Смітник
Линус Торвальдс «Just for fun. Рассказ нечаянного революционера»
Оглядываясь назад, я понимаю, что большинство детей одевались довольно безвкусно. Мы вырастаем, и неожиданно этими вопросами начинает заниматься кто-то другой. В моем случае – это отделы маркетинга компьютерных фирм. Те люди, которые выбирают футболки и куртки для бесплатной раздачи на конференциях. Теперь я в основном одеваюсь в такую «фирменную» одежду, поэтому мне ничего не приходится выбирать самому. А завершением моего гардероба – выбором сандалий и носков – ведает жена. Так что меня все это больше не касается.
Я принялся писать собственные программы. Начало было традиционным: 10 PRINT «HELLO» 20 GO TO 10 Эта программа делает именно то, что и следует ожидать. Она печатает на экране HELLO. Вечно. По крайней мере, пока тебе не надоест. Но это только первый шаг. Многие на нем и останавливаются. Вот, думают, какое дурацкое упражнение: зачем надо миллион раз печатать HELLO? Однако руководства к первым домашним компьютерам всегда начинались именно с него.
Это называется программированием в машинном коде. Оно позволяет делать такие вещи, до которых иначе не додумаешься. Расширяет возможности компьютера. В твоей власти оказывается все до мельчайших деталей. Начинаешь придумывать, как сделать то же самое чуть-чуть быстрее и занять при этом меньше места. Между тобой и компьютером исчезает барьер абстракции, и вы становитесь очень близки. Вот что такое «быть с машиной на „ты“».
Я повесил на окна плотные черные занавески, чтобы внутрь не проникал солнечный свет. Компьютер притулился на маленьком столике возле окна, в полуметре от моей постели.
Линус с открытой банкой кока-колы в руках появился из недр Transmeta, расположившейся в безымянном офисном комплексе Санта-Клары. На нем была программистская униформа: джинсы, футболка с конференции и неизменный набор носки плюс сандалии, который он полюбил, по его словам, еще до встречи с первым программистом. «Должно быть, это просто врожденный программистский инстинкт», – объяснил он мне свой выбор.
Математика и физика меня интересовали и поэтому давались легко. Но если требовалось механическое запоминание – я сразу терял интерес к предмету. Поэтому история вызывала тоску, если нужно было назвать год битвы при Гастингсе, но становилась интересной, когда обсуждались экономические факторы развития страны. То же и с географией. Ну кого волнует, сколько человек живет в Бангладеш?
Операционками я заинтересовался так: купил флоппи-контроллер, чтобы не пользоваться микроприводами, но к нему прилагался такой поганый драйвер, что пришлось написать новый. Пока писал – обнаружил проколы в самой операционной системе или по крайней мере несоответствие между тем, что обещала документация, и тем, что реально происходило. Я с этим столкнулся, когда моя программа отказалась работать. Поскольку мои-то программы – ясное дело – всегда идеальны, я понял, что тут дело в другом. Пришлось пойти дальше и дизассемблировать операционную систему.
«Мои родители были членами коммунистической партии, поэтому в детстве нам внушали, что Советский Союз – хорошая страна. Мы ездили в Москву, – рассказывает она. – Мне больше всего запомнился огромный магазин игрушек – в Хельсинки таких больших нет».
Вскоре она нарочито бодрым тоном заявляет: «А вот эта комната – идеальное место для хранения старинных произведений искусства, которым опасен солнечный свет». Микке смотрит на меня заговорщически и ехидно говорит: «Какой изящный способ сообщить, что это темная комната!»
Не знаю, как описать мою любовь к программированию, но я попробую. Если этим занимаешься, кажется, что в мире нет ничего интереснее. Эта игра гораздо увлекательнее шахмат, игра, в которой можно устанавливать собственные правила и где конечный результат можно понимать по-своему. А со стороны кажется – нет на свете ничего скучнее. Первое, что привлекает в программировании, объяснить просто: ты говоришь компьютеру что-то сделать, и он это делает. Безошибочно. Всегда. Без возражений. Это само по себе интересно.
Но такое слепое послушание хотя и увлекает сначала, вряд ли может привязать надолго. На самом деле оно как раз быстро наскучит. Интереснее всего другое: чтобы заставить компьютер делать то, что хочешь, сперва нужно придумать как.
В пределах компьютера ты творец. Ты можешь безраздельно управлять всем, что происходит. Если хватает умения, то ты – бог. Местного значения. Возможно, я оскорбил этими словами около половины населения Земли. Но это правда. Ты создаешь свой собственный мир, и тебя ограничивают только возможности твоей машины или – в наше время все чаще – твои собственные способности.
Операционная система – это основа всего, что происходит в машине. Ее создание – самая сложная задача. Создавая операционную систему, ты строишь мир, в котором будут жить все остальные программы, работающие на компьютере. По сути ты задаешь правила: что допустимо и может быть сделано, а что – нет. Так можно сказать про любую программу, но к операционке это относится в первую очередь. Она подобна конституции созданной тобой страны, а все остальные программы – лишь обычные законы.
Я стал распространять свою операционку прежде всего, чтобы доказать, что все это не пустая болтовня – я действительно что-то сделал. В Интернете много болтают. О чем бы ни шла речь – об операционке или о сексе – многие в киберпространстве просто вешают лапшу на уши. Поэтому важно после того как ты растрезвонил, что пишешь операционку, иметь возможность сказать: «Вот – я ее и правда сделал. Я не трепло – можете сами посмотреть».
Как я уже говорил, моя операционка была не очень полезной. Она легко рушилась, если переполнить память или еще что-то не так сделать. Даже если вы ничего плохого не делали, система рушилась после более-менее продолжительного периода работы. Она тогда и не предназначалась для работы. На нее можно было только любоваться. И восхищаться ею.
В любом случае я не хотел продавать Linux. И не хотел терять своей власти над ней, то есть не хотел, чтобы ее продавал кто-то другой. Это я четко сформулировал в уведомлении об авторских правах, помещенном в файл COPYING первой версии, которую выложил еще в сентябре. Благодаря принятой в 1800-х годах Бернской конвенции тебе принадлежит авторское право на все созданное тобой до тех пор, пока ты это право не продал. Как владелец авторского права я должен был сформулировать правила: операционную систему можно использовать свободно, пока ты ее не продаешь, а если ты внес какие-то исправления или улучшения, то должен сделать их всеобщим достоянием в виде исходников (в отличие от бинарников, которые недоступны). Кто не согласен с этими условиями, тот не имеет права ни копировать, ни изменять программу.
В те времена Internet Cabal (группа администраторов некоторых узлов Интернета) ежемесячно подводила неофициальную статистику: сколько человек участвует в каждой конференции. Данные были не очень точные, но они лучше всего говорили о популярности твоего сайта – в данном случае, сколько людей интересовалось Linux. Неизменным лидером среди телеконференций была alt.sex.
Где-то в 1993-м мы вошли в первую пятерку. В ту ночь я лег спать преисполненный самодовольства, в экстазе от того, что Linux по популярности почти догнала секс.
Я довольно быстро понял – проще всего руководить, позволяя людям делать то, что им хочется, а не заставляя их делать то, что хочется тебе. Кроме того, хороший руководитель понимает когда не прав, и умеет отступать. А еще он позволяет другим принимать самостоятельные решения.
Это должен был быть не просто какой-нибудь пингвин. Во-первых, Линус хотел, чтобы у него был счастливый вид, как будто он только что оприходовал бочонок пива, а потом оттянулся с подругой. Но главное, пингвин должен быть узнаваемым.
Ясно, что одна из причин популярности среди студенчества как открытых исходников, так и Linux, крайне проста – неприятие истеблишмента. (То же самое неприятие истеблишмента, которое оказало такое влияние на жизнь моего отца.) Расклад тут такой: с одной стороны, огромная коварная корпорация Microsoft и злобный, жадный, отвратно богатый Билл Гейтс, а с другой – любовь и бесплатный софт для всех плюс скромный (с виду) народный герой Линус Б. Торвальдс. Эти ребята заканчивают учебу и приходят на работу в корпорации, принося с собой любовь к Linux.
Comdex, как всем известно, это самая большая и мерзкая выставка на свете. Почти на неделю сонный городок Лас-Вегас в штате Невада становится магнитом для всех мыслимых высокотехнологичных продуктов, которые хоть кому-то можно навязать, а также для толп продающих и покупающих эти продукты людей. Это единственное время в году, когда в Лас-Вегасе можно высунуться из такси и спросить любую дефилирующую мимо проститутку: «Во сколько доклад?» – и она ответит.
Мы возвращаемся в дом. Линус в одних трусах сидит за компьютером и быстро печатает. Рядом с ним стоит пачка сухариков. Проходит секунд пятнадцать, прежде чем он понимает, что мы пришли. Он отводит глаза от монитора. Его первые слова: «Господи, какая мерзость этот Макинтош!»
Современная патентная система – это по существу «холодная война», где вместо ядерного оружия используется интеллектуальная собственность. И эта война немногим лучше той. Изобретатели-одиночки, столкнувшиеся с безумной системой и не имеющие возможности нанять 12 тысяч юристов, оказываются загнанными в бомбоубежища.
Сегодня развитие технологий (и, следует с грустью признать, музыки) определяется не Эйнштейнами (или Моцартами), а огромной армией интенсивно вкалывающих инженеров (или, в случае музыки, пышногрудых девиц), которые только изредка демонстрируют всплески таланта. Увеличение ресурсов не ведет к созданию шедевров, но обеспечивает медленный и устойчивый прогресс. И в конечном итоге это к лучшему.
Концепция открытых исходников крайне проста. В случае операционной системы исходники – команды программы, лежащие в основе системы, – свободны. Каждый может их улучшать, менять, использовать. Но все эти улучшения, изменения и реализации должны быть тоже доступны всем свободно. Налицо аналогия с «дзен». Проект не принадлежит никому и одновременно принадлежит всем. Когда проект открыт, происходит его быстрое и непрерывное совершенствование. Параллельная работа нескольких групп приводит к более быстрым и успешным результатам, чем работа за закрытыми дверьми.
Самый загадочный вопрос в этом деле – как такая прорва хороших программистов соглашается работать абсолютно бесплатно? Тут нужно поговорить о мотивации. В условиях общества, где выживание более или менее гарантировано, деньги – не самый лучший стимул. Хорошо известно, что лучше всего работает тот, кто одержим страстью. Кто работает ради удовольствия. Это так же верно в отношении драматургов, скульпторов и предпринимателей, как и в отношении программистов. Модель открытых исходников дает людям возможность удовлетворить свою страсть, получить удовольствие, сотрудничать с лучшими программистами мира, а не только с теми, кто оказался в штате той же компании. При этом разработчики стремятся завоевать авторитет среди своих коллег, и это оказалось превосходным стимулом.
И я очень горд тем, что на выставке Comdex ко мне подошел человек, чтобы показать бензиновый насос, работающий под управлением Linux. Это был опытный образец бензинового насоса. Идея была в том, чтобы клиенты бензоколонки могли выйти в Интернет и посетить CNN.com за те три минуты, что заполняется их бензобак. Стоя на плечах гигантов. Это просто круто, что люди используют технологии вроде Linux просто для усовершенствования бензонасосов.
В конце концов, моя теория смысла жизни не дает никаких рекомендаций, что нужно делать. Она от силы утверждает: «Хотите – верьте, хотите – нет, но цель всего – удовольствие».
До некоторой степени она объясняет, почему люди с радостью готовы участвовать в проектах вроде Linux по Интернету. Мне и многим другим Linux подарила сразу два стимула. Оставив выживание за скобками, Linux позволяет людям соединить удовольствие от интеллектуальных усилий и социальные отношения в единой команде ее создателей. Мы не так уж часто встречались лицом к лицу, но мейлы несут не одну лишь сухую информацию. С помощью почты вполне могут завязываться дружеские и иные социальные связи. И если нам когда-нибудь встретятся во вселенной другие разумные существа, то их первые слова вряд ли будут: «Отведите меня к вашему главному». Скорее они скажут: «Сыграем, парень?»
Джордж Орвелл «Ферма „Рай для тварин“»
Англійська земля родюча і клімат сприятливий; земля спроможна прогодувати значно більше тварин, ніж є зараз. Лише наша ферма прогодувала б десяток коней, двадцять корів, сотні овець, і то так, що всі жили б у такому достатку і з такою гідністю, які годі навіть уявити. Чому ж тоді ми й досі отак гибіємо? Бо майже всю нашу працю крадуть собі людські створіння. Ось де, товариші, відповідь на всі наші злигодні. Вона в одному-єдиному слові — Людина. Людина — ось наш справжній ворог. Усуньте Людину, і першопричина голоду та виснажливої праці зникне назавжди.
Усе, що на двох ногах — ваш ворог. Усе, що на чотирьох ногах і з крильми — ваш друг. І затямте собі: в боротьбі з Людиною не уподібнюйтесь їй. Навіть коли здолаєте її, не перебирайте її вад. Тварина не повинна мешкати в будинку й спати в ліжку, носити одяг і пити спиртне, палити тютюн і мати гроші, торгувати... Звичаї Людини лихі. І понад усе — ніколи не тираньте собі подібних. Слабкі чи сильні, розумні чи простакуваті — усі ми брати. Тварина ніколи не повинна вбивати іншу тварину. Всі тварини рівні.
Ця трійця й опрацювала вчення старого Майора в цілісну систему, яку назвали тваринизм. Кілька ночей на тиждень, коли Джонс ішов спати, вони потай збиралися в хліві й розтлумачували засади тваринизму іншим.
Напочатку вони зіткнулися з нерозумінням і безмежною байдужістю. Дехто казав про необхідність бути прихильним до Джонса, свого господаря, або робили блюзнірські зауваги на зразок: «Містер Джонс нас годує. Без нього ми повмираємо з голоду». Інші питали, скажімо, таке: «А чого нас має обходити, що буде після нашої смерті?» Або: «Якщо це повстання будь-що відбудеться, то яка різниця, хто його готуватиме — ми чи хтось?» Свині на превелику силу пояснювали їм, що це суперечить духові тваринизму.
Кілька шинок, що висіли на кухні, винесли, щоб поховати,
…за три місяці навчання свиням пощастило звести принципи тваринизму до Семи Заповідей. І от ці Сім Заповідей зараз викарбують на стіні; вони становитимуть непорушний закон, яким усі тварини мають керуватися. Відтепер і назавжди.
Невдовзі всі помітили, що тільки з'являлась якась робота, кіт наче крізь землю западав; він зникав на цілі години, а тоді вигулькував, коли всі сідали за стіл, а то й зовсім увечері; наче нічого й не сталося. Та він завжди мав напохваті поважну причину і так лагідно муркотів, що важко було не повірити йому.
Коли його запитували, чи не щасливіший він тепер без Джонса, він лише відказував: «Віслюки довго живуть. Ніхто ще не бачив здохлого віслюка».
Весну й літо вони працювали по десять годин на день, а в серпні Наполеон оголосив, що і в неділю пополудні випадає робота. Робота винятково добровільна, але тому, хто не вийде, удвічі зменшать пайку.
Тому він і провадив переговори про збут копиці сіна й частини врожаю пшениці: згодом, як знадобиться більше грошей, доведеться пустити на продаж і яйця, на які в Уїллінгдоні завжди був попит. Кури, сказав Наполеон, мусять охоче піти на цю жертву, це стане їхнім особистим внеском у спорудження вітряка. І знову тварини відчули невиразну тривогу. Не мати діла з людськими істотами, не торгувати, не користуватися грішми — хіба цих резолюцій вони не прийняли найперше на Мітингу після звитяги над Джонсом? Усі добре пам'ятали, як схвалювали ці резолюції, принаймні, їм здавалося, що пам'ятали.
На ту пору свині несподівано зробили будинок своєю резиденцією. І тварини знову невиразно пригадали, нібито колись щодо цього теж приймалося певне рішення. І знову Пищик мусив переконувати їх, що такого не було і не могло бути.
Іноді тваринам здавалося, що вони і працюють довше, і харчуються не краще, аніж за Джонса. Недільними ранками Пищик з довгої смужки паперу в ратиці зачитував їм цифри, доводячи, що виробництво продукції в кожному конкретному випадку збільшилося на 200, 300, а то й 500 відсотків. Тварини не бачили причини не вірити йому, тим паче що неспроможні були виразно пригадати умови, що існували до Повстання.
Тепер на Наполеона не казали просто «Наполеон», а офіційно: «Наш вождь, товариш Наполеон», Свині ще й полюбляли придумувати всілякі епітети, як Батько всіх тварин, Гроза людства, Оборонець вівчарні, Друг каченят і таке інше.
Лагідного вечора, коли вівці нарешті повернулись, а інші тварини після трудового дня посходилися до своїх хлівів, із двору перелякано заіржав кінь. Тварини аж заклякли від страху, бо то іржала Конюшинка. Коли знову почулося іржання, всі зірвалися з місця й гуртом влетіли до двору. Там вони й побачили те, від чого несамовито заіржала Конюшинка. Подвір'ям на задніх ногах ішла свиня.
Бенджамін відчув, як йому в плече ткнувся чийсь ніс — то була Конюшинка. її старечі очі наче ще більше потьмянішали. Вона мовчки й лагідно потягла його за гриву й повела в кінець великого хліва, де були Сім Заповідей. Якусь хвилину вони стояли й дивилися на замазану дьогтем стіну з білими літерами.
— У мене слабкий зір, — мовила Конюшинка. — Хоч і замолоду я ледве чи й прочитала б, що там написано. Але мені здається, що стіна нібито не така, як була. А чи Сім Заповідей такі ж, як і раніше, Бенджаміне?
Уперше в житті Бенджамін порушив своє правило й прочитав уголос написане на стіні. Проте тепер там була одна-єдина заповідь, і вона провіщала: ВСІ ТВАРИНИ РІВНІ. АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ РІВНІШІ ЗА ІНШИХ.
Тож воно і не дивно, що наступного дня свині-наглядачі тримали в ратицях батоги. Не дивно й те, що свині придбали собі радіоприймач і вже домовлялися про телефон; та передплатили журнали «Джон Булль», «Лагоминка» та газету «Дейлі Міррор». Не дивно було й те, що Наполеон прогулюється в садку з люлькою в роті; ба навіть і те, що свині подіставали з шаф одяг містера Джонса й повбиралися в нього.
— У мене слабкий зір, — мовила Конюшинка. — Хоч і замолоду я ледве чи й прочитала б, що там написано. Але мені здається, що стіна нібито не така, як була. А чи Сім Заповідей такі ж, як і раніше, Бенджаміне?
Уперше в житті Бенджамін порушив своє правило й прочитав уголос написане на стіні. Проте тепер там була одна-єдина заповідь, і вона провіщала: ВСІ ТВАРИНИ РІВНІ. АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ РІВНІШІ ЗА ІНШИХ.
Тож воно і не дивно, що наступного дня свині-наглядачі тримали в ратицях батоги. Не дивно й те, що свині придбали собі радіоприймач і вже домовлялися про телефон; та передплатили журнали «Джон Булль», «Лагоминка» та газету «Дейлі Міррор». Не дивно було й те, що Наполеон прогулюється в садку з люлькою в роті; ба навіть і те, що свині подіставали з шаф одяг містера Джонса й повбиралися в нього.
Навшпиньки підійшли до будинку, і найвищі тварини зазирнули в вікно. За довгим столом сиділо з десяток фермерів і стільки ж поважніших свиней; на чолі столу сидів сам Наполеон. Схоже, свині почувалися цілком розкуто в своїх кріслах. Товариство розважалося грою в карти, але ненадовго відволікалося, щоб виголосити тост і випити.
На закінчення він ще раз наголосив на тих дружніх почуттях, що існують і мусять існувати між «Раєм для Тварин» та її сусідами. Між свинями і людськими істотами немає і не повинно бути конфлікту, бо і методи, і труднощі в них спільні.
Він лише одне хоче зауважити на блискучу і зичливу промову містера Пілкінгтона. Містер Пілкінгтон увесь час говорив про «Рай для Тварин». Він, звісно, не міг знати, бо він, Наполеон, оце вперше оголошує про це, що назва «Рай для Тварин» скасовується. Відтепер ферму будуть знати як ферма «Садиба». Як на нього, це дуже правильно, бо така її первісна назва.
— Джентльмени! — завершив свій виступ Наполеон. — Я пропоную вам той же тост, але в іншій формі. Наповніть кухлі по вінця. Ось мій тост, джентльмени: за процвітання ферми «Садиба»!
— Джентльмени! — завершив свій виступ Наполеон. — Я пропоную вам той же тост, але в іншій формі. Наповніть кухлі по вінця. Ось мій тост, джентльмени: за процвітання ферми «Садиба»!
Та не відійшли вони й на двадцять ярдів, як зненацька зупинилися. З будинку долинуло ревище голосів. Вони поквапилися назад і знову заглянули в вікно. Там розгорялася люта сварка, чулися вигуки, удари по столу, гострі, підозріливі звинувачення й затяті заперечення. А спричинилося до сварки те, що Наполеон і містер Пілкінгтон одночасно походили виновим тузом. Дванадцять лютих голосів волали, і всі вони злилися в один. Тепер стало зрозумілим, що трапилося з рилами свиней. Тварини надворі переводили погляд із свині на людину, з людини на свиню, а тоді знову із свині на людину. Але розібрати, де тепер людина, а де свиня було годі.
Барабани і ровери, ровери і барабани.
Автоматизація.
Мобільний телефон 60-их.
Діти на виставі «Святий Юрій та змій» («Saint George and the Dragon») у ляльковому театрі. Момент вбивства змія Юрієм. Париж, 1963 р.
Ернест Хемінгуей «Сніги Кіліманджаро»
Марі, його femme de ménage, нарікає на восьмигодинний робочий день: «Коли чоловік працює до шостої, то, йдучи додому, він вип'є чарчину і грошей не розтринькає. А тепер він працює лише до п'ятої, то напивається щовечора, і вдома ніколи нема й мідяка. Кажу вам — те скорочення нам, жінкам, тільки на горе».
— Ти не відчуваєш нічого дивного? — запитав він.
— Ні. Трохи сон бере, ото й тільки.
— А я відчуваю,— сказав він. Він щойно відчув, як поруч знову промайнула смертъ. — А знаєш, з усього, що в мене було, я не втратив тільки цікавості, — сказав він.
— Нічогісінько ти не втратив. Тобі нічого не бракує, єдиному з усіх, кого я будь-коли знала.
— О Боже,— сказав він. — Які ви, жінки, нетямущі. Де ж та ваша хвалена інтуїція?
Саме ж бо в ту мить смерть підійшла й поклала голову в ногах ліжка, і він почув її віддих.
— Ніколи не вір, що вона з косою і черепом, — сказав він. — Вона може бути й двома поліцаями на велосипедах, і птахом. Або ж мати тупу круглу морду, наче в гієни.
Смерть посунулась вище, але тепер вона втратила подобу. Просто щось бовваніло в нього перед очима.
— Прожени її геть.
Смерть не пішла, а присунулась ще ближче.
— Який гидотний від тебе дух,— мовив він до неї. — Смердюча падлюка.
Вона ступила ще крок, і він уже не міг говорити до неї, а побачивши, що він не може говорити, вона знову подалася вперед, і тепер він силкувався відіпхнути її мовчки, але вона все насувалася на нього, стискала йому груди, і, коли вона там обсілася і він не міг уже ні ворухнутись, ані вимовити слова, він почув, як жінка сказала:
— Бвана заснув. Підніміть тихенько ліжко й перенесіть у намет.
Він не міг сказати їй, щоб вона відігнала смерть, а та все дужче наважувала йому на груди, і він уже не мав чим дихати. Аж ось служники підняли ліжко, і все враз минулось, і тягар, що гнітив йому груди, відкинувся.
— Ні. Трохи сон бере, ото й тільки.
— А я відчуваю,— сказав він. Він щойно відчув, як поруч знову промайнула смертъ. — А знаєш, з усього, що в мене було, я не втратив тільки цікавості, — сказав він.
— Нічогісінько ти не втратив. Тобі нічого не бракує, єдиному з усіх, кого я будь-коли знала.
— О Боже,— сказав він. — Які ви, жінки, нетямущі. Де ж та ваша хвалена інтуїція?
Саме ж бо в ту мить смерть підійшла й поклала голову в ногах ліжка, і він почув її віддих.
— Ніколи не вір, що вона з косою і черепом, — сказав він. — Вона може бути й двома поліцаями на велосипедах, і птахом. Або ж мати тупу круглу морду, наче в гієни.
Смерть посунулась вище, але тепер вона втратила подобу. Просто щось бовваніло в нього перед очима.
— Прожени її геть.
Смерть не пішла, а присунулась ще ближче.
— Який гидотний від тебе дух,— мовив він до неї. — Смердюча падлюка.
Вона ступила ще крок, і він уже не міг говорити до неї, а побачивши, що він не може говорити, вона знову подалася вперед, і тепер він силкувався відіпхнути її мовчки, але вона все насувалася на нього, стискала йому груди, і, коли вона там обсілася і він не міг уже ні ворухнутись, ані вимовити слова, він почув, як жінка сказала:
— Бвана заснув. Підніміть тихенько ліжко й перенесіть у намет.
Він не міг сказати їй, щоб вона відігнала смерть, а та все дужче наважувала йому на груди, і він уже не мав чим дихати. Аж ось служники підняли ліжко, і все враз минулось, і тягар, що гнітив йому груди, відкинувся.
Був ранок, і вже не ранній, коли він зачув гуркіт літака. Віддалік показалася маленька цяточка, тоді літак виписав у небі широке коло, і служники побігли й підпалили вогнища, поливши їх гасом, а потім поприкидали травою, так що по краях галявини зайнялися два великих курища, і ранковий вітрець поніс дим до наметів. Літак зробив ще два кола, тепер уже зовсім невисоко, тоді ковзнув донизу, вирівнявсь і плавно спустився на землю, і ось уже до них простує друзяка Комптон, у бахматих штанях, твідовій куртці й коричневому фетровому капелюсі.
І тоді, замість того щоб летіти й далі на Арушу, вони повернули ліворуч — певне, Комптон розважив, що бензину вистачить, — і, поглянувши униз, він побачив у повітрі над землею якусь роїсту рожеву хмару, — мов перший сніговій, що налітає не знати звідки, — і зрозумів: то суне з півдня сарана. Потім вони почали набирати висоти, прямуючи наче б на схід, коли раптом запала темрява і на них наринула гроза з такою буйною зливою, що здавалося, ніби летиш крізь водоспад; аж ось вони вийшли з грози, і Компі обернувся й з усмішкою показав уперед — а там, заступаючи все перед очима, затуливши собою весь світ, була величезна, висока до неба, неправдоподібно біла проти сонця, квадратна вершина Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що дорога йому лежить саме туди.
В ту саму хвилю гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула його і неспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. Їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, що вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарик і присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гаррі заснув. Вона побачила, що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає з ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона не могла туди й глянути.
— Моло! — гукнула вона. — Моло! Моло! — Тоді покликала:
— Гаррі! Гаррі! — Потім голосніше: — Гаррі! Прошу тебе... ну Гаррі!
Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху. Знадвору долинало те саме дивне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця.
В ту саму хвилю гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула його і неспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. Їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, що вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарик і присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гаррі заснув. Вона побачила, що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає з ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона не могла туди й глянути.
— Моло! — гукнула вона. — Моло! Моло! — Тоді покликала:
— Гаррі! Гаррі! — Потім голосніше: — Гаррі! Прошу тебе... ну Гаррі!
Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху. Знадвору долинало те саме дивне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця.
Ford Custom 1958 р. на типовій вулиці міста Маракайбо, Венесуела.
#пиріжки
вчера встречалась с пирожками
когда брела мимо стола
их обняла руками крепко
один из них с капустой был
когда брела мимо стола
их обняла руками крепко
один из них с капустой был
не знаю никаких максимов
и уж тем более наташ
ты убедить меня не сможешь
моею книжкой записной
и уж тем более наташ
ты убедить меня не сможешь
моею книжкой записной
печь пирожки я не умею
и нечего смеятся блин
уеду ночью в баден баден
живи как хочешь без меня
и нечего смеятся блин
уеду ночью в баден баден
живи как хочешь без меня
давайте трахаться почаще
кричал на площади илья
а люди шли не глядя мимо
но каждый думал а давай
кричал на площади илья
а люди шли не глядя мимо
но каждый думал а давай
улыбка всё преображает
вот николай хоть и в гробу
а улыбается и ясно
что всё у парня хорошо
вот николай хоть и в гробу
а улыбается и ясно
что всё у парня хорошо
я иностранец из нью йорка
и вот что я хочу спросить
вот эта надпись на заборе
как переводится она
и вот что я хочу спросить
вот эта надпись на заборе
как переводится она
две параллельные прямые
живут в эвклидовом мирке
и бегают пересекаться
в мир лобачевского тайком
живут в эвклидовом мирке
и бегают пересекаться
в мир лобачевского тайком
исус спросил у николая
чего ты хочешь человек
проходит день неделя месяц
а николай всё говорит
чего ты хочешь человек
проходит день неделя месяц
а николай всё говорит
вот позитивный анатолий
был послан нахуй но сумел
вернуться бодрым отдохнувшим
и два магнитика привез
был послан нахуй но сумел
вернуться бодрым отдохнувшим
и два магнитика привез
ребята лезут оживлённо
в большую круглую трубу
а николай стоит квадратный
и слёзы льюцца по щекам
в большую круглую трубу
а николай стоит квадратный
и слёзы льюцца по щекам
я робот и не понимаю
твоих аналоговых фраз
отрежь мне рыбки это сколько
давай поженимся зачем
твоих аналоговых фраз
отрежь мне рыбки это сколько
давай поженимся зачем
исус принёс кусочек неба
иаков землю пётр огонь
иуда воду и пингвина
пингвин не нужен шепчет пётр
иаков землю пётр огонь
иуда воду и пингвина
пингвин не нужен шепчет пётр
рояль имеет две педали
автомобиль имеет три
а это значит что в рояле
стоит коробка автомат
автомобиль имеет три
а это значит что в рояле
стоит коробка автомат
как я хотел бы стать пророком
и людям гибель предрекать
они б не верили смеялись
а я бы говорил ну ну
и людям гибель предрекать
они б не верили смеялись
а я бы говорил ну ну
семен задумался о жызни
грустит и пъёт десятый день
а николай веселый ходит
все время думает про смерть
грустит и пъёт десятый день
а николай веселый ходит
все время думает про смерть
как можно жить совсем без хлеба
и с непомытою плитой
спросил андрей и сразу умер
по крайней мере для меня
и с непомытою плитой
спросил андрей и сразу умер
по крайней мере для меня
вот мастер нарисует дыню
и ты узнаешь в ней себя
а на твоем рисунке даже
и дыню толком не узнать
и ты узнаешь в ней себя
а на твоем рисунке даже
и дыню толком не узнать
седая мать нашла у сына
в портфеле белый порошок
он даже в школе чистит зубы
с улыбкой думает она
в портфеле белый порошок
он даже в школе чистит зубы
с улыбкой думает она
а город даже не заметил
что я уехал навсегда
и продолжал писать мне письма
про свет про воду про тепло
что я уехал навсегда
и продолжал писать мне письма
про свет про воду про тепло
идет безногий анатолий
стоп как же он идет без ног
а так как снег идет как осень
идет за летом в сентябре
стоп как же он идет без ног
а так как снег идет как осень
идет за летом в сентябре
неслышно к нам вошла в палату
седая женщина с косой
наверно чья то мать с надеждой
подумал каждый из больных
седая женщина с косой
наверно чья то мать с надеждой
подумал каждый из больных
в квартире было минус трицать
и гоголь подошел к столу
схватил какие то бумаги
и не читая кинул в печь
и гоголь подошел к столу
схватил какие то бумаги
и не читая кинул в печь
Юрій Гагарін і Дарт Вейдер.
Андрей Льгов «Непобедимый Олаф»
Увлеченные друг другом, два вождя не заметили, как пали все хирдманы обеих команд. Как последний датский воин слабеющей рукой вонзил меч в живот урману и тут же оступившись в темноте, упал за борт — израненное тело не смогло долго сопротивляться воде, и тяжелая кольчуга утянула бойца на дно пролива. И не было товарища подать руку. И была эта смерть ужасна, так как проигравший ушел в Валгаллу к светлому Одину, умерев с мечом в руке, а победитель отправился кормить рыбу во владения мрачного Ньерда.
Олаф подымал выброшенные Хэймлетом изтрюма бочонки и аккуратно складывал их в центре судна, считая их на ходу — он умел считать. Олаф был грамотным викингом. Очень немногие из людей фиордов могли похвастаться подобным умением. В скучные зимние вечера, которые викингам поневоле приходилось проводить в тепле домашнего уюта, домочадцы, пользуясь редкими днями пребывания доблестных мужей в семейном кругу, спешили справить все праздники, какие только можно было придумать. Соседи почитали Олафа Торкланда не только за крепкие руки и буйный нрав, но и за умение считать - это почиталось воистину божественным искусством.
— Кто это был, ты его знаешь? — спросил Хэймлет.
— Да, видел его совсем мальцом. Это Ингвар, сын Рюрика.
— Да, видел его совсем мальцом. Это Ингвар, сын Рюрика.
— Я не против, — согласился Торкланд. — Хотя жаль, конечно, что нечем промочить горло, – добавил он, выискивая камень помягче себе под голову.
Могучий некогда ярл поднял глаза и посмотрел вперед. Она шла навстречу, широко распахнув свои объятья, и никак нельзя было их избежать. Назад пути не было. Хель ухмылялась викингам, своим очаровательным оскалом, а костяные ноги все приближали и приближали ее к людям.
— Ооодин! – закричал что было сил Торкланд, но из горла вырвался лишь старческий кашель.
— Ооодин! – закричал что было сил Торкланд, но из горла вырвался лишь старческий кашель.
— Атеисты — это такие люди, — начала птица Ра, на миг задумавшись, как бы получше объяснить гостям, — которые ни во что не верят, если не пощупают руками, не полижут языком, не нюхнут носом. В общем, дикари. Эти люди не верят в богов, в существование собственной души и то не верят. Говорят: "А покажите мне мою душу".
— Один! Один! — попытался ответить датчанин, борясь с приступами смеха.
– Представь себе Одина, — наконец смог выговорить принц, — и атеиста, который его увидел.
Хэймлет еще не успел растолковать свою мысль другу, как ярла осенила причина безудержного веселья товарища. В его воображении возникла картина: из белого облака выплывает могущественный бог верхом на своем восьминогом коне Слейпнире и медленно спускается на землю. А в это время атеисты, не веря своим глазам, облепляют Великого со всех сторон и начинают щипать, облизывать, нюхать и даже пробовать на зуб.
– Представь себе Одина, — наконец смог выговорить принц, — и атеиста, который его увидел.
Хэймлет еще не успел растолковать свою мысль другу, как ярла осенила причина безудержного веселья товарища. В его воображении возникла картина: из белого облака выплывает могущественный бог верхом на своем восьминогом коне Слейпнире и медленно спускается на землю. А в это время атеисты, не веря своим глазам, облепляют Великого со всех сторон и начинают щипать, облизывать, нюхать и даже пробовать на зуб.
И все боги отказали им в своем покровительстве. Даже всепрощающий новоявленный агнец, называемый Христом. Даже равнодушный ко всему во Вселенной Будда. И тогда этих грешников с удовольствием прибрал к себе владыка Пекельного царства Вий Змеевич. Ему это только на руку. Он питается душами. Он создал здесь, на самом дне Пекельного царства, для атеистов все условия, чтобы они не задумывались о духовном.
Хэймлет, ничуть не смутившись грозного вида своего друга, спокойно достал шкатулку и, размотав тряпки, откинул крышку. Олаф аж ахнул. В сознание могучего ярла вдруг закралось страшное видение: как рушится мир, как огромные волны захлестывают берега его родной страны и смывают людские жилища. А он так никогда больше и не увидит свою дорогую Асьхен, если эта датская бестолочь сейчас вдруг уронит и разобьет Яйцо. А он ведь уронит, достаточно посмотреть на его маленькие руки: они будто созданы для того, чтобы ронять яйца.
Такие, как он, несут поганую заразу из южных земель в наши края. Я всегда относился спокойно к глупым людям, поклоняющимся глупым богам. Они и так наказаны тем, что никогда не смогут вдоволь подраться в золотых залах Валгаллы! Но христиане подобны предателю Локи — складно плетут сладкие саги о любви и счастье, а сами злы и коварны, как инистые йотуны.
Видимо, магия франкского колдуна оказалась сильнее ворожбы Финской матери. Олаф оценил это. В его шкале достоинств немножко прибавилось уважения к христианам. Однако добавилось и настороженности. Если это учение проникло даже в Йотунхейм и запудрило мозги тамошним жителям, значит, к его проповедникам стоит относиться с большей опаской. "Кто знает, может быть, они и порчу могут насылать, и чуму? — размышлял Торкланд. — Приеду домой, надо будет попросить у колдуньи Хельдегарды защитные обереги против христиан.
Несмотря на сильный ветер, температура воздуха была весьма низкой…
— Ладно, Олаф, я не затем к тебе пришел, дело обсудить надо, — Хэймлет взял товарища за локоть и, отведя в сторону, изложил план.
— Ну, датчанин, от тебя такого и следовало ожидать — заставить людей десять миль по суше тащиться, еще и ночью, да по лесу, ноги переломаешь! — вспылил Олаф, подтверждая опасения Хэймлета.
— Нет, чтобы как все люди высадиться, напасть лицом к лицу, все сжечь, всех убить и с чистой совестью отпраздновать победу.
— Ну, датчанин, от тебя такого и следовало ожидать — заставить людей десять миль по суше тащиться, еще и ночью, да по лесу, ноги переломаешь! — вспылил Олаф, подтверждая опасения Хэймлета.
— Нет, чтобы как все люди высадиться, напасть лицом к лицу, все сжечь, всех убить и с чистой совестью отпраздновать победу.
Все время Клэвин яростно атаковал, понимая, что его единственный шанс заставить Хэймлета полностью обессилеть и тогда уже прикончить племянника. Но сам молодой конунг, хоть и держался на ногах из последних сил, все же как бы играл со своим неуклюжим дядей, оставляя только царапины в тех случаях, когда можно было бы нанести смертельный удар.
Вдруг в порыве очередной бешеной атаки Клэвин, увлекшись, слишком высоко поднял меч. Хэймлет молниеносно нырнул ему под руку и коротким режущим ударом, которому когда-то научил принца друг Кака Яма, вспорол родственничку живот. Клэвин выронил меч и стал оседать, схватившись за брюхо, пытаясь удержать вываливающиеся внутренности. Но Хэймлет вновь погрузил меч в толстое чрево, провернул его там несколько раз и выдернул наружу вместе с намотанными на клинок кишками.
— Помнишь, Олаф, когда мы с тобой пьянствовали на одинокой ладье, я поклялся, что выпущу кишки этой обезьяне? — спокойно проговорил Хэймлет, отвернувшись от поверженного противника. — Теперь никто не может упрекнуть меня в том, что я не держу слова.
— А я все думаю, за что это я так к тебе привязался, датчанин, — прослезился Олаф, глядя на разбросанные по полу внутренности.
Вдруг в порыве очередной бешеной атаки Клэвин, увлекшись, слишком высоко поднял меч. Хэймлет молниеносно нырнул ему под руку и коротким режущим ударом, которому когда-то научил принца друг Кака Яма, вспорол родственничку живот. Клэвин выронил меч и стал оседать, схватившись за брюхо, пытаясь удержать вываливающиеся внутренности. Но Хэймлет вновь погрузил меч в толстое чрево, провернул его там несколько раз и выдернул наружу вместе с намотанными на клинок кишками.
— Помнишь, Олаф, когда мы с тобой пьянствовали на одинокой ладье, я поклялся, что выпущу кишки этой обезьяне? — спокойно проговорил Хэймлет, отвернувшись от поверженного противника. — Теперь никто не может упрекнуть меня в том, что я не держу слова.
— А я все думаю, за что это я так к тебе привязался, датчанин, — прослезился Олаф, глядя на разбросанные по полу внутренности.
Король поежился, представив эту позорную для воина казнь, и решил, что заменит ее на "кровавого орла", старинную народную норманнскую казнь. Это когда человеку вытаскивают наружу ребра, со стороны выглядит, словно раскрытые крылья у птицы. Больно, но не унизительно.
"Как хочется вывести дорогой "Йормунганд" в море и отправиться за край горизонта! Сколько есть в Мидгарде цветущих поселений, которые я еще не грабил, — думал Олаф.
Кабни не мог позволить продолжаться подобной расточительности. Он взялся залатать дыры в норманнском управлении, конечно, с условием, что хотя бы десятая часть сэкономленных им денег по справедливости отойдет ему, его тете Хае, дяде Иакову и остальным многочисленным родичам, которых он, естественно, привлечет к предстоящей большой работе. Хотя об этом условии ставить в известность своих хозяев Кабни не счел нужным.
Самым чутким оказался Локкинсон. Он первым встрепенулся, обратив внимание, что что-то изменилось в окружающей их обстановке. Викинг огляделся по сторонам и , не смог сдержать крика. Слева на них надвигалось ничто. Когда смотришь на беззвездное ночное небо, затянутое плотными облаками, не пропускающими света, то видишь мрак. Даже когда не видишь ничего, перед глазами все равно что-то проплывает. То же, что увидел Пэук Локкинсон, действительно было ничем, абсолютная пустота, бездна, и она приближалась.
Он услышал возбужденные голоса хирдманов и в чем был выскочил на крыльцо, прихватив с собой из одежды только полутораручный меч.
Олаф готовился к последнему бою, он взял у кого-то из хирдманов щит и вышел вперед, в одиночку наступая на многочисленных врагов. Ярость захлестнула его разум, из глаз ударили молнии, скотты, заглянувшие конунгу в лицо, шарахались от него прочь. Изо рта потекла пена. Торкланд откусил край щита и, пожевав немножко, выплюнул невкусную древесину. — Уууйййаа! — разнесли холмы, славный Олаф Торкланд рванулся в отчаянную атаку.
ГЛОССАРИЙ
Альвхейм - страна альвов.
Альвы - природные духи, карлики.
Асгард - страна асов (скандинавских богов).
Бальдр - скандинавский бог весны, молодости и счастья.
Берсерк - воин, идущий в бой в состоянии одержимости.
Биврест - мост между мирами (радуга).
Бонды - см. керлы.
Бритты - народ, населявший Британию до прихода англосаксов.
Буря-Яга Змеевна - богиня славянского пантеона. Была рождена в Пекельном царстве, но ее победил в поединке Велес и взял в жены, забрав с собой на белый свет.
Валгалла - дворец Одина, в котором мертвые герои пируют и сражаются, ожидая Рагнарек.
Велес - славянский бог плодородия, покровитель животных и растений (называемый в народе "скотий бог").
Вельва - прорицательница, предсказавшая рождение и гибель мира (Скандинавия).
Вий Змеевич - один из темных правителей Пекельного царства в славянском эпосе.
Вира - денежная компенсация родственникам убитого со стороны убийцы или его родичей.
Волх (Волхов) - славянский бог войны, военной хитрости (бог-оборотень).
Гардарики - скандинавское название Руси.
Гарм - огромный демонический пес, которого Хель вскормила мясом мертвецов.
Гери - один из двух волков Одина.
Гладис - короткий бронзовый меч, оружие римских легионеров.
Горыня - великан, герой славянского эпоса.
Гривна - денежная единица.
Гридница - изба, в которой живут воины (у славян).
Гуллингамби - священный петух, живущий на самой высокой башне Асгарда.
Гунгнир - волшебное копье Одина, которое после каждого броска само возвращается в руки хозяина.
Дажьбог - бог славянского пантеона, прародитель человечества.
Даны - датчане.
Драккар - боевой корабль викингов.
Дубыня - великан, герой славянского эпоса.
Дунленд - Дания (земля данов).
Иггдрасиль - мировое древо.
Ингленд - Англия (земля англов).
Ирий - славянский рай, обиталище богов.
Йоль - древний скандинавский праздник нового года (отмечается 25 декабря).
Йормунганд - Мировой змей, живущий в мировом океане, окружая кольцом мир людей - Мидгард.
Йотунхейм - страна великанов.
Йотуны - великаны, жители ЙоунХейма.
Калиги - высокие шнурованные ботинки римских легионеров.
Каролинг - меч, распространенный в раннем средневековье.
Катана - японский меч.
Кенугард - Киев.
Керлы - свободные люди: крестьяне, ремесленники, торговцы.
Кмети - княжьи воины на Руси.
Кнарр - торговый, грузовой корабль.
Конунг - военный вождь, позже - король.
Корова Земун - в славянской мифологии небесная корова, разлившая по небу свое молоко, которым питаются боги (ее молоко - это Млечный Путь).
Краина - земля, страна.
Лель - бог любви и счастья славянского пантеона (иногда встречается в женском роде - Леля).
Ленд - земля, страна.
Локи - бог скандинавского пантеона. Хитрец и предатель.
Мидгард - срединный мир, или мир людей.
Миклагард - Византия.
Мунин - один из двух воронов Одина, которые летают по всем мирам и рассказывают своему хозяину, что где происходит.
Муспелль - огненный великан, кузнец.
Муспеллъсхейм - страна огня, огненных великанов.
Мьелльнир - боевой молот скандинавского бога Тора.
Наручи - часть доспехов воина, защищающая предплечья.
Нидхегг - дракон, живущий на дне мира и подгрызающий корни мирового древа.
Нифльхеим - ледяная земля, холодная часть Йотунхейма.
Норны - волшебницы, наделенные даром определять судьбы людей, мира и даже богов. Их имена: Урд (Прошедшее), Верданди (Настоящее) и Скульд (Будущее).
Ньерд - скандинавский бог моря и покровитель мореплавателей.
Один - верховный бог скандинавского эпоса, хозяин Аcгарда, бог мудрости, военной магии и военной дружины.
Пекельное царство (Пекло) - в эпосе славян подземный мир, или темное царство.
Перун - славянский бог, покровитель воинов.
Пикты - легендарный народ, населявший Британские острова на заре времен.
Подкольчужник - специальная куртка из толстой кожи, одеваемая вои-, нами под кольчугу.
Поножи - часть воийских доспехов, защищающая голень.
Птица Pa - священная птица славянского пантеона.
Раб-черпальщик - у викингов это самое презренное существо из рода человеческого.
Рагнарек - "судьба (гибель) богов", великая битва, ведущая к гибели мира.
Род - верховный бог славянского пантеона. Прародитель Вселенной и всех богов (полностью аналогичен Богу Отцу у христиан).
Сакэ - японская рисовая водка.
Сварга - боевое пешее построение викингов, в котором за каждым воином закреплено свое место.
Свейленд - Швеция.
Сигон - великанша, жена Локи, мать Фенрира, Йормунганда и Хель.
Скоттленд - Шотландия.
Скотты - шотландцы.
Слейпнир - восьминогий конь Одина, который легко переносит своего хозяина через миры.
Сокровища Нифлунгов (Нибелунги. - нем.) - легендарные сокровища, приносящие несчастья и раздоры.
Стир - рулевое весло на кораблях типа ладья.
Сурт - "черный", огненный великан, житель Муспелльсхейма. В конце времен именно он сожжет мир.
Сховище - (по-старославянски) захоронение, могила.
Сэконунг - морской конунг.
Тинг - законодательное собрание в скандинавских странах.
Тор - бог-громовержец. Самый сильный среди асов.
Треллы - рабы.
Тюр - скандинавский бог воинской чести и благородства. У Тюра - одна рука, вторую он отдал в залог чистоты намерений асов, положив ее в пасть Мирового волка. Когда же боги нарушили данное слово и сковали волка, Фенрир откусил правую руку Тюра. В последней битве Тюр сражается с демонским псом Гармом, и они убивают друг друга.
Украина - (по-старославянски) центральная земля.
Урмань (Урманленд) - Норвегия.
Усыня - великан, герой славянского эпоса.
Фенрир - Мировой волк, сын Локи.
Фрейр - скандинавский бог плодородия.
Фреш - скандинавская богиня жизни и плодородия, покровительница семейного счастья, сестра Фрейра.
Фреки - один из волков Одина.
Фригг - скандинавская богиня любви и наслаждения. Жена Одина.
Хейд - великая колдунья, способная наслать порчу даже на асов. Хеймдалль - ас, страж богов.
Хель - великанша, дочь Локи, владычица преисподней. В ее чертоги попадают души грешников, тех, кого не забрали в свои дворцы боги; хель - сама преисподняя.
Хирд - морская дружина викингов.
Хольманг - поединок (что-то наподобие "суда чести" или "Божьего суда").
Хольмгард - Новгород.
Хугин - один из вещих воронов Одина.
Цверги - карлики.
Яма - бог смерти.
Ярл - человек благородного происхождения, что-то вроде князя.
Альвхейм - страна альвов.
Альвы - природные духи, карлики.
Асгард - страна асов (скандинавских богов).
Бальдр - скандинавский бог весны, молодости и счастья.
Берсерк - воин, идущий в бой в состоянии одержимости.
Биврест - мост между мирами (радуга).
Бонды - см. керлы.
Бритты - народ, населявший Британию до прихода англосаксов.
Буря-Яга Змеевна - богиня славянского пантеона. Была рождена в Пекельном царстве, но ее победил в поединке Велес и взял в жены, забрав с собой на белый свет.
Валгалла - дворец Одина, в котором мертвые герои пируют и сражаются, ожидая Рагнарек.
Велес - славянский бог плодородия, покровитель животных и растений (называемый в народе "скотий бог").
Вельва - прорицательница, предсказавшая рождение и гибель мира (Скандинавия).
Вий Змеевич - один из темных правителей Пекельного царства в славянском эпосе.
Вира - денежная компенсация родственникам убитого со стороны убийцы или его родичей.
Волх (Волхов) - славянский бог войны, военной хитрости (бог-оборотень).
Гардарики - скандинавское название Руси.
Гарм - огромный демонический пес, которого Хель вскормила мясом мертвецов.
Гери - один из двух волков Одина.
Гладис - короткий бронзовый меч, оружие римских легионеров.
Горыня - великан, герой славянского эпоса.
Гривна - денежная единица.
Гридница - изба, в которой живут воины (у славян).
Гуллингамби - священный петух, живущий на самой высокой башне Асгарда.
Гунгнир - волшебное копье Одина, которое после каждого броска само возвращается в руки хозяина.
Дажьбог - бог славянского пантеона, прародитель человечества.
Даны - датчане.
Драккар - боевой корабль викингов.
Дубыня - великан, герой славянского эпоса.
Дунленд - Дания (земля данов).
Иггдрасиль - мировое древо.
Ингленд - Англия (земля англов).
Ирий - славянский рай, обиталище богов.
Йоль - древний скандинавский праздник нового года (отмечается 25 декабря).
Йормунганд - Мировой змей, живущий в мировом океане, окружая кольцом мир людей - Мидгард.
Йотунхейм - страна великанов.
Йотуны - великаны, жители ЙоунХейма.
Калиги - высокие шнурованные ботинки римских легионеров.
Каролинг - меч, распространенный в раннем средневековье.
Катана - японский меч.
Кенугард - Киев.
Керлы - свободные люди: крестьяне, ремесленники, торговцы.
Кмети - княжьи воины на Руси.
Кнарр - торговый, грузовой корабль.
Конунг - военный вождь, позже - король.
Корова Земун - в славянской мифологии небесная корова, разлившая по небу свое молоко, которым питаются боги (ее молоко - это Млечный Путь).
Краина - земля, страна.
Лель - бог любви и счастья славянского пантеона (иногда встречается в женском роде - Леля).
Ленд - земля, страна.
Локи - бог скандинавского пантеона. Хитрец и предатель.
Мидгард - срединный мир, или мир людей.
Миклагард - Византия.
Мунин - один из двух воронов Одина, которые летают по всем мирам и рассказывают своему хозяину, что где происходит.
Муспелль - огненный великан, кузнец.
Муспеллъсхейм - страна огня, огненных великанов.
Мьелльнир - боевой молот скандинавского бога Тора.
Наручи - часть доспехов воина, защищающая предплечья.
Нидхегг - дракон, живущий на дне мира и подгрызающий корни мирового древа.
Нифльхеим - ледяная земля, холодная часть Йотунхейма.
Норны - волшебницы, наделенные даром определять судьбы людей, мира и даже богов. Их имена: Урд (Прошедшее), Верданди (Настоящее) и Скульд (Будущее).
Ньерд - скандинавский бог моря и покровитель мореплавателей.
Один - верховный бог скандинавского эпоса, хозяин Аcгарда, бог мудрости, военной магии и военной дружины.
Пекельное царство (Пекло) - в эпосе славян подземный мир, или темное царство.
Перун - славянский бог, покровитель воинов.
Пикты - легендарный народ, населявший Британские острова на заре времен.
Подкольчужник - специальная куртка из толстой кожи, одеваемая вои-, нами под кольчугу.
Поножи - часть воийских доспехов, защищающая голень.
Птица Pa - священная птица славянского пантеона.
Раб-черпальщик - у викингов это самое презренное существо из рода человеческого.
Рагнарек - "судьба (гибель) богов", великая битва, ведущая к гибели мира.
Род - верховный бог славянского пантеона. Прародитель Вселенной и всех богов (полностью аналогичен Богу Отцу у христиан).
Сакэ - японская рисовая водка.
Сварга - боевое пешее построение викингов, в котором за каждым воином закреплено свое место.
Свейленд - Швеция.
Сигон - великанша, жена Локи, мать Фенрира, Йормунганда и Хель.
Скоттленд - Шотландия.
Скотты - шотландцы.
Слейпнир - восьминогий конь Одина, который легко переносит своего хозяина через миры.
Сокровища Нифлунгов (Нибелунги. - нем.) - легендарные сокровища, приносящие несчастья и раздоры.
Стир - рулевое весло на кораблях типа ладья.
Сурт - "черный", огненный великан, житель Муспелльсхейма. В конце времен именно он сожжет мир.
Сховище - (по-старославянски) захоронение, могила.
Сэконунг - морской конунг.
Тинг - законодательное собрание в скандинавских странах.
Тор - бог-громовержец. Самый сильный среди асов.
Треллы - рабы.
Тюр - скандинавский бог воинской чести и благородства. У Тюра - одна рука, вторую он отдал в залог чистоты намерений асов, положив ее в пасть Мирового волка. Когда же боги нарушили данное слово и сковали волка, Фенрир откусил правую руку Тюра. В последней битве Тюр сражается с демонским псом Гармом, и они убивают друг друга.
Украина - (по-старославянски) центральная земля.
Урмань (Урманленд) - Норвегия.
Усыня - великан, герой славянского эпоса.
Фенрир - Мировой волк, сын Локи.
Фрейр - скандинавский бог плодородия.
Фреш - скандинавская богиня жизни и плодородия, покровительница семейного счастья, сестра Фрейра.
Фреки - один из волков Одина.
Фригг - скандинавская богиня любви и наслаждения. Жена Одина.
Хейд - великая колдунья, способная наслать порчу даже на асов. Хеймдалль - ас, страж богов.
Хель - великанша, дочь Локи, владычица преисподней. В ее чертоги попадают души грешников, тех, кого не забрали в свои дворцы боги; хель - сама преисподняя.
Хирд - морская дружина викингов.
Хольманг - поединок (что-то наподобие "суда чести" или "Божьего суда").
Хольмгард - Новгород.
Хугин - один из вещих воронов Одина.
Цверги - карлики.
Яма - бог смерти.
Ярл - человек благородного происхождения, что-то вроде князя.
Сергій Жадан «Anarchy in the UKR»
Років десять тому я часто їздив цим потягом без квитка, потрібно було лише вирахувати перевірку квитків провідниками в сусідніх вагонах, перевірка ця, ясна річ, не могла бути синхронною, хтось обов'язково відставав і потрібно було лише перейти з одного вагона до іншого, а потім повернутись назад.
I ось, виявилось, що вона студентка міліцейського інституту, буде міліціонером, режим у них військовий, пресують їх по-справжньому, з особистим життям, я маю на увазі секс, складно, і косметикою користуватися забороняють. Ну, це правильно, подумав я, якщо міліціонери почнуть користуватись косметикою, їхній суспільний рейтинг, і без того невисокий, вкінець загнеться. Та й із сексом серед міліціонерів треба ще подумати, від сексу бувають діти, нащо нам стільки міліціонерів, я собі думав.
Кілька років тому на цій трасі розбився мій брат. Він зіткнувся з якимись бізнесменами, вони вискочили на його смугу і він нічого не встиг зробити, відбувся зламом ноги, машину мусив викинути, нічого доброго з неї вже вийти не могло; кожного разу, проїжджаючи це місце, я думав — цікаво, думав я, що там могло залишитись, мають же там бути якісь сліди, чорні смуги від скатів на асфальті, погнуте залізо огороджень, рвана джинса в подорожнику, запах розлитого бензину, кров, урешті-решт, там має бути кров, якщо її не змили дощі, але змили очевидно, мусили змити.
Мій брат кілька разів у житті розбивався, він розвалював свої мотоцикли, скільки їх там у нього було, падав на повній швидкості, здирав шкіру, рвав одяг, але вставав і їхав далі, мов так і треба, в його житті було стільки машин, що я навіть не про всі з них пам'ятаю. В дитинстві він мене теж вчив їздити, але з цієї затії так нічого й не вийшло — я завжди боявся швидкості, і дотепер боюсь, можливо після того, як у дитинстві, напившись, ми з приятелем украли важкий урал з коляскою і довго розганяли його ось такою самою трасою — безнадійною і неремонтованою, а коли кінцево розігнали, я помітив, що міг друг, котрий, до речі, сидів за кермом, встиг заснути. На повороті урал злетів із траси і якимось дивом проскочив між опорами ліній електропередачі. Ми залишились живі і відразу протверезіли, я боюся швидкості, боюся кудись їхати, більше за це я боюсь лише зупинитись.
Мій брат кілька разів у житті розбивався, він розвалював свої мотоцикли, скільки їх там у нього було, падав на повній швидкості, здирав шкіру, рвав одяг, але вставав і їхав далі, мов так і треба, в його житті було стільки машин, що я навіть не про всі з них пам'ятаю. В дитинстві він мене теж вчив їздити, але з цієї затії так нічого й не вийшло — я завжди боявся швидкості, і дотепер боюсь, можливо після того, як у дитинстві, напившись, ми з приятелем украли важкий урал з коляскою і довго розганяли його ось такою самою трасою — безнадійною і неремонтованою, а коли кінцево розігнали, я помітив, що міг друг, котрий, до речі, сидів за кермом, встиг заснути. На повороті урал злетів із траси і якимось дивом проскочив між опорами ліній електропередачі. Ми залишились живі і відразу протверезіли, я боюся швидкості, боюся кудись їхати, більше за це я боюсь лише зупинитись.
Біда цієї літератури в тому, як на мене, що біографії кращих її письменників значно цікавіші за їхні твори, ну та це справи не стосується.
…вони тобі розкажуть, і про рідну землю старобільщини, до якої вони припадали своїми розчуленими синівськими вустами, і про штурм Берліна, в якому вони брали вирішальну участь, говоритимуть, витираючи рукавом скупу чекістську сльозу і безсовісно переграючи в найбільш інтимних місцях, з дитинства не люблю ветеранів, всі ці ветерани, вони поводили себе як бляді на першому побаченні — вимагали квітів і духових оркестрів, лізли на сцену і пускали соплі, говорячи про Кобу, справжні солдати так себе не ведуть, одним словом.
…хотів цього — маєш, не відвертайся тепер; загалом — повертатися в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорія, в якому тебе одного разу вже спалили.
друг-Білий сидів біля загаслого вогню і дивився в ліс, що там? спитався я, хтось ходить, тихо відповів він, давно? спитався я, давно, відповів Білий, всю ніч, добре, кажу, лягай спати — я їх постережу. Він відразу ж заснув, а я зайняв його місце і став дивитися, хто там ходить між дерев. Дивився я години дві. Одного разу, вночі, під травою, я сидів на березі моря і розглядав хвилі, я намагався їх побачити, але бачив лише темряву, яка рухалася зовсім поруч зі мною, і яка могла щомиті необережно зачепити мене, звалити своїх хвостом, або затягти щупальцями до свого темного нутра, мені завжди видавалось, що коли ти нічого не бачиш у темряві, це ще зовсім не значить, що у цій темряві ніхто не бачить тебе, оскільки вона — темрява — це щось, що знаходиться поза тобою, ти завжди випадаєш із неї, натомість той, хто лишається в ній, завжди має зручну позицію для розглядання тебе, адже темрява — вона лише з твого боку темрява, з його боку це вже щось інше, щось, чого ти не можеш побачити, а отже і зрозуміти. I тепер, коли я сидів біля загаслого вогню, що остигав, і холонув, і втрачав своє тепло, ніби велика піца, я думав, хто саме міг ходити цілу ніч навколо нас, у мене такі речі, можливо, притупились, а ось Білий дунув і щось таке за цими соснами побачив, цікаво, хто це міг бути? Душі лісників? Мабуть, душі лісників, або душі піонерів із сусіднього табору, піонерів, які повтікали давно, багато років тому, із затишних піонерських наметів до лісу, харчувались якийсь час корінням і мухоморами, від чого поступово втрачали свою піонерську подобу, ставали неприкаяними духами, щоночі приходили на вогонь у лісі, не наважуючись підійти ближче, аби не зустрітися з піонервожатим.
Мене ніколи не цікавила політика, за винятком тих випадків, коли вона пролазила попід двері мого помешкання і починала смердіти просто в мене на кухні, тоді я нею цікавився, власне я цікавився тим, як її позбутись. Спробуй як-небудь — позбудься політики в своєму житті, побачиш, чи вдасться це тобі, наскільки тобі стане сил і терпіння, вона надзвичайно вчеплива, ця курва, вона буде заповзати в шпарки й тріщини, буде маніпулювати тобою, обов'язково буде, ти, сам того не бажаючи, почнеш брати участь у цій грі, влаштованій для тебе, але спробуй грати в цю гру за своїми правилами і відразу ж отримаєш по руках, спробуй, скажи їй — о'кей, я хочу займатись політикою, я хочу вступити в нормальну комуністичну партію, де в цій країні нормальні комуністи? чому вони всі їздять на мерсах? я хочу мати нормальний парламент, який би легалізував гашиш, я не хочу, аби моїми депутатами були ці жирні свині, я не хочу, аби моїм губернатором був банкір, а моїм кандидатом який-небудь мажор, якому насрати на права трудящих, я хочу бути членом профспілки, але я хочу, аби це була нормальна профспілка, з кулеметами і фугасами, петиції мені не потрібні, дякую.
Я справді хотів би цікавитись політикою, я хотів би, щоби молодь у моїй країні цікавилась політикою, займалась нею, щоби політика не належала цим старим переляканим мудакам, які говорять на мітингах про національне відродження, але я хочу, щоби вона — ця молодь — боролась не за владу, я хочу, щоби вона боролась із владою, щоби вона захоплювала банки і блокувала обладміністрацію, щоби вона контролювала бюджет і викидала клерків із вікон їхніх кабінетів, щоби вона виходила на суботники під чорними прапорами, прапорами кольору чорної жіночої білизни, давайте домовимось про такі методи національного відродження, в іншому вигляді політика мене справді не цікавить, та і я для неї навряд чи складаю особливий інтерес.
Я справді хотів би цікавитись політикою, я хотів би, щоби молодь у моїй країні цікавилась політикою, займалась нею, щоби політика не належала цим старим переляканим мудакам, які говорять на мітингах про національне відродження, але я хочу, щоби вона — ця молодь — боролась не за владу, я хочу, щоби вона боролась із владою, щоби вона захоплювала банки і блокувала обладміністрацію, щоби вона контролювала бюджет і викидала клерків із вікон їхніх кабінетів, щоби вона виходила на суботники під чорними прапорами, прапорами кольору чорної жіночої білизни, давайте домовимось про такі методи національного відродження, в іншому вигляді політика мене справді не цікавить, та і я для неї навряд чи складаю особливий інтерес.
політика з'явиться пізніше, вже в дев'яностих; тоді політики не було, світ тримався своїх меж і за них не виходив, життя було самодостатнім, країною можна було пишатись, з батьків варто було брати приклад, пропаганда не зайобувала, соціум не давив.
я люблю червоні прапори, червоний був першим прапором, з яким я пішов на стадіон, щоправда, це був не зовсім червоний, а червоний, здається, з білим — це був грузинський прапор, всі мої друзі йшли на стадіон і кожен щось із собою мав, я знайшов у будинку культури, в кутку, набір прапорів братніх республік, всі 15, я вибрав грузинський — білою смугою він нагадував мені кольори спартака, я ішов на стадіон і думав — який кльовий у мене прапор, такого прапору більше ні в кого нeмaє, зустрічні йшли і думали — що це за уйобок іде з грузинським прапором; у мене були свої рахунки з суспільством — воно мене не розуміло, я йому цього не забув.
Найбільш діставало, що на його заняття ми мали приходити у військовій формі, виглядали ми як дауни, в нормальному одязі ми теж виглядали як дауни.
На літо петеушників звідси виганяли, вони розходились степами і повертались лише у вересні. Гуртожитки стояли порожні, футбольний майданчик заростав травою, з тракторного парку колгоспники крали соляру.
Тієї ночі я стояв на вахті. Змінити мене мали за кілька годин, вранці. Раптом двері штабу відчинились і звідти вийшов капітан Кобилко. Стоїш? запитав він, підійшовши. Стою, сказав я, думаючи, що за хрін, що йому треба. Пішли, коротко сказав капітан і повернув до штабу. Я приречено побрів за ним. В штабі лежав упитий в димину гебешник. На столі стояв спирт. Капітан узяв алюмінієву кружку і налив. Тримай, простягнув мені, ти молодець. Давай пий. Я випив. Випив? спитав він, випив, відповів я, ну то йди звідси на хуй. Я пішов. Нормально, думаю, хороший мужик, капітан Кобилко, хоч і йобнутий.
Минуле залишилось у шухлядах старих столів і на книжкових полицях, теплим порохом купчилось по фотоальбомах і зачитаних наскрізь журналах, воно зберігалось бойовими хокейними клюшками на антресолях і в гаражах, припадало пилом в шафах із одягом, де лежали светри і футболки, з яких я виріс. До нього ще можна було торкнутися, відчути пальцями його грубу тканину, проте хто б став цим займатись, напевне що ніхто.
Дуже люблю цей готель, одним словом. Свого часу, я заносив сюди із чорного входу непритомних від випитого спирту братів гадюкіних, свого часу я торгувався тут посеред ночі з охороною, аби вони впустили на ночівлю малознайомих мені німецьких поетів, одного разу я давав тут інтерв'ю для телебачення з приводу визволення міста від німецьких військ, ми тоді сильно напружили персонал буфету, влаштувались на балконі, якраз над центральним входом, з видом на університет і почали говорити про визволення, визволення це їрунда, сказав я, яке визволення, куди цікавіше говорити про окупацію, про те, що ось на цій ось площі, на якій зараз розташувалась якась голіма сільськогосподарська виставка, свого часу сідав літак із самим Гітлером, чому про це ніхто не говорить?
Всю зиму 2002-го року Віденський університет страйкував. Щось їм не додали з міністерства освіти, і продвинуті студентські страйкоми вивели з аудиторій радісну повсталу масу. Я так і не зрозумів, про що там ішлося, здається, про зменшення пільг, про скорочення навчальних фондів, якісь чергові вияви побутового фашизму, одним словом. У нас на подібні речі ніхто не звертає уваги, наш студент лінивий і скептично налаштований, їхній — довірливий і соціально зайобаний.
Їх цьому ніхто не вчив, я розумію, але, зрештою, чому тут учити? Річ нескладна: одного разу ректор виписує черговий драконячий указ, наприклад, указ про підвищення цін на харчування в університетській їдальні, або, скажімо, вводить талони на макарони, коротше, щось жахливе й антигуманне, він і робить це, власне, не з причин якихось особистих моральних недоліків, скоріше по інерції, одним словом президент нагинає міністра, міністр нагинає ректора, ректор вводить талони на макарони, так і зароджується диктатура.
Зранку студенти приходять до їдальні і несподівано для себе стикаються з черговим виявом жахливої несправедливості — їхні улюблені макарони, єдина річ, яку вони могли собі тут дозволити і завдяки якій вони взагалі весь цей час тримались, виявляється, тепер за талонами! I тут (це найбільш відповідальний момент, увага) хтось, хтось цілком випадковий, не активіст і в жодному разі не представник національно-демократичних сил, говорить — послухайте, друзі! друзі, говорить він, послухайте, послухайте уважно — ви чуєте що-небудь? ні? правильно, я теж нічого не чую. А знаєте чому? Тому що жоден із нас нічого не говорить, ми просто стоїмо мовчки і навіть не заперечуємо, навіть не обурюємось, у той час, коли нас позбавляють найнеобхіднішого. Я маю на увазі макарони. Ми мовчимо і навіть не заперечуємо, коли нас використовують як, гарматне м'ясо, коли нас зачиняють у гуртожитках і лабораторіях, в той час коли там (він показує за двері їдальні) відбуваються справді цікаві й небезпечні речі, там (він знову показує) відбувається життя! А нам у цей час забивають голови якоюсь лажовою квантовою механікою!
I ось тут, після слів про квантову механіку, всіх прориває. Всі починають кричати і вимагати справедливості, для початку актив, бойова група, так би мовити, повністю захоплює їдальню, на крики прибігає охорона, але тут-таки отримує по голові. Скандуючи, натовп виносить на своїх плечах охоронців, ламає загорожу при вході (в нормальному університеті не повинно бути жодних загорож при вході!) і викидає охоронців під пам'ятник засновнику університету, почесному громадянину міста Харкова Каразіну Василю Назаровичу. Почесний громадянин Василь Назарович гидливо відступає вбік і обтрушує штанину. Студенти забарикадовують центральний вхід і проводять у холі стихійний мітинг. Пари на нижніх трьох поверхах перериваються, на крики прибігає декан фізико-математичного факультету, але його тут-таки топлять у принесеному чані з макаронами.
Криси встигають донести ректорові, ректор хапається за голову, потім за телефон, дзвонить кудись і просить підтримки. Після цього він викликає деканів, котрі ще залишились живими, і наказує за допомогою активістів, відмінників і завгоспа перекрити ліфти і сходи, починаючи від четвертого поверху. Університет повністю блоковано — з першого по третій поверхи займає страйком, з четвертого і вище сидить ректор, з активістами, відмінниками і завгоспом. До центрального входу під'їжджає беркут, знаходить побитих охоронців і пробує штурмом захопити хол. Страйком приносить з військової кафедри макет кулемета Дегтярьова і ставить його в холі, проти головного входу. Беркут залягає. Ректор погоджується йти на переговори. Страйком чекає внизу, але варто лише ректору спуститись з четвертого поверху на третій, як повстала маса захоплює четвертий поверх і швидко рухається вгору. Ректор стоїть в порожньому холі і нічого не розуміє. Снайпери тримають його, на всяк випадок, під прицілом. Бійці беркуту починають повільно рухатись вгору, знаходячи в коридорах пошматовані і перемазані макаронами портрети президента. На четвертому поверсі вхід перекрито. Беркут намагається використати черемху, але в коридорах університету погана витяжка, оскільки ректор економив не лише на макаронах, і газом труяться самі беркутівці. Це дає страйкому можливість виграти якийсь час.
Студенти захоплюють останні неторкані буфети на горішніх поверхах і вриваються до великої фізичної аудиторії, після цього вони відчиняють вікна і викидають униз портрети Лобачевського і, для ефекту, старі телевізори, котрі вже давно не працюють. Розбиваючись, телевізори вибухають, ніби підводні міни. Містом натомість повзуть чутки про нечувану за своєю зухвалістю і громадянською мужністю студентську акцію, близько шостої вечора, щойно після важкого десятигодинного робочого дня під університет стягуються ліві активісти з київського і московського районів, бачать під університетом побитих охоронців і потруєних беркутівців і починають між собою брататись. Урешті-решт, побитим охоронцям у цій ситуації не лишається нічого іншого, як теж почати з усіма брататись. Деморалізований і позбавлений останньої підтримки ректор йде на поступки: підписує ряд указів і декретів, крім усього іншого — декрет про власне звільнення. Студентам пропонують спуститись униз, але вони не поспішають, влаштовуючи у приміщенні великої фізичної аудиторії цілодобову трансову паті на честь загальної перемоги.
Зранку студенти приходять до їдальні і несподівано для себе стикаються з черговим виявом жахливої несправедливості — їхні улюблені макарони, єдина річ, яку вони могли собі тут дозволити і завдяки якій вони взагалі весь цей час тримались, виявляється, тепер за талонами! I тут (це найбільш відповідальний момент, увага) хтось, хтось цілком випадковий, не активіст і в жодному разі не представник національно-демократичних сил, говорить — послухайте, друзі! друзі, говорить він, послухайте, послухайте уважно — ви чуєте що-небудь? ні? правильно, я теж нічого не чую. А знаєте чому? Тому що жоден із нас нічого не говорить, ми просто стоїмо мовчки і навіть не заперечуємо, навіть не обурюємось, у той час, коли нас позбавляють найнеобхіднішого. Я маю на увазі макарони. Ми мовчимо і навіть не заперечуємо, коли нас використовують як, гарматне м'ясо, коли нас зачиняють у гуртожитках і лабораторіях, в той час коли там (він показує за двері їдальні) відбуваються справді цікаві й небезпечні речі, там (він знову показує) відбувається життя! А нам у цей час забивають голови якоюсь лажовою квантовою механікою!
I ось тут, після слів про квантову механіку, всіх прориває. Всі починають кричати і вимагати справедливості, для початку актив, бойова група, так би мовити, повністю захоплює їдальню, на крики прибігає охорона, але тут-таки отримує по голові. Скандуючи, натовп виносить на своїх плечах охоронців, ламає загорожу при вході (в нормальному університеті не повинно бути жодних загорож при вході!) і викидає охоронців під пам'ятник засновнику університету, почесному громадянину міста Харкова Каразіну Василю Назаровичу. Почесний громадянин Василь Назарович гидливо відступає вбік і обтрушує штанину. Студенти забарикадовують центральний вхід і проводять у холі стихійний мітинг. Пари на нижніх трьох поверхах перериваються, на крики прибігає декан фізико-математичного факультету, але його тут-таки топлять у принесеному чані з макаронами.
Криси встигають донести ректорові, ректор хапається за голову, потім за телефон, дзвонить кудись і просить підтримки. Після цього він викликає деканів, котрі ще залишились живими, і наказує за допомогою активістів, відмінників і завгоспа перекрити ліфти і сходи, починаючи від четвертого поверху. Університет повністю блоковано — з першого по третій поверхи займає страйком, з четвертого і вище сидить ректор, з активістами, відмінниками і завгоспом. До центрального входу під'їжджає беркут, знаходить побитих охоронців і пробує штурмом захопити хол. Страйком приносить з військової кафедри макет кулемета Дегтярьова і ставить його в холі, проти головного входу. Беркут залягає. Ректор погоджується йти на переговори. Страйком чекає внизу, але варто лише ректору спуститись з четвертого поверху на третій, як повстала маса захоплює четвертий поверх і швидко рухається вгору. Ректор стоїть в порожньому холі і нічого не розуміє. Снайпери тримають його, на всяк випадок, під прицілом. Бійці беркуту починають повільно рухатись вгору, знаходячи в коридорах пошматовані і перемазані макаронами портрети президента. На четвертому поверсі вхід перекрито. Беркут намагається використати черемху, але в коридорах університету погана витяжка, оскільки ректор економив не лише на макаронах, і газом труяться самі беркутівці. Це дає страйкому можливість виграти якийсь час.
Студенти захоплюють останні неторкані буфети на горішніх поверхах і вриваються до великої фізичної аудиторії, після цього вони відчиняють вікна і викидають униз портрети Лобачевського і, для ефекту, старі телевізори, котрі вже давно не працюють. Розбиваючись, телевізори вибухають, ніби підводні міни. Містом натомість повзуть чутки про нечувану за своєю зухвалістю і громадянською мужністю студентську акцію, близько шостої вечора, щойно після важкого десятигодинного робочого дня під університет стягуються ліві активісти з київського і московського районів, бачать під університетом побитих охоронців і потруєних беркутівців і починають між собою брататись. Урешті-решт, побитим охоронцям у цій ситуації не лишається нічого іншого, як теж почати з усіма брататись. Деморалізований і позбавлений останньої підтримки ректор йде на поступки: підписує ряд указів і декретів, крім усього іншого — декрет про власне звільнення. Студентам пропонують спуститись униз, але вони не поспішають, влаштовуючи у приміщенні великої фізичної аудиторії цілодобову трансову паті на честь загальної перемоги.
Серед моїх друзів традиційно не було любителів балету, думаю, навіть не варто пояснювати чому. Балет вони не дивились навіть по телевізору, по-перше, тому що по телевізору балет, як правило, не показують, а по-друге — звідки у них телевізор.
До залу нас не впустили, передусім через нашого друга Ігорька. Ми всі виглядали не найкращим чином, але нам готові були це пробачити, хоча б із огляду на місячник естетичного виховання вони могли закрити очі на наші заригані джинси і залиті пивом кросівки. Але наш друг Ігорьок, той, котрого ми збирались везти в багажнику таксівки, той, котрого ми забули в таксівці з першого разу, той, зрештою, котрий ішов попереду всіх — у довгому шкіряному плащі, під яким була лише стара біла майка, одягнена навиворіт — цей бар'єр йому не дався. Ще якби майка його, ця його стара добра біла майка, не була одягнена навиворіт, або не цей його дурацький плащ, який він не хотів лишати в гардеробі, оскільки боявся, що його вкрадуть, нам би могли все пробачити і пропустити на балет, рятуючи в такий спосіб смертельно безнадійну ситуацію з нашим естетичним вихованням, якби ж то було так. Але все було проти нас — майка була одягнена навиворіт, плащ скидати наш друг категорично відмовився, нас викинули, навіть не перевіривши квитки. Приречено ми йшли на вихід. Шо, мальчики, уже? щиро здивувались тьотки в гардеробі. I тут він, наш друг, легким рухом заправив свою майку в джинси, защіпнув плащ на верхній ґудзик, і недбало так кинув — «He мій стиль».
Я тобі розкажу, сказав він, і ми поїхали в болгарський клуб на дискотеку Юджина. Дискотека Юджина складалась із того, що приходив сам Юджин і ставив музику, яка подобалась особисто йому. Це була ніби гарантія якості, клуб був забитий болгарами, циганами, радянськими євреями і євреями просто, Юджин в основному ставив ска й циганський фолк, по телевізору над баром показували його виступи із Gogol Bordello, болгари пахли пивом.
Натомість музика. Нікому ніколи не подобалась музика, яку я слухаю. Крім мене, ясна річ. Музику я намагаюсь слухати вдома і без свідків, мене розриває від образи й розпачу, коли хто-небудь підходить і вимикає музику, яку я слухаю, яка мені подобається, мою, блядь, музику. Я би теж хотів мати власну станцію, я крутив би там лише те, що подобається мені, щороку я звертався б до потенційних слухачів із проханням скинутись на пенсію податковому інспектору, ходив би зранку із кварталу в квартал, від дверей до дверей, говорячи, привіт, я той самий чувак, який крутить для вас кльову музику, мене знає Бьордон, можете чимось мені допомогти? Кожен із них мав би своє персональне право послати мене подалі, кожен із них мав би чудесну нагоду цим правом скористатись.
Я приїхав до знайомого, він давно кликав, говорив, приїзди, у нас тут річка, будемо ходити на річку. Добре, говорив я, обов'язково приїду. В якийсь момент я залишився зовсім один, без бабок і жодних занять і подумав — дійсно, чому б не з'їздити, може, там справді є якась річка. Я зателефонував знайомому, я приїду, кажу, угу, відповів він, приїжджай, звичайно, на річку підемо. Що привезти? запитався я на всяк випадок — бабки закінчувались, і я розраховував, що він скаже «нічого». Нічого, сказав він, їду, сказав у свою чергу я і повісив слухавку. Я взяв із собою повен пакет платівок. Щодо річки я мав певні сумніви, але без платівок їхати не наважився. Пасажири затонулих трансатлантичних пароплавів, йдучи на дно в холодному океані, хапають, наскільки можна зрозуміти з кіно, дітей, домашніх тварин і ювелірні вироби. Я схопив свою музику, я впевнено і незворотньо йшов на дно і хотів у разі цілковитої невдачі тримати на руках щось відповідне. Домашніх тварин у мене не було. Домашніх тварин я ненавидів, вони викликали в мені тривогу. Ювелірні вироби я бачив лише в тому ж таки кіно. Про дітей мови не було. Я взяв платівки, сів у потяг і через пару годин вийшов на пероні маленького сонячного містечка.
Я не був фанатичним колекціонером, власне, я не був колекціонером взагалі. Я не дрижав над кожним диском, для мене головне було мати ту чи іншу музику, коли диск затирався до дір, я викидав його і йшов купувати такий самий. Я ставив на свої платівки горнята з чаєм, різав на них рибу, сушив драп і записував номери телефонів — музика від цього не страждала. Я теж.
Начальник експедиції поставився до нас насторожено. Хто це? запитав він у Романа. Мої друзі, відповів той. Історики? запитав начальник. Історики, запевнили ми. Нумізмати, додав я для чогось.
Історики накрили стіл. Запросили нас. Ми дістали пляшку спирту і вилили її в компот. На другу зміну експедиція не вийшла. Натомість історики принесли другу каструлю компоту. Ми, в свою чергу, дістали ще спирт.
I неважливо, що я пив те саме вино довгими сонячними ранками на початку дев'яностих і що я, припустімо, мав такі самі старі кеди, навіть старіші, ніж у них. Мої старі кеди свідчили лише про те, що я мудак і нових кедів собі купити просто не можу.
Ми сидимо в аеропорту Кеннеді, й він говорить, що вони з сином, щойно я звалю звідси, поїдуть в Нью-Джерсі, до якоїсь комуни, за його словами, це навіть і не комуна, це колишня тютюнова фабрика, яку свого часу заселили вільні художники, а тепер їх звідти викидають на вулицю, і вони влаштовують відхідну, сьогодні там усі переп'ються, а тих, хто виживе, виходило так, завтра викинуть на вулицю. Він розповідає, а я думаю, що це не дуже добре, те, що його син усе це побачить, — недобре, коли діти в такому віці бачать, як на вулицю викидають вільних художників, По-моєму, це не найкращий досвід. Діти, навпаки, мають бачити, як вільні художники займають фабрики й заводи, як натовпи вільних художників, якими себе можуть також вважати просто безумні мешканці наших міст, там всілякі безробітні, вуличні злодії, наркоторговці, проститутки — обов'язково проститутки, я наполягаю, скейтбордери і алкоголіки, як їхні натовпи захоплюють фабрики й супермаркети, як вони вдираються до офісів й антикварних магазинів, як вони вкладаються спати на шкіряних канапах у приміщеннях банків, як розводять вогні в галереях сучасного мистецтва і влаштовують там кількаденні веселі оргії, котрі закінчуються колективною білою гарячкою.
«25 декабря 1971 года в отеле Daeyungak в Сеуле вспыхнул пожар. В огне погибли 163 человека. Люди пытались спастись всеми возможными способами, некоторые прыгали из окон, держась за матрац.»
«…Часто деревья и кустарники подписаны. Идешь мимо клена, а на нем табличка „Клен“. „А что будет, если не подписать дерево?“ — спросил я японца. „Тогда все будут спрашивать, что это за дерево!“ — ответил мне японец.»
Лімб
Френсіс Скот Фіцджеральд, «Великий Гетсбі»
Я розповів, що по дорозі до Нью-Йорка зупинився на день у Чикаго, й переказав їй вітання від десятка друзів.
— То вони там тужать за мною? — радісно вигукнула вона.
— Все місто охоплено смутком. В усіх машин ліве заднє колесо пофарбоване в чорний колір на знак жалоби, а над північним берегом озера цілу ніч розлягається стогін і плач.
— Ой, як гарно! Вертаймося туди, Томе. Завтра ж!
— То вони там тужать за мною? — радісно вигукнула вона.
— Все місто охоплено смутком. В усіх машин ліве заднє колесо пофарбоване в чорний колір на знак жалоби, а над північним берегом озера цілу ніч розлягається стогін і плач.
— Ой, як гарно! Вертаймося туди, Томе. Завтра ж!
Ми виїхали на П’яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-ідилічну цього ясного недільного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара білих овечок.
Бармени тільки встигають наливати, таці з коктейлями пропливають між деревами саду, і вже саме повітря стає п’янким і дзвінким від говору й сміху, побіжного обміну новинами, схожими на плітки, побіжних знайомств, що за хвилину будуть забуті, й палких вітань, якими обмінюються дами, що ніколи не знали одна одну на ім’я.
Це велика перевага — лишатися тверезою в п’яному товаристві. Не наговориш зайвого і, головне, можна собі дозволити який-не-будь фортель, коли всі довкола повпивалися так, що вже нічого не бачать і не тямлять.
Гетсбі вірив у зелений вогник, у здійснення всіх бажань, у майбутнє щастя, що з року в рік не дається нам у руки. Нехай воно вислизнуло сьогодні, дарма — завтра ми побіжимо ще швидше, простягнемо руки далі… I одного чудового ранку… Отак ми й намагаємося плисти вперед, долаючи течію, а вона безнастанно зносить наші суденця назад, у минуле.
Про стрілу часу
…тут вводиться поняття ентропії — міра хаосу, а він може тільки наростати; імовірність упорядкування є незмірно мала в порівнянні з хаосом: ймовірність того, що мавпа напише сонет Шекспіра дуже мала, а що напише всяку біліберду — дуже велика
«Напевно найкрасивіша головна ялина за останні часи». Київ, Євромайдан
«Руан, вулиця Епісері. Ефект сонячного освітлення». Намалював Каміль Піссарро.
