Смітник

Крупним планом логотипу
Еріх Марія Ремарк «Чорний обеліск»

— Слава богу, що завтра неділя, — каже він. — Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевно, богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю.
Оскар Фукс, комівояжер наших конкурентів Гольмана й Клоца, використовує для цього навіть цибулю. Перш ніж зайти в дім, де лежить покійник, він виймає з кишені кілька порізаних цибулин і нюхає їх, аж поки не виступають сльози, — тоді прямує до хати і, вдаючи, що дуже сумує за дорогим небіжчиком, починає влаштовувати свої справи. Його прозивають за це Плаксивим Оскаром. Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч наполовину так, як піклуються тоді, коли це вже все ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу — але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.
Я затискую регістри гамби й vox humana і витягую vox celesta. Це найтихіший і найзворушливіший регістр органа. 
…навіть зараз я ще інколи дивлюся на божевільних так, як спочатку: із змішаним почуттям цікавості, жаху і чогось третього, чого я не вмію назвати і що мені нагадує ту мить, коли я побачив уперше мертвого. Мені тоді було дванадцять років. Мертвого звали Георг Гельман; ще тиждень тому я грався з ним, а ось тепер він лежав серед квітів і вінків — щось невимовно чуже, з жовтого воску, що з якоїсь жахливої причини уже не мало з нами нічого спільного, що назавжди пішло від нас і все ще перебувало між нами, застигши в німій, холодній погрозі.
Згодом, на війні, я бачив безліч мертвих і почував себе майже так, як у різниці, але того, першого, я ніколи не міг забути, як не забувають усього першого. Це була смерть. І ця сама смерть дивилась інколи на мене із згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, як та — тиха.
…в будинку для божевільних знайомитись одне з одним не треба: тут не зважають на формальності, люди розмовляють, коли хочуть і без якихось довгих вступів. Говорять одразу про те, що спадає на думку, не турбуючись, чи їх розуміють, — то вже справа другорядна. Тут навіть не думають переконувати чи пояснювати: просто стоять собі й говорять. Часто двоє людей розмовляють між собою про зовсім різні речі і чудово розуміють одне одного, бо жоден з них не слухає, що каже інший.
— …Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров'я, Різенфельд!
— Я дивлюся на це не так грубо! — горлає Різенфельд, щоб перекричати фокстрот. — Я дивлюсь на це поетичніше!
— Я теж! — реве у відповідь Георг.
— Я ще поетичніше!
— Гаразд, так поетично, як тільки хочете!
Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
— Я не знаю, чи взагалі дозволять… — видушує вона з себе.
— Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
— Могила не на церковному кладовищі…
Я вражено дивлюся на неї.
— Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, — одвернувшись, швидко і тихо каже вона.
— Чому не хоче? — здивовано питаю я.
— Він… тому, що він наклав на себе руки, — скрикує жінка. — Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
— Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? — питаю я.
— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.
— Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або тим, хто відкриє Північний полюс, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, серед них черкесок, котрі, певно, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.
— Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільший дар у наш час.
— Дурним, як Парсіфаль?
— Не таким самозреченим. Просто віруючим, мирним, здоровим, буколічно дурним.
Скоро вечір. Я читаю в газетах сімейні новини і вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людей, особливо після вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. З цих повідомлень виходить, що людина, власне, не має жодних хиб. Там є лиш чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, проти яких сам Франціск Асізький був би черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї — одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про котрих тільки ніхто нічого не знав.
Любов, яка в житті насправді дуже рідко трапляється непорочною, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки такою й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі теж знають, якими їм належить бути: вони пригнічені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордості, що належиш до раси, яка має такі благородні почуття.
Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве це пошаною. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в те, що каже.
Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них — і це ще одна причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом.
— Курте, — звертаюсь я до нього, — якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?
— Тисячу доларів, — не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.
— Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.
— Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.
Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.
Можливо, й справді, думаю я, коли все гине, не існує нічого, крім хвилин, проведених разом, та й це лиш делікатний обман, бо там, де ти справді комусь потрібний, ти нічого не можеш зробити, нікого не можеш захистити. Я дуже часто в цьому переконувався, коли на війні дивився на мертві обличчя друзів. Кожен має свою смерть і мусить сам її зустріти, і ніхто йому не може допомогти.
Бодендік і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно шкільного розпорядку доводилось щомісяця сповідатися і причащатися. Хто був не зовсім дурний, той ішов до Бодендіка. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавались. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш було кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знову грати в футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім інакше було в соборного пастора, до якого я потрапив одного разу, коли біля сповідальні Бодендіка стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів прийти до сповіді наступного тижня, а коли я це зробив, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту — кілька десятків разів помолитись на чотках і звелів наступного тижня знову прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я був майже у відчаї, бо вірив уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір і мусив лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендіка і голосно розповів йому, в яке становище потрапив: соборний пастор велів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитись. Бодендік вирішив, що я можу не гірше висповідались і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався і дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.
Він саме пояснював суть шизофренії, Ізабелиної хвороби. Його смугляве обличчя від збудження трохи почервоніло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, в одну мить, перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше — за людей, якими заволодів диявол, і ставились до них з забобонною пошаною. Лікар філософствує про причини хвороби, і я раптом дивуюсь, звідки він це все знає і чому він зве це хворобою. Хіба не можна з таким же успіхом вважати це винятковим багатством? Хіба кожна нормальна людина не має у собі теж з десяток особистостей? І хіба не полягає різниця між ними лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?
Двері відчиняються, і маленька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке йде з кімнати разом з сестрою. Бодендік хапає пляшку і наливає собі знову. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб начальниця прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Повторив чудо, яке вчинив Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.
…труна, врешті, потрібна кожному, навіть самогубцеві— адже пора братських могил та похоронів у брезенті скінчилась разом з війною. Тепер кожен гниє так, як йому належить за чином — в труні, що повільно трухлявіє у землі, в савані, у фраці без спини чи в покривалі з білого крепдешину.
Я нашвидку перегортаю книжки про щастя аскетизму і відкладаю їх набік. Удень людина значно менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.
Священики обох віросповідань сьогодні вранці урочисто відправили заупокійну — кожен за своїх полеглих. При цьому на боці католицького священика була явна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних з білим стихарях. А в протестантського священика тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і зараз, поруч з католиком, він стоїть, як бідний родич. На католикові пишне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант — у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець реклами, я мушу визнати, що тут католицизм набагато перевершив Лютера.
…смерть, що її пощастило уникнути, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті,— чимсь абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лиш тоді, коли влучає когось поряд з нами або зазіхає на нас самих.
Пастирі освячують пам’ятник: кожний від імені свого бога. На фронті, коли нас примушували слухати відправу і священики різних вір молилися за перемогу німецької зброї, я не раз думав про те, що й англійські, французькі, російські, американські, італійські та японські священики теж отак моляться за перемогу своїх країн, і бог здавався мені таким собі спантеличеним президентом ферейну, який потрапив у скрутне становище, особливо, коли ворогуючі країни були тієї самої віри. На чий бік стати богові? На бік тієї країни, де більше населення, чи тієї, де більше церков? І де ж тоді його справедливість, коли він одній країні дарує перемогу, а другій поразку, хоч і там так само щиро молилися йому? Іноді він уявлявся мені старим засмиканим правителем кількох країн, якому доводиться раз у раз бути присутнім на прийомах і завжди міняти мундир — одного разу одягати католицький, іншого — протестантський, потім євангелицький, англіканський, єпіскопальний, реформістський — відповідно до відправи, що в даний час відбувалась
— Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.
— Мабуть, тому, що богові інакше було б нудно.
— Ні,— швидко заперечує Ізабела, — не тому.
— А чому ж?
— Тому, що він боїться.
— Боїться? Чого?
— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.
Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя засмагле і схудле.
— Бог існує тільки для нещастя, — каже вона. — Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.
– …А єдине, чого я досі навчився в житті, — це цінувати толерантність.
— Толерантність… — починає Бодендік.
— Толерантність! — повторюю я. — Повагу до інших. Розуміння інших. Вміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.
— Інакше кажучи, анархія, — тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендік.
Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.
— Толерантність, пане вікарій, — кажу я, — не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?
— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.
— Звичайно. Он там! — кажу я, киваючи на освітлені вікна. — Відрада, коли ти боїшся життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба і залякування пеклом — гра на найпростіших емоціях — що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?
Вся справа в мундирах, сказав Валентін Буш після другої пляшки йоганісберзького, коли Едуард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство, — тільки в мундирах. Заберіть їх — і більше не буде жодної людини, яка захотіла б стати солдатом.
Лихо в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, однак нічого не можеш вдіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось помирає першим. Завжди хтось залишається.
— Не зневажайте мудрості церкви! Вона — єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.
— От бачите, — гірко каже Генріх Різенфельдові. — Через це ми й програли війну. Через розхлябаність інтелігенції і через євреїв.
— І через велосипедистів, — докінчує Різенфельд.
— Чому через велосипедистів? — здивовано питає Генріх.
— А чому через євреїв? — у свою чергу питає Різенфельд.
Генріх збентежено дивиться на нього.
Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п'ятдесят тисяч марок.
— Чому люди так міняються, коли помирають? — питає Вільке. — Навіть близнята.
— Тому що вони тоді вже не спотворені, — відповідає Курт Бах. Вільке перестає жувати.
— Чим?
— Життям, — каже атеїст.
— Якось нам оголосили, що приїде його величність, — мрійливо каже Оскар. — Боже, який зчинився переполох! На щастя, поблизу було ще два кладовища, і ми змогли в них дещо позичити.
— Що позичити? — питає Георг. — Надгробки? Чи квіти?
— Та з квітами й надгробками було все гаразд. Чисто по-армійському, розумієте? Ні, позичити трупів.
— Трупів?
— Авжеж трупів! Ясна річ, не самих трупів, а того, чим вони були колись. Рядових, звичайно, на кожному кладовищі було скільки завгодно, єфрейторів, унтер-офіцерів, фельдфебелів і лейтенантів теж, а от з вищими чинами виникли труднощі. Мій колега з сусіднього кладовища мав, наприклад, трьох майорів, а я не мав жодного. Зате в мене було два підполковники й один полковник. От я й виміняв у нього за одного підполковника двох майорів. І ще й одержав жирну гуску на додачу — так соромно здавалось моєму колезі не мати жодного підполковника. Він просто не уявляв собі, як погляне у вічі його величності, коли в нього не буде жодного підполковника.
Одразу ж після цього на вулиці розлягається пісня. Співають її на чотири голоси: 

Ніч священна, перелий в спрагле серце спокій свій… 

Ми підходимо до вікна. На вулиці стоїть Союз співаків Бодо Ледергозе. — Що це означає? — питаю я. — Ввімкни світло, Георгу. У тьмяному світлі, що падає на вулицю з нашого вікна, ми помічаємо Бодо. — Це для тебе, — каже Георг. — Союз прийшов попрощатися з тобою. Не забувай, що ти його член. Могутній спів лунає далі: Скинь із тіла і душі Тягар болю і страждань… 

Відчиняються вікна. — Тихо! — верещить стара Конерсман. — Уже за північ, п'яна сволото! 

В тихій далекій блакиті Яснії зіроньки сяють… 

Ліза з'являється в своєму вікні і вклоняється. Вона думає, що співають для неї. Невдовзі прибуває й поліція. — Розійдись! — гримить владний голос. Відколи скінчилась інфляція, поліцію не впізнати. Вона стала енергійна й рішуча, до неї знову повернувся колишній прусський дух. Кожний цивільний для неї — вічний новобранець. — Це порушення нічного спокою! — реве байдужий до музики телепень у мундирі. — Арештуйте їх! — верещить удова Конерсман. У Союзі Бодо двадцятеро кремезних співаків. Проти них двоє поліцаїв. — Бодо! — стурбовано гукаю я. — Не чіпайте їх! Не чиніть опору! А то вони запроторять вас у тюрму! Бодо робить знак, що хвилюватись нічого, і співає далі на повні груди: Як би хотів полетіти я Ген аж до них… 

— Тихо, ми хочемо спати! — кричить удова Конерсман.
— Гей, ви! — гукає Ліза поліцаям. — Облиште співаків! Чом вас немає там, де крадуть?
Поліцаї розгубились. Вони ще кілька разів командують: «Ану всі до поліцейської дільниці!», однак ніхто не рушає з місця. Бодо починає другий куплет. Врешті поліцаї роблять єдине, що можуть зробити, — кожен з них заарештовує по одному співакові.
— Не пручайтесь! — гукаю я. — А то вони пришиють вам опір державній владі!
Співаки спокійно дозволяють одвести себе. Ті, що залишилися, співають далі, ніби нічого й не трапилось. Дільниця близько, поліцаї бігом повертаються і беруть ще двох співаків. Інші не перестають співати, але перших тенорів уже майже не чути: поліцаї хапають співаків з правого боку. За третім разом вони заберуть Віллі, і тоді перших тенорів не буде зовсім. Ми подаємо їм з вікна пляшки з пивом.
— Тримайся, Бодо! — кажу я. — Не бійся! Будемо триматись до останнього!
Поліція з’являється знову і заарештовує ще двох тенорів. У нас більше немає пива, і ми частуємо співаків горілкою. Через десять хвилин уже співають самі тільки баси. Вони стоять, навіть не дивлячись на поліцаїв. Колись я читав, що такими ж байдужими залишаються тюлені, коли мисливці ходять поміж них і палицями вбивають їхніх сусідів, — і бачив, що цілі народи під час війни поводяться так само.

Раніше, якщо людині хотілося згадати свою юність, вона поверталася в ті місця, де провела її. Зараз у Німеччині це вже навряд чи можливо. Все було зруйноване, потім відбудоване наново і стало зовсім чуже. Залишились тільки поштові картки.

Дейва тут немає.

Жовтий барабанний кавер на Raining Blood

Жовтий концерт Overkill

«У норвезькому підручнику з музики вчать як грати фолк на прикладі Nokturnal Mortum»

Знімок екрана комп'ютера

#пиріжки

я из газеты русский вестник
учтиво начал человек
но налетел весенний ветер
и человека унесло
простите вдруг сказал бухгалтер
я ухожу гулять в леса
все ваши глупые вопросы
теперь по осени решим
за две минуты до расстрела
я понял вдруг что не боюсь
и сразу воздух стал прозрачным
и невесомым карабин
не открывайте холодильник
без основательных причин
кто знает что вы там найдёте
и как потом вам с этим жить
сегодня вместо лиц прохожих
весь день одно твое лицо
наверно барахлит система
распознавания людей
с моей души свалился камень
и полетел по склону вниз
моих друзей родных и близких
сбивая в пропасть по пути
о господи ну кто так режет
кто режет вены поперёк
их надо резать вдоль смотрите
вот так вот так вот так вот так
мы говорили о погоде
в глаза стараясь не смотреть
а мир вокруг нас распадался
и постепенно исчезал
вот вы заходите в квартиру
и понимаете что вам
никто не рад и вы стоите
в прихожей молча до утра
от счастья к счастью перебежкой
по жизни движется солдат
проснулся целым съел сгущёнку
письмо из дома получил
«Вакзал і прывакзальная плошча з боку гасцініцы "Гомель", 1 траўня 1985 г.»

Львівські хіпі. Пензель.

Група людей, які сидять у парку

Особа, яка тримає знак
Крупним планом гори

Львів, вул. Генерала Чупринки.

Крупним планом кам'яна споруда

Людина сидить на лавці поруч з водоймою
Знак на стороні будівлі

«Cigarettes were promoted as being good for health, till early 1950s».

Дік Хаймес, Ральф Белламі позує для картини

Филип Киндред Дик «Помутнение».

У нее очаровательные большие, темные, теплые глаза, подумал он. Значит, она не сидит на игле.
— Если бы вы страдали диабетом и у вас не хватало бы денег на укол инсулина, что бы вы стали делать? Крали бы? Или просто-напросто сдохли?
— Если ты согласишься на лечение, то испытаешь ряд неприятных ощущений в области головного мозга. В первую очередь я имею в виду катехоламины, такие как норадреналин и сератонин. Видишь ли, все происходит следующим образом: препарат «С» — вообще все наркотические вещества, но препарат «С» особенно — взаимодействует с катехоламинами на подклеточном уровне, и устанавливается биологическая контрадаптация, вроде бы навсегда. — Он откусил большой кусок с правой стороны бутерброда. — Раньше считалось, что это происходит только с алкалоидными наркотиками, такими как героин.
— Я категорически против героина. Паршивая штука.
К столику подошла симпатичная официантка в желтом халатике, светловолосая, с высокой дерзкой грудью.
— Привет, — сказала она. — Все в порядке?
Чарлз Фрек испуганно поднял взгляд.
— Как тебя звать, милая? — спросил Баррис, жестом успокаивая Фрека. Она ткнула в табличку на правой грудке.
— Бетти.
Интересно, как зовут левую, подумал Чарлз Фрек.
— У нас все отлично, — сказал Баррис, нахально оглядывая девушку с головы до ног. Чарлз увидел исходящий из головы Барриса круг, как на карикатуре, в котором совершенно голая Бетти молила о ласке.
— Только не у меня, — заявил Чарлз Фрек. — У меня полно проблем — больше, чем у кого бы то ни было.
— У всех свои проблемы, — рассудительно заметил Баррис. — И чем дальше, тем больше. Наш мир болен, и с каждым днем болезнь становится все круче.
Картинка над его головой тоже стала круче.
— Желаете заказать десерт? — улыбаясь, предложила Бетти.
— Например? — подозрительно спросил Чарлз Фрек.
— У нас есть свежий клубничный пирог. И еще персиковый. Мы сами печем.
— Нет, не надо нам никаких десертов! — сказал Чарлз Фрек. — Фруктовые пироги годятся только для старушек, — добавил он, когда официантка отошла.
— Затем вырежут селезенку, — кивнул Баррис.
— Что?.. Вырежут… А она зачем, эта селезенка?
— Помогает переваривать пищу.
— Как?
— Удаляет целлюлозу.
— Значит, потом…
— Только бесцеллюлозная пища. Никаких листьев или бобовых.
— И сколько так можно протянуть?
Баррис пожал плечами.
— Как получится.
— А сколько селезенок обычно у человека? — Френк знал, что почек, как правило, две.
— Это зависит от веса и возраста.
— Да ну? — подозрительно прищурился Фрек.
— Они растут. К восьмидесяти годам…
— А-а… да ты меня разыгрываешь.
Баррис рассмеялся. У него какой-то странный смех, подумал Чарлз. Неестественный, как будто что-то рвется.
Здесь и находилась знаменитая лаборатория — кучи бутылок, всякого хлама и непонятных предметов, которые Баррис притаскивал отовсюду. Он верил не столько в аккуратность, сколько в озарение: чтобы достичь цели, надо уметь использовать первое, что попадется под руку. Скрепки, клочки бумаги, разрозненные детали от сломанных механизмов — все шло в ход.
— Боже мой, как же быстро они катятся под гору!.. Была вчера туг одна — выглядит на все пятьдесят. Седые волосы клочьями, выпавшие зубы, глаза ввалились, тело иссохшее… Мы спросили, сколько ей лет, — говорит, девятнадцать. Проверили — точно. «Знаешь, на кого ты похожа? Посмотри в зеркало». Она посмотрела в зеркало и заплакала. Я спросил, давно ли она ширяется.
— Год, — предположил Фред.
— Четыре месяца.
— На улицах сейчас продают такую дрянь… — Фред постарался отогнать образ девятнадцатилетней девчонки с выпавшими волосами. — Смешивают черт знает с чем.
В те дни жизнь Роберта Арктора текла иначе: у него была жена как все жены, две маленькие дочурки, приличный дом, чистый и прибранный. Даже газеты всегда подбирали с дорожки и относили в мусорный бак. Иногда их читали… Но однажды, вытаскивая из-под раковины электропечь для попкорна, Арктор ударился головой об угол кухонной полки. Острая боль, такая внезапная и незаслуженная, каким-то образом прочистила ему мозги. Он осознал, что ненавидит не полку — он ненавидит задний дворик с газонокосилкой, гараж, центральное отопление, дорожку перед домом, изгородь, сам проклятый дом и всех, кто в нем живет. Он захотел уйти, он захотел развода. И получил что хотел почти сразу. И вступил постепенно в новую суровую жизнь, где всего этого не было.
Той ночью Джерри забаррикадировал двери дома, навалил фунтов девятьсот всякого хлама, включая диван, и стулья, и холодильник, и телевизор, и сообщил, что снаружи поджидает его гигантская сверхразумная тля с иной планеты, а сейчас она собирается ворваться и наложить на него лапы. Прилетят и другие, даже если с этой он расправится. Внеземные тли гораздо умнее людей и, если потребуется, пройдут прямо сквозь стены, тем самым обнаруживая свои тайные способности. Чтобы уберечь себя как можно дольше, ему придется залить дом цианистым газом. И он готов к этому. Каким образом? Он уже законопатил все окна и двери и теперь откроет воду в ванной и на кухне. Оказывается, водяной бак в гараже заполнен цианидом, а не водой. Он давно это знал и берег на крайний случай. Они все погибнут, но по крайней мере не впустят сверхразумных тлей.
— Что у тебя с горлом?
— Простуда. Ветер задувает.
— Ты бы сходила…
— Если я пойду к врачу, он поймет, что я нюхаю. Я не могу.
— Ему наплевать.
— Нет.
Больше всего тайный агент по борьбе с наркоманией боится не того, что его подстрелят или изобьют, а того, что ему скрытно введут бешеную дозу какого-нибудь психоделика и до конца жизни в его голове будут крутиться жуткие нескончаемые глюки. Или подсунут порцию «смеси» — героин пополам с препаратом «С». Или и то и другое, да плюс еще яду вроде стрихнина, который почти убьет его, но не совсем, и все закончится тем же: бесконечным фильмом «ужасов». И он превратится в животное, будет колотиться в стены психлечебницы или, что хуже, федеральной клиники. День и ночь будет стряхивать с себя тлю или без конца пытаться понять, почему он не может натереть пол. Вот что может произойти, если его раскусят. И поквитаются чудовищным образом — с помощью той самой дряни, которую они продают и против которой он боролся. Ибо и те и другие — и торговцы, и агенты — хорошо понимали, что наркотики делают с людьми.
По пути Арктор размышлял о различных казусах в психологии полицейских агентов и торговцев наркотиками. Некоторые его знакомые работали под маской торговцев, продавая гашиш и даже героин. Это была хорошая легенда, но такая деятельность порой начинала приносить доход куда больший, чем официальное жалованье агента, даже с учетом премий за изъятые партии товара. Кроме того, агенты привыкали употреблять свое собственное зелье и вообще вести этот образ жизни; они становились скорее богатыми торговцами-наркоманами, чем сыщиками, и в конце концов забывали про служебные обязанности. С другой стороны, некоторые торговцы, чтобы избежать неминуемых рейдов или пытаясь избавиться от конкурентов, начинали работать на полицию и в конечном счете фактически становились тайными агентами. Странные дела творятся в мире наркотиков… Все смешалось, все мутно и непонятно.
— Интересно, как там дома… Знаешь, Боб, кто-то хочет тебе серьезно напакостить, — сказал Лакмен. — Надеюсь, когда мы приедем, дом будет на месте.
— Да уж, — протянул Арктор. — Я и не подумал. А цефаскопа мы так и не нашли. — Он постарался, чтобы в голосе прозвучало уныние и разочарование.
— Я бы особенно не волновался, — неожиданно бодрым голосом заявил Баррис.
— Не волновался бы? — прорычал Лакмен. — А если нас обобрали до нитки? То есть вломились и забрали все, что есть у Боба? И убили или искалечили животных? Или…
— Я оставил маленький сюрприз для того, кто войдет в наше отсутствие, — перебил Баррис. — Наладил все сегодня утром, расстарался. Электронный сюрприз.
— Что еще за электронный сюрприз? — резко спросил Арктор, пытаясь скрыть беспокойство. — Это мой дом, Джим, и не вздумай…
— Полегче, полегче, — сказал Баррис. — Ляйзе, ляйзе — остынь, как говорят наши друзья немцы.
— Так что за сюрприз?
— Когда дверь откроется, заработает кассетный магнитофон, спрятанный под диваном. Ленты хватит на два часа. Я установил три микрофона «Сони» в трех разных…
— Ты должен был предупредить меня, — сказал Арктор.
— А если они залезут через окно? — предположил Лакмен. — Или через черный ход?
— Чтобы воспользовались самым простым путем, а не другими, менее вероятными путями, — охотно разъяснил Баррис, — я предусмотрительно оставил дверь незапертой.
Наступило молчание. Потом Лакмен захихикал.
— А как они догадаются, что дверь не заперта? — спросил Арктор.
— Я написал записку.
— Ты меня разыгрываешь!
— Да, — услужливо согласился Баррис.
— Ты в самом деле разыгрываешь нас? — потребовал Лакмен. — Тебя фиг разберешь. Он разыгрывает нас, Боб?
— Вернемся — увидим, — отозвался Боб. — Если дверь не заперта и на ней висит записка, значит, это не розыгрыш.
— Записку могут снять, — заметил Лакмен. — Все переломают и пограбят, а дверь запрут. Чтобы мы не узнали. И мы никогда не узнаем.
— Конечно, я шучу! — с чувством воскликнул Баррис. — На такое способен только псих — оставить дверь незапертой, да еще повесить записку!
— Что ты написал в записке? — спросил, повернувшись к нему, Арктор.
— Кому она? — подхватил Лакмен. — Я даже не знал, что ты умеешь писать.
Баррис снисходительно улыбнулся.
— Я написал: «Донна, входи. Дверь не заперта. Мы…» — Баррис замолчал. — Записка адресована Донне, — смущенно закончил он.
— Все-таки он это сделал, — проговорил Лакмен. — На полном серьезе.
— Таким образом, Боб, — снова как ни в чем не бывало продолжил Баррис, — мы узнаем, чьих рук это дело.
— Если они не разделаются с магнитофоном, когда разделаются с диваном, — сказал Арктор.
Наиболее эффективная форма промышленного или военного саботажа — ограничиться нанесением таких повреждений, которые трудно с определенностью назвать умышленными. Если в автомобиле установлена бомба, то налицо действие врага. Если взорвано правительственное здание, это явно дело рук террористов. Но если происходит случайность или серия случайностей, если оборудование просто отказывается работать, если оно выходит из строя постепенно, за какой-то естественный период времени, с множеством маленьких неисправностей и поломок, — тогда жертве, будь то частное лицо или государство, даже не приходит мысль о защите. Наоборот, рассуждал Арктор, человек начинает думать, что никаких врагов нет, что у него мания преследования. Он начинает сомневаться в себе. Машина сломалась сама, ему просто не повезло… Друзья согласны — враг лишь померещился. И это доканывает жертву куда основательнее, чем любая реальная опасность.
Однажды, еще до перехода на тайную работу, Арктор снимал показания у зажиточной четы, в чьей квартире похозяйничали наркоманы. В те времена добропорядочные семьи еще попадались в кварталах, где рыскали банды, подбиравшие все, что плохо лежит. Он запомнил одну их фразу: «Люди, которые вламываются в ваш дом и забирают ваш цветной телевизор, ничуть не лучше тех извергов, которые калечат животных или варварски уничтожают бесценные произведения искусства». — «Да нет, — возразил Арктор, оторвавшись на минуту от записи показаний, — с чего вы взяли?» Наркоманы — он это знал по опыту — редко обижают живых существ. Он сам видел, как они ухаживают за покалеченными животными, в то время как добропорядочные давно бы «усыпили» их — термин, в высшей степени характерный. Мафиози, кстати, выражались подобным же образом. Однажды он помогал двум совершенно выгоревшим торчкам освободить кота, напоровшегося на стекло в разбитом окне. Торчки, едва что-либо соображавшие и перепачканные своей и кошачьей кровью, возились больше часа, терпеливо и бережно вызволяя несчастное животное. Неизвестно, чей это был кот: вероятно, он учуял еду и, отчаявшись что-либо выпросить, попытался прыгнуть в окно. Одурманенные торчки не замечали зверюгу, пока та не заорала; а потом позабыли ради нее свои глюки и приходы. В конечном итоге кот остался жив и почти не пострадал: они его еще и накормили.
— Как вы думаете, — спросил Арктор, внимательно следя за дорогой, — когда мы умрем и предстанем перед Господом в Судный день, то реестр наших грехов будет составлен в хронологическом порядке или в порядке их тяжести? А может, в алфавитном? А то получится, что испускаю я дух глубоким старцем лет под девяносто, и вдруг как зарычит на меня Господь: «Ты и есть тот самый сорванец, который в тысяча девятьсот шестьдесят втором году украл три бутылки кока-колы из грузовика у универмага „7-11“?! Сейчас я с тобой разберусь!»
— Думаю, там будут перекрестные ссылки, — сказал Лакмен. — Тебе сразу выдадут компьютерную распечатку с полным списком.
— Грех, — посмеиваясь, бросил Баррис, — это всего лишь устаревший иудеохристианский миф.
— Может быть, все грехи держат в одной большой бочке для соленья. — Арктор с ненавистью взглянул на антисемита Барриса. — В бочке для кошерного соленья. А потом просто выворачивают ее на тебя, и ты стоишь, обтекая грехами. Своими собственными, ну и небось примешается парочка чужих, попавших по ошибке.
— Грехи другого человека, но с тем же именем, — добавил Лакмен. — Другого Роберта Арктора. Как по-твоему, Баррис, сколько на свете Робертов Аркторов? — Он ткнул Барриса локтем в бок. — А Джимов Баррисов?
— Вы знаете хорошего агента по недвижимости? — спросил Лакмен.
— Они всегда интересуются причиной продажи. А что я им скажу? — проворчал Арктор.
— Да, правду говорить нельзя. — Лакмен погрузился в раздумье, мрачно потягивая пиво. — Ничего не могу придумать! Баррис, у тебя есть идеи?
— Просто выложим, что по всему дому запрятаны наркотики и мы не знаем, где они, — предложил Арктор. — Поэтому решили переехать, а вместо нас пусть попадается новый владелец.
На одном конце улицы я Боб Арктор, закоренелый наркоман, за которым тайно следит полиция, а на другом конце — Фред, бдительно просматривающий мили и мили ленты, чтобы выяснить, чем я занимаюсь в течение суток. Все это действует на нервы.
…он насквозь фальшивый. Как трехдолларовая купюра.
— Вас не беспокоят перекрестные разговоры? — неожиданно вмешался стоящий.
— Что?.. — растерянно переспросил Фред.
— Диалоги между полушариями. Порой, если левое полушарие, где расположен речевой центр, повреждено, правое полушарие пытается компенсировать, по мере сил взять на себя его роль.
— Не знаю, — промолвил он. — Не обращал внимания.
— Чужие мысли. Словно за вас думает другой человек. По-другому, не так, как вы сами. Иногда даже всплывают незнакомые иностранные слова, то есть слова, которые вы когда-то запомнили подсознательно.
— Ничего подобного. Я бы заметил.
— Вероятно, заметили бы. По опыту людей, страдающих нарушением функций левого полушария, это крайне неприятно. Ранее считалось, что правое полушарие вообще не управляет речью. Но в последнее время очень многие люди подвергли свои левые полушария разрушительному действию наркотиков, и в отдельных случаях правое полушарие имело возможность заполнить, так сказать, вакуум.
Баррис (стоит посреди гостиной с новеньким блестящим велосипедом, очень довольный): Поглядите, что я достал за двадцать долларов!
Фрек: Что это?
Баррис: Велосипед. Гоночный, десятискоростной, абсолютно новый. Я заметил его в соседнем дворе и поинтересовался. У них оказалось четыре таких, и я купил его за двадцать долларов наличными. У цветных. Они даже любезно передали мне его через забор.
Лакмен: Кто бы подумал, что совершенно новенький десяти-скоростник можно купить за двадцать долларов. Просто поразительно, что можно купить за двадцать долларов!
Донна: У одной цыпочки в прошлом месяце точно такой украли… Вы должны вернуть его. Пускай она по крайней мере взглянет, не ее ли.
Баррис: Это мужской велосипед. Он не может быть ее.
Фрек: Почему вы твердите, что он десятискоростной, когда у него только семь шестеренок?
Баррис (ошеломленно): Что?
Фрек (подходит и показывает): Ну вот, пять шестеренок здесь и две на другом конце цепи. Пять плюс два… 
С помощью операции можно добиться того, чтобы оптическая информация из правого глаза животного (например, кошки или обезьяны) поступала только в правое полушарие, а из левого — соответственно в левое. Если такое животное научить различать два символа, используя лишь один глаз, то впоследствии оно сделает правильный выбор и с помощью другого глаза. Однако если перед обучением разрушить соединения между полушариями, в особенности corpus callosum, то первоначально закрытый глаз вместе с соответствующим полушарием приходится тренировать заново. В этом заключается суть фундаментального эксперимента Майерса и Сперри (1953). 
…будет семь. Значит, это только семискоростной велосипед.
Лакмен: Верно. Но даже семискоростной велосипед, безусловно, стоит двадцати долларов. Выгодная покупка.
Баррис (оскорбленно): Меня заверили, что у него десять скоростей… Грабеж!
(Все обступают велосипед и пересчитывают шестеренки.)
Фрек: Теперь я вижу восемь. Шесть впереди и две сзади. Итого восемь.
Арктор (рассудительно): Но должно быть десять. Семи- или восьмискоростных велосипедов не существует. Во всяком случае, я о таких не слышал. Интересно, куда делись пропавшие скорости?
Баррис: Наверное, с великом возились эти цветные. Разбирали его не теми инструментами, без должной технической подготовки. А когда собирали, три шестеренки остались на полу гаража. Так, наверное, там и лежат.
Лакмен: Надо потребовать их назад.
Баррис (со злостью): В этом-то и заключается их план: наверняка сдерут деньги! Не удивлюсь, если они еще что-нибудь прикарманили. (Придирчиво осматривает велосипед.)
Лакмен: Если мы пойдем вместе, все отдадут как миленькие, не сомневайся! Ну, идем? (Оглядывается в поисках поддержки.)
Донна: А вы уверены, что их только семь?
Фрек: Восемь.
Донна: Семь, восемь!.. В любом случае надо у кого-нибудь спросить — прежде чем катить баллон. По мне, так не похоже, что они его разбирали.
Арктор: Она права.
Лакмен: Кого спросить-то? Кто у нас сечет в гоночных великах?
Фрек: Остановим первого встречного! Выкатим велосипед на улицу и спросим. Это будет объективное мнение.
(Выкатывают велосипед и обращаются к молодому негру, который только что вышел из своей машины. Указывают на семь — восемь? — шестеренок и спрашивают, сколько их, хотя каждому видно-за исключением Чарлза Фрека, — что их всего семь: пять на одном конце цепи и две на другом. Пять плюс два — семь. Это ясно как божий день. Так что же получается?!)
Молодой негр (спокойно): Число шестеренок спереди и сзади надо не складывать, а перемножать. Видите, цепь перескакивает со звездочки на звездочку, а их пять, и мы получаем пять разных передаточных чисел на каждой из двух звездочек впереди. (Показывает.) Теперь, если мы повернем рычажок на руле (показывает), цепь перейдет на вторую звездочку и опять-таки может перескакивать на любую из пяти сзади. То есть получается еще пять. Итого десять. Имейте в виду, что передаточное число всегда рассчитывается из…
(Все благодарят его и уходят, молча вкатывая велосипед в дом.)
Лакмен: Есть что-нибудь закинуться? В здоровом теле — здоровый дух!
Мозг высших животных, включая человека, является двойным органом, состоящим из правого и левого полушария, соединенных перемычкой из нервной ткани, corpus callosum. Около пятнадцати лет назад Рональд Е. Майерс и Р. В. Сперри из Чикагского университета сделали удивительное открытие: если отделить половинки мозга одну от другой, то каждая из тех способна функционировать независимо, как самостоятельный мозг.
Роберт Арктор сидел в гостиной с друзьями и пытался решить, нужно ли брать новый карбюратор или можно обойтись переборкой старого. Всем телом он ощущал постоянный незримый контроль, электронное присутствие камер. И от этого ему было хорошо.
— Ты радуешься, — заметил Лакмен. — Я бы не радовался, если бы мне пришлось выложить сотню долларов.
— Я решил найти точно такую машину, как у меня, — объяснил Арктор. — А затем снять с нее карбюратор и ничего не платить. Как делают все, кого мы знаем.
— Расскажу вам одну историю про Донну, — сказал Лакмен. — Однажды она бросила четвертак в автомат, что продает почтовые марки. Машина испортилась и давай эти марки выплевывать! В конечном итоге — Донна со своими дружками-головорезами пересчитала — оказалось больше восемнадцати тысяч пятнадцатицентовых марок. Ну, скажете вы, здорово! Только что с ними делать Донне Хоторн, которая в жизни не написала ни одного письма?! Разве что одно — своему адвокату, чтобы подать в суд на того парня, который обул ее с колесами.
— Чего?! — удивился Арктор. — У нее есть адвокат, который выбивает деньги за некачественный товар? Как это?
— Наверно, она не говорит, за что ей должны. Должны — и все тут.
— Представляю себе письмо адвоката с угрозой подать в суд из-за неуплаты за партию наркотиков, — хихикнул Арктор, в очередной раз восхищаясь способностями Донны.
— Так или иначе, — продолжат Лакмен, — сидит она с грудой пятнадцатицентовых марок и ума не приложит, куда их деть. Не продавать же обратно почте! Тем более там уже, ясное дело, просекли, что машина пошла вразнос, и ждут, когда кто-нибудь сунется к окошку с мешком марок… Ну и стала она об этом думать — после того, как, само собой, загрузила все марки в багажник и сделала ноги. Позвонила дружкам, которые на нее работают, и они приехали с каким-то спецобалденным навороченным отбойным молотком — вроде как с водяным охлаждением и водяным глушителем. Краденым, конечно. Вот… И среди ночи выдрали ту машину прямо из асфальта и увезли к Донне на пикапе. Который тоже, само собой, специально для этого угнали.
— Ты хочешь сказать, что она продавала марки? — проговорил ошеломленный Аркгор. — Через автомат? По одной марочке?
— Они установили этот автомат — по крайней мере, так мне рассказывали — где-то на перекрестке, где полно народу, но чтобы не было видно с почтового грузовичка, и запустили его.
— Нет чтобы просто вскрыть ящик для монет, — презрительно пожал плечами Баррис.
— И так вот они продавали марки несколько недель — в общем, пока не кончился запас. Могу себе представить, как Донна ломала голову, что делать дальше. Она ведь экономная, ничего не выбрасывает: ее предки — какие-то крестьяне из Европы. Небось придумала, как из автомата газировку продавать.
— Это правда? — протянул Баррис.
— Что именно? — улыбнулся Лакмен.
— Эта женщина невменяема! — возмутился Баррис. — Ее надо отправить на принудительное лечение! Ты понимаешь, что из-за кражи марок у нас повысились налоги?!
— Когда есть хаш, я обо всем забываю. — Донна достала свою любимую самодельную керамическую трубочку, похожую на ракушку, и посмотрела на Арктора широко раскрытыми, лучистыми и счастливыми глазами. — Садись. Я тебя подзаряжу.
Арктор сел, а Донна поднялась, раскурила трубку, подошла не спеша, наклонилась и, когда он раскрыл рот — словно птенец, мелькнула мысль, — выдохнула в него струю серого дыма. Она наполнила его своей горячей, смелой, неиссякаемой энергией, которая в то же время успокаивала, расслабляла и смягчала их обоих.
— Я люблю тебя, Донна, — сказал Арктор. Такая «подзарядка» служила им заменой секса и, возможно, была даже в чем-то лучше, чем секс. Что-то очень интимное и очень странное… Сначала она «заряжала» его, потом он ее. Равноценный обмен, пока не кончится хаш.
— Я не собираюсь долго жить. — Донна пожала плечами. — Я не хочу туг задерживаться. Ты, что ли, хочешь? Зачем? Что хорошего в этом мире? А ты видел — да черт возьми, вспомни Джерри Фабина! — что происходит с теми, кто долго сидит на препарате «С»? Скажи мне, Боб, в самом деле, ну что такого в этом мире? Всего лишь остановка по пути в другой мир, а нас здесь судят за то, что мы рождены во грехе…
— Это такая ты католичка?
— Нас здесь наказывают… так что если можно оттянуться время от времени, почему нет, черт побери! Вчера я едва не накрылась по пути на работу. Ехала, слушала музыку и курила хаш и не заметила «форд император»…
— Ты дура, — сказал Арктор. — Потрясающая дура.
— У Барриса есть клевый способ провоза наркотиков через границу. Знаешь, на таможне всегда спрашивают, что вы везете. А сказать «наркотики» нельзя, потому что…
— Ладно, так как?
— Ну вот. Берешь огромный кусок гашиша и вырезаешь из него фигуру человека. Потом выдалбливаешь нишу и помещаешь заводной моторчик, как в часах, и еще маленький магнитофон. Сам стоишь в очереди сзади и, когда приходит пора, заводишь ключ. Эта штука подходит к таможеннику, и тот спрашивает: «Что везете?» А кусок гашиша отвечает: «Ничего» — и шагает дальше. Пока не кончится завод, по ту сторону границы.
— Вместо пружины можно поставить батарею на фотоэлементах, и тогда он может шагать хоть целый год. Или вечно.
— Какой толк? В конце концов он дойдет до Тихого океана. Или до Атлантического. И вообще сорвется с края земли…
— Парень ни за кого себя не выдавал. Просто он выдавал себя за всемирно известного самозванца. Об этом потом писали в «Лос-Анджелес таймс» — они проверяли. Работал дворником в Диснейленде, затем прочитал биографию всемирно известного самозванца — такой действительно был — и сказал себе: «Да ведь я тоже могу выдавать себя за всех этих экзотических парней!» А после подумал и решил: «На кой черт? Лучше просто выдавать себя за самозванца». Он огреб на этом деле немалую монету, как писали в «Таймсе». Почти столько же, сколько настоящий всемирно известный самозванец. Причем без всякого труда.
— Обычно человек использует левое полушарие, — объяснил первый. — Именно там расположено его «я», его самосознание. Это полушарие доминантно, потому что в нем находится речевой центр, в то время как все пространственные навыки сосредоточены справа. Левое полушарие можно сравнить с цифровым компьютером, а правое — с аналоговым. Таким образом, они не просто дублируют друг друга, а по-разному получают и обрабатывают поступающие данные. Но у вас не доминирует ни одно из полушарий, и они не дополняют друг друга. Первое говорит вам одно, а второе — совсем другое.
— Топология, — говорил один врач, — вообще малоизученный раздел математики. Взять хотя бы черные дыры…
— Фред воспринимает мир наизнанку, — в то же время говорил другой врач. — Одновременно и спереди, и сзади. Нам трудно вообразить, каким он ему видится. Топология — это область математики, исследующая те свойства геометрических или иных конфигураций, которые остаются неизменными, если объект подвергается непрерывному однозначному преобразованию. В применении к психологии…
— …кто знает, что там происходит с предметами? Если показать дикарю его фотографию, он не узнает себя, даже если много раз видел свое отражение в воде или в металлическом зеркале, — именно потому, что в отражении правая и левая стороны меняются местами, а на фотографии — нет.
— Он привык к «перевернутому» изображению и думает, что так и выглядит.
— Часто человек, слыша свой голос, записанный на пленку…
— …совсем другое — тут дело во внутричерепных резонансах…
Донна вспомнила одного знакомого, который видел Бога. Тот тоже себя так вел — стонал и плакал, разве что не гадил. Бог предстал перед ним в одном из кислотных глюков. Этот парень экспериментировал с растворимыми в воде витаминами — принимал их в огромных дозах. По идее, ортомолекулярный состав должен был подстегивать и синхронизировать нервные возбуждения в мозгу. Однако вместо того, чтобы лучше соображать, парень увидел Бога. Это явилось для него колоссальным сюрпризом.
— Искры. Фонтаны разноцветных искр, словно у тебя свихнулся телик. Искры на стене, искры в воздухе. Весь мир — как живое существо, куда ни посмотри. И никаких случайностей; все происходило осмысленно, будто стремясь к чему-то, к некой цели в будущем. А потом он увидел дверь. Примерно с неделю он видел дверь повсюду: у себя дома, на улице, в магазине… Она была всегда одинакового размера, очень узкая и такая… приятная; Тони так и сказал — приятная. Обрисованная алыми и золотистыми лучами, будто искры выстроились в ряд. И потом ни разу в жизни он ничего такого не видел, и именно это в конечном счете его и доконало.
— А по ту сторону… что? — немного помолчав, спросил Арктор.
— Другой мир — его было видно.
— И что… он так туда и не зашел?
— Потому и переломал все у себя в квартире. Ему и в голову не пришло войти. Он просто восхищался дверью. Потом было уже поздно. Через несколько дней дверь закрылась и исчезла навсегда. Снова и снова он принимал лошадиные дозы ЛСД, глотал бешеное количество растворимых витаминов, но больше никогда ее не видел — так и не нашел нужную комбинацию.
— Что было по ту сторону? — повторил Арктор.
— Там всегда стояла ночь.
— Ночь!
— Всегда одно и то же: лунный свет и вода. Безмолвие и покой. Вода, черная, как чернила, и берег, песчаный берег острова. Он был уверен, что это Греция. Древняя Греция. Ему казалось, что дверь — это проем во времени и перед ним прошлое… Потом, после всего, он вечно выходил из себя, когда ехал по шоссе, — не мог вынести всего этого движения, шума и грохота. И все гадал, зачем ему показали другой мир. Тони и в самом деле верил, что видел дверь, хотя в конечном счете она только свела его с ума и больше ничего. Слишком он переживал, что не смог удержать ее, вот и свихнулся.
Все вернется. Обязательно вернется. Наступит день, подумала она, когда все, что было несправедливо отнято у людей, будет им возвращено. Через тысячу лет или еще позже, но этот день придет, и по всем счетам будет уплачено. Может, и тебе, как Тони Амстердаму, уже являлся Бог. Явился и исчез — на время. Может, в твоем выжженном мозгу с его закороченными и обугленными цепями, которые продолжают распадаться даже сейчас, когда я обнимаю тебя, уже успела сверкнуть, переливаясь всеми цветами радуги, та волшебная искра, которая проведет тебя через страшные годы, что ждут впереди. Какое-нибудь слово, не до конца понятое, что-нибудь увиденное мельком, неосознанно — крошечный осколок звезды, таящийся среди отбросов этого мира, — поможет тебе продержаться и увидеть тот день, который настанет… о, так нескоро! Трудно даже представить себе когда. Остается лишь ждать и надеяться. Но однажды — если повезет и это повторится — он узнает, он вспомнит: нужное полушарие сможет сравнить и распознать образы. Хотя бы на подсознательном уровне, самом доступном. И тогда этот ужасный, мучительный и, казалось бы, бессмысленный путь закончится…
— Наверно, нет ничего ужаснее, чем жертвовать живым существом, которое даже не догадывается. Если бы оно понимало и добровольно вызвалось… — Донна взмахнула рукой. — Он не знает. И не знал. Он не вызывался…
— Вызывался. Это его работа.
— Он и понятия не имел. И не имеет, потому что сейчас у него нет вообще никаких понятий. Вы знаете не хуже меня. И не будет. Никогда-никогда, сколько бы он ни прожил. Останутся одни рефлексы. Это произошло не случайно, все было запланировано. Мы на это рассчитывали. На мне тяжелейшая вина. Я чувствую на плечах… труп — труп Боба Арктора. Хотя формально он жив.
На какие средства существует «Новый путь» — известно одному лишь Дональду, директору-распорядителю. Но недостатка в средствах не было никогда. Что ж, думал Майк, производство и распространение препарата «С» должно приносить огромные деньги. Достаточные, чтобы «Новый путь» рос и процветал. И чтобы оставалось еще на ряд других целей. Смотря для чего предназначен «Новый путь». Майк знал — федеральное правительство знало — то, чего не знала ни общественность, ни даже полиция. Препарат «С» не синтезировали в лаборатории; как и героин, препарат «С» был органического происхождения. Так что, скорее всего, «Новый путь» рос и процветал в буквальном смысле. Живые, думал Майк, никогда не должны служить целям мертвых. Но мертвые — он взглянул на Брюса, на трясущуюся рядом пустую оболочку — по возможности должны служить целям живых.
— Парень совсем выгорел, хотя с виду было незаметно. Раз он приехал в Вентуру — разыскивал старого друга. Узнал дом, по памяти, без всякого номера, остановился и спрашивает, где найти Лeo. Ему отвечают: «Лео умер». А парень и выдает им: «Хорошо, я загляну в четверг». И уехал. В четверг, наверное, вернулся — опять искать Лео. Каково, а?
Потягивая кофе, Брюс слушал разговоры в гостиной.
— …в телефонной книге записан всего один номер, на каждой странице, и по этому номеру можешь звонить куда хочешь… Я говорю о совершенно ошизевшем обществе… И у себя в бумажнике ты носишь этот номер, единственный номер, записанный на разных визитных карточках и листочках. И если номер забыл, то не позвонишь никому.
— А справочная?
— У нее тот же номер.
Он внимательно слушал. Интересное, должно быть, местечко. Звонишь, а тебе говорят: «Вы ошиблись». Снова набираешь тот же самый номер — и попадаешь куда надо. Идешь к врачу — а врач только один и специализируется на всем, — и тебе прописывают лекарство, одно на все случаи жизни. Относишь рецепт в аптеку, и там выдают единственное средство, которое у них есть, — аспирин. И тот лечит все болезни. Закон тоже один, и все нарушают его снова и снова. Полицейский кропотливо помечает, какой параграф, какой пункт, какой раздел, — всегда одно и то же. И за любое нарушение — от перехода улицы в неположенном месте до государственной измены — одно наказание: смертная казнь. Общественность требует отменить смертную казнь, но это невозможно, потому что тогда, скажем, за неправильный переход вовсе не будет наказания. И так, нарушая закон, постепенно все вымерли. Наверное, подумал он, когда люди узнали, что последний из них умер, они сказали: «Интересно, какие они были? Давайте-ка заглянем в четверг!»
Он нагнулся и заметил у самой земли маленький голубой цветок. Множество цветков на коротких жестких стеблях. Словно щетина. Жнивье. Наклонившись к цветам, чтобы лучше их рассмотреть, Брюс понял, как их много. Целые поля цветов, укрытых сверху высокими колосьями. Спрятанные среди более высоких растений, как часто сажают фермеры: одни посадки среди других. Как в Мексике сажают марихуану — чтобы не заметила полиция с джипов.
Очаровательные голубые цветочки.
— Ты видишь цветок будущего, — сказал Дональд, директор-распорядитель «Нового пути». — Но он не для тебя.
— Почему не для меня? — спросил Брюс.
— Ты уже перебрал, достаточно! — хохотнул директор-распорядитель. — Так что хватит поклоняться. Это уже не твой кумир, не твой идол.
Я знаю, подумал он. Я видел, как растет препарат «С». Я видел, как голубым покрывалом на коротких жестких стебельках лезет из земли сама смерть.
Брюс наклонился, вырвал один стебелек с голубым цветком и засунул его поглубже в правый ботинок, под стельку. Подарок для моих друзей, подумал он. И крошечным уголком мозга, куда никто не мог заглянуть, стал мечтать о Дне благодарения.
Как холодно в подземном этом склепе! Неудивительно, ведь здесь так глубоко. 

(Из либретто, написанного Иосифом фон Соннлейтнером по повести Жана-Никола Буми «Леонора, или Супружеская любовь» к опере Бетховена «Фиделио».)

Ґабріель Ґарсіа Маркес «Розповідь моряка».

Всі ми раділи, що повертаємося додому. Всі везли подарунки.
Знесилений Луїс Ренхіфо на якусь мить спинився, здійняв руки, як тоді, коли тримав навушники, і знову гукнув до мене:
— Веслуй сюди, черевань!
Вітер дув з того ж боку, звідки долинав голос. Я крикнув, що не можу гребти проти вітру, нехай зробить останнє зусилля, але він, мабуть, не розчув мене. Коробки з крамом десь зникли, а пліт, об який билися хвилі, витанцьовував, підстрибуючи туди-сюди. Раптом я опинився метрів за п’ять від Луїса Ренхіфо й загубив його з очей. Та він з’явився з іншого боку: не втративши самовладання, плив назустріч хвилям, занурюючись, щоб вони не жбурнули його геть. Я став з веслом у руці, сподіваючись, що Луїс Ренхіфо підпливе і зможе ухопитися за нього. Проте помітив, що той втомився і впав у відчай. Захлинаючись, він знову заволав:
— Черевань!.. Черевань!..
Зненацька звернув увагу на сонце. Розжарене полуденне металеве сонце. Все ще не оговтавшись остаточно, я спантеличено поглянув на годинника. Він показував рівно дванадцяту. Самотність.
Коли Луїс Ренхіфо востаннє запитав у мене на есмінці, котра година, — було пів на дванадцяту. Я знову подивився на годинника за десять до дванадцятої — і тоді біда ще не скоїлася. Коли ж я поглянув на годинника на плоту, була рівно дванадцята. Мені здавалося, що все це тривало дуже довго, а насправді минуло лише десять хвилин відтоді, як я, стоячи на кормі, востаннє подивився на годинника, — за цей час я доплив до плота, намагався врятувати товаришів і завмер на плоту, вдивляючись у порожнє море, слухаючи різке виття вітру і розмірковуючи про те, що врятують мене не раніше ніж через дві-три години.
Була вже друга година. Вітер завивав, і крізь це виття мені вчувався голос Луїса Ренхіфо: “Черевань, веслуй сюди”. Я чув його дуже виразно, наче він був тут, за два метри від мене, силкуючись дотягнутися до весла. Але ж я не знав, що коли в морі виє вітер, коли хвилі б’ються об рифи, людині вчуваються голоси, які вона пам’ятає. Вони не змовкають, доводячи людину до нестями: “Черевань, веслуй сюди”.
Спершу мені здавалося неможливим три години перебувати в морі самому. Але о п’ятій, коли проминуло п’ять годин, я вже думав, що міг би прочекати ще годину.
Перша проведена у морі ніч здалася дуже довгою ще й тому, що минула без усяких подій. Неможливо змалювати ніч на плоту, коли не відбувається абсолютно нічого, і ти боїшся морських тварин, а на руці в тебе годинник зі світним циферблатом, від якого несила відірвати погляд бодай на хвилину. Тієї ночі — 28 лютого — я щохвилини дивився на годинника. Це була справжня мука. У відчаї вирішив зняти його, сховати в кишеню, щоб не залежати від часу.
В розпачі я зняв його, щоб покласти до кишені, але, тримаючи у руці, вирішив жбурнути ліпше в море. Якусь мить я вагався. Потім мене пройняв страх: без годинника я почувався б ще самотнішим.
Коли почало розвиднюватися, мене вже ніщо не обходило. Я вже не думав ні про воду, ні про їжу. Ні про що не думав, аж поки вітер не вщух, а поверхня моря знову зробилася рівною й золотавою. За цілу ніч я не проспав і секунди, але почувався так, наче щойно прокинувся. Розтягнувшись на плоту, відчув, як ниють мої кістки. Боліла шкіра. А день займався сяйливий, погідний, і серед цієї ясноти, заколисуваний легким подувом вітерця, я відчував у собі приплив свіжих сил і здатність чекати знову. Це нагадувало сп’яніння. Вперше за свої двадцять років я почувався абсолютно щасливим.
В горлі пересохло. Дихати ставало щодалі важче. Я розгублено спостерігав обрій, коли раптом ні з того ні з сього підстрибнув і впав на середину плота. Повільно, наче переслідуючи жертву, вздовж плота промайнув акулячий плавник.
Відтоді я більше не сідав на борту плота після п’ятої. Завтра, післязавтра і через чотири дні мав уже доволі досвіду й знав, що акули тварини пунктуальні: вони з’являлися одразу після п’ятої.
Я так втомився, що схилив голову на весло, приготувавшись умерти. І раптом уздрів матроса Хайме Манхарреса: той сидів на палубі есмінця, пальцем показуючи мені курс на порт.
Вдосвіта небо потемнішало. Я не міг спати, бо не мав більше сили навіть для того, щоб заснути. В темряві не бачив протилежного кінця плота. Але продовжував вдивлятися в пітьму, намагаючись прозирнути її. І тоді на краєчку плота знову ясно угледів Хайме Манхарреса, що сидів у похідній формі — штанях і сорочці синього кольору і трохи зсунутій на праве вухо шапочці, на якій, незважаючи на морок, легко можна було прочитати напис: “Кальдас”.
— Привіт, — мовив я до нього, наче й не було нічого. Певний, що Хайме Манхаррес — ось він, поруч. Певний, що він весь час сидів тут. Байдуже, сон це був чи ні. Знаю напевне, що не спав, був при пам’яті, добре чув свист вітру й рокіт моря. Відчував голод і спрагу. І анітрохи не сумнівався в тому, що Хайме Манхаррес пливе на плоту разом зі мною.
— Чому ти не прихопив на кораблі питної води? — запитав він.
— Бо ми вже наближалися до Картахени.
Я лежав на кормі з Районом Еррерою. Це був не привид. Я не відчував страху. Мені здавалося безглуздям, що раніше я сидів на плоту один, не знаючи, що поруч є інший матрос.
Якийсь час він мовчав. Тоді знову показав курс на Картахену. Я простежив за порухом його руки і побачив вогні порту, бакени в бухті, що немов витанцьовували на воді. “От ми й прибули”, — проказав я, пильно вдивляючись у вогні порту, незворушно, не відчуваючи ніякої радості, наче повернувся із звичайного плавання. Я попросив Хайме Манхарреса погребти ще трохи. Та його вже не було. Він зник. Я знову залишився самотній на плоту, а вогні порту виявилися першими променями сонця. Першими променями третього дня моєї самотності у відкритому морі.
Уночі я закріпляв весло й пробував заснути. Не знаю, тільки уві сні чи наяву також щоночі бачив я Хайме Манхарреса. Кілька хвилин ми про щось розмовляли, а потім він зникав. Я звик до його з’яв. Коли сходило сонце, я вірив, що це галюцинації. Проте вночі анітрохи не сумнівався, що Хайме Манхаррес — ось він, на плоту, розмовляє зі мною. На п’ятий день удосвіта він теж силкувався заснути. Мовчки куняв, спершись на друге весло. Раптом став вдивлятися в море. Гукнув:
— Дивись!
Я звів очі. Кілометрів за тридцять від плота виразно побачив миготливі вогні корабля: він, як і пліт, плив за течією. Вже багато годин я не мав сили гребти. Та, уздрівши вогні, підвівся, міцно закріпив весла й спробував гребти до корабля. Бачив, як той повільно пливе, і на якусь мить роздивився не тільки вогні на щоглі, а й тінь від неї, відбиту першим вранішнім промінням. Я боровся з вітром. Гріб відчайдушно — де й сила взялася після чотирьох днів без їжі та сну, — та, мабуть, не зрушив пліт з місця бодай на метр: заважав вітер. Вогні віддалялися, я спітнів. Вибився із сил. Через двадцять хвилин вогні остаточно зникли. 
Вранці п’ятого дня я вже хотів будь-що змінити курс плота. Мені спало на думку, що, пливучи за течією, врешті-решт пристану до острова, де живуть людожери.
Я став настирливо думати про той острів. І вже не уявляв берега, на якому б не жили людожери. Вперше за п’ять днів самотності у відкритому морі мої побоювання змінили напрямок: тепер я боявся землі сильніше, ніж моря.
“Ось і настав цей час”, — подумав я. Мені й справді здалося, що настала найжахливіша хвилина, про яку говорив інструктор: коли людина прив’язує себе до плота. Надходить мить, коли вже не відчуваєш ані спраги, ані голоду. Не відчуваєш, як сонце безжально пече вкриту пухирями шкіру. Не думаєш ні про що. Не відчуваєш абсолютно нічого. Та надію не втрачено. Залишається останнє: відв’язати кінці ґратчастого настилу й прив’язатися до плота. Під час війни знаходили чимало трупів, подзьобаних птахами, але міцно прив’язаних до плота.
І раптом побачив маленьку чайку, завбільшки з мою долоню, що кружляла над плотом, сідаючи на якусь мить на протилежному борту. Рот наповнився холодною слиною.
Легко казати, нібито після п’яти днів голодування людина може з’їсти будь-що. Яким би голодним не був, тебе нудить, коли бачиш жмут закривавленого пір’я, що відгонить сирою рибою й коростою.
Голод мучив мене. Та ще дужче боліло пересохле горло, щелепи задеревіли від бездіяльності. Я мусив щось з’їсти. Для цього підійшли б каучукові підошви моїх черевиків, але я не мав чим їх відрізати. І тоді згадав про поштові листівки з Мобіля. Вони лежали вимоклі у кишені штанів. Я розірвав їх, запхав у рот і став жувати.
Мені спало на думку, що після семиденного плавання я зрештою звикну до моря, до свого сумного існування і не докладатиму ніяких зусиль для того, щоб вижити. Врешті-решт я ж прожив попри все цілий тиждень. Чому ж я не можу й далі жити отак на плоту?
…збагнув, що сталося. Переслідувана акулою зелена, лискуча півметрова риба вистрибнула з води і впала на пліт. А я щосили вцілив її по голові веслом. Зовсім не просто забити рибу на плоту. Він здригався від кожного удару, щоразу загрожуючи перевернутися. Небезпека була надзвичайна. В ці хвилини мені знадобилися всі мої сили і розважливість. Якби я безтямно бив, пліт міг би перевернутися. І я впав би у воду, де кишіли голодні акули. Та якщо бити впівсили, здобич могла втекти. Це були хвилини між життям і смертю. Або впасти прямо в пащі акулам, або вполювати чотири фунти свіжої риби й вгамувати семиденний голод.
Я відчув запах крові. Відчули його й акули. Переді мною лежали чотири фунти свіжої риби, і в першу мить мене охопив невимовний жах: знавіснілі акули, принаджені запахом крові, щосили билися об днище. Пліт хитався.
Я не мав ніякого леза. Спробував відколупати панцир ключами, та не спромігся відокремити жодної лусочки. Тим часом упевнився, що ніколи не бачив подібної риби — ясно-зеленої, з такою міцною лускою. Змалку зелений колір асоціювався в мене з отрутою. Здається неймовірним, але, незважаючи на те, що мій шлунок боляче нив у передчутті шматка свіжої риби, я ще вагався якусь мить, побоюючись, що ця незвичайна риба може бути отруйною.
Тепер я знаю, що сира риба утишує спрагу. Тоді не знав цього, але помітив, що їжа заспокоїла не лише голод, а й спрагу.
До півночі шквал подужчав, небо стало темно-сіре, повітря вологе, але жодна крапля дощу так і не впала. Незабаром після дванадцятої велетенська хвиля — точнісінько така, як та, що змила геть усе з палуби есмінця, — підняла, наче шкурку банана, пліт, підкинула його вгору і вмить перевернула. Я збагнув усе, коли вже борсався у воді, намагаючись виплисти, як у день катастрофи. Я плив відчайдушно, виплив-таки на поверхню і мало не вмер од жаху, не знайшовши плота. Бачив лише величезні чорні хвилі над собою і згадав Луїса Ренхіфо, кремезного чолов’ягу й непоганого плавця, котрий не зумів подолати відстань у два метри, щоб дістатися до цлота. Я втратив орієнтацію і шукав пліт у протилежному боці. А той спокійно погойдувався на хвилях за моєю спиною, за метр од мене.
Знесилений, я перегнувся через борт і випив кілька ковтків морської води. Тепер я знаю, що вона не шкодить організмові. Але тоді ще не розумів цього й зважувався пити, коли вже не міг більше витримати біль у горлі.
Після семиденного плавання на плоту найменші зміни кольору води не лишаються непоміченими. Сьомого березня, о пів на четверту, я помітив, що пліт увійшов до зони, де вода була не синя, а темно-зелена.
Настала дев’ята ніч у відкритому морі. “Дев’ять ночей бути мертвим”, — жахнувся я, певний, що о цій порі в моєму домі у кварталі Олайя повно друзів. Це була остання ніч, яку проводять біля небіжчика. Завтра вони розберуть вівтар і поступово звикнуть до того, що я помер.
До цієї ночі я не втрачав давньої надії, що хтось згадає про мене й спробує врятувати. Та згадавши, що для моїх рідних це дев’ята ніч відтоді, як я загинув, остання ніч прощання з небіжчиком, відчув себе остаточно забутим в морі.
Вперше за дев’ять днів я не усвідомлював, що діється зі мною. Був у такому стані, що хвилі просто чудом не потягли мене в морську глибінь. Я нічого не бачив. Дійсність у моїй уяві змішалася з галюцинаціями. Якби хвиля перевернула пліт, я міг би подумати, ніби це нова галюцинація,
Небо стало блакитнішати, і я втупився в обрій. Довкола виднілася лише вода, зелена й спокійна. Та прямо по курсу плота у світанковій імлі я угледів довгу густу тінь. Під прозорим небом виднілися обриси пальм. Це розлютило мене. Напередодні мені привиділося, ніби я в Мобілі на якомусь святі. Потім побачив велетенську жовту черепаху, а вночі побував у власному домі в Боготі, у гімназії і в гурті своїх друзів з есмінця. І от тепер я уздрів землю. Якби побачив таке видиво на чотири-п’ять днів раніше, я збожеволів би від радості. Послав би до дідька пліт і кинувся б у воду, щоб швидше дістатися берега. Але тепер був у такому стані, що побоювався нових галюцинацій.
Не проплив і п’яти метрів, коли відчув, що порвався ланцюжок з образком святої Кармен. Я спинився. Упіймав його, коли той уже занурювався в зелену збурену воду. Не маючи часу сховати медальйон до кишені, міцно затиснув його між зубами й знову поплив. Відчув, що сили мої вичерпалися, і все ще не бачив землі. Мене пройняв жах: може, й справді це була лише галюцинація.
Вода сягала мені трохи вище пояса. Зробивши відчайдушне зусилля, я рвонувся туди, де вона була мені до стегон. Далі вирішив повзти. Уперся колінами й долонями в дно і спробував просунутися вперед. Та марно: хвилі відтягували мене назад.
Через десять хвилин всі прикрості, десятиденний голод і спрага навалилися на моє тіло. Ледь живий, я витягнувся на твердій і теплій землі, ні про що не думаючи, нікому не дякуючи, навіть не радіючи, що мені стало сили волі, надії і нестримного бажання вижити, щоб досягти цього безмовного й невідомого клаптика землі.
У верхній частині кокосового горіха є три порожнини, розташовані у формі трикутника. Але, щоб знайти їх, треба обдерти кокос з допомогою мачете. А в мене були лише ключі. Раз за разом марно пробував розколупати ключами шерехату й тверду шкаралупу. Зрештою здався. З люттю жбурнув горіх, почувши наостанок, як всередині у нього переливається
— Допоможіть! — повторив я з відчаєм, певний, що мужчина не розуміє мене.
— Що з вами? — лагідно запитав він. Почувши його, я збагнув, що дужче за спрагу, голод і розпач мене мучило бажання розповісти комусь усе, що довелось пережити. Ковтаючи слова, випалив єдиним духом:
— Я Луїс Алехандро Веласко, один із моряків, які двадцять восьмого лютого впали в море з есмінця “Кальдас”.
Я вважав, що весь світ неодмінно знає про цю подію. І щойно назву своє ім’я, чоловік кинеться допомагати мені. Але його обличчя лишалося незворушним.
Всюди над дорогою височіли пальми. В морі я вмирав од спраги. Але тут, їдучи на ослі вузькою звивистою дорогою, обабіч якої росли кокосові пальми, відчув, що не можу більше терпіти ні хвилини. Попросив чоловіка, щоб дав мені кокосового соку.
— В мене нема мачете.
Він збрехав. За паском у нього я помітив мачете. Якби тільки міг, я в цю мить зчепився б із ним, силою відібрав мачете, обдер кокос і з’їв до останку. Вже потім я зрозумів, чому він не схотів дати мені соку. Мужчина ходив до оселі, розташованої за два кілометри від того місця, де знайшов мене, поговорив з тамтешніми людьми, і ті попередили, щоб він нічого не давав мені їсти, поки мене не огляне лікар. А найближчий лікар мешкав у Сан-Хуан-де-Ураба — два дні путі.
Умберто Гомес, перший лікар, котрий уважно мене обстежив, повідомив важливу новину. Він не говорив про це, поки не скінчив огляду, бо хотів упевнитися, що я не зомлію від його повідомлення. Тоді поплескав мене по щоці і, приязно усміхнувшись, мовив:
— Авієтка зараз доставить вас до Картахени. Там на вас чекає ваша сім’я.
Ніколи б не подумав, що людина може перетворитися на героя лише тому, що десять днів пливла на плоту, потерпаючи від голоду й спраги. Але ж я не мав іншого виходу. Якби пліт був оснащений, з запасом питної води, галет, компасом і снастями для рибальства, я так само лишився б живий. Та є одна різниця: до мене не ставилися б, як до героя. Отже, в даному разі героїзм полягає тільки в тому, що я за десять днів не помер від голоду й холоду.
Я був дуже вдячний своєму годиннику, який точно йшов під час моєї одіссеї. Та не сподівався, що це прислужиться якось фабрикантам годинників. Проте вони подарували мені п’ятсот доларів і новий годинник. За те, що жував жуйку певного гатунку й повідомив про це в рекламі, я одержав тисячу доларів. Доля судила, щоб за іншу рекламу фабриканти взуття заплатили мені дві тисячі песо. За те, що моя історія транслювалася по радіо, мені дали п’ять тисяч. Я ніколи не уявляв, як це вигідно, — десять днів потерпати від голоду й спраги у відкритому морі. Але ж так воно є насправді: за цей час я одержав майже десять тисяч песо. А проте й за мільйон не згодився б, щоб усе повторилося знову.
Чак Палагнюк «Бійцівський клуб».

Весь цей шум під час пострілу виникає через розширення газів, а ще через те, що куля набирає швидкості звуку. Щоб зробити глушник, треба просто насвердлити дірок у стволі, чимало дірок. Гази виходять, і куля рухається повільніше за звук. Неправильно просвердлиш отвори — і зброя вибухне в твоїх руках. 
Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш із трьома частинами сірчаної кислоти. Робиш це на льодяній бані. Тоді піпеткою крапля за краплею додаєш гліцерин. Отримуєш нітрогліцерин. 
Береш пластикову вибухівку, огортаєш нею колони фундаменту і валиш будь-яку будівлю в світі. Звісно, маєш обкласти ці колони мішками з піском, щоби вибух пішов всередину, а не в простір підземного гаража. 
Три способи зробити напалм: по-перше, можна змішати рівні частки бензину й замороженого концентрату помаранчевого соку. По-друге, змішуєш порівну бензин і дієтичну колу. І по-третє, можна розчинити в бензині розтертий наповнювач для котячих туалетів, доки не загусне. 
Лікар сказав, що коли я хочу побачити справжній біль, маю зазирнути до церкви Першого Причастя у вівторок увечері. Побачити мозкових паразитів. Подивитися на хворих на дегенерацію кісткової тканини. На органічну дисфункцію мозку. Погледіти збори хворих на рак. То я й пішов. У першій групі, на яку я прийшов, ми знайомилися: це Еліс, це Бренда, це Довер. Усі всміхаються з невидимими пістолетами, приставленими до їхніх голів. 
У старих кінотеатрах, у яких крутять фільми на двох проекторах, кіномеханік має стояти поруч, щоби встигнути змінити проектор потрібної секунди, аби аудиторія не помітила проміжку між кінцівкою однієї котушки й початком наступної. Для того треба стежити за білими крапками в правому горішньому кутку екрана. Це попередження. Зверни увагу під час перегляду, і ти побачиш дві крапки наприкінці котушки. Професіонали називають їх «цигарковими опіками». Перша крапка — двохвилинне попередження. Ти маєш увімкнути другий проектор, щоби він набрав потрібної швидкості. Друга біла крапка — п’ятисекундне попередження. Захоплення. Ти стоїш поміж двох проекторів, у будці настільки гаряче від ксенонових ламп, що коли подивишся прямо на них — осліпнеш. Перша крапка спалахує на екрані. Звук у фільмі надходить з-поза екрана. Проекційна будка звукоізольована, бо через коліщатка, що протягують повз лінзи шість футів плівки за секунду, десять кадрів на фут, шістдесят кадрів на секунду, стоїть гамір, мов від кулемета системи Ґатлінґа. Обидва проектори працюють, ти стоїш поміж них і тримаєш їхні важелі заслінок. Дуже старі проектори дають ще звуковий сигнал під час подавання плівки. Навіть коли ті фільми показують по телевізору, попереджувальні крапки лишаються. 
Як ми пам’ятаємо, у першому фільмі з повним оголенням голою була акторка Енґл Дікінсон. Доки копії цього фільму з кінотеатрів Західного узбережжя дісталися кінотеатрів Східного, сцена з оголеністю щезла. Один кіномеханік вирізав кадр. Інший кіномеханік вирізав кадр. Усі хотіли мати слайд із оголеною Енґл Дікінсон. А коли і порно потрапило до кінотеатрів, дехто назбирав монументальні колекції. 
Коли ми з Тайлером вигадали бійцівський клуб, ніхто з нас раніше ніколи не бився. А коли ти не бився, ти не знаєш. Не знаєш, що таке біль і що ти здатен зробити з іншою людиною. Я був першим, кого Тайлер наважився попрохати, ми обидва напилися в барі, де всім було однаково, і Тайлер сказав: «Зроби мені послугу. Вдар мене що є сили». Я не хотів, але Тайлер усе пояснив — про небажання вмирати без шрамів, про втому від споглядання професійних боїв, про бажання дізнатися про себе більше. Про саморуйнацію. Життя тоді видавалося таким насиченим, і, можливо, варто було зруйнувати все, щоби зробити з себе щось ліпше. 
Врешті я відчув, що замість Тайлера ладен відгамселити все невдале в моєму житті — випраний одяг, який повертався з пральні зі зламаними ґудзиками, банк, який стверджував, що мій кредит перевищено на сотні доларів. Роботу, де мій бос сідав за мій комп’ютер і копирсався у виконавчих командах DOS. І Марлу Зінґер, яка вкрала в мене групи підтримки. Разом із закінченням бійки проблеми не зникали, та це вже не мало значення. Уперше ми билися в ніч на неділю, а у вихідні Тайлер не голився, через те шкіра на кісточках була стесана об його щетину. Лежачи на спині на парковці й витріщаючись на єдину зірку, котра просвічувала межи вуличних вогнів, я спитав Тайлера, з чим він бився. Тайлер сказав, що зі своїм батьком. 
Ніколи, нізащо, у жодному разі Тайлер нічого не платив — одяг він діставав, звертаючись у відділи знахідок тренажерних зал і готелів. 
«Павуки, — каже Тайлер, — могли відкласти тобі під шкіру яйця, а коли б вивелись личинки, то почали б прогризати в тобі ходи. Ось наскільки гіршим могло б стати твоє життя». 
Тайлер відкидається назад і питає: «Якби Мерилін Монро була зараз жива, що б вона робила?» Кажу на добраніч. Зі стелі звисає пошматований постер, і Тайлер каже: «Дряпалась би об кришку труни». 
Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги — через те я й полюбив групи підтримки. 
Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя — пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого. 
Отже, вівторкового вечора Комітет Насильства висуває пропозиції на наступний тиждень, а Тайлер їх читає і дає комітетові домашнє завдання. Цього разу кожен з Комітету Насильства наступного тижня має розпочати бійку, з якої він не вийде переможцем. Це має бути не в бійцівському клубі. Це важче, ніж видається. Перехожі зроблять усе, щоби уникнути бійки. Сенс у тому, щоби взяти якого-небудь Джо з вулиці, який ніколи не бився, і завербувати його. Дати йому вперше в житті відчути себе переможцем. Дати йому вибухнути. Дозволити йому вибити з тебе лайно. 
Коли Тайлер вигадав проект «Каліцтво», він сказав, що мета проекту безвідносна до інших людей. Йому було все одно, постраждають люди чи ні. Метою було показати кожній особі в проекті, що в них є сила керувати історією. Ми, кожен з нас, можемо керувати світом. Тайлер вигадав проект «Каліцтво» в бійцівському клубі. 
Реклама змусила цих людей гнатися за автівками й одягом, яких вони не потребують. Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно. 
Отже, коли освоєння космосу піде на повну, схоже, мегакорпорації відкриватимуть і наноситимуть на мапи нові планети. Зоряне скупчення «ІВМ». Галактика «Philip Morris». Планета «Denny’s». І кожна планета матиме відповідний корпоративний стиль, чи хто там першим її зґвалтує. Світ «Budweiser». 
Цієї ночі я йду до бійцівського клубу, щоб його закрити. Я стою під єдиною лампою в центрі кімнати, і клуб вітається. Для всіх я Тайлер Дерден. Кмітливий. Сильний. Рішучий. Я піднімаю руки, щоб настала тиша, і пропоную: чому б нам не провести цю ніч як ніч. Ідіть по хатах і забудьте про бійцівський клуб. Гадаю, бійцівський клуб уже виконав свою мету, чи не так? Проект «Каліцтво» скасовано. Я чув, сьогодні по телевізії футбол… Сотня чоловіків просто витріщаються на мене. Людина загинула, кажу. Гра закінчена. Більше не дотепно. 
Я знав, що вибухнув комп’ютер. Я знаю це, тому що Тайлер це знає. Я не хочу цього знати, проте найтоншим дрилем ти просвердлюєш згори комп’ютерний монітор. Усі космічні мавпочки про це знають. Я роздрукував Тайлерові нотатки. Йдеться про вдосконалену версію бомби з лампочки — просвердлюєш її і заповнюєш бензином. Закриваєш отвір воском чи силіконом, вкручуєш її в патрон і чекаєш, доки хтось зайде до кімнати і натисне вимикач. У монітор влізе більше бензину, ніж у лампочку. Електронно-променева трубка, ЕПТ, — щоби дістатися до неї, треба зняти пластикового кожуха (це досить просто), чи й навіть працювати крізь вентиляційні щілини згори.
Спочатку від’єднуєш монітор від струму й від системного блока. З телевізором таке теж спрацює. Зрозумій тільки: якщо виникне іскра, хай навіть статичного струму з килиму, ти мертвяк. Ти кричиш і згоряєш живцем. В електронній трубці може накопичитися триста вольт пасивного електричного заряду, тому спочатку товстою викруткою замкни головний конденсатор у блоці живлення. Якщо тої миті ти вже мертвий, значить, користувався викруткою з неізольованою ручкою. Усередині електронно-променевої трубки вакуум, тому, коли ти просвердлиш її, трубка втягне повітря, наче вдихне з легким свистом. Розшир отвір трохи більшим свердлом, потім ще більшим, доки не вдасться вставити лійку. Тоді наповни трубку вибухівкою на свій смак. Непоганий вибір — саморобний напалм. Бензин чи суміш бензину з замороженим помаранчевим концентратом або наповнювачем для котячих туалетів. Незла вибухівка виходить із суміші перманганату калію, марганцівки із цукровою пудрою. Сенс у тому, що змішується один складник, який згоряє дуже швидко, із другим складником, здатним постачати кисень для цього процесу. Усе згоряє з такою швидкістю, що вибухає. Пероксид барію та цинковий пил. Нітрат амонію і порошковий алюміній. Найновіша кухня анархії. Нітрат барію під сірковим соусом із гарніром із деревного вугілля. Типовий порох. Смачного. Заповни цим монітор, і коли хтось натисне на «power», йому в обличчя вибухне п’ять-шість фунтів пороху. 
Водій розвертається на сидінні і звертається до мене:
— Містере Дерден, сер, я справді захоплююся тим, що ви робите.
Раніше я його ніколи не бачив.
— Ви маєте вибачити мені за це, — каже водій. — Комітет — це була ваша ідея, сер.
Голені голови одна за одною обертаються в мій бік. Один тримає в руці ганчірку, і можна відчути запах ефіру. У найближчого мисливський ніж. Найближчий — механік із бійцівського клубу.
— Ви мужня людина, — каже водій автобуса, — призначити себе домашнім завданням. 
Є бійцівський клуб у ніч на суботу в барі «Агтогу». Можливо, його можна знайти в списку барів, який складав Патрик Медден, добрий мертвий Патрик Медден. Цієї ночі я йду до бару «Агтогу», і коли я заходжу, натовп розсувається, мов застібка-блискав-ка. Для всіх тут я Тайлер Дерден — Великий і Могутній. Бог і Отець. Звідусіль навколо мене чую: «Доброго вечора, сер». «Ласкаво просимо до бійцівського клубу, сер». «Ми вдячні, що ви до нас приєдналися, сер». Я із жахним обличчям, котре тільки-но почало загоюватись. Діра в моєму обличчі усміхається крізь щоку. Мій справжній рот міцно стиснений. Оскільки я Тайлер Дерден, можете поцілувати мене в дупу, цієї ночі я викликаю на бій кожного в цьому клубі. П’ятдесят бійок. Одна бійка за раз. Ніякого взуття. Ніяких сорочок. Бійки тривають стільки, скільки мають тривати. Якщо Тайлер любить Марлу — я люблю Марлу. Те, що відбувається, словами не описати. Я хотів загидити всі французькі пляжі, яких ніколи не побачу. Уяви, як вистежуєш лося у вологих низинних лісах навколо «Rockefeller Center».
У першій бійці хлоп захопив мене повним нельсоном і стусонув в обличчя, бив у щоку, вбивав діру в щоці в бетонну підлогу, доки зуби не хряснули всередину й не вп'ялися скалками і корінням мені в язика. Тепер я пригадую Патрика Меддена мертвим на підлозі, тендітну фігурку його дружини, таку собі маленьку дівчинку з шиньйоном. Вона гиготіла й намагалася влити шампанське між мертвих губ свого чоловіка. Дружина сказала, що штучна кров була надто, надто червоною. Місіс Патрік Медден вмочила два пальці в кров, що витікала з її чоловіка, і засунула пальці собі до рота. Зуби вп’ялися мені в язика, смакую кров. Місіс Патрік Медден смакувала кров. Пам’ятаю, як був там, надворі вечірки із розігруванням убивства, із космічними мавпочками, що охоронцями стояли навколо мене. Марла у своїй сукні з мальованими чорними трояндами спостерігала з іншого боку зали.
Друга бійка, хлопець чавить мене коліном між лопаток. Заламує руки мені за спиною і вганяє грудну клітку в бетонну підлогу. Ключиця — я чув, як вона хруснула з одного боку. Розтрощити толоком еллінський мармур і підтертися «Моною Лізою». Місіс Патрік Медден тримала скривавлені пальці піднятими, кров лилася щілинами між її зубів і стікала додолу з пальців, по зап’ястю через діамантовий браслет до ліктя, де і скрапувала.
Бійка номер три. Я прокидаюся — і час третьої бійки. У бійцівському клубі більше немає імен. Ти — не твоє ім’я. Ти — не твоя сім’я. Номер три, схоже, знає, що мені потрібно, і затискає мою голову в задушливій темряві. Це сонний захват, який лишає стільки повітря, скільки достатньо, щоби бути при тямі. Номер три тримає мою голову на згині, мов немовля чи футбольний м’яч, і кулачить моє обличчя молотом свого кулака. Доки зуби не проривають крізь губи. Доки діра в моїй щоці не доходить до кутика рота і вони не об’єднуються в пошматованому вишкірі від носа до вуха. Номер три періщить, доки не збиває кулаки в кров. Доки я не починаю плакати. Усі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть. Усе, що ти створиш, буде знищене. Усе, чим ти пишався, завершить своє існування на звалищі. Я Озімандіас, цар царів. Ще удар — і мої зуби перекушують мого язика. Його половинка падає на підлогу й відлітає вбік. Маленька фігурка місіс Патрік Медден, що присіла на коліна біля тіла свого чоловіка, багатії, люди, яких вони звуть друзями, стовбичать п’яні навколо неї й іржуть. Дружина сказала: «Патріку?» Калюжа крові розпливається й розширюється, доки не доповзає до її спідниці. Вона каже: «Патріку, досить, перестань бути мертвим». Кров підіймається її спідницею, — капілярний ефект, — нитка за ниткою видирається її спідницею. Навколо мене кричать люди з проекту «Каліцтво». Тоді місіс Патрік Медден кричить. І в підвалі бару «Агшогу» Тайлер Дерден падає на підлогу теплою масою. Тайлер Дерден Великий, той, хто на одну мить був досконалим і хто сказав, що мить — найбільше, на що можна чекати від довершеності.
А бійки продовжуються і продовжуються, бо я хочу бути мертвим. Тому що тільки в смерті ми здобуваємо імена. Тільки в смерті ми перестаємо бути частиною проекту «Каліцтво». 
Тайлер каже: «Останнє, що нам лишилося організувати, — це твоє мучеництво. Твій великий відхід». Не смерть — сумна й марудна, а загибель, як надихаюча й радісна справа. О Тайлере, мені боляче. Просто вбий мене тут. «Підіймайся». Убий вже мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене. «Це має бути знаменним, — каже Тайлер. — Уяви: ти на вершечку найвищої будівлі світу. Уся вона захоплена проектом “Каліцтво”. Дим валить із вікон. Столи падають у натовп на вулиці. Справжня опера смерті — ось що на тебе чекає». 
Тож ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris», а ствол його пістолета у мене в роті. Спливають наші останні десять хвилин. Хмарочос «Parker-Morris» зникне з лиця землі за десять хвилин. Я знаю це, тому що Тайлер це знає. Ствол впирається мені в горлянку, і Тайлер каже: «Насправді ми не помремо». Язиком я відсуваю дуло вбік, до щоки, і кажу: «Тайлере, ти говориш про вампірів».
Спливають наші останні вісім хвилин. Пістолет — про всяк випадок, раптом поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше. Для Господа це виглядає так, наче одна людина тримає пістолета у власному роті, проте це Тайлер тримає пістолета і це моє життя.
Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш з трьома частинами сірчаної кислоти. Отримуєш нітрогліцерин.
Сім хвилин.
Змішуєш нітрогліцерин із тирсою і одержуєш чудову пластикову вибухівку. Багацько космічних мавпочок змішують нітрогліцерин із ватою та англійською сіллю замість сульфатів. Це теж працює. Дехто з мавпочок змішує парафін із нітрогліцерином. Але в мене така вибухівка ніколи, ніколи не діяла.
Чотири хвилини.
Отже, ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris» — я з пістолетом у роті, і я переймаюся, наскільки чистим виявився пістолет.
Три хвилини.
Тоді хтось кричить.
— Стривай! — Це Марла, що біжить до нас через дах. Марла біжить до мене через те, що зник Тайлер. Бідненька. Тайлер — моя галюцинація, не її. Як у чарівному фокусі, Тайлер щезає. І тепер я справді одна особа, що пхає пістолета собі в горлянку.
— Ми стежили за тобою, — кричить Марла. — Усі люди з груп підтримки. Ти не повинен цього робити. Поклади пістолет!
Позаду Марли всі хворі на рак кишківника, паразитів мозку, люди з меланомою, туберкульозники — ідуть, кульгають, котяться на візках до мене. Вони кажуть: «Зачекай». їхні голоси долинають до мене на холодному вітрі — вони кажуть: «Стій». І: «Ми можемо допомогти тобі». «Дозволь нам допомогти тобі». Небом доноситься «у-уп, у-уп, у-уп» поліцейських гелікоптерів. Кричу:
— Ідіть! Геть звідси. Будівля зараз вибухне.
Марла кричить:
— Ми знаємо.
Для мене це мов богоявлення. Я не вбиваю себе, кричу. Я вбиваю Тайлера. Я — Тверда Рішучість Джо. Я пам'ятаю все.
— Це не те щоб любов чи щось інше, — кричить Марла, — проте, гадаю, ти теж мені подобаєшся.
Одна хвилина.
Марлі подобається Тайлер.
— Ні, мені подобаєшся ти! — кричить Марла. — Я знаю різницю.
І — нічого. Ніщо не вибухає. Ствол пістолета впирається в мою вцілілу щоку. Я кажу: Тайлере, ти змішав нітрогліцерин із парафіном, чи не так? Парафін ніколи не спрацьовує. Я маю це зробити. Поліцейські гелікоптери.
І я натискаю гачок. 
У домі отця мого багато осель.
Звісно, коли я спустив гачка, я помер.
Брехло.
І Тайлер помер. З усіма цими поліцейськими гелікоптерами, що гуркотіли над нами, з Марлою і людьми з груп підтримки, що не могли врятувати себе, з усіма ними, що збиралися рятувати мене, я мусив натиснути гачок. Це було ліпше, ніж справжнє життя. А твоя єдина довершена мить не триватиме вічно. На небесах усе білим-білісінько.
Симулянт.
На небесах усе тихесенько, мов на гумових підошвах. На небесах я можу спати. Люди пишуть мені на небеса і кажуть, що про мене пам’ятають. Що я їхній герой. Що мені буде ліпше. Янголи тут мов зі Старого Заповіту: легіони і лейтенанти, військо небесне, що працює по днях, за змінами. Кладовище. Вони приносять їжу на таці з паперовою скляночкою ліків. Іграшковий набір «Долина ляльок».
Бачився з Богом — він сидів за довгим горіховим столом, а за його спиною висіли його дипломи; Господь спитав мене: «Навіщо?» Чому я спричинив стільки болю? Чи я усвідомлюю, що кожен з нас — священна неповторна сніжинка особливої надзвичайної винятковості? Чи я не бачу, що всі ми — доказ любові? Дивлюся на Бога за його столом, за тим, як він щось записує в нотатнику, проте він усе не так зрозумів. Ми не особливі. Ми не помиї чи сміття. Ми просто є. Ми просто є, і трапляється те, що трапляється. І Господь каже: «Ні, це неправда». Ага. Гаразд. Авжеж. Бога нічому не навчиш. Господь питає, чи я пам’ятаю. Я пам’ятаю все. Куля, що вилітає з пістолета Тайлера, розриває мені другу щоку — тепер у мене вишкір від вуха до вуха. Ага, просто тобі розлючений геловінівський гарбуз. Японський демон. Дракон скнарості.
Марла все ще на Землі, вона мені пише. Колись, каже, вони мене повернуть. Якби на небесах був телефон, я б подзвонив Марлі й тої миті, коли вона скаже: «Алло», я не повісив би слухавки. Я б спитав: привіт, що там відбувається? Розкажи мені все.
Проте я не хочу повертатися. Ще ні. Просто через те що. Через те що часом хтось приносить мені тацю з їжею і ліками, і в нього підбите око чи лоб, укритий шовчиками, і він каже:
— Нам вас не вистачає, містере Дерден.
Чи хтось зі зламаним носом пхає швабру повз мене і шепоче:
— Усе йде згідно з планом.
Шепоче:
— Ми зламаємо цивілізацію, щоби зробити щось ліпше з цього світу.
Шепоче:
— Ми чекаємо на ваше повернення.

Володимир Ілліч Ленін покидає Новоград-Волинський, 23.02.2014.

Група людей, що йдуть перед великим натовпом людей

Triumph Italia 2000 Coupé 1959 року випуску.

Автомобіль, припаркований на узбіччі дороги

Стівен Кінг «11/22/63»
Моя тінь упала йому на коліна, і містер Жовта Картка обернувся, втупившись у мене мутними очима.
— Хто ти, на хер, такий? — запитав він, хоча прозвучало це в нього, як: «Хо-хи-ахе-ахи?» Ел не надав мені детальних інструкцій, як відповідати на питання, отже, я промовив те, що здавалося найбезпечнішим:
— Не твоя, на хер, справа.
— Та пішов ти на хер.
— Чудово, — кивнув я. — Ми порозумілися. 
— А ви не з нашого штату, правда? — запитав Френк. Акцент у нього був не такий суворий, як у батька. «Либонь, більше дивиться телевізор, — подумав я. — Ніщо не розмиває так регіональний діалект, як телевізор».
Бо він більше не був містером Жовта Картка, аж ніяк цього разу. Коли він підійняв руку, щоб витерти собі підборіддя, картку в ній він тримав не жовту. Цього разу вона залишалась, як завжди, брудною, але натомість мала яскраво-помаранчевий колір.
…вже стояла черга з тих, хто прийшов по свої виграші, і я приєднався до них. Ця група людей була втіленою мрією Мартіна Лютера Кінга: п’ятдесят відсотків чорних, п’ятдесят відсотків білих, сто відсотків щасливих.
Думки мої все верталися до тієї придорожньої церквиці. Дуже ймовірно, що негритянської. Там чорні люди, мабуть, співають гімни з отим своїм драйвом, якого білим відтворити ніколи не вдається, і читають СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО, перемежаючи це покликами «алілуя» та славленнями Ісуса. 
— Джейку? Скажи мені якусь одну гарну річ про майбутнє.
На диво мало речей спливло на думку. Мобільні телефони? Ні. Терористи-смертники? Певне, що ні. Танення полярних шапок? Можливо, іншим разом. А потім я вишкірився.
— Я тобі дам дві по ціні одної. Холодна війна закінчилася, і президент у нас чорний.
Вона почала усміхатися, а потім побачила, що я не жартую. У неї відпала щелепа.
— Ти мені хочеш сказати, що у Білому Домі сидить якийсь негр?
— Саме так. Хоча в мої дні таких людей прийнято називати афро-американцями.
— Ти це серйозно?
— Так. Абсолютно.
— Ой, Боже мій!
— Чимало людей саме так і казали після виборів.
— А він… добре справляється зі своєю роботою?
— Опінії різняться. Якщо бажаєш моєї думки, він працює так, як, зважаючи на всі складності, від нього можна було очікувати. 
«Ми тут усі божевільні», — так сказав Алісі Чеширський Кіт. І після того зник. 
Джон Доу — колись стандартний замінник невідомого (або того, яке не можна розголошувати) імені під час юридичних процедур, тепер так зазвичай називають невпізнаний труп.