Смішинки перших тижнів повномасштабної війни
Трохи сумно, саме тому нашвидкуруч розкажу вам кілька смішинок, які запам'яталися за лютий—березень цього року. Так би мовити, історії, які не обов'язково були смішними тоді, коли вони відбувалися, але тепер вже трошки смішні.
Епізод №1: Канадський снайпер
26 лютого, Львів, ранок. Я та мої друзі під кодовими іменами, скажімо, пан Сікоріо та пан Топтальщик, приймаємо завдання від пані Меланки: терміново пригнати до Києва два джипи певним широковідомим у вузьких колах бійцям.
В нагрузку до джипів нам дають мужичка, якого хтось попросив доставити до Києва і презентують його, як канадського снайпера. Я думав, це буде як мінімум той канадський снайпер Валі, який вічно світиться у новинах, і він буде по дорозі травити усілякі цікаві байки, але чорта з два.
Наш канадський снайпер виявляється киянином, який жив у Канаді останні пару років, мужичку десь за 50 і він той типаж, який всім виглядом намагається показати свою тактичність, і навіть купівлю хот-дога на ОККО перетворює на стратегічну наступальну операцію.
Перші конфлікти у нас починаються ше на СТО, де ми забираємо машини, але ми люди виважені та добродушні, тож миттєво укладаємо перемир'я заради спільної благої мети і вирулюємо в дорогу.
Ми з паном Сікоріо:
На Київ дороги тупо пусті, назустріч — суцільний потік, іноді затори по 10-15 км. Цікаве і дивне відчуття — їхати туди, звідки всі масово звалюють.
Поки ми були в дорозі, у Києві ввели цілодобову комендантську годину на цілі вихідні. Пробуємо порішати перепустки, нічого не виходить, тому приймаємо стратегічне рішення заночувати у подруги у Вінниці, а до Києва їхати вже вранці — може до того часу зроблять перепустки, а якшо і ні, то порушувати комендантську годину при світлі не так стрьомно, як по темному.
З приколами, але не достатньо смішними, шоб витрачати на них ваш час, ми добираємось до подруги додому, по дорозі дивимося звернення Верховного Головнокомандувача пана брата Володимира Олександровича, запасаємось каністрами та пальним, ночуємо і вранці прориваємось далі.
Попереду в Фронтері їдуть канадський снайпер і пан Топтальщик, позаду ми з Сікоріо. Фронтера іноді злегка чудить (за кермом снайпер), по рації кажу: йоу, попереджайте перед незрозумілими зупинками і маневрами, шоб ми шарили шо відбувається, бо ситуація ж бентежна.
Снайпер: Прийняв, плюсплюс, ++, 10-4, Roger That!
Минаємо Васильків, збоку горить нафтобаза, над головою на мінімальній висоті пролітають вертольоти, і загалом доволі весело. Нагадаю: 27-ме лютого, повний хаос, всі накручені, ніхто нічого не розуміє, новини сипляться — там бомбардування, там десант, на Київ вилітає приблизно 35 Ілів щосекунди.
Канадський снайпер по рації: «Хлопці, увага… Тут починається небезпечна зона — поля, все прострілюється… В разі чого — по моїй команді газ в пол, 170 і їдете чітко за мною…»
Ми, на корчі, який розганявся до 170 приблизно ні разу за всі свої 20 років існування: та без питань!
Минає рівно дві хвилини після цієї розмови, повертаємо направо на Т-подібному перехресті, Фронтера різко зупиняється, канадський снайпер буквально трясця вивалюється з водійських дверей і перебіжкою ретирується кудись в посадку! Рація: мовчить.
Шо відбувається, може попереду в нас цілиться ворожа БМП? Чи може, вороги ховаються в кущах з гранатометами?
Тим часом канадський снайпер зупиняється і, зосереджено оглядаючись по сторонах, починає відливати під дерево!
Але ж… Небезпечна зона, все прострілюється… Газ в підлогу, 170 км/год…
Пан Топтальщик повільно виходить з машини і мовчки знизує плечима. Канадський снайпер: «та трохи приспічило», сідає за руль Фронтери і ми продовжуємо тактично, та, головне, із розумом, пробиратися крізь небезпечну прострілювану зону.
Загалом було багато кумедного (і не дуже) з цим персонажем, мені навіть трохи дивно, як нам вдалося виконати місію і доставити ті машини.
Епізод №2: Friendly Fire
Оскільки обидва джипи ми лишали у Києві, додому треба було вертатися чимось іншим. Пані Меланка вже все для нас організувала і за кілька кілометрів від місця здачі корчів на нас чекав чудовий вантажний бус Мерседес Спринтер з ключами, готівкою на пальне і отим отаким песиком, шо заспокійливо хитає головою.
У місті дводенна цілодобова комендантська година, перебування на вулиці так би мовити, НЕ СХВАЛЮВАЛОСЯ, тому, шоб уникнути ситуації, коли якийсь гарячий голова чисто профілактично нас розстріляє, широковідомі у вузьких колах бійці люб'язно погодилися підкинути нас на одному з корчів до буса.
Їдемо собі красивим порожнім Києвом, розповідаємо сороміцькі анекдоти, декламуємо вірші, включили радіо послухати новини. Раптом невідомо звідки постріл. Гальмуємо, підбігає мужик з калашем і відбувається приблизно такий діалог:
— ЙОПТ, ВИ ЧОГО ТУТ СТРІЛЯЄТЕ??
— ЙОПТ, ТАК А ВИ ЧОГО ТУТ ГАНЯЄТЕ????
Десь через 15 секунд всі обіймаються і бажають одне одному здоров'ячка, ми їдемо далі, випаковуємось вже біля буса і теж прощаємось з широковідомими у вузьких колах бійцями.
Епізод №3: Небайдужі мешканці
Отже, далі 27-ме лютого, Київ, сутеніє. Я маю приблизні дані де стоїть бус, яким ми маємо повертатися до Львова, на дроті власниця — пояснює мені, як його знайти. Бус припаркований на території одного доволі стратегічного заводу.
Підходжу до брами, там охорона, починаю діалог:
— Добрий вечір, ми такі-то чорти з гори, шукаємо таку-то машину, маємо її забрати, власниця на зв'язку…
П'яний вхлам охоронець:
— ???
Я: повторюю те саме, але трішки повільніше.
Охоронець:
— Шо-шо?? Які цукерки??
Коротше, бесіда була нелегка, мужичок повідомив шо ніякого буса тут в житті не було; ше його періодично клинило, і він згадував про якісь цукерки, зрештою, я подумав, шо може це і неправильне місце, перенабрав власницю і пішов шукати вглиб якогось провулочку.
По опису цей провулочок мені виглядав саме так, як треба, тому я зовсім розслабився і з телефоном біля вуха швидкою ходою пішов за поворот, очікуючи побачити там затишний білосніжний бус. Натомість я побачив вдалині групу осіб, яка негайно почала броунівський рух в мою сторону.
Тут залишками свого мозку я пригадав, шо зараз ж трясця комендантська година, і отак безтурботно гуляти це не найбільш геніальна ідея, але було пізно, бо вся ця армія вже бігла на мене з криками: ХТО ТАКИЙ??! АНУ СТОЯТЬ!!!!!
Сікоріо та пан Топтальщик тим часом наблизились до мене, намагаючись вирівняти сили, але все одно було десь 15 проти 3.
Компанія негайно нас оточила і почала давати різноманітні команди, на зразок: «Стояти! Лежати! Руки за голову! За спину! На коліна!» Більш накручені кричали на менш накручених, менш накручені заспокоювали більш накручених, і здавалось шо от-от вони тупо самі одне одного перевалять.
Компанія була досить смішна, але знервована страх. Ми, як люди спокійні та виважені, ставимо руки за голову і кажемо, панове, та все гаразд, зараз ми вам все покажемо та розкажемо, і ще будемо разом з вами пити могорич.
Один з тіпів смикає мою куртку і намагається її з мене зняти, але у нього не виходить, бо я тримаю руки за головою. Я повільно прибираю одну руку, щоб він міг зняти один рукав, але він кричить «РУКИ ЗА ГОЛОВУ БЛЯТЬ!!!». Я повертаю руку назад, він смикає куртку далі…
Згодом тіпи починають переглядати наші речі і кожна наступна річ додає їм ще +100% до впевненості в тому, шо ми професійна диверсійна група:
— Рації?? А нашо вам рації?
— Чорний маркер? Він ставить ним мітки!!
— Запальничка?!?!?
— ПЛІВКОВИЙ ФОТОАПАРАТ?!?!?
Пробуємо достукатись до більш адекватних з них і трохи пояснити, шо ми в біса тут робимо. Тіпи не вірять нічому, приймаю рішення, шо пора витягувати козир з рукава і набираю пані Меланку. Ціною кількох її додаткових сивих волосин тіпи вибачаються і відпускають нас.
(Мій чорний маркер, до речі, розтоптали).
Далі ми повертаємось до того вмазаного охоронця на брамі і зрештою він пропускає нас на територію, хоча божиться, шо ніякого буса тут нема, і ключів на прохідній ніхто йому не лишав!!!
Правдами і неправдами ми пробираємось до нього на прохідну і там на майже порожньому столі лежить трясця один єдиний ключ, саме той, який нам треба. Знаходимо бус, сьома вечора, вже темно, їдемо геть з Києва.
Епізод №4: Тероборона села Нові Безрадичі
Після того як по нас вже раз вистрілили (і то ше й вдень, а за кермом були військові), і раз сильно пошманали, ми приймаємо стратегічне рішення набрати широковідомих у вузьких колах бійців та запитати, чи не мають вони раптом часу та натхнення провести нас за межі Києва.
Чуваки кажуть, шо на жаль змоги нема, але спробують дати на блокпости опис нашої машини. За пару хвилин кажуть: вибачте, нічого не вийде, але ви їдьте так потихеньку, все буде добре.
Нагадую, цілодобова комендантська година, вже повністю темно, місто абсолютно пусте, 99% тих, хто пересувається (тобто приблизно всі, крім нас) — озброєні, і атмосфера така, шо кожен готовий завалити тебе чисто за те, шо в тебе не помита голова або відтінок шапки дисонує із кольором очей.
Ну ми такі: та добре, погнали.
По Києву ми їхали десь 40 км/год, на аварійці, з включеним світлом у салоні, а іноді навіть з піднятими руками, чисто на всякий випадок. Кілька блокпостів проїхали без проблем, нас сильно обшукали, але все було чітко і так би мовити по протоколу.
Виїжджаємо за межі Києва і полегшено видихаємо. Тут ми вирішили, шо пригоди скінчились, найважче вже позаду, бо якшо ми успішно виїхали зі столиці, то які проблеми будуть при проїзді через якісь дрібні села? Хаха, трясця.
Ми планували проїхати Обухів і повернути на Фастів (об'їжджаючи Васильків), і там позабирати з різних містечок і сіл кількох жінок та дітей, яких нас попросила евакуювати пані Ферляйн.
Під'їхали до повороту, прямо — траса, якою ми вдень заїжджали у Київ, направо — невідома сільська дорога, але гугл показує, шо тудою на кілька хвилин швидше. Чому б і ні, думаємо ми, шо може піти не так?
За пару хвилин натикаємось на блокпост з місцевої ТрО чи то пак ДФТГ (хоча в них були калаші), зупиняємось, показуємо всю машину, розповідаємо шо ми за чорти, чого ганяємо по комендантській годині, все гарно і мирно. Мужички кажуть нам: хлопці, ну ми вас пропустимо, але далеко ви не заїдете, вас зупинять, або чого доброго просто розстріляють машину.
Ми такі: ой та ну, сюди ж доїхали, то і далі доїдемо, скільки там ше лишилось. Прощаємось і вже збираємось вирушати, як тут один з мужичків бачить в кабіні мій ноутбук і задає фатальне питання: а можна глянути якісь фотки? Я кажу: друже, це ж ноут, а не телефон, які ще фотки. Мужичок каже — ну, можна і телефон… Я спокійно та безтурботно, насвистуючи вальс композиторства Джека Ніцше з кінофільму «Пролітаючи над гніздом зозулі», відкриваю свою фотогалерею, і там виявляється щось таке, від чого очі в мужичка округляються, він пересмикує затвор і дико кричить: «ВСІМ ЛЕЖАТЬ!!!!! В НИХ ТУТ ФОТКИ МОСТІВ!!!»
А в мене там було отаке фото кількагодинної давності, як ми заїхали в Київ і рухаємось порожнім містом. Чисто маленький спогад на майбутнє.
Ну ми падаємо на землю, мужички кричать, попересмикували затвори і наводять стволи на нас. І це не спокійні військові як на попередніх постах, а такі доволі смикані та нервові мужички, шо додає ситуації певних емоцій. Асфальт холодний, на вулиці мороз, починає трясти.
Знову ж таки, намагаємось спокійно говорити, кажу — друже мужичок, це ж такі фотки, як в гугл стріт в'ю, взагалі нічого особливого, ну ви хочете пожартувати з нас, чи що. Але мужички анітрохи не хотіли жартувати!
Тут теж усі деталі миттєво почали грати проти нас: рації? Два телефони? Ноутбук? Тактичні черевики? (Насправді звичайні гірські).
Лежимо, мерзнемо, нас шманають, телефони і все решта вже в руках мужичків. Один починає лазити по моєму ноуті і знаходить там ще дві фатальні штуки:
1. Відкрита вкладка з гугл мепс у браузері.«НАШО ВАМ КАРТА ВСІЄЇ УКРАЇНИ?!?» (Це я по дорозі моніторив новини і коригував маршрут якшо шо). Спроби пояснити, шо це звичайний сайт, який є у всіх, а не секретна зброя ДРГ, чомусь не увінчались успіхом.
2. Найсмішніше: по дорозі до Києва нас обігнала машина з номерами СА, Сікоріо каже — цікаво, шо за область. Я загуглив карту номерних знаків, відкриваю глянути, а вона без Криму. Коротше, я її не закрив :)
«ДИВИСЬ, В НИХ ТУТ КАРТА БЕЗ КРИМУ!! ОЦЕ ВИ ПАЦАНИ ПРИЇХАЛИ!»
Ну і все, нас там вже в'яжуть, роззувають, шоб ми не змогли бігти, заганяють в кузов буса і ми сидимо далі під прицілами чекаємо поки по нас приїде хтось і забере кудись (хто і куди — не знають навіть самі мужички).
Тим часом, мужички шарять по наших телефонах, піднімають слухавки коли хтось дзвонить, зокрема бесідують з пані Меланкою, яка, запідозривши шось погане, дзвонила мені. Я не дуже чую зміст розмови, але він приблизно такий: «Так ти, значить, їх інформатор? Твої пацани вже приїхали, шукай їх зранку в канаві».
Згодом вдається повернути телефон у свої руки і я витягую наступний козир з рукава: набираю людину, так би мовити, зі спецслужб, номер якої саме для таких випадків мені ще в Києві дав боєць з широковідомого у вузьких колах підрозділу.
Даю слухавку старшо́му мужичку, відбувається десь такий діалог: «Ти значить зі спецслужб? Так ти маєш знати, хто в Обухівському військкоматі зброю роздає. Не знаєш?! Ну то ти хер з гори, а не СБУ!»
Тим часом мужички продовжують нам задавати стандартний пакет питань, призначений для виявлення ворожих диверсійних елементів: Як звати мера Трускавця? Яке найкраще кафе у Львові? (шо?) Де головне відділення монобанку?
Минає приблизно година, ми замерзли, за нами ніхто не їде, мужички вирішують, шо самі відвезуть нас на інший блокпост і залишать там.
Сікоріо розв'язують руки, садять за кермо буса, а нас з паном Топтальщиком залишають в повній темряві у кузові.
Сікоріо, мабуть, вперше у житті сидить за кермом довжелезного Спринтера і намагається розвернутися на вузькій дорозі, поки в кабіні з ним двоє накручених тіпів зі зброєю.
Згодом нас вивантажують на іншому блокпості, який ми за щасливим збігом обставин проїжджали вдень на корчах, і двоє вояк ше й пам'ятали нас. Відпускати нас вони не збиралися, але принаймі стало чуть веселіше, бо як мінімум це були врівноважені люди, в яких палець не лежить на спусковому гачку.
Тут нам просто провели інструктаж, куди сунутись, а куди не сунутись, шо робити якшо стрілкотня, шо — якшо вибухи, і сказали шо найбільше проблем в них буде, якшо вони випадково в метушні пристрелять нас. Але якшо ми не будемо тупити, то все буде гарно!
Чекаючи на поліцію, ми протусили там ще з годинку, досить приємно побесідували з військовими. Один пан трохи бідкався, що загубив свій налобний ліхтарик, тому мій старий добрий Petzl, який вірно служив мені більше 10 років у горах, тепер служить йому. Натомість пан віддячив мені вафельками і батончиком Mars (бо Марс це бог війни).
Згодом приїжджають два Рено Дастери з мигалками, Сікоріо та пана Топтальщика сковують наручниками і садять в одну машину, мене в іншу, везуть. Махаємо па-па воякам, бус лишається на блокпосту, нам пообіцяли, шо приглянуть за ним.
В машині відбувається допит, я десь вп'яте за вечір розповідаю, шо до чого, хто ми такі, куди і кому ми везли машини, шо за бус. Вкінці поліцейський мені стомлено каже: слухай, ця історія настільки очевидно вигадана, ти нічого кращого придумати не міг?
Десь друга ночі, приїжджаємо в Обухів, нас вигружають біля бази, де тусить тероборона, поліція, і просто всі кому не сидиться з жінкою вдома. Навколо збирається народ, всі витягують шиї і витріщаються на нас, по рядах розходяться чутки: диверсантів привезли. Ми стоїмо, чухаємо носи та скромно переминаємось з ноги на ногу.
Нас заводять всередину, і якісь два незрозумілі тіпи в цивільному ведуть мене та пана Топтальщика коридорами. Приводять до дверей з табличкою «Туалет» і ми вчотирьох заходимо всередину. Зазвичай такі ситуації ні до чого доброго не приводять, тому я починаю мінімально задумуватись про нашу подальшу долю. Сікоріо чомусь залишають в коридорі.
Відбувається допит у туалеті. Чуваки в цивільному виявляються з СБУ. Розповідаємо вкотре ту саму історію, тим часом з коридору чути, як Сікоріо знайомиться з чуваком зі свого факультету з політеху, вони травлять одне одному байки.
Це вже йде приблизно п'ята година нашого затримання, тим часом пані Меланка та найдорожчі мені люди, які мали велике щастя пару годин тому побесідувати по моєму телефону з чуваками на блокпосту, продовжують десь там сивіти, інші наші друзі своїми шляхами теж намагаються якось нас виковиряти, про шо ми ще навіть не здогадуємось.
Сбушники недовірливо слухають нас з паном Топтальщиком, ми вже і самі собі не віримо, починаємо забуватись, третя ніч майже без сну, плутаємо букви в різних важливих абревіатурах на зразок ДКР СБУ і виглядаємо максимально смішно. Один каже іншому: «Це схоже на почерк [нерозбірливо]».
Один з цих тіпів починає крутити в руках мій плівковий фотоапарат.
— А що ви хочете з ним зробити?
— Я хочу його відкрити.
— Закликаю вас цього не робити, адже тоді плівка засвітиться і усі фотографії зникнуть.
— Але це саме те, чого я хочу досягти…
— Я вас прошу…
— А я вас…
Плівковий фотоапарат був зі мною, бо він зі мною завжди, бо це одне з моїх маленьких хобі. На тій плівці було штук 15 кадрів, цінних мені, як спогади, в той час як за цю поїздку я зробив нуль кадрів, тому ця плівка не становила жодної загрози, але чувак був невблаганним. Причому я сам йому трясця ту камеру і відкрив, бо він не зміг розібратися, як це зробити.
Зрештою, він таки погодився взяти у мене телефон і поговорити із нашим контактом з СБУ. Після короткої телефонної розмови нам подякували за увагу, попросили бути обережними та запропонували вимітатися звідси до біса.
Ми ще навіть не встигли задуматись про те, як нам серед ночі в комендантську годину дістатися назад до нашого буса, який був за 5 км від нас на блокпосту, як буквально в дверях на вулицю вмикається сирена повітряної тривоги і наші нові друзі кажуть: хлопці, пройдіть, будь ласка, до бомбосховища!
Кращого плану все одно не було, тому до 7 ранку, поки не закінчилась тривога і комендантська година, ми тусили з обухівчанами у підвалі. Підготовлені місцеві люди приходили з каріматами та ковдрами, нам ж довелось вдовольнятися холодною бетонною підлогою.
Перші кілька годин ми просто стояли, а потім почали шукати якісь способи перепочити, бо вже валилися з ніг (трошки).
Ближче до ранку частина людей пішла по домах і для нас у спадок залишилось трохи комфортабельного гофрованого картону:
А вранці на цій базі нам навіть запропонували чайок та приколи до нього:
Потім ми з паном Топтальщиком застопили машину на блокпост до військових, вони зраділи: «О, та це ж наші постійні клієнти», ми забрали бус, повернулись в Обухів за паном Сікоріо і зрештою поїхали подалі від цього всього цирку.
Пізніше правда ще виявилось, що з буса зникла одна з рацій, павербенк, мій ніж, подарований братом, і шо найсмішніше — майже порожня пом'ята пачка сигарет-слімів. І це гарантовано стиряли ще на першому посту в селі. Неприємно.
Ну а далі ми поїхали по селах, забрали людей і мальовничими шляхами (щоб оминути головну трасу, забиту машинами), повезли їх до Львова, але це вже інша і геть не смішна історія, тому тут її не буде.
Епізод №5: Евакуація чорних завужених джинсів
Ця історія відбулася трошки пізніше, у Києві стало спокійніше, і ДРГ бачили вже не в кожному першому, а лише в кожному третьому.
Цього разу ми поїхали до Києва двома машинами з паном Сікоріо та паном, скажімо так, Блек-металістом.
Було кілька завдань: передати різні приколи різним людям, зокрема від пані Меланки для пана Сергія Притули, перегнати джип у підрозділ пана Блек-металіста, бонусна місія: зайти у дві порожні квартири і забрати звідти дешо для власників, які покинули місто.
Покатавшись по Києву і віддавши усім усе, ввечері ми поїхали по квартирах.
Очікування: треба забрати документи, життєво важливий одяг, пам'ятки про померлих. Реальність: парфуми і косметика. Але для подруги не шкода, це ж подруга.
Типова їжа у покинутій київській квартирі:
А от у квартирі її сусідів (з якими ми в біса навіть незнайомі) почалися приколи. Чувіха на телефоні першим ділом повідомляє: у нас вимкнені рубильники з електрикою і ви в жодному разі не вмикайте! Мабуть якась аварія абощо, думаю я, не вмикати так не вмикати…
Таке собі, двоє людей в чужому домі з ліхтарями риються по шафах, і це в той час як народ організовує так звану тероборону для своїх ЖК і у них стаються панічні атаки від одного тільки вигляду чужої людини в будинку. Спершу шукаю по списку водійські права, годинник, темні окуляри…
Далі іде вже повна фігня, типу штани, кофтинки, блиск для вій, тоналка для губ, і це все з детальним описом кожної баночки, яких у ванні стоїть трясця 80 штук і всі виглядають приблизно однаково. Ну, думаю — вже як почав справу, то треба завершити.
Тут ми задовбуємось з ліхтариками і я питаю, а шо таке з тими рубильниками, чого не працюють? Ой, та там все ок, каже чувіха, але я боюсь шо ви зараз увімкнете всі, а потім будете вимикати і випадково вимкнете кухонний, на якому холодильник.
Я тупо згорів всередині — люди просять про послугу і взагалі не моделюють ситуацію, не відстрілюють, шо це незручно, з телефоном шукати їх кляті речі в повністю темній хаті, натомість вважають тебе недоумком, який не може запам'ятати, котрий рубильник треба вимикати, а котрий ні.
Без перебільшень хвилин 40 пішло на пошуки і збори речей цієї дівчинки, вона дякує і на прощання чую: зараз ше мій чоловік передзвонить, ше йому пару речей треба… До комендантської години лишається 30 хв, а нам треба ше доїхати з Лук'янівки до пана Блек-металіста в інший кінець міста.
Чувак дзвонить і я буквально починаю шукати йому білі кросівки Reebok. Знайшов, а ні, це ж Puma, він замислюється про інші місця, шукаю там — знайшов, оу, теж не ті, продовжую пошуки, повільно закипаючи. Зрештою знайшлися ті самі Reebok, це ж було важливо. Шо там далі чуваче?..
Просить глянути за чорними джинсами, я по черзі витягую різні чорні штани, він каже — то мають бути завужені, перевір чи вони завужені… Усвідомлюю, шо займаюся якимось повним лайном, а нас зараз будуть убивати на блокпостах, кажу, блін маєш дві хвилини, називай найважливіше, ми це беремо і йдем.
Чувак каже: співоча чаша, якась-там книжка і ше один светр. Ми виходимо і з купою сумок, як класичні мародери пробираємось темними вулицями до машини, закидаємо це в салон і летимо до пана Блек-металіста слухати «Право на поплаву».
Ця історія найменш смішна, бо вона про те, шо не варто бути занадто добрим.
Епізод №6: Не конче високим бути, головне високим почуватися
Вертався з гостей від одних панів на півночі від Харкова, вже від'їхав трохи, зупиняюсь на блокпості, переді мною Октавія на місцевих номерах (а я на львівських). Мене перевірили, все добре, тоді підходить мужичок в шльопанцях з Октавїі:
— Ти через Дергачі їдеш?
— По-моєму та, — кажу я невпевнено, бо я тут вперше і ше погано пам'ятаю назви населених пунктів.
— Може я з тобою проскочу?.. — питає мужичок стурбовано і заглядає мені прямо в душу.
— В сенсі? — перепитую, бо я геть не зрозумів, до чого він хилить.
— Та кажуть шо там по Дергачах хуярять!! — нервово пояснює мужичок.
Ну, думаю, мабуть це з тих мужичків які десь почули бульк, помножили його на сто і накрутилися. Відповідаю йому розслаблено — я нічого такого не чув, так шо я собі їду, а там буде видно.
Не знаю, мабуть я справляв на мужичка враження досвідченого та впевненого у собі рембо, інакше не маю уявлення чого він мені довірився і вирішив, шо за мною їхати безпечніше, ніж без мене. Насправді ж все було навпаки, я чисто чувак на приколі, який сюди заїхав по гугл навігатору, і буквально дві години тому, коли на телефоні пропав сигнал, ледь випадково не заїхав на окуповані території.
— Ну, — кажу йому недбало і підкурюю сигаретку, — якшо хочеш, давай за мною.
(Сигаретки насправді не було, але вона би дуже тут пасувала).
Місця там красиві, але так би мовити НЕЗАТИШНІ, особливо коли вперше, тому їду десь 100 км/год, шо по тамтешніх поганих дорогах вже саме по собі додає адреналіну. Періодично поглядаю по дзеркалах, мужичок тримається позаду.
Їдемо так хвилин десять, помічаю попереду дим, думаю: отакої, лишенько, халепа. Продовжую їхати.
Потім чути кілька вибухів, далі місцями горить трава, якісь пару гілок впало на дорогу, десь присипало землею. Пропетляли між тим і їдемо далі, нічого ліпшого я не придумав. Доїжджаємо до блокпоста в Дергачах, військові там були чуть напружені, сказали шо щойно був обстріл з мінометів.
Мене пропустили, мужичок затримався позаду, я поїхав до Харкова і більше його не бачив, сподіваюсь, поїздка йому сподобалася і я виправдав його очікування.
Завершити цю смішинку я хотів би тематичною цитатою з книжки такого собі Богуміла Грабала: «Хоч у мене й не було твердого комірця на фраці, але, напевно, вперше я мав відчуття, що не конче високим бути, головне — високим почуватися…»
Епізод №7: Важливість уміння підтримувати баланс
Той самий день, вечір, Харків. Заходжу втомлений в під'їзд будинку, де я зняв квартиру на пару днів. Весь день майже нічого не їв, тому думками і тілом лину до пельменів, що чекають мене у морозилці.
В під'їзді одразу чую крик і ґвалт. Будинок майже порожній, як і все місто в принципі, тому це перші звуки сусідів, які я тут почув за декілька днів. Піднімаюсь на другий поверх, де я живу, там на сходовій клітці сцена.
На підлозі лежить дівчина в істериці, над нею стоїть і репетує тіп, теж в істериці. Навколо купа валіз і торбів. «Та за шо», думаю.
Виглядало дуже погано, тому гукаю тіпу шось типу: «ей, ану стій», він миттєво попускається і починає виправдовуватися, чо́му я безмежно радію.
Далі я починаю балансувати між тим, шоб чувіха була в безпеці і тим, шоб, по можливості, не довелось бити морду чуваку, бо чесно кажучи якшо хтось з нас бив би іншому морду, то в нього шансів на це було явно більше, а мені, так би мовити, хотілося до останнього цього уникнути. А навіть, якби чисто випадково морду йому набив я, то мені від цього було би тільки гірше, як виявиться за кілька хвилин.
Ну, тим не менше, я на максимально грізному лиці беруся з'ясовувати, шо трапилось, піднімаю чувіху, вона плаче, просить шоб я не залишав її з ним, я обіцяю шо ні, чувак тим часом бубонить шось і справді боїться, тому я розкручуюсь далі.
Поступово виявляється, шо це не чоловік і дружина (тут я зрадів, бо так значно простіше), а просто пара, яка саме розходиться (та взагалі ідеально). Чувак привіз їй речі, але вкінці ше вирішив влаштувати сцену. Я кажу, ну так речі ти привіз, а тепер давай, вали звідси.
Тіп каже, та я тільки хотів занести речі, забрати свої і вже їду! А я такий — ну я вас не лишу, значить я йду з тобою і чекаю поки ти заберешся. Навколо стоїть купа різних сумок з речима. Чувак бере три, я беру дві. Ліфти в Харкові не працюють, тому ми чимчикуємо вгору пішки.
Позаду, схлипуючи, йде дівчина. З кожним поверхом йти стає важче, я рахую сходинки і проклинаю ту людину, яка придумала стосунки між чоловіком та жінкою. Тупо виснажений вертався додому, а тут ше ця фігня, я до такого не був готовий, сумки трясця важкі. Десь на сьомому поверсі думаю, та чорт — невже вони живуть на останньому, дев'ятому, поверсі? От прикол, думаю.
Але це ше зовсім і не був прикол. Раніше я не дуже задирав голову вгору і не звертав уваги на вигляд цього будинку, а дарма, бо він був трясця не дев'яти-, а сімнадцятитиповерховий! І йшли ми звісно ж на останній 17-ий поверх, я зараз не вигадую і не перебільшую. Було би дуже смішно, якби я не дійшов туди тупо мертвий, чувак, щоправда, теж.
Дівчина відстала поверхів на вісім, тому в квартиру ми зайшли двоє. Отже, ситуація наступна: стою я в чужій квартирі у чужому місті, якийсь тіп ходить по хаті, збирає свої шкарпетки і футболки, незручна мовчанка. І тут він питає «МОЖЕ ХОЧЕШ ВОДИ??»
Було досить сюрреалістично, я не знав шо відповісти, води звісно хочеться, але ми ж з ним, очевидно, вороги. Тим часом заходить дівчина, вони періодично кричать одне на одного, я виступаю медіатором, потім ше була історія, шо він не хотів їй віддавати її телефон, але шляхом дипломатичних переговорів мені теж вдалося його забрати.
Історія насправді максимально неприємна, чувісі 20 років і в неї якісь суїцидальні нахили, показувала мені потім фотки, як вона вени різала, а він їй зашивав шкіру; чуваку 35 років і він наркоман якийсь, сидить на чомусь, якшо чесно, обоє рябоє. Шоб я так жив, звісно.
Коротше, тіп вшився нарешті, а я ше посидів з чувіхою, заспокоїв її і пішов додому їсти пельмені.
Мабуть вона вже наступного дня знайшла собі якісь нові пригоди, але принаймі станом на тоді я зробив все, шоб в мене була чиста совість, хоч можна було і героїчніше.
Епізод №8 (поки без назви)
Ше одна байка про те, як я на початку червня тягнув із Харківщини до Києва відстріляну ракету від Урагану, і ше якийсь брухт. Знову вийшла купа приколів на рівному місці.
План був такий: виїхати рано-вранці з Києва, поїхати провідати брата, який тусив з друзями під кордоном з Білгородщиною, і одразу назад, шоб до комендантської години вже бути в ліжечку і перечитувати «Натурницю з Латинського кварталу» Андрія Анатолієвича Кокотюхи.
Приїхав без пригод, поки пили чай і балакали, село почали обстрілювати, ну біжимо з чаєм в коридор, розміщуємось. Стоїш коротше, слухаєш прильоти, і читаєш таку табличку на стіні:
Через той обстріл я затримався десь на годину, і виглядало шо тепер не встигаю до Києва до комендантської години. Думаю, та не страшно, адже в мене чисте серце і добрі наміри, а отже боятися нічого….
Тим часом в машину насипали сувенірів:
Вирішую після Золочева скоротити зразу на Богодухів, а не звичним маршрутом через Дергачі, Харків. Сонце йде на спад, забиваю маршрут в телефон, виїжджаю з села. По дорозі ше зустрів мужичків з газової служби, які тупо за 20 хв після обстрілу вже їхали робити перебитий газопровід.
Як тільки я від'їхав від знайомих місць, по класиці пропав і зв'язок, і GPS. А я теж на приколі, ні жодного знання місцевості, ні хоча б офлайн карт. Під'їжджаю до перехрестя, навігатор витає в хмарах і показує прямо, але там якась дивна дорога, а ліворуч гарний асфальт.
На щастя стоїть блокпост, дядько дивиться паспорт, машину, каже, ого, маєш гарні подарунки.
— Мені на Богодухів прямо?
— Та та, їжжай, ше недовго.
Через 5 хвилин потрапляю у село, навколо якийсь суцільний біль і депресія, нуль людей, а асфальт поступово розчиняється в ґрунті. Загалом я не шарю, де я, але знаю, шо до кордону досі кілометрів десять. Невідомо, шо тут відбувається, а мій єдиний орієнтир це сонце. Бажання доїхати додому переважило бажання доїхати швидко, тому вирішую вертатись на знайомі дороги або шукати зв'язок, шоб хоч глянути карту.
Аж раптом, нізвідки виринає він. Мужичок. Починає пояснювати — вайб чисто як коли ти в горах питаєш в діда дорогу, і він такий — ой та ото трошки вверх, а потім ото трошки лісом, і за годину будеш на місці, а ти потім йдеш 80 км з набором висоти 5000 м, по дорозі вмираєш, і цей дід — це останнє, шо стоїть в тебе перед очима.
Чую фразу «потім звернеш в поле, і хвилин через 20…» — думаю, та ну до біса, тут 10 км від кордону і мабуть були якісь бойові дії. Їхати в поля це тупа ідея, підірватися на міні я точно не хочу — вертаюсь. Але зрештою — мабуть, шось таке було в його очах, або мабуть я просто хотів, аби він відчув, шо в цьому світі є хоч одна людина, яка йому довіряє — і я послухався та поїхав вперед. Було нервово, їдеш через поля чортзна куди, далі взагалі опиняєшся в якійсь такій обстановці, шо навіть розкатаної колії вже нема. Тупо ситуація, коли здоровий глузд давно підказує, шо ти робиш фігню, а ти думаєш — ТАК ШО Я ДАРЕМНО ВЖЕ СТІЛЬКИ ЧАСУ НА ЦЮ ФІГНЮ ПОТРАТИВ?
Дай боже щастя мужичку, я доїхав до цивілізації (по часу звісно залишився у програші, а не у виграші), але насправді все тільки почалось. Якшо на блокпостах ближче до фронту стояли чисто військові, і їм було дуже сильно начхати на те, шо в мене відстріляна ракета в багажнику, то ближче до цивілізації на блокпостах вже була поліція. На кожному пості починалось кошмарення. В багажнику просто пусті металеві оболонки, з ракети навіть детонатор відкручений і лежить збоку, шоб виглядало ше безпечніше. Тим не менше, сипались такі питання:
— Що це?
— Звідки ви знаєте, що це безпечно?
— У вас є висновок вибухотехніка, що ці снаряди відпрацьовані?
І так далі. Кожна перевірка це 20-30 хв. На одному пості чувак навіть набирав по вайберу якогось експерта і через відео по черзі показував кожну металеву штуку. Тим часом я: стою і думаю про пачку мандаринового соку «Галіція» з терміном придатності 1 доба, яку я відкрив вчора ввечері вдома.
Незадовго після блокпоста, де все тривало особливо довго, проминаю на узбіччі машину, з-за неї раптом вибігають поліцейські та відчайдушно мене зупиняють. Перша думка: тіпи з попереднього поста передумали і передали далі, шо мене треба затримати, як особливо небезпечного терориста.
Опускаю вікно і чую — доброго здоров'я братику, підкинеш нашого колегу до наступного поста? Та без питань, братику. В салон сідає Сергій, ми їдемо. Він на секунду повертає голову і дивиться на той весь мотлох, який лежить позаду. Я вже очікую на запитання, але Сергію очевидно треба було їхать, а не допитувать, тому вміст мого салону він проігнорував :)
Вкінці він подякував і дав номерок, каже: треба буде якась допомога в Котельві — набирай. Порядний дядько.
Далі були ще перевірки, відповідно ще затримки. Починається комендантська в Полтавській області, але в Київській вона починається на годину пізніше. О 22:57 я перетинаю межу областей і отримую ше законних 3 хв руху.
Проїжджаю порожній Бориспіль, нарешті добираюсь до останнього блокпоста. Бачу в'їзд у Київ — тут вже проблем не буде, я тупо вдома, навігатор показує чотири хвилини до дому. Я голодний, невиспаний і втомлений як чорт, голова болить, був дуже напружений день за кермом. Вже попустив шнурівки на кросівках, аж тут:
— Добрий вечір, ви в курсі що зараз взагалі-то комендантська година?
— Так, вибачте, цілий день в дорозі, не розрахував, затримався, пробачте будь ласка…
— Значить дивіться: тут камери, а в мене начальство. В місто я вас не пускаю. Або стаєте в чергу і чекаєте тут до ранку, або на розворот і їдете куди хочете.
Скажу чесно, я подумав шо він жартує. Я вже не раз заїжджав у Київ і в пізніші години, завжди була якась вагома причина, і всі ставились нормально. А тут після цілого дня у дорозі, буквально за три кілометри від дому чувак пропонує мені ночувати в машині на трасі. Але він не жартував!
Отже, я скористався його милістю і вибрав опцію їхати на розворот, шукати щастя де інде. В цьому місці посередині траси відбійник, а розрив і можливість розвернутися є трохи далі, вже в місті. Чувак відбирає в мене паспорт, як гарантію того, що я повернусь, тим часом я їду вперед на розворот, повертаюсь, забираю паспорт, від'їжджаю пару сотень метрів від блокпоста, стаю на узбіччі та відкриваю гугл мепс.
Я не киянин, місць не знаю. Починаю вивчати карту, бачу, що неподалік є відгалуження від траси, якась вулиця Бориспільська. Прокладаю собі по ній маршрут офігенського об'їзду.
Кайф, думаю, треба пробувати. Їду на наступну розв'язку, розвертаюсь знову в бік Києва, з'їжджаю з траси на цей свій офігенський об'їзд, і за пару сотень метрів натикаюсь на суцільну стіну з блоків. Приїхав.
Повертаюсь на трасу. Вийшло, шо я знову стою лицем в бік Києва, інших з'їздів з траси немає, посередині відбійник, отже єдиний мій варіант — їхати на той самий блокпост, де мене вже не пустять другий раз на розворот. Мене поглинає відчай — дуже хочу спати в ліжечку, а не мерзнути в машині. Відкриваю карту ще раз.
З протилежного боку дороги ліс, глухі дороги і містечко Бортничі. Виглядає перспективно, але я тут, а воно все — там, і між нами відбійник. Ну що ж — перша ночі, восьмисмугова автомагістраль Київ—Бориспіль, у мене в багажнику ракета, а я без водійського посвідчення. Я вимикаю фари і акуратно, не привертаючи уваги, крадуся проти руху по зустрічній смузі півтори кілометри назад до розв'язки.
Проїжджаю її навиворіт — перемога, ось він, мій об'їзд, знову відчуваю запах дому. Оце я клятий геній, думаю про себе, просто красунчик, пишаюсь. Десь тут мене вже поплавило остаточно, адреналін від руху по зустрічній закінчився, їду повільно по ямах, втома, почаю засинати.
Бачу боковим зором якісь їжаки, думаю, прикольно, напевно раніше тут був блокпост, добре шо вже розібрали, хехе. І тут, трясця, в'їжджаю я справді в'їжджаю у блокпост. Я їхав десь 30 км/год, і попри це не помітив його. Серед військових на блокпості починається кіпіш, очевидно, серед ночі в цій глухомані вони не розраховували нікого побачити.
До мене ставляться не дуже приязно, починається оце от все: ГЛУШИ МОТОР! РУКИ НА РУЛЬ, ШОБ Я БАЧИВ! ПОВІЛЬНО ВИХОДЬ! ПОВІЛЬНО, Я СКАЗАВ!! Я не дуже полюбляю таке, останній раз такі штуки відбувались зі мною десь в березні, а це вже червень, відвик трохи.
— Шо ти тут забув?
— Хлопці не брехатиму, дуже хочу додому, пробував блокпост об'їхати.
— Тебе намахали, тут ти не проїдеш.
— Та мене ж сюди ніхто і не посилав, я сам.
— Ну ти приїхав, став машину і чекай до 5 ранку.
Я майже заплакав. Глянув на телефон, мережі нема. Кажу, може я назад? В тих хлопців на трасі хоча б LTE…
Мене відпустили. О 01:40 дуже сумний я повернувся на той самий блокпост і став у вже суттєво довшу, ніж годину тому, чергу із фур. Червневі ночі не були надто теплими. Трошки мерзнучи, я подрімав кілька годин, і здається мені снилась та сама пачка мандаринового соку.
Прокинувшись о 4:35, я витер сльози з очей і слину з-під лиця. Побачив, що фури взяли мене в повне оточення.
Завів двигун, постояв у черзі, і вже за годину ми з ракетою були вдома.
Сік я, звісно, допив.
Cподіваюсь, ці історії трошки розвеселили тих, кому було сумно, і не засмутили тих, кому і так було весело.