири або п’ять картоплин.
– А в борг? – запитав Мабеф.
– Ви самі знаєте, що в борг мені не дають.
Старий відчинив шафу й довго роздивлявся книги, наче батько, змушений віддати на смерть котрогось зі своїх дітей; нарешті узяв одну під пахву й вийшов. Через дві години він повернувся без книжки, поклав на стіл тридцять су і сказав:
– Ось вам на обід.
У той день тітка Плутарх помітила, що погідне обличчя старого заволоклося тінню, яка вже з нього й не сходила. Бо завтра, і післязавтра, і щодня все треба було починати спочатку. Старий Мабеф виходив із дому з книжкою, а повертався зі срібною монетою. Коли букіністи побачили, що він змушений продавати, вони стали брати в нього за двадцять су те, що він придбав за двадцять франків. І часто в того ж таки книгаря. Том за томом уся бібліотека перейшла до них. Іноді старий казав: «Зрештою, мені вже вісімдесят років», – наче сподівався померти раніше, ніж закінчаться його книжки.
Його смуток дедалі зростав. Щовечора перед сном він узяв собі за звичку прочитувати по кілька сторінок із Діогена Лаерція. У нього не було тепер іншої радості. Так збігло кілька тижнів. Несподівано матуся Плутарх захворіла. Одного дня лікар виписав дуже дорогі ліки. Крім того, хвороба посилювалася, треба було наймати доглядальницю. Старий Мабеф відчинив шафу. Вона була порожня. Там не лишилося жодної книжки, крім Діогена Лаерція. Мабеф сунув унікальний том під пахву й вийшов. Це було 4 червня 1832 року. Він попрямував до застави Сен-Жак, де тепер торгував книжками спадкоємець Руайоля, й повернувся із сотнею франків. Старий поклав стовпчик п’ятифранкових монет на нічний столик служниці й пішов до своєї кімнати, не мовивши й слова.

Протягом двох останніх років Париж бачив не одне повстання. Це місто ставиться до таких подій з дивовижним спокоєм. Париж має надто багато справ, щоб зважати на таку дрібницю, як заколот. На якомусь перехресті, в якомусь провулку або тупику стріляють, захоплюють, віддають і знову беруть барикади. Ллється кров, картеч зрешечує фасади будинків, кулі вбивають людей просто в ліжках, трупи встеляють бруківку. А зовсім неподалік чутно стукіт більярдних куль у якій-небудь кав’ярні. Театри відкриті, там розігрують водевілі; цікаві сміються й теревенять за два кроки від вулиць, на яких торжествує війна. Котяться фіакри, перехожі йдуть до ресторанів обідати, часто в ті самі квартали, де б’ються. 1831 року стрілянину припинили, щоб пропустити весільний поїзд. Нема нічого дивовижнішого, ніж це, але така властивість паризьких бунтів. У жодній іншій столиці чогось подібного не зустрінеш. Для цього необхідні дві умови: велич Парижа і його безтурботність. Треба бути містом Вольтера й Наполеона.

Важко втрачати, може, останній у житті пиріжок.

– Підемо? – запитав Боссюе.
– Надворі дощ, – сказав Жолі. – Я присягався піти у вогонь, але не у воду. Я не хочу застудитися.

…із заґратованих нижніх вікон шинку було висмикнуто двадцять залізних прутів і за кілька хвилин розібрано десять туаз бруківки. Гаврош та Баорель зупинили й перекинули биндюги такого собі Ансо, торговця вапном; із биндюгів зняли три повні бочки, поставили їх посеред вулиці й обклали камінням із розвернутої бруківки. Анжольрас відкрив льох, і всі порожні діжки вдови Гюшлу пішли на те, щоб прикрити з флангів бочки з вапном. Фейї привалив діжки та биндюги двома купами щебеню, знайденого невідомо де. Принесли товсті бруси, що підпирали один із будинків, і повкладали їх на діжки. Коли Боссюе й Курфейрак обернулися, половина вулиці вже була перегороджена валом, вищим за людський зріст. Ніщо не зрівняється з рукою народу, коли вона будує одне, руйнуючи інше.

Він підійшов до столу, на якому лежали Мабеф і Гаврош. Під чорною накривкою проступали обриси двох закляклих тіл, великого і маленького, два обличчя невиразно вгадувалися під холодними складками савана. Донизу звішувалась рука. То була рука Мабефа. Анжольрас нахилився й поцілував його благородну руку з тією самою шанобливістю, з якою вчора поцілував старого в чоло. Ці два поцілунки були єдиними в житті Анжольраса.

Ні гуркіт, ні шум не пробуджує п’яного – його пробуджує тиша. На цю дивну особливість не раз звертали увагу. Все обвалювалося навколо Грантера, а він тільки глибше поринав у сон – страхітлива гуркотнеча заколисувала його. Але раптова тиша, що запанувала навкруг Анжольраса, стала поштовхом, який розбудив Грантера від важкого сну. Так само прокидаються поснулі пасажири карети, коли раптово зупиняються коні, які мчали галопом. Грантер рвучко випростався, потягнувся, протер очі, позіхнув, розглянувся й усе зрозумів.

Нарешті 7 вересня, рівно через три місяці після тієї жахливої ночі, коли Маріуса принесли в дім Жільнормана, лікар оголосив, що більше не боїться за його життя. Почалося одужання. Одначе зламана ключиця досі не зрослась, і Маріус мусив ще два місяці пролежати напівсидячи на кушетці. А втім, тривала хвороба й повільне одужування врятували Маріуса від переслідувань влади. У Франції будь-який гнів, навіть громадський, не триває довше, ніж півроку.

Зрештою, так звана невдячність дітей не завжди заслуговує суворого осуду. Це невдячність самої природи. Природа ділить живі істоти на тих, хто приходить, і тих, хто відходить. Молодість поспішає до радості, до світла й кохання. Старість іде до могили. Вони не гублять одне одного з виду, але їхні обійми вже розімкнулися. Молоді переймаються байдужістю життя, старі – байдужістю смерті.

Він спить. Хоч доля тяжко мучила його,
Він жив, аж поки втратив янгола свого.
Тоді з’явилась смерть. Так само у свій час
Приходить ніч, коли вже день погас.