Чак Палагнюк «Бійцівський клуб».
Весь цей шум під час пострілу виникає через розширення газів, а ще через те, що куля набирає швидкості звуку. Щоб зробити глушник, треба просто насвердлити дірок у стволі, чимало дірок. Гази виходять, і куля рухається повільніше за звук. Неправильно просвердлиш отвори — і зброя вибухне в твоїх руках.
Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш із трьома частинами сірчаної кислоти. Робиш це на льодяній бані. Тоді піпеткою крапля за краплею додаєш гліцерин. Отримуєш нітрогліцерин.
Береш пластикову вибухівку, огортаєш нею колони фундаменту і валиш будь-яку будівлю в світі. Звісно, маєш обкласти ці колони мішками з піском, щоби вибух пішов всередину, а не в простір підземного гаража.
Три способи зробити напалм: по-перше, можна змішати рівні частки бензину й замороженого концентрату помаранчевого соку. По-друге, змішуєш порівну бензин і дієтичну колу. І по-третє, можна розчинити в бензині розтертий наповнювач для котячих туалетів, доки не загусне.
Лікар сказав, що коли я хочу побачити справжній біль, маю зазирнути до церкви Першого Причастя у вівторок увечері. Побачити мозкових паразитів. Подивитися на хворих на дегенерацію кісткової тканини. На органічну дисфункцію мозку. Погледіти збори хворих на рак. То я й пішов. У першій групі, на яку я прийшов, ми знайомилися: це Еліс, це Бренда, це Довер. Усі всміхаються з невидимими пістолетами, приставленими до їхніх голів.
У старих кінотеатрах, у яких крутять фільми на двох проекторах, кіномеханік має стояти поруч, щоби встигнути змінити проектор потрібної секунди, аби аудиторія не помітила проміжку між кінцівкою однієї котушки й початком наступної. Для того треба стежити за білими крапками в правому горішньому кутку екрана. Це попередження. Зверни увагу під час перегляду, і ти побачиш дві крапки наприкінці котушки. Професіонали називають їх «цигарковими опіками». Перша крапка — двохвилинне попередження. Ти маєш увімкнути другий проектор, щоби він набрав потрібної швидкості. Друга біла крапка — п’ятисекундне попередження. Захоплення. Ти стоїш поміж двох проекторів, у будці настільки гаряче від ксенонових ламп, що коли подивишся прямо на них — осліпнеш. Перша крапка спалахує на екрані. Звук у фільмі надходить з-поза екрана. Проекційна будка звукоізольована, бо через коліщатка, що протягують повз лінзи шість футів плівки за секунду, десять кадрів на фут, шістдесят кадрів на секунду, стоїть гамір, мов від кулемета системи Ґатлінґа. Обидва проектори працюють, ти стоїш поміж них і тримаєш їхні важелі заслінок. Дуже старі проектори дають ще звуковий сигнал під час подавання плівки. Навіть коли ті фільми показують по телевізору, попереджувальні крапки лишаються.
Як ми пам’ятаємо, у першому фільмі з повним оголенням голою була акторка Енґл Дікінсон. Доки копії цього фільму з кінотеатрів Західного узбережжя дісталися кінотеатрів Східного, сцена з оголеністю щезла. Один кіномеханік вирізав кадр. Інший кіномеханік вирізав кадр. Усі хотіли мати слайд із оголеною Енґл Дікінсон. А коли і порно потрапило до кінотеатрів, дехто назбирав монументальні колекції.
Коли ми з Тайлером вигадали бійцівський клуб, ніхто з нас раніше ніколи не бився. А коли ти не бився, ти не знаєш. Не знаєш, що таке біль і що ти здатен зробити з іншою людиною. Я був першим, кого Тайлер наважився попрохати, ми обидва напилися в барі, де всім було однаково, і Тайлер сказав: «Зроби мені послугу. Вдар мене що є сили». Я не хотів, але Тайлер усе пояснив — про небажання вмирати без шрамів, про втому від споглядання професійних боїв, про бажання дізнатися про себе більше. Про саморуйнацію. Життя тоді видавалося таким насиченим, і, можливо, варто було зруйнувати все, щоби зробити з себе щось ліпше.
Врешті я відчув, що замість Тайлера ладен відгамселити все невдале в моєму житті — випраний одяг, який повертався з пральні зі зламаними ґудзиками, банк, який стверджував, що мій кредит перевищено на сотні доларів. Роботу, де мій бос сідав за мій комп’ютер і копирсався у виконавчих командах DOS. І Марлу Зінґер, яка вкрала в мене групи підтримки. Разом із закінченням бійки проблеми не зникали, та це вже не мало значення. Уперше ми билися в ніч на неділю, а у вихідні Тайлер не голився, через те шкіра на кісточках була стесана об його щетину. Лежачи на спині на парковці й витріщаючись на єдину зірку, котра просвічувала межи вуличних вогнів, я спитав Тайлера, з чим він бився. Тайлер сказав, що зі своїм батьком.
Ніколи, нізащо, у жодному разі Тайлер нічого не платив — одяг він діставав, звертаючись у відділи знахідок тренажерних зал і готелів.
«Павуки, — каже Тайлер, — могли відкласти тобі під шкіру яйця, а коли б вивелись личинки, то почали б прогризати в тобі ходи. Ось наскільки гіршим могло б стати твоє життя».
Тайлер відкидається назад і питає: «Якби Мерилін Монро була зараз жива, що б вона робила?» Кажу на добраніч. Зі стелі звисає пошматований постер, і Тайлер каже: «Дряпалась би об кришку труни».
Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги — через те я й полюбив групи підтримки.
Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя — пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого.
Отже, вівторкового вечора Комітет Насильства висуває пропозиції на наступний тиждень, а Тайлер їх читає і дає комітетові домашнє завдання. Цього разу кожен з Комітету Насильства наступного тижня має розпочати бійку, з якої він не вийде переможцем. Це має бути не в бійцівському клубі. Це важче, ніж видається. Перехожі зроблять усе, щоби уникнути бійки. Сенс у тому, щоби взяти якого-небудь Джо з вулиці, який ніколи не бився, і завербувати його. Дати йому вперше в житті відчути себе переможцем. Дати йому вибухнути. Дозволити йому вибити з тебе лайно.
Коли Тайлер вигадав проект «Каліцтво», він сказав, що мета проекту безвідносна до інших людей. Йому було все одно, постраждають люди чи ні. Метою було показати кожній особі в проекті, що в них є сила керувати історією. Ми, кожен з нас, можемо керувати світом. Тайлер вигадав проект «Каліцтво» в бійцівському клубі.
Реклама змусила цих людей гнатися за автівками й одягом, яких вони не потребують. Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно.
Отже, коли освоєння космосу піде на повну, схоже, мегакорпорації відкриватимуть і наноситимуть на мапи нові планети. Зоряне скупчення «ІВМ». Галактика «Philip Morris». Планета «Denny’s». І кожна планета матиме відповідний корпоративний стиль, чи хто там першим її зґвалтує. Світ «Budweiser».
Цієї ночі я йду до бійцівського клубу, щоб його закрити. Я стою під єдиною лампою в центрі кімнати, і клуб вітається. Для всіх я Тайлер Дерден. Кмітливий. Сильний. Рішучий. Я піднімаю руки, щоб настала тиша, і пропоную: чому б нам не провести цю ніч як ніч. Ідіть по хатах і забудьте про бійцівський клуб. Гадаю, бійцівський клуб уже виконав свою мету, чи не так? Проект «Каліцтво» скасовано. Я чув, сьогодні по телевізії футбол… Сотня чоловіків просто витріщаються на мене. Людина загинула, кажу. Гра закінчена. Більше не дотепно.
Я знав, що вибухнув комп’ютер. Я знаю це, тому що Тайлер це знає. Я не хочу цього знати, проте найтоншим дрилем ти просвердлюєш згори комп’ютерний монітор. Усі космічні мавпочки про це знають. Я роздрукував Тайлерові нотатки. Йдеться про вдосконалену версію бомби з лампочки — просвердлюєш її і заповнюєш бензином. Закриваєш отвір воском чи силіконом, вкручуєш її в патрон і чекаєш, доки хтось зайде до кімнати і натисне вимикач. У монітор влізе більше бензину, ніж у лампочку. Електронно-променева трубка, ЕПТ, — щоби дістатися до неї, треба зняти пластикового кожуха (це досить просто), чи й навіть працювати крізь вентиляційні щілини згори.
Спочатку від’єднуєш монітор від струму й від системного блока. З телевізором таке теж спрацює. Зрозумій тільки: якщо виникне іскра, хай навіть статичного струму з килиму, ти мертвяк. Ти кричиш і згоряєш живцем. В електронній трубці може накопичитися триста вольт пасивного електричного заряду, тому спочатку товстою викруткою замкни головний конденсатор у блоці живлення. Якщо тої миті ти вже мертвий, значить, користувався викруткою з неізольованою ручкою. Усередині електронно-променевої трубки вакуум, тому, коли ти просвердлиш її, трубка втягне повітря, наче вдихне з легким свистом. Розшир отвір трохи більшим свердлом, потім ще більшим, доки не вдасться вставити лійку. Тоді наповни трубку вибухівкою на свій смак. Непоганий вибір — саморобний напалм. Бензин чи суміш бензину з замороженим помаранчевим концентратом або наповнювачем для котячих туалетів. Незла вибухівка виходить із суміші перманганату калію, марганцівки із цукровою пудрою. Сенс у тому, що змішується один складник, який згоряє дуже швидко, із другим складником, здатним постачати кисень для цього процесу. Усе згоряє з такою швидкістю, що вибухає. Пероксид барію та цинковий пил. Нітрат амонію і порошковий алюміній. Найновіша кухня анархії. Нітрат барію під сірковим соусом із гарніром із деревного вугілля. Типовий порох. Смачного. Заповни цим монітор, і коли хтось натисне на «power», йому в обличчя вибухне п’ять-шість фунтів пороху.
Водій розвертається на сидінні і звертається до мене:
— Містере Дерден, сер, я справді захоплююся тим, що ви робите.
Раніше я його ніколи не бачив.
— Ви маєте вибачити мені за це, — каже водій. — Комітет — це була ваша ідея, сер.
Голені голови одна за одною обертаються в мій бік. Один тримає в руці ганчірку, і можна відчути запах ефіру. У найближчого мисливський ніж. Найближчий — механік із бійцівського клубу.
— Ви мужня людина, — каже водій автобуса, — призначити себе домашнім завданням.
Є бійцівський клуб у ніч на суботу в барі «Агтогу». Можливо, його можна знайти в списку барів, який складав Патрик Медден, добрий мертвий Патрик Медден. Цієї ночі я йду до бару «Агтогу», і коли я заходжу, натовп розсувається, мов застібка-блискав-ка. Для всіх тут я Тайлер Дерден — Великий і Могутній. Бог і Отець. Звідусіль навколо мене чую: «Доброго вечора, сер». «Ласкаво просимо до бійцівського клубу, сер». «Ми вдячні, що ви до нас приєдналися, сер». Я із жахним обличчям, котре тільки-но почало загоюватись. Діра в моєму обличчі усміхається крізь щоку. Мій справжній рот міцно стиснений. Оскільки я Тайлер Дерден, можете поцілувати мене в дупу, цієї ночі я викликаю на бій кожного в цьому клубі. П’ятдесят бійок. Одна бійка за раз. Ніякого взуття. Ніяких сорочок. Бійки тривають стільки, скільки мають тривати. Якщо Тайлер любить Марлу — я люблю Марлу. Те, що відбувається, словами не описати. Я хотів загидити всі французькі пляжі, яких ніколи не побачу. Уяви, як вистежуєш лося у вологих низинних лісах навколо «Rockefeller Center».
У першій бійці хлоп захопив мене повним нельсоном і стусонув в обличчя, бив у щоку, вбивав діру в щоці в бетонну підлогу, доки зуби не хряснули всередину й не вп'ялися скалками і корінням мені в язика. Тепер я пригадую Патрика Меддена мертвим на підлозі, тендітну фігурку його дружини, таку собі маленьку дівчинку з шиньйоном. Вона гиготіла й намагалася влити шампанське між мертвих губ свого чоловіка. Дружина сказала, що штучна кров була надто, надто червоною. Місіс Патрік Медден вмочила два пальці в кров, що витікала з її чоловіка, і засунула пальці собі до рота. Зуби вп’ялися мені в язика, смакую кров. Місіс Патрік Медден смакувала кров. Пам’ятаю, як був там, надворі вечірки із розігруванням убивства, із космічними мавпочками, що охоронцями стояли навколо мене. Марла у своїй сукні з мальованими чорними трояндами спостерігала з іншого боку зали.
Друга бійка, хлопець чавить мене коліном між лопаток. Заламує руки мені за спиною і вганяє грудну клітку в бетонну підлогу. Ключиця — я чув, як вона хруснула з одного боку. Розтрощити толоком еллінський мармур і підтертися «Моною Лізою». Місіс Патрік Медден тримала скривавлені пальці піднятими, кров лилася щілинами між її зубів і стікала додолу з пальців, по зап’ястю через діамантовий браслет до ліктя, де і скрапувала.
Бійка номер три. Я прокидаюся — і час третьої бійки. У бійцівському клубі більше немає імен. Ти — не твоє ім’я. Ти — не твоя сім’я. Номер три, схоже, знає, що мені потрібно, і затискає мою голову в задушливій темряві. Це сонний захват, який лишає стільки повітря, скільки достатньо, щоби бути при тямі. Номер три тримає мою голову на згині, мов немовля чи футбольний м’яч, і кулачить моє обличчя молотом свого кулака. Доки зуби не проривають крізь губи. Доки діра в моїй щоці не доходить до кутика рота і вони не об’єднуються в пошматованому вишкірі від носа до вуха. Номер три періщить, доки не збиває кулаки в кров. Доки я не починаю плакати. Усі, кого ти любиш, полишать тебе чи помруть. Усе, що ти створиш, буде знищене. Усе, чим ти пишався, завершить своє існування на звалищі. Я Озімандіас, цар царів. Ще удар — і мої зуби перекушують мого язика. Його половинка падає на підлогу й відлітає вбік. Маленька фігурка місіс Патрік Медден, що присіла на коліна біля тіла свого чоловіка, багатії, люди, яких вони звуть друзями, стовбичать п’яні навколо неї й іржуть. Дружина сказала: «Патріку?» Калюжа крові розпливається й розширюється, доки не доповзає до її спідниці. Вона каже: «Патріку, досить, перестань бути мертвим». Кров підіймається її спідницею, — капілярний ефект, — нитка за ниткою видирається її спідницею. Навколо мене кричать люди з проекту «Каліцтво». Тоді місіс Патрік Медден кричить. І в підвалі бару «Агшогу» Тайлер Дерден падає на підлогу теплою масою. Тайлер Дерден Великий, той, хто на одну мить був досконалим і хто сказав, що мить — найбільше, на що можна чекати від довершеності.
А бійки продовжуються і продовжуються, бо я хочу бути мертвим. Тому що тільки в смерті ми здобуваємо імена. Тільки в смерті ми перестаємо бути частиною проекту «Каліцтво».
Тайлер каже: «Останнє, що нам лишилося організувати, — це твоє мучеництво. Твій великий відхід». Не смерть — сумна й марудна, а загибель, як надихаюча й радісна справа. О Тайлере, мені боляче. Просто вбий мене тут. «Підіймайся». Убий вже мене. Убий мене. Убий мене. Убий мене. «Це має бути знаменним, — каже Тайлер. — Уяви: ти на вершечку найвищої будівлі світу. Уся вона захоплена проектом “Каліцтво”. Дим валить із вікон. Столи падають у натовп на вулиці. Справжня опера смерті — ось що на тебе чекає».
Тож ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris», а ствол його пістолета у мене в роті. Спливають наші останні десять хвилин. Хмарочос «Parker-Morris» зникне з лиця землі за десять хвилин. Я знаю це, тому що Тайлер це знає. Ствол впирається мені в горлянку, і Тайлер каже: «Насправді ми не помремо». Язиком я відсуваю дуло вбік, до щоки, і кажу: «Тайлере, ти говориш про вампірів».
Спливають наші останні вісім хвилин. Пістолет — про всяк випадок, раптом поліцейські гелікоптери дістануться сюди швидше. Для Господа це виглядає так, наче одна людина тримає пістолета у власному роті, проте це Тайлер тримає пістолета і це моє життя.
Береш 98-відсоткову паруючу азотну кислоту і змішуєш з трьома частинами сірчаної кислоти. Отримуєш нітрогліцерин.
Сім хвилин.
Змішуєш нітрогліцерин із тирсою і одержуєш чудову пластикову вибухівку. Багацько космічних мавпочок змішують нітрогліцерин із ватою та англійською сіллю замість сульфатів. Це теж працює. Дехто з мавпочок змішує парафін із нітрогліцерином. Але в мене така вибухівка ніколи, ніколи не діяла.
Чотири хвилини.
Отже, ми з Тайлером стоїмо на даху хмарочоса «Parker-Morris» — я з пістолетом у роті, і я переймаюся, наскільки чистим виявився пістолет.
Три хвилини.
Тоді хтось кричить.
— Стривай! — Це Марла, що біжить до нас через дах. Марла біжить до мене через те, що зник Тайлер. Бідненька. Тайлер — моя галюцинація, не її. Як у чарівному фокусі, Тайлер щезає. І тепер я справді одна особа, що пхає пістолета собі в горлянку.
— Ми стежили за тобою, — кричить Марла. — Усі люди з груп підтримки. Ти не повинен цього робити. Поклади пістолет!
Позаду Марли всі хворі на рак кишківника, паразитів мозку, люди з меланомою, туберкульозники — ідуть, кульгають, котяться на візках до мене. Вони кажуть: «Зачекай». їхні голоси долинають до мене на холодному вітрі — вони кажуть: «Стій». І: «Ми можемо допомогти тобі». «Дозволь нам допомогти тобі». Небом доноситься «у-уп, у-уп, у-уп» поліцейських гелікоптерів. Кричу:
— Ідіть! Геть звідси. Будівля зараз вибухне.
Марла кричить:
— Ми знаємо.
Для мене це мов богоявлення. Я не вбиваю себе, кричу. Я вбиваю Тайлера. Я — Тверда Рішучість Джо. Я пам'ятаю все.
— Це не те щоб любов чи щось інше, — кричить Марла, — проте, гадаю, ти теж мені подобаєшся.
Одна хвилина.
Марлі подобається Тайлер.
— Ні, мені подобаєшся ти! — кричить Марла. — Я знаю різницю.
І — нічого. Ніщо не вибухає. Ствол пістолета впирається в мою вцілілу щоку. Я кажу: Тайлере, ти змішав нітрогліцерин із парафіном, чи не так? Парафін ніколи не спрацьовує. Я маю це зробити. Поліцейські гелікоптери.
І я натискаю гачок.
У домі отця мого багато осель.
Звісно, коли я спустив гачка, я помер.
Брехло.
І Тайлер помер. З усіма цими поліцейськими гелікоптерами, що гуркотіли над нами, з Марлою і людьми з груп підтримки, що не могли врятувати себе, з усіма ними, що збиралися рятувати мене, я мусив натиснути гачок. Це було ліпше, ніж справжнє життя. А твоя єдина довершена мить не триватиме вічно. На небесах усе білим-білісінько.
Симулянт.
На небесах усе тихесенько, мов на гумових підошвах. На небесах я можу спати. Люди пишуть мені на небеса і кажуть, що про мене пам’ятають. Що я їхній герой. Що мені буде ліпше. Янголи тут мов зі Старого Заповіту: легіони і лейтенанти, військо небесне, що працює по днях, за змінами. Кладовище. Вони приносять їжу на таці з паперовою скляночкою ліків. Іграшковий набір «Долина ляльок».
Бачився з Богом — він сидів за довгим горіховим столом, а за його спиною висіли його дипломи; Господь спитав мене: «Навіщо?» Чому я спричинив стільки болю? Чи я усвідомлюю, що кожен з нас — священна неповторна сніжинка особливої надзвичайної винятковості? Чи я не бачу, що всі ми — доказ любові? Дивлюся на Бога за його столом, за тим, як він щось записує в нотатнику, проте він усе не так зрозумів. Ми не особливі. Ми не помиї чи сміття. Ми просто є. Ми просто є, і трапляється те, що трапляється. І Господь каже: «Ні, це неправда». Ага. Гаразд. Авжеж. Бога нічому не навчиш. Господь питає, чи я пам’ятаю. Я пам’ятаю все. Куля, що вилітає з пістолета Тайлера, розриває мені другу щоку — тепер у мене вишкір від вуха до вуха. Ага, просто тобі розлючений геловінівський гарбуз. Японський демон. Дракон скнарості.
Марла все ще на Землі, вона мені пише. Колись, каже, вони мене повернуть. Якби на небесах був телефон, я б подзвонив Марлі й тої миті, коли вона скаже: «Алло», я не повісив би слухавки. Я б спитав: привіт, що там відбувається? Розкажи мені все.
Проте я не хочу повертатися. Ще ні. Просто через те що. Через те що часом хтось приносить мені тацю з їжею і ліками, і в нього підбите око чи лоб, укритий шовчиками, і він каже:
— Нам вас не вистачає, містере Дерден.
Чи хтось зі зламаним носом пхає швабру повз мене і шепоче:
— Усе йде згідно з планом.
Шепоче:
— Ми зламаємо цивілізацію, щоби зробити щось ліпше з цього світу.
Шепоче:
— Ми чекаємо на ваше повернення.