Відчуття форми, а точніше його брак — ось
назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя
мистецький твір. Наша бідність — тут не виправдання і не пояснення, а
швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і
скульптурами. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а
обрані нами правителі — кримінальних мерзотників. Наші будинки, сади,
площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) вражені тяжким гріхом
безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, — полишене не нами,
але нами занедбане і осквернене.
У нас не може бути доброго дизайну, адже добрий дизайн — це теж спадковість, це продовження ландшафту.
У нас не може бути доброго театру, кіно, цирку. Як і багатьох інших
речей, котрі надто вимагають любити форму, відчувати її абсолютно. А нам
завжди натякали, що слід зневажати форму. До речі, як мало в нас
поетів, котрі вміють знаходити точні й багаті рими! Бо ми не любимо
своєї мови. Погано артикулюємо, інтонуємо. Наші актори фальшиві з
першого звуку. Слова просто вибулькують з нас — таке собі
напіврозбірливе бубоніння, у якому відсутній бодай один чутливий нерв…
… Щось ми втратили, здається, назавжди. Навіть, якщо мали колись.
Але що робити? Якщо є сенс щось робити. З чого почати?
Ви будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети
від октав, окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від
окличного.