Стівен Кінг «11/22/63»
Моя тінь упала йому на коліна, і містер Жовта Картка обернувся, втупившись у мене мутними очима.
— Хто ти, на хер, такий? — запитав він, хоча прозвучало це в нього, як: «Хо-хи-ахе-ахи?» Ел не надав мені детальних інструкцій, як відповідати на питання, отже, я промовив те, що здавалося найбезпечнішим:
— Не твоя, на хер, справа.
— Та пішов ти на хер.
— Чудово, — кивнув я. — Ми порозумілися.
— А ви не з нашого штату, правда? — запитав Френк. Акцент у нього був не такий суворий, як у батька. «Либонь, більше дивиться телевізор, — подумав я. — Ніщо не розмиває так регіональний діалект, як телевізор».
Бо він більше не був містером Жовта Картка, аж ніяк цього разу. Коли він підійняв руку, щоб витерти собі підборіддя, картку в ній він тримав не жовту. Цього разу вона залишалась, як завжди, брудною, але натомість мала яскраво-помаранчевий колір.
…вже стояла черга з тих, хто прийшов по свої виграші, і я приєднався до них. Ця група людей була втіленою мрією Мартіна Лютера Кінга: п’ятдесят відсотків чорних, п’ятдесят відсотків білих, сто відсотків щасливих.
Думки мої все верталися до тієї придорожньої церквиці. Дуже ймовірно, що негритянської. Там чорні люди, мабуть, співають гімни з отим своїм драйвом, якого білим відтворити ніколи не вдається, і читають СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО, перемежаючи це покликами «алілуя» та славленнями Ісуса.
— Джейку? Скажи мені якусь одну гарну річ про майбутнє.
На диво мало речей спливло на думку. Мобільні телефони? Ні. Терористи-смертники? Певне, що ні. Танення полярних шапок? Можливо, іншим разом. А потім я вишкірився.
— Я тобі дам дві по ціні одної. Холодна війна закінчилася, і президент у нас чорний.
Вона почала усміхатися, а потім побачила, що я не жартую. У неї відпала щелепа.
— Ти мені хочеш сказати, що у Білому Домі сидить якийсь негр?
— Саме так. Хоча в мої дні таких людей прийнято називати афро-американцями.
— Ти це серйозно?
— Так. Абсолютно.
— Ой, Боже мій!
— Чимало людей саме так і казали після виборів.
— А він… добре справляється зі своєю роботою?
— Опінії різняться. Якщо бажаєш моєї думки, він працює так, як, зважаючи на всі складності, від нього можна було очікувати.
«Ми тут усі божевільні», — так сказав Алісі Чеширський Кіт. І після того зник.
Джон Доу — колись стандартний замінник невідомого (або того, яке не можна розголошувати) імені під час юридичних процедур, тепер так зазвичай називають невпізнаний труп.