Смітник

Протокол разбора несчастного случая на в. Уилпата 12.08.2011 г.,
в результате которого погибли Балко Ярослав и Балота Марьян

г. Львов
07.09.2011 г.

Комиссия в составе:

Федирко С. М. - председатель комиссии, инструктор альпинизма (3 кат.)
Бабенчук Т. М. - инструктор альпинизма (3 кат.)
Капица Е. М. - инструктор альпинизма (2 кат.)
Бабенчук И. А. - инструктор альпинизма (3 кат.)

в присутствии участников восхождения Селецкого А. Ю., Жилина Е. В., Шевякова Н. И., Борачка Н. И., Кравчука Б. З., Кунинца И. М., Петрив В. Н., Ведилина А. Д ., Миргородского Н. Н., Гловьяка Р. Я., Бойко В. Ю., Борис П. В.,

пользуясь письменными свидетельствами Селецкого А. Ю., Жилина Е. В., Шевякова Н. И., Борачка Н. И., Бронича Ю. В., Кравчука Б. З., Кунинца И. М., Миргородского Н. Н, Ведилина А. Д., Борис П. В., Петрив В. Н., и устными Гловьяка Р. Я., Бойко В. Ю.,

рассмотрела обстоятельства несчастного случая на в. Уилпата 12.08.2011 г. в результате которого погибли участники спортивного сбора Горного клуба "Экстрем" Балко Ярослав и Балота Марьян, и установила обстоятельства несчастного случая:

11.08.2011 г. на в. Уилпата, согласно намеченному плану, начали совершать восхождения 2 отделения.

По маршруту 2-Б (по Ю-З гребню, м-т Деши)

1. Бронич Ю. В. - инструктор, КМС
2. Балко Я. И.
3. Балота М. М.
4. Борис П. В.
5. Шевяков М. И.
6. Петрив В. Н.
7. Кравчук Б. З.
8. Кунинец И. М.
9. Селецкий А. Ю.
10. Безбородов В. Н.

На момент восхождения все участники отделения выполнили 3 с.р. по альпинизму, а Петрив В. Н. - 2 с.р по альпинизму. Для всех участников отделения Бронича, кроме Петрив В., это было четвертое восхождение в АУСБ "Цей".

По маршруту 3-Б (по Юж. кулуару, м-т Егорина) совершали восхождение разрядники:

1. Ведилин А. Д. - руководитель
2. Бойко В. Ю.
3. Миргородский Н. Н.
4. Борачок Н. И.

На ночевках в хижине под перевалом Хицан на отдыхе находились:

1. Когутяк Г. М.
2. Вербицкий Ю. Т.
3. Гловьяк Р. Я.
4. Жилина Е. В.

11.08.2011 г. отделение Бронича и спортивная группа Ведилина вышли в 2.20 с ночевки на Николаевский хижине и в 6.00 были под началом маршрута 2-Б. Спортивная группа Ведилина начало подъем по 3-Б, а отделение Бронича по 2-Б на в. Уилпата. В 13.20 отделение Бронича поднялось на перемычку между в. Уилпата и п. ЦДСА где встретилось с группой Ведилина.

Перекусив и оставив бивачные вещи начали подъем на в. Уилпата. На середине подъема решили спуститься на перемычку, где устроили бивак и переночевали.

12.08.2011 г. Утром позавтракав в 9.00 отправились на вершину Уилпата. Группа Ведилина А. двигалось вместе с отделением Бронича Ю. Около 10.30 все отделения поднялись на вершину. Погода была замечательной, все фотографировались и в 11.20 начали спуск на перемычку. На перемычке перекусили и в 13.30 начали спуск по 2-Б.

Связи на спуске двигались следующим образом.

1. Борис
2. Петрив
3. Бронич

1. Балко
2. Балота

1. Кунинец
2. Кравчук

1. Шевяков
2. Селецкий
3. Безбородов

1. Миргородский
2. Бойко

1. Ведилин
2. Борачок


1. Срыв.

Ширина склона позволяла двигаться нескольким связям параллельно. Сначала склон был пологий, и все двигались спиной к склону. Все двигались в кошках с укороченной веревкой. Затем по мере нарастания крутизны, по команде инструктора Бронича, все перешли на движение в три такта лицом к склону с одновременной страховкой. Связке Балко-Балота инструктор сделал отдельное замечание перейти на движение в три такта и еще раз напомнил, каким образом это делать, поскольку на первую команду они не среагировали. Все связи начали двигаться лицом к склону в три такта. Шевяков, Безбородов, Борис, двигаясь в разных связях, несколько раз проскальзывали по склону и самостоятельно зарубались ледорубом. Через некоторое время инструктор Бронич Ю. и Кравчук Б. увидели, что Балко Я. снова развернулся спиной к склону. В этот момент Балко Я. (находился выше Балоты М.) поскользнулся, упал на снег и начал съезжать вниз по склону. Никаких команд ("срыв" и т.д.) не подавал. Скорость движения была небольшой. На склоне снег был мягкий, ледоруб забивался полностью. Льда не было. Попыток самозадержаться Балко Я. не совершал, съезжая на левом боку и держа ледоруб на вытянутой правой руке, что не является попыткой самозадержания. Участники восхождения стали кричать "срыв", "зарубайся". Услышав крики и увидев срыв напарника, Балота М. забил клюв ледоруба в снег и "лег" на него. Балко Я., проехав 15-20 м, наехал на Балоту М., и сбил его. Балота М. сделал несколько переворотов и дальше двигался по снегу на животе. Далее они начали ехать по склону вдвоем близко друг от друга. Скорость движения была небольшая. Попыток самозадержаться они не совершали. Через несколько метров скольжения связи по склону приостановилось (полной остановки не было). Попыток самозадержаться оба не делали и дальше продолжали ехать. Все участники восхождения продолжали кричать "зарубайтесь". Связка начала съезжать с возрастающей скоростью, оба ехали сидя, Балота М. впереди, а Балко Я. за ним. Перед скальным островом Балота М. пробовал зарубаться, но не удачно, зацепил скальный остров и поехал в кулуар. Балко Я. налетел на скальный остров, где его ударило о скалы и выбросило в этот же кулуар. Далее они пропали из поля зрения участников восхождения. На часах было 14.20.

Через несколько минут, подойдя к началу кулуара, Петрив В. увидела фигуру человека в конце кулуара, которая двигалась. Петрив В. стала звать Ярослава и Марьяна. В ответ она услышала, что человек что-то кричал в ответ. Различить, кто это был и что кричал, было невозможно из-за большого расстояния.


2. Спасательные работы.

Сразу было организовано спасательную команду: две связки разрядников Миргородский-Бойко и Ведилин-Борачок, взяв аптечку, рации, дополнительное снаряжение начали, примерно через 15 мин. после срыва, спуск по скалам правее кулуара к пострадавшим.
В это время инструктор Бронич связался по рации с группой, которая находилась на хижине под перевалом Хицан и сообщил о срыве связки, и продолжил спуск по пути подъема с отделением. Гловьяк и Вербицкий, которые были в это время на хижине, взяли акью и в 14.45 отправились через перевал под начало маршрута 2-Б на Уилпата.
Когутяк и Жилина отправились ниже Цейських ночевок (Зеленых) в конец ледника, где по рации сообщили в лагерь о несчастном случае, и остались там для ретрансляции между лагерем и группами на Уилпате. Возле хижин связи с лагерем не было. О состоянии Балоты и Балка в это время еще не было известно, но догадки были плохие. Спасательная команда спустилась примерно на 2 веревки. Ведилин увидел Балоту М. стоявшего на полке. На крики Ведилина Балота М. не отвечал, но смотрел в его сторону. В это время Балка Я. не было видно. Спустившись еще на 2,5-3 веревки по скальному гребню, Ведилин увидел Балка Я., который находился в 10 метрах ниже в кулуаре запутанный в веревке и присыпанный камнями.
Балоты М. на полке рядом с Балко Я., на которой его видели раньше, не было. Когда спасательная команда собралась вместе на станции, то сделали дюльфер и Миргородский М. спустился к Балко Я. около 16.10. Установил, что Балко Я. мертв и сразу сообщил другим по рации. Рюкзак Балка Я. был разорван, вещи разбросаны по склону.
На полочке, на месте где прежде стоял Балота М., они увидели рюкзак Балоты М., снятые с ботинок кошки, отвязанный ледоруб, и конец веревки с узлом восьмерка. Очевидно, Балота М. снял рюкзак, кошки, ледоруб и отстегнул веревку самостоятельно. Посмотрев вниз, Ведилин увидел в метрах 150 ниже в бергшрунде Балоту М. Как Балота М. упал ниже никто не видел. Борачок Н. закрепил тело Балка Я. Затем они начали дюльферять вниз по кулуару, оставляя закрепленные перила для дальнейших спасательных работ.

В это время Вербицкий и Гловьяк подходили под бергшрунд где лежал Балота М. и около 17.00 подошли к нему.
Бронич около 17.00 с отделением спустился под скалы ниже бергшрунда (2 веревки от начала маршрута) где нашли удобное и безопасное место для бивака. В это время Вербицкий, который подошел с Гловяком к Балоте М. сообщил Броничу, что Балота М. мертв.

Тогда Бронич, Борис, Безбородов и Кравчук траверсом подошли к бергшрунду, где находилось тело Балоты М. Вербицкий, Гловьяк и Борачок положили тело Балоты М. в акью и спустили ниже на 40 м на безопасное место под защитой скал и закрепили, ибо в бергшрунд с кулуара постоянно летели камни. Приближалась темнота. Затем они все вместе вернулись на бивак к отделению.

В 16.30 из лагеря вышли на помощь спасатели:
Афанасьев Игорь - МС, начальник ПСП МЧС, г. Владикавказ
Макаров Владимир - КМС, начспас АУСБ "Цей", г. Воронеж
Епанешников Владимир - КМС, г. Ставрополь


3. 13.08.2011 г. Транспортные работы.

Утром на первой связи получили информацию, что из Владикавказа в 6.00 выехали 12 спасателей МЧС.

Группа лагерных спасателей (Афанасьев, Макаров, Епанешников) переночевав в хижине под перевалом Хицан, в 5.00 вышла через перевал Хицан и в 7.00 подошла под начало маршрута 2-Б.

Афанасьев, Епанешников, Вербицкий, Ведилин со второй акьей начали подъем к телу Балка Я. для его спуска.

Бронич, Гловьяк, Миргородский и Борачок пошли траверсом к телу Балоты М. и начали спускать на плато.

Остальные участники сбора спустились на плато, где находился Макаров В.

Примерно в 10.00 два тела и все участники спасательных работ были на плато.

До 16.00 тела погибших силами 17 человек были транспортированы на перевал Хицан. На перевале их ждали 9 из 11-ти спасателей МЧС (начальник Егорин С.). Два спасатели оставались в хижине. Тела спустили на ледник ниже хижин. На ночевках у хижины все заночевали.

14.08.2011 г. в 16.00 тела погибших были доставлены в лагерь "Цей" откуда перевезены во Владикавказ.


Выводы:

1. Несчастный случай произошел по вине погибших, поскольку

- участник восхождения Балко Я. нарушил приказ инструктора двигаться в три такта, перейдя в момент срыва на движение спиной к склону на пятках, что привело к его срыву.
- крутизна склона и состояние снега в точке срыва позволяла самозадержаться с помощью ледоруба.
- связка, скользя по склону, несмотря на команды окружающих, долгое время не делала действенных попыток самозадержаться.

2. Инструктору Броничу Ю. В. объявить выговор и запретить руководить альпинистскими мероприятиями сроком один год.

3. Отделению Бронича Ю. В. восхождение на Уилпата по маршруту 2-Б не засчитывать.

4. В дальнейшем на альпинистских сборах клуба в больших горах увеличить цикл занятий на снегу, льду и скалам перед первым восхождением.


Федирко С. М. - председатель комиссии, инструктор альпинизма (3 кат.) __________________

Бабенчук Т. М. - инструктор альпинизма (3 кат.) __________________

Капица Е. М. - инструктор альпинизма (2 кат.) __________________

Бабенчук И. А. - инструктор альпинизма (3 кат.) __________________

— Тому що є дороги, на які не варто ставати. Раніше на картах їх позначали написом «Тут живуть дракони». Тепер вже не позначають. Але це не означає, що драконів там немає.

Колен майже завжди був у доброму гуморі, решту часу він спав.

— А ви, Ніколя, навіть не казали мені, що у вас є небога.
— Пане, моя сестра зійшла на манівці, — відказав Ніколя. — Вона студіювала філософію. А це така річ, що нею не люблять похвалятись у родинах, які пишаються своїми традиціями.

— А ти можеш хоч трохи розповісти про спосіб, що допоміг тобі познайомитись із нею? — не вгавав Колен.
— Гаразд, — погодився Шик. — Я спитав у неї, чи вона любить Жана Соля Партра, і вона відповіла, що збирає всі його твори. Тоді я й собі сказав: «Я теж». І кожного разу, коли я їй що казав, вона відповідала: «Я теж». І навпаки… Зрештою задля самого провадження екзистенціалістського досліду я сказав їй: «Я кохаю вас», а вона тільки ойкнула.
— Дослід не вдався, — зазначив Колен.
— Авжеж, — погодився Шик. — Але все-таки вона зразу не пішла. Тоді я й кажу: «Я йду сюди», а вона на те: «А я ні». — І додала: — «Мені сюди».
— Дивовижно, — чудувався Колен.
— Тоді я й кажу: «Мені теж», — провадив далі Шик. — І був з нею всюди, куди вона ходила.

На світ вона дивилася широкими синіми очима, а за її просторові межі правила пружна золотава шкіра.

Відповіді Колен не почув, бо довготелесий чолов’яга, що вже хвилин п’ять провадив демонстрацію швидкості, саме проскочив у нього між ногами, зігнувшись так, що носом мало не скородив кригу, і створений чолов’ягою повітряний вихор підняв Колена на кілька метрів. Колен ухопився за край галереї другого поверху, підтягнувся і зразу ж упав біля Шика й Аліси, незграбно навалившись на неї.
— Слід заборонити кататися так швидко, — промовив Колен і враз перехрестився, бо ковзаняр, уже на протилежному краї доріжки, наскочив на ресторанову стіну й прилип до неї: немов медуза з пап’є-маше, розчавлена жорстокою дитиною. Прибиральники знов узялися до роботи, а один з них поставив на місці нещасного випадку крижаного хреста. Поки хрест танув, служник прокручував платівки лише з духовною музикою. Потім усе повернулося в узвичаєні рамки. Шик, Аліса й Колен і далі кружляли по майданчику.

«На кіосках квітникарів ніколи не буває залізних штаб. Ніхто не збирається красти квіти».

— Отже, що ви готуєте на вечерю?
— Я й далі дотримуюсь традицій Гуффе і приготую сьогодні тропічного ковбасона в мускатному портвейні.
— І як воно робиться? — запитав Колен.
— Ось так: «Візьміть ковбасона та оббілуйте, і нехай він кричить донесхочу. Шкуру збережіть. Нашпигуйте ковбасона шматочками омарових ніжок, нашвидку засмажених у розтопленому маслі. Викладіть усе на кригу в невеличкому чавуні. Поставте на вогонь, а тим часом наріжте кружальцями солодке теляче м’ясо, зварене на повільному вогні. Коли ковбасон зашкварчить, притьмом заберіть його з плити й залийте хорошим портвейном. Помішайте страву платиновим шпателем. Змастіть формочку і заберіть її, щоб вона не іржавіла. Перед тим як накривати на стіл, приготуйте підливу з пакетика оксиду літія і склянки свіжого молока. Оздобте страву кружальцями солодкого м’яса, подавайте на стіл і чимдуж утікайте».

— А що, як розрізати торт? — запропонував Шик. Колен схопив срібного ножа і став вимальовувати спіраль на гладенькій тортовій білості. Раптом він зупинився і здивовано поглянув на свій витвір.
— Зараз я спробую одну річ, — сказав Колен. Він узяв листок падуба з букета на столі, другою рукою схопив торт. Миттю крутнувши його на кінчику пальця, вставив у спіраль гострий листочок падуба.
— А тепер слухай!
Шик слухав. То була «Хлоя» в аранжуванні Дюка Еллінгтона. Шик подивився на Колена: той побілів мов крейда. Шик забрав ножа з Коленових рук і рішуче вгородив його в торт. Торт розпався на дві половини, а всередині лежали нова Партрова стаття для Шика і записка про побачення з Хлоєю для Колена.

Колен торсав краї рукавичок і готував свою першу фразу. Фраза змінювалась дедалі швидше, бо час побачення наближався. Він не знав, як йому повестися з Хлоєю. Може, запросити її до чайного салону, але ж тамтешня атмосфера здебільшого вкрай гнітюча, ненажерливі сорокарічні дами наминають по сім тістечок з кремом і відставляють мізинця, Коленові те не до вподоби. Ненажерливість він прощав лише чоловікам, саме в них вона набуває свого сенсу, водночас не позбавляючи їх природної гідності. І не в кіно, на це вона не погодиться. Не на депутатодром, цього вона не любить. Не на телячі перегони, вона злякається. Не в шпиталь Людовіка Святого, туди не пустять. І не в Луврський музей, там за ассірійськими херувимами причаїлися сатири. І не на вокзал Сен-Лазар, там самі багажні візки і жодного потяга.

Брати Демаре зодягалися на весілля. Їх дуже часто запрошували як весільних педерастів, бо вони мали пристойний вигляд. Це були близнята. Старший звався Коріоланом. Волосся в нього — чорне і кучеряве, шкіра — біла й гладенька, на обличчі невинність, ніс прямий, очі сині, прикриті довгими жовтуватими віями. Молодший, що його названо Пегасом, був дуже схожий на брата, тільки вії мав майже зелені — здебільшого цієї ознаки вистачало, аби розрізнити їх. На шлях педерастії вони стали з необхідності й за покликанням, та оскільки їм щедро платили за ролі весільних педерастів, вони занедбали майже всяку роботу і, на лихо, це згубне неробство інколи доводило їх до нечестя. Внаслідок саме цього Коріолан напередодні розважився з дівчиною. Пегас несамовито дорікав йому, водночас натираючи собі перед великим тристулковим дзеркалом крижі мигдалевим молочком для зваблювання чоловіків.

Єпископець пішов; Колен і Хлоя, стоячи в різниці, тисли руки всім, хто вітав їх, і вислуховували лайки, що начебто заповідали їм щастя. Дехто давав їм поради щодо шлюбної ночі, вуличний торгівець пропонував фотографії, що мали напутити їх. Молодята вже дуже натомилися. Невмовчно награвала музика, в церкві всі танцювали, гостям подавали свячене морозиво й обожнювальні напої, а ще бутерброди з шинкою, які дуже тхнули жінкою. Свяченик переодягся у свою повсякденну рясу з великою діркою на гузні, проте сподівався, що купить собі новісіньку зі своєї частки прибутку, одержаного з п’яти тисяч фальшонів. Окрім того, він, як і завжди, обшахрує оркестр і не видасть платні диригентові, бо той згинув раніше, ніж став диригувати. Пиякон і Псаромник роздягали півчиків, щоб скласти їхній одяг, причому Псаромник надто вже опікувався дівчатами.

— Ця сірість пригнічує мене, — поскаржилася Хлоя. Її серце калатало, мов затиснене в занадто тісній шкаралущі. Колен пригорнув Хлою, проліз рукою під коси і охопив тендітну шию, немов беручи за карк котенятко.
— Атож, — мовила Хлоя, увібравши голову в плечі, бо Колен лоскотав її, — не забирай руки, бо коли я сама, мені страшно.
— Хочеш я поставлю жовте скло? — запропонував Колен.
— Постав різне…
Колен натис зелені, сині, жовті, червоні гудзики і скло тих кольорів заступило звичайне автомобільне. Здавалося, ніби їдеш усередині веселки й після кожного телеграфного стовпа на білому хутрі салону танцюють барвисті тіні. Хлої стало краще.

— Чому вони так зневажають нас? — допитувалася Хлоя. — Хіба праця — вже таке велике добро?
— Їм сказали, що це добро, — відповів Колен. — І вони загалом гадають, ніби й справді так. А по суті, ніхто про те не думає. Вони, власне, працюють за звичкою — і на те, щоб не думати.
— В усякому разі безглуздо робити те, що можуть виконувати машини.
— Ті машини ще слід сконструювати, — мовив Колен. — А хто це робитиме?
— Ох, таж це ясно, — погодилася Хлоя. — Щоб мати яйце, потрібна курка, а коли курка вже є, можна отримати цілу купу яєць. Отже, краще було б почати з курки.
— Слід з’ясувати, — пропонував Колен, — що стає на заваді до конструювання машин. Напевне, бракує часу. Люди марнують його на те, аби жити, тож на роботу їм вже не стає.
— Хіба не навпаки? — здивувалася Хлоя.
— Ні, — відповів Колен. — Якби вони мали час на конструювання машин, то потому їм уже нічого не треба було б робити. Тобто я хочу сказати, що вони працюють, аби жити, замість працювати задля конструювання машин, які б дозволили їм жити не працюючи.

Сонце лагідно пригрівало падалишні яблука і вони від того розвивались у невеличкі свіжі й зелені яблуні, що миттю покривалися цвітом і родили ще менші яблучка. В третьому поколінні можна було побачити тільки якусь подобу зелено-червоного моху, з якого, мов ягідки, сипались дрібнесенькі яблучка.

Вже з кінця вулиці юрмився натовп, аби потрапити до зали, де Жан Соль читатиме лекцію. Люди вдавалися до найрізноманітніших викрутнів, щоб приспати пильність експертів-криміналістів, які перевіряли автентичність запрошень, бо в обіг пущено десятки тисяч фальшивих карток. Дехто прибував на катафалках і поліцаї довгою сталевою пікою протинали труни, навіки прибиваючи до дубових дошок хитрунів, що залізли всередину: їх, отже, вже й не треба було обряджати для похорону і це позбавляло родичів великого клопоту, нікому не завдаючи шкоди, окрім справжніх мерців, що випадково лежали у трунах і мусили йти на той світ з подертим саваном. Інші стрибали з парашутом зі спецлітака (і билися в Бурже, щоб потрапити на той літак). Ціла ватага пожежників мала парашутистів за мішень і спрямовувала на них брандспойти, збиваючи бідолах на сцену й топлячи їх без найменшого жалю. Нарешті ще інші намагалися проникнути через каналізаційні труби. Їх запихали назад, б’ючи підкутими залізом черевиками по пальцях саме тієї миті, коли вони хапалися за край люка, аби піднятись і вийти; рештою опікувались пацюки. Проте несамовитих не лякало ніщо.

Колен біг щодуху і люди на його шляху повільно нахилялись і, мов кеглі, м’яко гепались на бруківку, наче великі аркуші картону, що лігма валилися на землю. А Колен біг та й біг, і гостра грань обрію, затиснута між будинками, мчала йому назустріч. Під його ногами наставала ніч. Ніч із чорної вати, аморфна й безживна, а небо втрачало свої барви — стеля та й годі, ось іще одна грань, Колен збігав на верхівку піраміди, в його серце врізалися скалки ночі, не такої, щоправда, чорної, але ж попереду ще три вулиці.

Там, де річки впадають в море, утворюється майже нездоланний бар’єр, зароджуються високі хвилі, що на них танцює шумовиння та уламки потрощених кораблів. Між ніччю надворі та сяєвом лампи теж є такий бар’єр, спогади випливають із темряви і б’ються об нього; то зникаючи, то виринаючи, вони показують або білі черева, або срібні спинки.

Друзі почули, як десь далеко хряснули двері, і за прилавком раптом показався аптекар.
— Я змусив вас чекати, — вибачився він.
— Дарма, — запевнив його Колен.
— Ні, — наполягав аптекар. — Я гаявся навмисне, прагнув надати собі більшої ваги.

— Скільки я вам винен?
— Ліки дуже дорогі, — споважнів аптекар. — Вам краще прибити мене й піти не заплативши.
— Ох! Я для цього дуже втомлений…
— Тоді два фальшони, — мовив аптекар. Колен витяг гаманця.
— Знайте, що з мого боку це справжнє здирство! — знову заговорив аптекар.
— А мені байдуже, — відповів Колен згаслим голосом. Заплатив і вийшов. За ним Шик.
— Ви дурні, — правив своєї аптекар, проводжаючи їх до дверей. — Я старий і не здатен чинити опір.
— У мене нема часу, — пробурмотів Колен.
— Неправда, — доводив аптекар, — інакше ви не чекали б мене так довго.
— Тепер у мене є ліки. До побачення, пане.

— Я намагаюсь продати те, що в мене найкращого, — заявив Колен.
— Мабуть, це тяжко для вас, — мовив антиквар, нахиляючись, аби придивитись до малюнку дерева. Здмухнув кілька порошинок, що темними цятками вирізнялися на полірованій поверхні й запитав:
— А ви б не хотіли заробляти гроші своєю працею і зберегти його?
Колен згадав директорів кабінет, швейцарів постріл і сказав, що ні.
— Вам однаково колись доведеться це зробити, — переконував антиквар, — якщо вже нічого не зостанеться на продаж.
— Якби мої витрати не зростали, — сказав Колен і уточнив: — Якби мої витрати перестали збільшуватись, я, продаючи всілякі речі, мав би досить грошей, аби жити не працюючи. Щоправда, не заможно, але жити.
— Ви не любите праці? — запитав антиквар.
— То жахіття, — відповів Колен. — Праця обертає людину на бездушний механізм.

— Ваш піаноктейль — незрівнянна річ, і я пропоную вам за нього три тисячі фальшонів.
— Ні, — мовив Колен, — це багато.
— Я наполягаю.
— Таж це дурниця, — затявся Колен. — Не хочу. Дві тисячі, якщо ваша ласка.
— Ні, — сказав антиквар. — Забирайте його, я відмовляюсь.
— Я не можу продати вам його за три тисячі, це здирство.
— Та ні, — наполягав антиквар, — я через хвилину зможу продати його за чотири тисячі.
— Ви ж його залишите собі.
— Певна річ, — мовив антиквар. — Послухайте, хай буде не моє і не ваше: дві тисячі п’ятсот.

Порушення звичного ритму стугоніння і брязкоту змусило його підвести голову. Шик пошукав очима, звідки йде підозрілий шум. Один з очисних струменів як стій зупинився посеред зали й повис у повітрі, наче розтятий навпіл. Чотири машини, що він їх припинив обслуговувати, забилися в корчах. Здалеку було видно, як вони ще крутяться, а перед кожною з них помалу осідала постать робітника. Шик відсунув книжку і метнувся назовні. Підбіг до пульту керування струменями і миттю опустив одну з ручок. Поламаний струмінь завис, наче коса, вгору підіймалися вихори диму з чотирьох машин. Шик покинув пульт і помчав до машин. Машини поволі зупинялися. Робітники, що працювали при них, лежали на землі. Оскільки вони були прикуті, їхні праві ноги химерно вигнулись, а кисті правих рук були відірвані. Кров горіла, скапуючи на металевий ланцюг, і в повітрі поширився моторошний сморід спалюваної живцем тварини. Шик ключем відімкнув кільця, що утримували тіла, і поклав загиблих перед машинами. Повернувся до свого кабінету й викликав по телефону чергових санітарів. Після цього знову пішов до пульта управління і спробував запустити струмінь. Не зараджувало ніщо. Рідина, щоправда, випорскувала, але, досягши четвертої машини, кудись безслідно зникала, причому переріз струменя був такий гладенький, наче хто сокирою зрубав.
З досадою намацуючи книжку в кишені, Шик пішов до головної контори. Перше ніж вийти з цеху, він відступив, пропускаючи вперед санітарів, що склали чотири трупи на невеликий електричний візок і мали завезти їх до центрального колектора. Шик ішов уже іншим коридором. Далеко попереду тихо хурчав візок, викидаючи часом кілька білих іскорок. Низька стеля лунко відбивала тупіт його підошов по металу. Підлога поволі підіймалася. Щоб потрапити до головної контори, треба було минути ще три цехи і Шик плентався нога за ногою. Нарешті дійшов до адміністративного корпусу й подався до начальника відділу кадрів.
— Сталась аварія на машинах номер сімсот дев’ять, сімсот десять, сімсот одинадцять і дванадцять, — повідомив він секретарці у віконце. — Чотирьох людей слід замінити, а машини, певне, почистити. Чи можу я бачити начальника відділу кадрів?
Секретарка натисла кілька гудзиків на панелі з полакованого червоного дерева і сказала:
— Заходьте, він чекає на вас.
Шик увійшов і зразу сів. Начальник відділу кадрів очима запитав, чого він тут.
— Мені потрібні чотири людини.
— Добре, — кивнув начальник кадрів. — Завтра ви їх матимете.
— Один з очисних струменів не працює, — додав Шик.
— А це вже мене не обходить, — відказав начальник відділу кадрів. — Зайдіть до кабінету поряд.
Шик вийшов і виконав ті самі формальності, перше ніж потрапити до начальника матеріально-технічного відділу.
— Один з очисних струменів семисотого цеху не працює, — доповів Шик.
— Зовсім?
— Він доходить тільки до середини.
— Ви пробували запустити його?
— Так, — відповів Шик, — але нічого не можна вдіяти.
— Я піду огляну ваш цех, — пообіцяв начальник матеріально-технічного відділу.
— Тільки швидше, мій виробіток падає, — попросив Шик.
— А це мене не обходить. Зайдіть до начальника виробничого відділу.
Шик дістався до сусіднього корпусу й зайшов до начальника виробничого відділу. Його кабінет був освітлений надзвичайно яскраво, а позаду стола на стіні висіло величезне табло з матового скла, на якому край червоної риски дуже поволі посувався в правий бік, наче гусінь, що повзе по листку. Під табло ще повільніше оберталися стрілки великих круглих покажчиків із хромованими обідками вічок.
— Ваша продуктивність упала на 0,7 %, — мовив начальник. — Що сталося?
— Чотири машини не працюють, — відповів Шик.
— При 0,8 вас позбавлять роботи, — повідомив начальник виробничого відділу.
Потім крутнувся на своєму хромованому фотелі й перевірив дані:
— А тепер 0,78. На вашому місці я б уже речі збирав.
— Це вперше таке в мене сталося, — став було пояснювати Шик.
— Мені дуже жаль, — урвав його начальник. — Ми, може, надамо вам іншу роботу…
— Начхати мені на це, — прорвало Шика. — К чорту всю вашу роботу. Я не люблю працювати.
— Такого ніхто не має права казати вголос, — повчав начальник. — А з роботи ви вже звільнені, — додав він.
— Таж не я спричинився до аварії, — зітхнув скрушно Шик. — І що таке, по-вашому, справедливість?
— Ніколи не розумів цього слова, — відповів начальник виробничого відділу. — Ідіть, у мене багато роботи.
Шик вийшов з кабінету й повернувся до начальника відділу кадрів.
— Чи можу я отримати зарплату? — запитав він.
— Який ваш номер?
— Семисотий цех. Інженер.
— Гаразд, — мовив начальник і повернувся до секретарки:
— Зробіть усе потрібне. — Потім нахилився до внутрішнього переговорного пристрою: — Алло! — гукнув він. — Потрібен змінний інженер, спеціальність п’ять, цех сімсот.
— Ось, — сказала секретарка, простягаючи Шикові конверт. — Там сто десять фальшонів.
— Дякую, — мовив Шик і вийшов з кабінету.

— Я просила б вас не видавати цього твору, — сказала Аліса.
— Це важко. Його вже чекають. Партр зняв окуляри, дмухнув на скельця і знову начепив їх на вуха; тепер його очі сховалися.
— Безперечно. Я хотіла тільки сказати, що треба затримати видання.
— Ох, ну якщо лише це, то ми ще подивимось.
— Слід затримати його на десять років.
— Невже? — вразився Партр.
— Так. На десять років або, звичайно, ще й надовше. Адже ви знаєте, що людям потрібен час, аби вони могли заощадити і потім купити на ті гроші ваш твір.
— Читати його буде досить нудно, — сказав Жан Соль Партр, — бо й сам я незмірно знудився, щодня запускаючи перо. Мені весь час судомить ліву руку, бо ж я нею притримую аркуш.
— Мені шкода вас, — проказала Аліса.
— Через те, що в мене судома?
— Ні, через те, що ви не хочете затримати публікації.
— А навіщо?
— Зараз я вам поясню: Шик витратив усі свої гроші на придбання ваших творів і тепер у нього нема грошей.
— Краще б він купував що іншого, — порадив Жан Соль. — Я ніколи не купую своїх книжок.
— Він любить усе, що ви пишете.
— Це його право, — зауважив Жан Соль. — Він зробив свій вибір.
— Як на мене, він надто захопився, — розказувала Аліса. — Я теж зробила свій вибір, але тепер я вільна, бо він більше не хоче, щоб я жила з ним, тому я й уб’ю вас, оскільки ви не хочете затримати публікацію.
— Але ж так я втрачу свої засоби існування, — сказав Жан Соль. — Як, по-вашому, я скористаюся своїми авторськими правами, якщо стану мерцем?
— Це тільки вас обходить, а я не можу зважати на всі дрібниці, бо передусім хочу вбити вас.
— Невже ви гадаєте, ніби я можу пристати на такий аргумент? — запитав Жан Соль Партр.
— Гадаю. — Аліса розкрила сумку і витягла з неї Шикове вирвисерце, що його вже досить давно поцупила з його шухляди. — Може, розстебнете комірець?
— Послухайте, — мовив Жан Соль, знімаючи окуляри, — як на мене, ця історія безглузда.
Проте комірець розстебнув. Аліса зібралася на силі і рішучим рухом угородила вирвисерце в Партрові груди. Партр подивився на неї і став швидко вмирати, останнім здивованим поглядом він відзначив, що його серце мало форму тетраедра. Аліса збіліла, мов крейда, Жан Соль Партр тепер уже мрець, чай холонув.

На новій роботі Коленові платили чимало грошей, та було запізно. Тепер він щодня мусив заходити до незнайомих людей. Йому давали список і він оголошував про всілякі лиха за день до того, як вони стануться. Кожного дня він навідувавсь і в квартали простолюду, і до розкішних кам’яниць. Він долав тисячі сходинок. Приймали його вкрай неприязно. Йому жбурляли в голову важкі і тверді предмети, лаяли гострими, немилосердними словами, випихали за двері. За це він отримував гроші і дуже цим тішився. Він триматиметься за цю роботу, бо тільки її може виконувати: смиренно терпіти, коли його шлють під три чорти. Колена змагала втома, йому судомило ноги, він змарнів на виду. Його очі бачили тепер тільки те, що люди незмірно бридкі. Колен усякчас оголошував про прийдешні нещастя, його всякчас проганяли — тумаками, криком, сльозами і прокльонами. Колен проминув два сходові прогони, зайшов у коридор і подзвонив, зразу ж відступивши назад. Побачивши його чорний кашкет, люди здогадувались і безбожно його цькували, проте Колен не мав права відповідати: адже за це йому платили. Двері відчинилися. Колен попередив і пішов. У спину йому вдарило важке поліно. Колен пошукав у списку наступне ім’я й побачив, що там стоїть його власне прізвище. Тоді він пожбурив кашкета й пішов просто по вулиці, його серце налилося свинцем, бо він уже знав, що Хлоя завтра помре.

— Скільки ви наміряєтесь викласти? Ви, безперечно, воліли б пишну церемонію?
— Так.
— Я можу вам улаштувати дуже гарну погребову церемонію за дві тисячі фальшонів, — запропонував Свяченик. — Можна й дорожчу…
— У мене всього двадцять фальшонів, — признався Колен. — Мені, може, пощастить дістати ще тридцять або сорок, але не зразу.
Свяченик набрав у легені повітря і з огидою видихнув.
— Отже, вам потрібна церемонія для злидарів…
— Я й справді злидар, — мовив Колен. — А Хлоя померла.
— Атож, але годилося б завжди все владнувати так, щоб умерти і мати гроші на пристойний похорон. Невже у вас нема навіть півтисячі фальшонів?
— Нема… Я міг би дати сто, якби ви погодились, щоб я сплачував частками. Ви хоч усвідомлюєте, що це означає: «Хлоя померла»?
— Знаєте, — мовив Свяченик, — я вже звик і це мене нітрохи не вражає. Я мав би порадити вам звернутися до Бога, але боюся, що за таку мізерну суму відволікати його, мабуть, не можна…

— Що ж, — мовив кіт, — коли й справді все так, я, звичайно, допоможу тобі, але не знаю, чому я кажу «коли й справді все так», бо взагалі нічого не розумію.
— Ти дуже добрий, — сказала мишка.
— Поклади голову мені в пащу і чекай, — звелів кіт.
— А довго чекати?
— Аж поки мені хтось наступить на хвіст, — мовив кіт, — щоб у мене миттю спрацював рефлекс. Але ти не переживай, я витягну хвоста.
Мишка розкрила котові щелепи і вставила голову поміж його гострі зуби. Проте майже зразу відсахнулася.
— Ти що, акулу вранці їв? — обурилась вона.
— Послухай, — розгнівався кіт, — якщо це тобі не до шмиги, можеш забиратися. Мені твої вигадки до живих печінок допекли. Сама розбирайся.
— Не сердься, — попросила мишка.
Мишка заплющила маленькі чорні оченята і знову встромила голову в котячу пащу. Гострими іклами кіт обережно обхопив м’яку сіру шийку. Чорні мишачі вуса сплутались із його власними. Кіт розгорнув свого пухнастого хвоста і простяг його на хідникові.
Здалеку до них наближались одинадцять сліпих дівчаток з сирітського притулку святого Юліана Відступника.

«Возможно, — думал Лофтис, — если я стану думать только об этой секунде, об этом моменте, поезд и вовсе не придет. Буду думать о воде, о том, что сейчас происходит». Тем не менее он знал, что он человек слишком пожилой, слишком усталый для парадоксов, ему не избежать того, что сейчас произойдет, и поезд все-таки придет, принеся с собой свидетельства судьбы и обстоятельств, — этих слов он никогда до конца не понимал, принадлежа к епископальной церкви — по крайней мере, номинально — и не будучи склонным долго размышлять над абстракциями. Поезд придет, принеся с собой свидетельство всех его ошибок и всей его любви, поскольку он любил дочь больше всего на свете, и мысль, внезапно поразившая его — что он увидит ее сегодня утром безмолвную, слившуюся с гробом, — наполнила его ужасом.

На нее наползало чувство опустошенности, такое знакомое чувство — легкое погружение в апатию и физическое ощущение, что ты калека, такое ощущение, будто тебя вдруг извлекли из твоей кожи и ты превратилась в сгусток бледного желе, какое плавает в море.

Страдание еще не пришло. Нет еще. На это требуется время. Он еще не вполне этому верит, считая с убежденностью эгоистичного человека, что с ним никогда не случится беда. А беда приходит неожиданно. И скоро.

…он разговаривал, всегда первым затевая беседу даже на дико абсурдные темы, — не только потому, что хотел всем нравиться, хотя это было правдой, но и потому, что ему нравилось говорить, потому что ему нравились округлые фразы и потому что боялся одиночества.

Кэри Карр носил очки, и у него был подбородок с ямочкой. В сорок два года он все еще очень молодо выглядел — у него пухлые щеки и жеманный рот, однако для тех, кто знал его, это херувимски безучастное и бескровное лицо быстро менялось: все знали, что на этом лице может появиться решимость и бездонная страсть. Совсем молодым человеком он пытался вобрать в себя всю красоту мира, и не сумел.

Кэри смущало горе. Хотя он был уверен, что чувствует и понимает все так же досконально, как любой человек, он был по натуре консервативен и застенчив и даже после стольких лет своей службы лишался дара речи в присутствии пораженных горем людей. Он чувствовал себя не в своей тарелке как от разнузданной веселости, так и от чрезмерного горя, — особенно от горя; он предпочитал приятно и спокойно плыть по течению, а в данном случае он понимал: произошла небольшая трагедия. Когда ты такой осторожный и замкнутый, как можно надеяться стать епископом?

…до чего же все ужасно: ты идешь по жизни, ожидая, что она улучшится, надеясь, что настанет свободный, ничем не занятый день, когда ничто не будет тебя тревожить, и хотя ты понимаешь, как глупо рассчитывать на такой головокружительно ясный день, продолжаешь надеяться, держась за свои иллюзии. Он пытался дойти до какого-то смысла, но мысль его истощилась, перейдя в прозаическую, путаную молитву, которую он так и не довел до конца.

— Ну как в старинном изречении, Элен: «Как от малой закваски уплотняется хлеб, так от малейшей доброты растет любовь». На самом деле он это сейчас сочинил, и изречение получилось слабое: поскольку он никогда не был уверен в своих суждениях, он часто цитировал воображаемые источники, чтобы придать своим словам больший авторитет, — плохая привычка, но относительно безвредная.

Пожалуй, сейчас, по размышлении, только время года и повлияло на нее, и она почувствовала себя несчастной, — этот конец лета, переходный месяц сентябрь, когда год словно желтеет и утрясается, остановившись, как усталая пожилая крестьянка, чтобы передохнуть, и все листья становятся тусклыми, блекло-зелеными. Все застывает в ожидании, в предвкушении, а в воздухе появляется что-то обещающее дым и огонь, и разложение. Некоторые цветы какое-то время весело цветут, но сентябрь — месяц стремительный, безумный, несущий в воздухе семена для похорон, нагоняющий на людей усталость и немного волнения, как перед отправкой поезда. Но это и приятный месяц — в нем есть своя прелесть.

Сотню раз за последние два года, уехав с какой-нибудь оргии, которая снисходительно именовалась «легкой попойкой», они оказывались одни, ошалевшие, чудом уцелевшие после бешеной езды по залитым лунным светом холмам, лесам, — они едва ли знали, где они, да и не так это было важно, — они парковались в густой, все сгущавшейся тени и ласкали друг друга — влажную кожу и волосы, и боялись сделать выдох — до того переполнены воздухом были их легкие, — чтобы не произвести неприятный свистящий звук. В этом году они слушали песню под названием «Наперегонки с луной». Она звучала не из какой-то стальной башни, находящейся в милях от них, а из глубины машины и исполнялась только для них. Они лежали, съежившись, рядом на скользкой коже, над ними в парах света пьяно крутилась заря, а с пола машины звучала первоклассная невидимая музыка — барабаны, трубы, скрипки, таинственно фосфоресцируя, зажигали их бедра и руки бледным невидимым огнем. Все это очень разочаровывало.

«Она утратила любовь и, возможно, способность горевать, — подумал он, — но не ненависть. Не ненависть».

Он старался забыть ее, и преуспел: она исчезла из его сознания подобно этим несчастным людям, замурованным в цементе, которых выбрасывают за борт, и они летят на дно моря.

Ей хотелось, чтобы ее будущее походило на приятное, долгое, дружеское чаепитие, где все немножко беседуют, немножко танцуют и пристойно себя ведут. Она пришла на чаепитие, и это было ужасно: все плохо себя вели, и никто не веселился

Никто никогда этого не узнает. Никто не узнает, как она была наэлектризована и какое удовлетворение скрывалось под мягким благородством ее манер, под этим изборожденным морщинами, довольно печальным, но изящно стареющим спокойным лицом. Никто никогда не узнает и о той борьбе, что шла внутри. Борьбе за то, чтобы выглядеть неозабоченной, собранной, гордой матерью — женщиной, которая приносила жертвы, чьи страдания известны людям, но которая в день свадьбы своей дочери предстает скромной, и храброй, и мягко доброжелательной. Было мучительно трудно так держаться, и как она под это подделалась, как извратила свои настоящие чувства! Но она знала, что любые средства оправдывают такой конец, этот день, и когда прошептала на ухо Милтону: «Ох, дорогой, я так хочу, чтобы Пейтон вернулась домой», — она с радостью увидела искреннюю благодарность в его глазах и поняла, что он не сомневается в ее честности.
Ее честность. Да что такое честность вообще? После стольких страданий должна ли женщина действительно быть честной?

Когда-то тела перевозили из морга на буксире — выкрашенный в черный цвет, с приспущенным флагом на корме, он, пыхтя, приплывал по Ист-Ривер по четвергам. Когда он проезжал мимо, капитаны и матросы на баржах снимали шапки, крестились или шепотом произносили молитву. Теперь используют грузовик, и покойники больше не получают последнего благословения: ну кто станет салютовать грузовику, такому земному и такому привычному?

Я прошлась по комнате, приводя все в порядок, вытерла пыль с книжного шкафа, и с книг, и с полок. Он забрал все свои картины, кроме одной — меня. «Зеленоглазая, красивая, в стиле Ренуара, но лучше», — сказал он. Это было два года назад. Я старательно смахнула пыль, посмотрела на мои глаза — они были нежные, как и я, наверное, тогда, и он не взял портрет, потому что не хотел вспоминать меня такой. «Слишком, черт побери, больно, — сказал он, — видеть такое живое существо на полотне, когда ты знаешь, что оно все еще живет вдали от тебя, потерянное и испорченное».

Шагая вдоль квартала к Ленни, я вновь почувствовала спазм — борясь с тошнотой, я прижалась к фонарному столбу так, что на руке у меня отпечаталась ржавчина, и тогда я ни о чем не могла думать, кроме как о том, чтобы снова стать распутницей, птицы зашелестели вокруг меня, пролетев сквозь тихую сверкающую воду, замахали крыльями, суша их, и появилась туча, затянувшая небо, и похолодало, словно включили вентилятор, остудив пот на моей спине; я постояла, прислонясь к столбу, пока в чреве трудилась боль. «Одна капелька чего угодно, — подумала я, — может спасти жизнь бедной пропащей Пейтон», потому что все было так беспутно, и, может, в конце концов он скажет: «Нет!»
«Нет, — сказал он однажды с гораздо большим огорчением, чем чувствовала я, — нет, я этого не понимаю. Я слышал про мужчин, которые за один-два года становятся странными, но никогда не слышал, чтобы такая хорошая, приличная девушка, так замечательно мыслящая, вдруг сломалась. Вот чего я не могу понять, Пейтон, — а ты можешь? Что случилось с тобой?»
Он не понимал, что я вдруг стала тонуть, не понимал про птиц — я никогда не говорила ему про них. Гарри не знал про птиц или про то, как я относилась к Марте Эпштейн — он стал ренегатом в столь малом — неужели он не мог простить мне то, что я не прощала его, и то, что я наделала? Неужели он не мог понять, как я страдала от собственной ненависти и в каком я была отчаянии? Он никогда не мог понять этого или чего-либо другого; или когда я стала спать в Дарьене с Эрлом Сандерсом, мы стояли с ним однажды под душем, и тут крылья и перья все собрались и пролетели сквозь желтую полупрозрачную занавеску — так я повисла на нем под сильным душем, и я думала: «Ох, Гарри, ох, моя плоть!» Я думала: «Бедное голодающее существо, бедная частица Бога, бедный человек».
Спазм прошел. Я оторвалась от фонарного столба, взяла свою сумку и пошла по улице.

Я молюсь, но моя молитва взлетает вверх, как оторвавшийся виток дыма: «О, мой Господь, я умираю». Это все, что приходит в голову. И «О, отец мой, о, мой дорогой» — любящая, одинокая, я лезу в твои объятия! «Пейтон, ты должна вести себя пристойно — хорошие девочки так себя не ведут, Пейтон». Я? Я вся развалилась — эта красивая оболочка? Возможно, восстану в другое время, хотя я ведь буду лежать во тьме и светом мне будет пепел. Я поворачиваюсь в комнате, вижу, как они вышагивают по плитам, слегка подскакивая, расправляя крылья; я думаю: «Бедные мои бесполетные птицы, вы страдали на этой земле, не имея возможности взлететь? Идите же и летите». И они проходят мимо меня по темнеющим пескам, неуклюжие и нежные, шелестя перьями. «Идите же и летите». И это происходит: они проходят мимо, касаясь моей кипящей кожи — легкий шелест перьев, и все… и я вижу, как они идут… О Боже!.. одна за другой мои нелетающие птицы поднимаются в душную ночь, летят в рай.
«Я умираю, зайка, умираю». — «Но ты должна вести себя пристойно». А я говорю: «О, тьфу. О, тьфу. Благопристойно. Благопристойно. Ты должна быть могущественной».

Теперь уже не было ни слез, ни горя или причитаний — во всяком случае, внешне; лицо Эллы было бесстрастно — лицо человека, который все видел, все вытерпел, все знает и мало чего ждет, будь то радости или страдания; слишком она была стара, и если ее спокойное морщинистое лицо вдруг немного мрачнело, так это потому, что ее взгляд на жизнь был в основном трагическим, а не из-за того, что она вдруг разозлилась или огорчилась.

Відчуття форми, а точніше його брак — ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність — тут не виправдання і не пояснення, а швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і скульптурами. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі — кримінальних мерзотників. Наші будинки, сади, площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, — полишене не нами, але нами занедбане і осквернене.

У нас не може бути доброго дизайну, адже добрий дизайн — це теж спадковість, це продовження ландшафту.

У нас не може бути доброго театру, кіно, цирку. Як і багатьох інших речей, котрі надто вимагають любити форму, відчувати її абсолютно. А нам завжди натякали, що слід зневажати форму. До речі, як мало в нас поетів, котрі вміють знаходити точні й багаті рими! Бо ми не любимо своєї мови. Погано артикулюємо, інтонуємо. Наші актори фальшиві з першого звуку. Слова просто вибулькують з нас — таке собі напіврозбірливе бубоніння, у якому відсутній бодай один чутливий нерв…

… Щось ми втратили, здається, назавжди. Навіть, якщо мали колись.

Але що робити? Якщо є сенс щось робити. З чого почати?

Ви будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети від октав, окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від окличного.

Прийди і заблукай в моїм саду,
Моїм тюльпанам промовляй руками,
І я в траву щасливий упаду;
Ні погляду ні слова поміж нами.  

А мій двійник крадеться між вікон,
Проміння крові, дзеркала уламок,
Ворожить і камінним лісом замок
Довкола тебе знов росте як сон.

Де був мій сад, з’явився мур без меж,
В його бійницях темних круки крячуть,
Та зникне все це вмить, коли побачу,
Твоє лице в найвищій серед веж.

— Я колись читала оповідання, де чоловік, який ненавидить цибулю, прокидається одного ранку і помічає, що його пальці тхнуть нею, — на моє прохання щось розповісти почала Марта. — Запах викликає у ньому огиду, відчай, брудні, слизькі, липкі й непристойні асоціації. Руки починають тремтіти, в голові паморочиться, чоловік кілька годин поспіль намагається відмитися від нав'язливого аромату, через що запізнюється на роботу, але все марно: запах переслідує його всюди, відволікає від праці, від бесід, від їжі. День минає, як жахливий сон. Герой, спухлий, мокрий від поту, червоний, повертається додому і розповідає своїй молодій красуні-дружині про нестерпний цибуляний дух, який його переслідує. Дружина намагається заспокоїти чоловіка: можливо, назавтра все зміниться. Він кохає її до нестями. Вони обіймаються і йдуть в спальню, де герой на якийсь час забуває про свої цибуляні неприємності і навіть засинає з усмішкою на устах. Але, прокинувшись зранку, перше, що чує — це разючий сморід цибулі. Його страждання росте і ускладнюється, кожен наступний день наповнються новими неприємностями, пов'язаними з запахом, і лише красуня-дружина здатна зменшити біль і примусити чоловіка забути про нього. Тільки ненадовго — щоранку запах повертається, і ось за якийсь місяць-два ми застаємо кволого, розбитого, немічного героя, прикутого до ліжка, із запаленими червоними очима, з жовтою шкірою, руками, які трясуться, ніби в старого алкоголіка. То вже не людина, а якась жалюгідна її тінь, скелет, що, дивом випорпавшись із землі, перебуває поміж живими, хоча весь аж тхне підземеллям, смертю, цибулею. Лікар виносить свій вирок. Дружина ридає, кинувшись на груди приреченому чоловікові. Він заспокоює її, кажучи, що прожив щасливе життя завдяки їй. І тоді жінка зазирає своїми прегарними волячими очима просто в його просяклу цибулею душу, і, часто-часто кліпаючи віями, шепоче, що то вона в усьому винна, що кожної ночі натирала шкіру чоловіка соком цибулі, бризкала сік на одяг і постіль, клала цибуляні кружальця в кишені його пальта і маринарки, і навіть черевики натирала порізаними шматками цибулі. Робила так щоночі ось уже протягом місяця чи двох, кожнісінької темної ночі, коли він, щасливий, спав з усмішкою на устах після їхніх любощів.

Людина змалку вже має звичку ніяк не реагувати на свою приреченість. Чим далі, тим більше не реаґувати.

Якось уночі, вимучена катаром і постійним духом трав, Марта крізь сон розповіла Луці чергову історію.
— В добротній кам'яниці з піччю і комином жила сім'я: чоловік, жінка і десятеро дітей. Жили вони гарно: чоловік робив найкращу вудженину в околиці і продавав її на базарі. Жінка дбала про будинок, варила каші і зупи, мила підлогу, витирала пилюку, купала найменших дітей, підливала вазони, гаптувала й вишивала, церувала чоловікові шкарпетки, прасувала на свята сорочки. Діти — хто бавився в садку, хто вчився, хто вже працював — коротше, як я й сказала, то була звична благополучна сім'я. Якби не дрібничка: жінка мала одну нездорову пристрасть. Нездорові пристрасті є у всіх жінок і в деяких чоловіків. Пам'ятаєш, я розповідала тобі про свою подругу, яка була готова на все заради яблук? Мала я й іншу — та не могла заснути, якщо не почистила зуби п'ять або й шість разів перед сном. Одна відома співачка, хоч їй вже, слава Богу, 88, досі ходить без майток — така вже в неї нездорова пристрасть. Ще мені розповідали про цікаве подружжя: обоє обожнюють лоскотати собі ніздрі ворсинками і потім чхають, аж доки кров не піде з носа. До речі, у мене ніколи не йшла кров з носа. А в тебе?
— Неодноразово, — відповів Лука.
— Це, напевно, досить неприємно. Так от, — продовжила Марта, — у нашої добропорядної, зразкової господині був бзік на вудженому м'ясі, яке так смачно вмів робити її чоловік. Варто зауважити, що й заміж за нього вона вийшла тільки через те м'ясо, відмовивши власникові склодувного заводу, заможному й пузатому типові. Хоч і розуміла, що втрачає, не могла опиратися пристрастям, які навісніли в нутрі: при одній згадці про коптильника, про його очі, волосся, постать, про міцний запах вудженини, яким він пропах наскрізь, у неї починала несамовито виділятися слина, очі навіжено виблискували, руки трусилися, а сама вона не могла контролювати власних дій. Навіть біля вівтаря, дивлячись на нареченого і відповідаючи «так» на звичне запитання священика, вона майже насправді бачила перед собою великий соковитий шмат підчеревини, і не в силі дати раду своїм почуттям, втратила свідомість. Потому почався рай для молодої: люблячий чоловік дозволяв їй геть усе і, помітивши особливу любов до вудженини, обдаровував її щонайвідбірнішими шматками. Але жінці було все мало і мало, її пристрасть зростала, і якби так тривало й далі, чоловікові не було би що виносити на базар. Тож він, як справжній мужчина, який встановлює закони, наклав вето на соковиті шматки пахучого м'яса. Відтепер воно було суворо дозоване, а бідолаха, страждаючи від своєї згубної звички, істерикувала, билася в нападах розпачу, впадала в депресію, кричала, мовчала, стогнала, гарчала, скавчала. Та чоловік був незворушний. Одного нещасливого дня, залишившись удома сама, вона не стрималась і полізла вузькою драбинкою в комин. Вище, вище, ще вище, запах копченої підчеревинки все нестерпніший, все солодший, все м'ясніший, все рожевіший, масніший, солоніший, рідний запах, слина котиться і котиться, ноги й руки тремтять, язик вже відчуває доторк ніжної, п'янкої спокуси. І ось жінка вгризається в найбільший червоний шмат, не тямлячи себе, ковтає м'ясо, не пережовує його, сміється й плаче, яке полегшення, яке щастя, мрія всіх мрій, радосте моя, моє життя, моє м'ясце… Вона їла і їла, ковтала, жувала, шматувала, тож невдовзі залишилася сама в комині — і жодного шматочка підчеревинки поряд. Жінка зітхнула і, перелякано думаючи, що ж скаже їй чоловік, зробила спробу спуститися додолу. Але дзузьки — в пориві шалу, прагнучи м'яса, вона заперлася якимось дивом в цей вузенький проміжок комина — чоловік навіть рукою не досягав сюди ніколи, користувався спеціальною палицею, а от вилізти звідси, ще й після того, як зжерла декілька кілограмів вудженини, було неможливо. Її шукали дуже довго. Чоловік перевірив горище, пивницю спіжарки, оббігав всі вулиці, всіх сусідів, знайомих. Де лише не шукав її — не спав, не пив, не їв. Навіть думати не міг про м'ясо — яке м'ясо, якщо його кохана дружина невідь-куди зникла. Одна з доньок принесла з вулиці чутку, ніби мама втекла з тим самим багатим директором склодувного заводу, якому колись відмовила. Вони чекали на неї ще впродовж якогось часу. Чоловік змарнів, схуд, став схожий на побитого кістлявого пса. Але діти зуміли повернути його до життя. «Справді, — подумав він. — Їм же ж треба щось їсти». І поліз у комин. Не знайшов там жодного шматка підчеревини, лише свою закопчену дружину.

Його косметика для мерців була якийсь час суперпопулярною навіть серед живих. А що вже казати про мерців.

Бабця, власне, займалася виготовленням меблів для карликів. Хто не знав марки «Гулівер» у ті часи, і хто знає її тепер? Бідолашні маленькі люди! Як їм живеться зараз? Хто про них дбає? В дитинстві у мене самої кімнатка була нафарширована кріселками, шафками, столиками, психами, накасликами, комодиками, ліжками від бабці. Діти теж карлики, а карлики — теж діти. Я ніколи не бачила красивіших меблів, як меблі від «Гулівера». Гнута деревина, різьблення, інкрустація, запах, фактура, міцність, зручність, надійність. Доходило навіть до того, що деякі кав’ярні та ресторани змінювали звичне умеблювання на крихітне, і то був стиль, і, хоч чимало товстодупих відвідувачів падало з мініатюрних крісел і ламало їх, перевертало столи незґрабними рухами, але клієнтів не меншало — навпаки. Вже перед самою бабциною смертю хтось із високопоставлених осіб закупив величезну партію кріселок для парламенту, а один із прогресивних священиків замовив до своєї церкви маленьку катедру і лавочки. До речі, концепцію реклами для «Гулівера» створив сам Анрі де Тулуз-Лотрек. І він часто бавився, малюючи ті сумні постаті, які бачив з перспективи карлика, укладаючи їх в сатиричних комбінаціях: масивні жінки, чиїх облич не видно за товстими стовпами ніг в чорних панчохах, що злітають понад головами глядачів, пузаті дядьки і огрядні повії з подвійними підборіддями і грубими рисами мало не падають із крихітних стільчиків, намагаючись втримати рівновагу і не зганьбитися в очах рівних собі, хоча давно вже зганьбилися перед нижчим за ростом чоловічком з гострим зором.

— Моя тітка боялася старості і смерті просто до божевілля. Вона терпіти не могла всіх живих істот, які хоч трохи були молодшими за неї. Також вона ненавиділа і старших, бо вони демонстрували їй, якою вона стане невдовзі, і що чекає на неї врешті-решт. Тітка вирішила, що сидіти, склавши руки, і чекати, коли в двері постукає костомаха з косою і скаже: «Ну і все», — справа ідіотів, а вона спробує хоч чимось керувати і хоч якось впливати на життя. Все було б гаразд, якби вона впливала на своє життя. Але ж ні — тітка вирішила спершу попрактикуватися на долях оточуючих. Прочитавши дві-три популярні книжки про вуду й полазивши трохи в інтернеті (чи тоді ще не було інтернету, може?) вона зшила ляльку свого котика і заходилася втикати в неї голки. Крім того, вона постійно штурхала вуду-котика ногами і кидалася ним, але, звісно, не здогадалась, що причина хвороби котика справжнього — лихе поводження з бідною твариною. Була певна, що вже стала видатною чаклункою-мамбо. Тому вона взялася за свого кузена. Не довго думаючи, увіткнула його ляльці в серце двадцять три голки і сіла чекати, коли братик відкине копитця. Але не так сталося, як гадалося — незадовго той з’явився під її вікном з букетом пишних троянд і запопонував старій вийти за нього заміж. Розлючена тітка вирішила спробувати звести зі світу свою сусідку, що насміхалася з тітчиної пригоди із власним кузеном. Одного вечора увіткнула в руки і ноги ляльки, що символізувала сусідку, по голці, і пішла спати, сповнена великих мрій та сподівань. Наранок побачила, що її паралітична сусідка натхненно бігає довкола трансформаторної будки в дворі, розмахуючи при цьому руками. Тітка заплакала і вирішила з горя покінчити життя самогубством. Змайструвавши ляльку-себе, повстромлювала усі голки, які познаходила вдома, і лягла на підлогу чекати вірного кінця. Так і заснула. А зранку прокинулася в піднесеному настрої, поснідала, намугикуючи пісеньку, загорнула кота в теплий коц і понесла його до ветеринара, по дорозі зустріла сусідку й пообіцяла занести їй газетну вирізку з фізичними вправами для хребта, а з ветеринарної поліклініки подзвонила до закоханого кузена і запропонувала йому поїхати на Мальорку.