Смітник

Стежки-алеї ділили садочок на чотири грядки. На трьох Маглуар вирощувала городину. На четвертій єпископ розводив квіти. В садочку збереглося лише кілька фруктових дерев. Одного разу Маглуар сказала з лукавою лагідністю в голосі:
– Ви ж, монсеньйоре, прагнете, щоб усе давало користь. А тут пропадає ціла грядка. Чи не краще вирощувати на ній салату, ніж букетики?
– Пані Маглуар, – відповів єпископ, – ви помиляєтесь. Від прекрасного не менше користі, ніж від корисного. – І помовчавши додав: – А може, навіть більше.

Якось у Діні сталася трагічна подія. Одного чоловіка засудили до страти за вбивство. Той бідолаха був ярмарковим штукарем і громадським писарем. Суд над ним схвилював і розтривожив усе місто. Напередодні страти тюремний капелан захворів. Бракувало священика, який би розрадив засудженого в його останні хвилини. Звернулися до кюре. Той відмовився, сказавши приблизно таке: «Це мене не стосується. Я не бажаю панькатися з тим паяцом. Я зараз хворий, і, зрештою, мені там не місце». Про цю розмову розповіли єпископові. Він сказав: «Пан кюре має слушність. Те місце належить не йому, а мені». Він тут-таки пішов до в’язниці, спустився в камеру до паяца, покликав його на ім’я, взяв за руку і заговорив до нього. Він пробув біля засудженого цілий день і всю ніч, забувши про їжу й сон, молячи Бога за душу приреченого і просячи приреченого помолитися за свою. Він розкрив перед ним найвищі й водночас найпростіші істини. Він був для нього батьком, братом, другом; він благословив його, розрадив і втішив. Той чоловік чекав смерті, охоплений розпачем. Смерть уявлялася йому чорною безоднею. Єпископ допоміг приреченому побачити там проблиски небесного сяйва. Наступного дня на очах у всього натовпу єпископ у своїй ліловій мантії з хрестом на шиї сів на воза, яким нещасного повезли на страту. Разом із ним він піднявся на ешафот. Засуджений, такий пригнічений ще вчора, сьогодні просто сяяв. Душа його заспокоїлась, і він чекав зустрічі з Богом. Єпископ обняв бідолаху, і в ту мить, коли ніж гільйотини от-от мав упасти, сказав: «Убієнного людиною воскрешає Бог. Зацькований братами знаходить Отця. Молися і з вірою входь у життя вічне. Господь чекає на тебе». Коли єпископ зійшов з ешафоту, в його погляді було щось таке, аж люди розступилися перед ним. Повернувшись до вбогої оселі, яку він з усмішкою називав «своїм палацом», священнослужитель сказав сестрі:
– Я щойно відправив високу месу.

Знедолені ніколи не оглядаються. Вони знають, що за ними йде тільки їхня недоля.

– …Але знайте, що для неба більша радість прийняти розкаяного грішника із залитим слізьми обличчям, ніж сотню праведників у білих одіяннях.

Ще одна сумна й давня, як світ, історія. Залишившись без опори й підтримки, ті бідолашні створіння розбрелися, певно, хто куди, і помалу їх поглинули похмурі сутінки, в яких зникають стільки неприкаяних людських доль. Усі забули про них, а через кілька років каторги забув їх і Жан Вальжан. У його серці, де раніше зяяла відкрита рана, залишився рубець. От і все. Одного тільки разу десь наприкінці четвертого року каторги дійшла до нього звістка про сестру. Хтось із односельців бачив її у Парижі. З нею був один найменший хлопчик. Що сталося з шістьма іншими? Вона й сама, певно, цього не знала. Щоранку вона йшла на роботу до друкарні, де працювала фальцювальницею і брошурувальницею. В одному будинку з друкарнею була школа, в яку вона водила свого семирічного сина. Але робота в друкарні починалась о шостій, а школа відчинялася тільки о сьомій, через те малому доводилося чекати цілу годину. В друкарню брати його не дозволяли, і взимку він лишався в темряві, на морозі; присівши навпочіпки просто на бруківці, він куняв і чекав, коли відчиняться двері школи. Коли йшов дощ, стара воротарка з жалю пускала хлопця до своєї комірчини, де стояли тільки дерев’яний тапчан, прядка та два дерев’яні стільці – і малий засинав у куточку, притулившись до кота, щоб зігрітися. Отаке розповіли Жанові Вальжану, і на якусь мить наче спалах блискавки освітив долю рідних йому людей; та дуже швидко все затяглося мороком, і відтоді він більше ніколи про них не чув.

Жан Вальжан розмовляв мало й зовсім не сміявся. Тільки щось надзвичайне могло раз або двічі на рік змусити його зареготати моторошним сатанинським сміхом каторжника. Вигляд у нього був завжди такий, ніби він пильно роздивляється щось жахливе.

З кожним роком його душа ставала все зашкарублішою. Зашкарубле серце – сухі очі. Коли Жан Вальжан вийшов із каторги на волю, минуло дев’ятнадцять років відтоді, як він пролив останню сльозу.

Іноді природа явно втручається в наші вчинки, мовби остерігаючи: «Спершу подумай, а тоді роби». Майже півгодини небо затуляла велика хмара, і саме тоді, коли Жан Вальжан підступив до ліжка, хмара ніби умисне роздерлась, і місячний промінь, ковзнувши крізь вікно, освітив обличчя єпископа. Він мирно спав. У Нижніх Альпах ночі холодні, і єпископ лежав у постелі майже одягнений, рукави коричневого підрясника закривали йому руки до зап’ястків. Голова лежала на подушці, одна рука звисала з ліжка. Обличчя немов променилося виразом задоволення, надії і блаженного спокою. Воно не всміхалося, воно сяяло. На чолі грав відблиск невидимого світла. Душі праведників уві сні споглядають таємниче небо. Відблиск того неба сяяв на обличчі єпископа. Водночас його лице світилося зсередини, бо це небо перебувало в ньому самому. То була його совість. Коли місячний промінь упав на обличчя сплячого і злився з отим внутрішнім світінням, навколо єпископа утворився мовби осяйний німб, пом’якшений, проте, майже прозорою сутінню. Місяць у небі, занурена в сон природа, сад, у якому ніщо не шелесне, тиша в будинку надавали особливої величі відпочинку цього мудреця з його шляхетною сивиною і довірливим обличчям – обличчям старого чоловіка, який спить сном дитини.

– Ісусе праведний! Та хіба ті ложки й виделки були потрібні мені або вашій сестрі? Нам то байдуже. Але чим їстимете тепер ви, ваша превелебносте?
Єпископ подивився на неї здивовано.
– Отакої! Хіба в нас немає олив’яних приборів?
Маглуар знизала плечима.
– Оливо має запах.
– То їстимемо залізними.
Служниця скривила промовисту гримасу.
– Залізо має присмак.
– Тоді дерев’яними, – сказав єпископ.

Фантіна покохала Толом’єса. Толом’єс був підстаркуватий тридцятирічний студент, багатий, з чотирма тисячами франків річної ренти. Молодість його уже згасала – він мав зморшки й досить помітну лисину, не дораховувався кількох зубів, – але це не заважало йому бути веселим і безтурботним. Утрачені зуби він замінив жартами, волосся – життєрадісністю, здоров’я – іронією. До всього, він ще й пописував вірші.

Деякі люди не можуть любити без того, щоб не почувати ненависті до когось іншого. Тенардьє палко любила своїх дочок і через те зненавиділа чужу.

Тим часом одна стара, до якої Фантіна ввечері ходила запалювати свічку, навчила її жити в убогості. І Фантіна довідалася, як узимку обходяться без дров, як із ковдри роблять собі спідницю, а зі спідниці – ковдру, як заощаджують свічку, вечеряючи при світлі, що падає з вікна протилежного дому. Важко навіть уявити собі, скільки всякої всячини вміють добути з одного су деякі знедолені, що постаріли, проживши життя убого й чесно. Це вміння зрештою перетворюється на справжній талант. Фантіна розвинула в собі цей високий талант і трохи підбадьорилася.

Та літо швидко минуло, і знову прийшла зима. Дні стали короткі, а за короткий день не багато зробиш. Взимку немає тепла, немає світла, немає полудня, ранок змикається з вечором, вікно сіре, крізь нього зовсім не проникає світло. Небо – наче розмита брудна пляма. День скидається на темний льох. Сонце схоже на жебрака. Жахлива пора року! Зима усе перетворює на камінь – і небесну вологу, і людське серце.

У кімнаті вже зовсім розвиднілось. Випадково сестра підвела очі й глянула на Мадлена.
– Боже! – вигукнула вона. – Що з вами сталось? У вас зовсім біле волосся!
– Біле волосся? – повторив він. Сестра Симпліція не мала люстерка. Вона понишпорила в якійсь коробці й дістала звідти дзеркальце, що його лікар притуляв до губів хворого, коли треба було з’ясувати, дихає той чи ні. Мадлен підніс те дзеркальце до очей, подивився на себе й кивнув:
– Справді!

Арешт пана Мадлена вразив і приголомшив жителів Монтрея-Приморського. На превеликий жаль, ми не можемо приховати, що після слів: «Це колишній каторжник», – усі відвернулися від нього. Менше ніж за дві години люди забули про добро, яке він зробив, і він став для них тільки «каторжником». Ось так розвіявся в Монтреї-Приморському привид, званий паном Мадленом. На все місто тільки троє або четверо людей зберегли добру пам’ять про нього – і серед них стара воротарка, яка прислуговувала йому.

Автор цієї книжки не належить до тих, хто захоплюється війною. Жахливо приваблива в одних своїх проявах, вона огидно потворна в інших. Чи не найбільший подив у цьому відношенні викликає те, як швидко грабують і роздягають убитих. Світанок після битви, що відбулася напередодні, завжди розгорається над голими трупами.

Коли існує дійсність, яка переважає найстрашніший кошмар, то ось вона: ти живеш, милуєшся сонцем, почуваєш себе дужим, веселим і здоровим, ти безтурботно смієшся і мчиш до слави, яка сяє попереду, ти відчуваєш, як дихають у грудях легені, як б’ється серце, як проносяться в голові думки, ти розмовляєш, міркуєш, сподіваєшся, любиш, ти маєш матір, дружину й дітей, ти бачиш світло – і зненацька, навіть не скрикнувши, ти летиш у провалля, падаєш, котишся, розчавлюєш під собою людей, а ті, хто за тобою, розчавлюють тебе, ти бачиш колоски, квіти, листя, гілля дерев і не можеш ухопитися ні за що, ти відчуваєш під собою людей, а на собі коней, ти безпорадно борсаєшся, твої кістки тріщать у темряві під копитами чийогось коня, а чийсь підбор видавлює тобі очі, ти люто гризеш підкови, задихаєшся, несамовито кричиш, корчишся, лежиш на самому споді купи людей та коней і думаєш: «А ще мить тому я був живий!»

З рівнини налітав холодний вітер. Ліс стояв темний, не шелестіло в ньому листя, дерева не огортав м’який присмерк, як то буває влітку. Погрозливо стриміли товсті сучки. Ріденькі потворні кущі шаруділи на галявинах. Високі трави ворушилися під вітром, наче вугрі. Пагінці ожини витягувалися, немов довгі руки з гострими пазурами. Кілька гнаних вітром сухих кущиків вересу, здавалося, втікали від якогось страхіття. Похмура пустка оточувала дитину з усіх боків. Не усвідомлюючи своїх відчуттів, Козетта тремтіла перед незглибимою чорнотою природи. Її мучив навіть не страх, а щось жахливіше. Лютий холод проникав у саме серце. Очі в дівчинки дивно заблищали, і їй раптом здалося, що завтра вночі вона не зможе утриматися, щоб знову не повернутись сюди.

Ніщо так не засмучує серце, як симетрія. Там, де симетрія – там нудьга, а нудьга – це суть скорботи.

Жан Вальжан мав ту особливість, що ніби носив із собою дві торбини: в одній були думки святого, в другій – таланти каторжника. Він заглядав у обидві – залежно від обставин.

Жан Вальжан здригнувся. Таким бідолахам, як він, усе здається ворожим. Вони бояться дня, бо вдень їх видно, і бояться ночі, бо ніч допомагає заскочити їх зненацька. Недавно його лякало те, що сад порожній, а тепер – те, що в ньому хтось є.

Фошлеван нахилився над Жаном Вальжаном і раптом відсахнувся, як тільки можна відсахнутись у могилі. Очі в Жана Вальжана були розплющені, й він дивився на нього. Бачити мерця страшно, але ще страшніше, коли покійник воскресає в тебе на очах. Фошлеван закам’янів – блідий, розгублений, не знаючи, мертвий перед ним чи живий, він мовчки дивився на Жана Вальжана, а той дивився на нього.

У 1831 році йому вже минуло дев’яносто, але він ходив випростаний, розмовляв гучним голосом, мав добрий зір, випивав, любив смачно поїсти, міцно спав і навіть хропів. Він зберіг усі свої тридцять два зуби. Окуляри він надівав, тільки коли читав. Як бачимо, пан Жільнорман не належав до тієї хирлявої породи вісімдесятирічних, котрі, як Вольтер, помирають протягом усього життя. То не було довголіття тріснутого горщика – цей старий веселун завжди почував себе пречудово. Він був недбалий у манерах, моторний, легко дратувався. Він здіймав бучу з усякого приводу, а часто й без приводу. Коли йому суперечили, він підносив свого ціпка і лупцював людей, як це робили у «великому сторіччі».

Годувався він надголодь і частіше пив молоко, ніж вино.

У нього лишилося стільки нерозтраченого гніву, що він, не знаючи, куди дівати його, ще три місяці казав дочці «ви».

Скептик, який горнеться до віруючого, – це те саме, що закон взаємодоповнення кольорів. Те, чого ми позбавлені, приваблює нас. Ніхто так не любить світла, як сліпий. Карлиця закохується у велетня-барабанщика. У жаби очі завжди звернуті до неба. Чому? Щоб бачити, як літають птахи. Грантер, у якому плазував сумнів, любив дивитись на Анжольраса, в якому ширяла віра.

Бідність у роки юності знаменна тим, що вона навертає волю до боротьби, а душу – до високих устремлінь. Бідність оголює матеріальний підспідок життя в усій його непривабливості, і тоді виникає непереборний потяг до життя ідеального; багатий юнак має безліч розваг, блискучих і водночас грубих: кінські перегони, полювання, карти, розкішні обіди і таке інше. Подібні розваги задовольняють ниці потреби душі на шкоду її шляхетним пориванням. А бідному юнакові доводиться тяжкою працею заробляти собі на прожиток, і коли він погамує голод, йому не лишається більш нічого, як мріяти. Він ходить на безкоштовні вистави, які дає Бог; він споглядає небо й світила, милується квітами та дітьми. Він мріє і почуває себе великим; але мрії несуть його далі, і в ньому пробуджується співчуття. Він забуває про себе і жаліє ближнього. Почуваючи себе володарем незліченних духовних скарбів, він жаліє тих, хто володіє незліченними матеріальними статками. До того ж юний і в убогості не вбогий. Перший-ліпший молодий хлопець, хай який він бідний, своїм здоров’ям, силою, жвавістю, своєю гарячою кров’ю, яка стугонить у жилах, своїми рум’яними щоками, рожевими устами, білими зубами і свіжим диханням завжди викличе заздрість у старого, навіть коли той імператор! Отож убогий юнак живе, продираючись крізь терня і ступаючи по багнюці, зате головою він торкається осяйного неба. І дякує Богові за те, що той нагородив його двома скарбами, яких не мають люди багаті: працею, що робить його вільним, і думкою, завдяки якій він піднісся духом.

Він не міг зрозуміти, чому люди ненавидять одне одного через такі дурниці, як хартія, демократія, монархія, республіка і таке інше, коли на цьому світі існує стільки всяких мохів, трав і кущів, якими можна милуватися, і стільки книг, що їх можна гортати.

У нього була дружина й двоє дітей, але він не знав, що з ними сталося. Він загубив їх, як гублять носовичок.

На одному з ліжок сиділа, звісивши ноги, довготелеса бліда дівчина, що застигла, мов нежива, і, здавалось, нічого не чула, нічого не бачила. Певне, то була молодша сестра тієї, яка заходила до Маріуса. На вигляд вона мала років одинадцять-дванадцять. Тільки добре придивившись, можна було помітити, що їй усі п’ятнадцять. Вона належала до тієї хирлявої породи, яка довго затримується в розвитку, а тоді раптово виганяється в зріст і дозріває. Це на ґрунті бідності виростають такі людські бадилинки, що не мають ні дитинства, ні юності. У п’ятнадцять років вони видаються дванадцятирічними, в шістнадцять – двадцятирічними. Сьогодні вони малі дівчатка, а завтра – дорослі жінки. Вони наче перестрибують окремі періоди життя, щоб закінчити його якомога скоріше.

Якщо двоє сходяться в безлюдному місці, то не для того, щоб читати «Отченаш»

…нема нічого більш небезпечного, як урвати працю. Неробство стає звичкою, яку значно легше набути, ніж потім спекатися її.

Книгар Руайоль помер. Мабеф не знався більше ні з ким, крім своїх книжок, свого саду й свого індиго: у цих трьох формах являлися йому щастя, втіха й надія.

Стара озвалася знову:
– Пане Мабеф!
– Чого, матусю Плутарх? – нарешті подав голос старий. «Матусю Плутарх! – подумав Гаврош. – Чудасія, а не ім’я!» Тітка Плутарх заговорила знову, і старому довелося відповідати їй.
– Хазяїн незадоволений!
– Чому?
– Ви заборгували йому за дев’ять місяців.
– Через три місяці я заборгую йому за дванадцять.
– Він каже, що виставить вас на вулицю.
– Я піду.
– Зеленярка вимагає, щоб їй заплатили. І в нас не лишилося жодного оберемка дров. Чим ми топитимемо взимку?
– Грітимемося на сонці.
– Різник не хоче більше відпускати м’ясо в борг.
– От і чудово. М’ясо погано впливає мені на шлунок.
– Що ж подавати на обід?
– Хліб.
– Пекар вимагає оплатити рахунок. Він каже, що без грошей хліба не дасть.
– Ну й нехай.
– Що ж ви будете їсти?
– У нас є яблука.
– Але ж ми не зможемо жити отак, без грошей.
– Грошей у мене нема.
Стара пішла, і старий залишився сам. Він поринув у роздуми.

Скажімо, перед тобою замок. Городянин у таких випадках має ключа, виготовленого слюсарем. Тобі ж, якщо ти захочеш пройти крізь ті двері, доведеться створювати жахливий шедевр. Ти візьмеш монету в два су й розріжеш її по ободу на дві половинки. Якими інструментами? Ти сам їх винайдеш. Це твоя справа. Потім вишкребеш середину обох половинок, обережно, щоб не пошкодити зовнішнє карбування, наріжеш на них різьбу так, щоб вони згвинчувались і утворювали футлярчик. Для наглядачів, які постійно за тобою стежитимуть, це буде звичайна монета в два су; для тебе це буде коробочка, в яку ти покладеш сталеву пружинку з годинника. На пружинці ти наріжеш зубчики, і це буде пилочка. Такою пилочкою завдовжки зі шпильку, сховану в монеті, тобі доведеться перепиляти засув, дужку висячого замка, віконні ґрати і залізне кільце на своїй нозі. Здійснивши стільки неймовірних подвигів, що ти дістанеш у нагороду, коли розкриють твій винахід? Карцер…

– Туссен, ви не забуваєте зачиняти віконниці на залізні прогоничі? – спитала Козетта.
– О, будьте спокійні, панно!
– Тут таке безлюддя… – докинула Козетта.
– Що правда, то правда, – погодилася Туссен. – Тут тебе заріжуть – й ойкнути не встигнеш. А наш хазяїн ще й удома не ночує. Та не бійтеся, панно, я зачиняю вікна, як ото в кріпості. Подумати лишень, самі жінки! Ви тільки уявіть собі: заходять уночі до вас чоловіки й кажуть: «Ану, тихо!» – і починають різати нам горло. Не так страшно померти, – всі ми колись помремо, – але як, мабуть, гидко, коли вони до тебе торкаються! Та й ножі в них, либонь, тупі. О, Господи!

Менший із малюків притиснувся до брата й прошепотів:
– Тут темно.
Ці слова розсердили Гавроша. Дітлахи здавалися такими приголомшеними, що він визнав за потрібне дати їм добрячої нагінки.
– Ви чого мені тут вередуєте? – крикнув він. – Не подобається? Може, вам треба королівський палац? Ну хіба не тварюки ви після цього? Теж мені дітки із золотої клітки!
Коли ти наляканий, то непогано, щоб на тебе накричали. Грубість заспокоює. Двоє малих підступили ближче до Гавроша.

– Я вам уже не потрібен, панове мужики?

Тепер у нього не лишилося нічого від праці всього його життя. Він став проїдати гроші за продані букіністові примірники. Побачивши, що й це вбоге джерело вичерпується, Мабеф занедбав свій садочок і лишив його необробленим. Ще раніше старий відмовився від двох яєць та шматка м’яса. Тепер він годувався картоплею. Він спродав останні меблі, потім усе, без чого міг обійтися, з одягу та постільної білизни, потім гербарії та естампи. Але в нього ще лишалися книги, серед яких були дуже рідкісні й цінні: «Історичні біблійні чотиривірші» видання 1560 року, «Покажчик біблійних виразів» П’єра де Бесс, «Перлини Маргарити» Жана де Лае з посвятою королеві Наваррській і нарешті примірник Діогена Лаерція, надрукований у Ліоні 1644 року.
Пан Мабеф ніколи не розводив у своїй кімнаті вогню і вкладався спати завидна, щоб не палити свічки. Але старий ще не втратив своєї дитячої безтурботності. Його очі оживали, коли він дивився на книги, і він навіть усміхався, милуючись своїм унікальним примірником Діогена Лаерція. З усієї його обстанови, крім найнеобхіднішого, тільки й уціліла книжкова шафа зі скляними дверцятами.
Одного дня тітка Плутарх сказала йому:
– Мені немає за що купити обід.
Обідом вона називала хлібину й чотири або п’ять картоплин.
– А в борг? – запитав Мабеф.
– Ви самі знаєте, що в борг мені не дають.
Старий відчинив шафу й довго роздивлявся книги, наче батько, змушений віддати на смерть котрогось зі своїх дітей; нарешті узяв одну під пахву й вийшов. Через дві години він повернувся без книжки, поклав на стіл тридцять су і сказав:
– Ось вам на обід.
У той день тітка Плутарх помітила, що погідне обличчя старого заволоклося тінню, яка вже з нього й не сходила. Бо завтра, і післязавтра, і щодня все треба було починати спочатку. Старий Мабеф виходив із дому з книжкою, а повертався зі срібною монетою. Коли букіністи побачили, що він змушений продавати, вони стали брати в нього за двадцять су те, що він придбав за двадцять франків. І часто в того ж таки книгаря. Том за томом уся бібліотека перейшла до них. Іноді старий казав: «Зрештою, мені вже вісімдесят років», – наче сподівався померти раніше, ніж закінчаться його книжки.
Його смуток дедалі зростав. Щовечора перед сном він узяв собі за звичку прочитувати по кілька сторінок із Діогена Лаерція. У нього не було тепер іншої радості. Так збігло кілька тижнів. Несподівано матуся Плутарх захворіла. Одного дня лікар виписав дуже дорогі ліки. Крім того, хвороба посилювалася, треба було наймати доглядальницю. Старий Мабеф відчинив шафу. Вона була порожня. Там не лишилося жодної книжки, крім Діогена Лаерція. Мабеф сунув унікальний том під пахву й вийшов. Це було 4 червня 1832 року. Він попрямував до застави Сен-Жак, де тепер торгував книжками спадкоємець Руайоля, й повернувся із сотнею франків. Старий поклав стовпчик п’ятифранкових монет на нічний столик служниці й пішов до своєї кімнати, не мовивши й слова.

Протягом двох останніх років Париж бачив не одне повстання. Це місто ставиться до таких подій з дивовижним спокоєм. Париж має надто багато справ, щоб зважати на таку дрібницю, як заколот. На якомусь перехресті, в якомусь провулку або тупику стріляють, захоплюють, віддають і знову беруть барикади. Ллється кров, картеч зрешечує фасади будинків, кулі вбивають людей просто в ліжках, трупи встеляють бруківку. А зовсім неподалік чутно стукіт більярдних куль у якій-небудь кав’ярні. Театри відкриті, там розігрують водевілі; цікаві сміються й теревенять за два кроки від вулиць, на яких торжествує війна. Котяться фіакри, перехожі йдуть до ресторанів обідати, часто в ті самі квартали, де б’ються. 1831 року стрілянину припинили, щоб пропустити весільний поїзд. Нема нічого дивовижнішого, ніж це, але така властивість паризьких бунтів. У жодній іншій столиці чогось подібного не зустрінеш. Для цього необхідні дві умови: велич Парижа і його безтурботність. Треба бути містом Вольтера й Наполеона.

Важко втрачати, може, останній у житті пиріжок.

– Підемо? – запитав Боссюе.
– Надворі дощ, – сказав Жолі. – Я присягався піти у вогонь, але не у воду. Я не хочу застудитися.

…із заґратованих нижніх вікон шинку було висмикнуто двадцять залізних прутів і за кілька хвилин розібрано десять туаз бруківки. Гаврош та Баорель зупинили й перекинули биндюги такого собі Ансо, торговця вапном; із биндюгів зняли три повні бочки, поставили їх посеред вулиці й обклали камінням із розвернутої бруківки. Анжольрас відкрив льох, і всі порожні діжки вдови Гюшлу пішли на те, щоб прикрити з флангів бочки з вапном. Фейї привалив діжки та биндюги двома купами щебеню, знайденого невідомо де. Принесли товсті бруси, що підпирали один із будинків, і повкладали їх на діжки. Коли Боссюе й Курфейрак обернулися, половина вулиці вже була перегороджена валом, вищим за людський зріст. Ніщо не зрівняється з рукою народу, коли вона будує одне, руйнуючи інше.

Він підійшов до столу, на якому лежали Мабеф і Гаврош. Під чорною накривкою проступали обриси двох закляклих тіл, великого і маленького, два обличчя невиразно вгадувалися під холодними складками савана. Донизу звішувалась рука. То була рука Мабефа. Анжольрас нахилився й поцілував його благородну руку з тією самою шанобливістю, з якою вчора поцілував старого в чоло. Ці два поцілунки були єдиними в житті Анжольраса.

Ні гуркіт, ні шум не пробуджує п’яного – його пробуджує тиша. На цю дивну особливість не раз звертали увагу. Все обвалювалося навколо Грантера, а він тільки глибше поринав у сон – страхітлива гуркотнеча заколисувала його. Але раптова тиша, що запанувала навкруг Анжольраса, стала поштовхом, який розбудив Грантера від важкого сну. Так само прокидаються поснулі пасажири карети, коли раптово зупиняються коні, які мчали галопом. Грантер рвучко випростався, потягнувся, протер очі, позіхнув, розглянувся й усе зрозумів.

Нарешті 7 вересня, рівно через три місяці після тієї жахливої ночі, коли Маріуса принесли в дім Жільнормана, лікар оголосив, що більше не боїться за його життя. Почалося одужання. Одначе зламана ключиця досі не зрослась, і Маріус мусив ще два місяці пролежати напівсидячи на кушетці. А втім, тривала хвороба й повільне одужування врятували Маріуса від переслідувань влади. У Франції будь-який гнів, навіть громадський, не триває довше, ніж півроку.

Зрештою, так звана невдячність дітей не завжди заслуговує суворого осуду. Це невдячність самої природи. Природа ділить живі істоти на тих, хто приходить, і тих, хто відходить. Молодість поспішає до радості, до світла й кохання. Старість іде до могили. Вони не гублять одне одного з виду, але їхні обійми вже розімкнулися. Молоді переймаються байдужістю життя, старі – байдужістю смерті.

Він спить. Хоч доля тяжко мучила його,
Він жив, аж поки втратив янгола свого.
Тоді з’явилась смерть. Так само у свій час
Приходить ніч, коли вже день погас.

Коли К. піднявся до господаря і шанобливо привітався, то зауважив, що біля дверей стоять двоє чоловіків. Він узяв із рук господаря ліхтар і посвітив на них. Це були ті, кого він уже зустрічав сьогодні, їх звали Артур та Єремія. Вони віддали честь. Згадавши роки, проведені у війську, ці щасливі часи, К. засміявся.
– Хто ви? – запитав і перевів погляд із одного на другого.
– Ваші помічники, – відповіли вони.
– Це помічники, – тихо підтвердив господар.
– Як? – запитав К. – Ви – мої старі помічники, які мали приїхати після мене і на яких я чекаю?
Вони підтвердили.
– Гаразд, – сказав К., трохи подумавши. – Добре, що ви приїхали. До речі, – продовжив після невеликої паузи, – ви сильно запізнилися. Це недбальство з вашого боку.
– Це досить далеко, – сказав один.
– Досить далеко, – повторив К., – але я зустрів вас дорогою із Замку.
– Так, – сказали вони без детальніших пояснень.
– Де інструменти? – запитав К.
– У нас немає, – відповіли вони.
– Інструменти, які я вам довірив, – уточнив К.
– У нас немає, – повторили вони.
– Ну що за люди! – обурився К.
– Ви вмієте міряти землю?
– Ні, – зізналися помічники.
– Але якщо ви мої старі помічники, то мусите вміти, – сказав К. і підштовхнув їх поперед себе до будинку.
Вони сиділи втрьох і мовчки пили пиво в заїзді за невеличким столом. К. – посередині, справа і зліва його помічники. У залі, як і вчора ввечері, був зайнятий окрім їхнього лише один стіл, за ним сиділи селяни.
– Важко з вами, – сказав К. і вкотре вже порівняв їхні обличчя. – Як я маю вас розрізняти? У вас тільки імена різні, а все решта схоже, як… – він мимоволі затнувся, але потім продовжив: – У всьому решта ви схожі між собою, як змії.
Вони засміялися.
– Нас завжди без проблем розрізняли, – сказали вони, виправдовуючись.
– Я вам вірю, – сказав К. – Бо сам був свідком цього, але я бачу вас своїми очима, і вони вас не розрізняють. Тому я буду поводитися з вами, як із однією людиною, і називатиму Артур, так звати одного з вас, тебе, чи не так? – запитав К. одного з помічників.
– Ні, – сказав той. – Мене звати Єремія.
– Це не має значення, – сказав К. – Я називатиму вас обох Артурами. Якщо я пошлю куди-небудь Артура, ви підете вдвох, дам Артурові якесь завдання, ви виконуватимете його разом, це матиме суттєвий недолік, бо я не зможу використовувати вас для різних робіт, зате буде й перевага, бо за все, вам довірене, будете відповідати разом і нероздільно. Як саме ви поділите між собою роботу, мені все одно, але спихати один на другого вам не вдасться, я цього не слухатиму, бо ви для мене – одна людина. Вони трохи подумали і сказали:
– Це для нас було б украй неприємно.
– Ясна річ, – сказав К. – Це й повинно бути вам неприємно, але так воно буде.

– Освальд слухає вас, із ким я розмовляю? – запитав суворий зверхній голос. К. почув у ньому невеличкий мовний дефект, який намагалися приховати цією підкресленою суворістю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловік на тому кінці дроту міг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здається, перекрив собі досить важливий шлях. Нерішучість К. посилила нетерплячість його співрозмовника.
– Хто там? – повторив той і додав: – Я був би дуже вдячний, якби звідти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.
К. не відреагував на це зауваження і раптом прийняв рішення:
– Телефонує помічник пана землеміра.
– Який помічник? Який пан? Який землемір?
К. пригадав собі вчорашню телефонну розмову.
– Запитайте Фріца, – коротко сказав він і здивовано зауважив, що це подіяло. Але ще більше він був здивований від організованості тамтешніх слуг. Відповідь була:
– Я вже знаю. Вічно цей землемір. Добре, добре. Що далі? Який помічник?
– Йозеф, – сказав К. Йому трохи заважало перешіптування селян у нього за спиною, здається, вони засуджували те, що він неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.
– Йозеф? – прозвучало питання у відповідь. – Помічники називаються, – невеличка пауза, очевидно, він запитав імена в когось іншого, – Артур і Єремія.
– Це нові помічники, – сказав К.
– Ні, це старі.
– Це нові, а я старий, я прибув сьогодні за паном землеміром.
– Ні, – крикнули в слухавці.
– Тоді хто ж я? – запитав К. спокійно, як і досі. І за мить та сама людина із тим-таки дефектом мовлення сказала:
– Ти – старий помічник, – але цього разу голос був інший, глибший, у ньому з'явилося більше поваги. К. услухався у звучання голосу і майже прослухав питання:
– Чого ти хочеш?
Він би із задоволенням поклав слухавку. Від цієї роз мови вже можна було нічого не чекати. Але змушений щось казати, він запитав скоромовкою:
– Коли мій господар може прийти до Замку?
– Ніколи, – прозвучала відповідь.
– Добре, – сказав К. і поклав слухавку.

Вони йшли, але К. не орієнтувався, куди саме, не міг нічого впізнати. Навіть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таємницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб іти вперед, забирали в нього здатність мислити. Думки не зосереджувалися на меті їхньої подорожі, а плуталися. Час від часу він згадував рідну домівку, і ці спогади переповнювали його. Там також у центрі села стояла церква, з одного боку біля неї примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кілька хлопців змогли видертися на цей мур, але К. не став одним із них. Діти хотіли побувати на мурі не з цікавості, адже на цвинтарі для них уже не залишилося таємниць після того, як вони не раз заходили туди крізь маленькі заґратовані ворітця. Гладенький і високий мур приваблював їх своєю недосяжністю, і вони прагнули ви лізти на нього. Одного ранку порожню і тиху площу заливало світло. К. не бачив цю площу такою ні до того, ні згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому місці, де він стільки разів здавався і відступав, він із першої ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камінці з-під його ніг ще сипалися донизу, а він уже був нагорі. Установив прапорець, вітер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потім довкола і навіть через плече на вкопані в землю хрести; цієї миті не було на світі нікого більшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зігнав К. донизу суворим поглядом. Зістрибуючи донизу, К. поранив коліно і ледь дістався додому, але таки побував на мурі. Відчуття цієї перемоги, як тоді здавалося, дасть йому опору на все життя, і це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато років, у цю засніжену ніч, поряд із Варнавою, йому допоміг саме цей спогад.

…староста неспокійно засовгався в ліжку. Потім сказав:
– Як ви помітили, пане землемір, я вже знав про всі ці справи. Причиною того, що я досі нічого не зробив, є, по-перше, моя хвороба, а по-друге, те, що ви так довго не приходили. Я вже подумав, що ви від усього відмовилися. Але оскільки ви так люб'язно знайшли мене самі, мушу, на жаль, сказати вам усю гірку правду. Ви кажете, вас прийняли на роботу як землеміра, але, на жаль, нам не потрібен землемір. Для нього не знайшлося б ніякої роботи, навіть зовсім дрібної. Кордони наших скромних господарств чітко визначені, все акуратно розмежовано. Зміни власників майже не трапляються, а невеличкі територіальні непорозуміння ми вирішуємо самостійно. Отже, навіщо нам землемір?
Хоча К. попередньо й не думав про це, але в глибині душі сподівався почути щось подібне. Саме тому зміг відразу відповісти:
– Це для мене велика несподіванка, яка руйнує всі мої плани. Я можу хіба сподіватися, що трапилася якась помилка.
– На жаль, ні, – сказав староста. – Усе виглядає саме так, як я описав.
– Але як таке можливо! – вигукнув К. – Я ж не для того так довго сюди їхав, щоб мене відразу ж відіслали назад!
– Це вже інше питання, – сказав староста. – І не мені його вирішувати, але як до цього дійшло, я можу вам пояснити. У такій величезній установі, як графська канцелярія, може часом статися, що один відділ видає якийсь наказ, а водночас сусідній, ні про що не здогадуючись, готує цілком протилежний. І хоча вища контрольна інстанція діє безпомилково, але її природа така, що вона завжди запізнюється, тому час від часу трапляються дрібні казуси. Помилки ці завжди дуже незначні, як, наприклад, у вашому випадку.

– Помічники, – сказав староста із задоволеною посмішкою, так, ніби все відбувалося згідно з його розпорядженнями, але ніхто про це не здогадувався. – Отже, вони вас обтяжують. Але ж це ваші власні помічники.
– Ні, – стримано відповів К. – Вони пристали до мене вже тут.
– Як це «пристали»? – сказав староста. – Ви маєте на увазі, що вам їх призначили?
– Саме так, призначили, – погодився К. – Але вони могли з тим же успіхом впасти з неба, таким безглуздим було це призначення.
– Безглуздо в нас тут нічого не робиться, – заперечив староста і навіть сів прямо, забувши, що в нього болять ноги.

Сордіні, ясна річ, не задовольнився нашою відповіддю. Я схиляюся перед цим чоловіком, хоча він і створює мені чимало проблем. Він нікому не вірить. Навіть якщо він сто разів переконався в тому, що на людину можна покладатися, при кожній наступній нагоді він поводить себе так, ніби зовсім цю людину не знає або, ще гірше, знає як пройдисвіта. Я вважаю, що це абсолютно правильно.

Основна засада роботи установи полягає в тому, що ймовірність помилки не береться до уваги. Така засада цілком виправдана, по-перше, через ідеальну організованість усієї роботи, по-друге, це дає можливість якнайшвидше залагоджувати всі справи. Отже, Сордіні не мав права питати в інших відділів, зрештою, вони б йому й не відповіли, бо відразу б зауважили, що йдеться про пошук помилки.

Контрольні органи існують. Ясна річ, їхнім завданням не є в прямому сенсі вишукування помилок, бо помилок не буває. А навіть якщо вони трапляються, як у вашому випадку, то хто може з певністю стверджувати, що це була саме помилка.
– Це щось цілком нове! – вигукнув К.
– Для мене дуже старе, – сказав староста. – Я не менш за вас переконаний, що трапилася помилка, і Сордіні від думки про це так стривожився, що важко захворів. Перша контрольна інстанція, якій ми завдячуємо викриттям джерела помилки, визнала, що це таки помилка. Але хто знає, чи друга контрольна інстанція вирішить так само, не кажучи вже про третю і всі наступні?

…це все лише мої припущення, точно мені відомо тільки одне: контрольна інстанція з'ясувала, що з відділу «А» багато років тому було вислано запит до громади, на який досі не отримано відповіді. Нещодавно мене про це запитали, і тут справа з'ясувалася. Відділ «А» задовольнився моєю відповіддю про те, що землемір нам не потрібен, а Сордіні змушений був визнати, що він у цьому випадку був не уповноважений вести справу, а тому, хоча в цьому й не було його вини, вся проведена ним робота була зайвою, попри те, що вимагала великих затрат нервових зусиль. Якби не те, що з усіх боків, як завжди, навалилася нова робота, а ваша справа надто незначна, можна навіть сказати, найдрібніша з найдрібніших, – усі ми могли б зітхнути з полегшенням, можливо, навіть сам Сордіні. Незадоволеним був лише Брунсвік, але це виглядало сміховинно. Тож уявіть собі моє розчарування, пане землемір, коли тепер, після щасливого завершення цілої справи, – а відтоді теж минуло чимало часу, – раптом з'являєтеся ви, і все знову може початися спочатку. Думаю, ви зрозумієте мою позицію, коли я намагатимуся, наскільки зможу, не допустити цього.

– Ця хустина також від Кламма. І чепець. Фотографія, хустина і чепець – ось три згадки про нього, які в мене залишилися. Я вже не така юна, як Фріда, і не така марнославна. Та й не настільки чуттєва, адже вона дуже чуттєва. Іншими словами, я змогла змиритися з життям, але визнаю, що без цих трьох речей я б не витримала тут так довго, можливо, що я б жодного дня тут не витримала. Напевно, для вас ці три речі видаються дрібницями, але подумайте лише: Фріда, яка так довго була з Кламмом, не має жодної згадки, я питала її, вона надто мрійлива і всім незадоволена. Натомість я, що була в Кламма лише тричі, – більше він чомусь не посилав за мною, – маю ці три згадки, ніби вже тоді передчувала, як коротко все триватиме. Ясна річ, про це треба піклуватися самій, Кламм із власної волі нічого не дає, але якщо побачиш там щось відповідне, можна випросити.
К. відчував себе незручно, слухаючи цю розповідь, хоча його вона також стосувалася.
– Як давно це все було? – запитав він і зітхнув.
– Понад двадцять років тому, – відповіла господиня. – Більш ніж двадцять років.
– Так довго зберігають вірність Кламму, – сказав К. – Ви усвідомлюєте, пані господине, що від таких ваших зізнань мені стає тривожно, особливо коли я подумаю про своє майбутнє одруження?
Господині не сподобалося, що К. втручається в розмову зі своїми проблемами, і вона гнівно подивилася на нього.
– Не так люто, пані господине, – сказав К. – Я не сказав жодного поганого слова про Кламма, але обставини склалися таким чином, що я теж перебуваю в певних стосунках із ним, і цей факт не зможе заперечити навіть найбільший його прихильник. Тому кожна згадка про цю людину викликає в мене думки про власну долю, і тут вже нічого не зміниш. До речі, пані господине, – К. схопив її за руку, вона спершу хотіла відсмикнути руку, але потім передумала. – Ви лишень пригадайте, як погано закінчилася наша попередня розмова, і давайте тепер більше не сваритися.
– Ви маєте рацію, – господиня схилила голову. – Але побережіть мене. Я не вразливіша за інших, навпаки, в кожного вистачає слабких місць, а в мене є лише це одне.
– На жаль, воно й моє, – сказав К. – Хоча, ясна річ, я стримаюся. А тепер поясніть мені, будь ласка, як я повинен витримати в подружньому житті цю жахливу вірність Кламму, якщо припустити, що Фріда буде в цьому схожою на вас?
– Жахлива вірність? – розлючено повторила шинкарка. – Хіба це вірність? Вірна я своєму чоловікові, а Кламм? Кламм зробив мене колись своєю коханкою, хіба я можу тепер утратити це становище? Як ви повинні витримати з Фрідою? О, пане землемір, хто ви такий, щоб ставити подібні питання?
– Пані господине, – застеріг К.
– Знаю, – сказала шинкарка. – Але мій чоловік не ставив таких запитань. Не знаю, кого можна вважати нещасною: мене тоді чи Фріду зараз. Фріда, яка мужньо покинула його, і я, по яку він більше не посилав. Напевно, це таки Фріда, хоча вона цього ще до кінця й не усвідомлює. А моє нещастя тоді цілком поглинуло мене, і я постійно питала себе, зрештою, досі не перестаю питати: чому так сталося? Кламм кликав мене тричі, а четвертий раз так ніколи й не настав! Що могло тоді хвилювати мене більше, ніж це? Про що ще я могла говорити зі своїм чоловіком, адже невдовзі після того ми одружилися? Удень у нас не було часу, ми отримали цей заїзд у жалюгідному стані і мусили довести тут усе до ладу, але вночі? Багато років наші нічні розмови стосувалися тільки Кламма і зміни його ставлення. А коли мій чоловік засинав упродовж цих розмов, я будила його, і ми продовжували.

– Я не витримаю тутешнього життя. Якщо ти хочеш бути зі мною, нам доведеться кудись виїхати, на південь Франції, до Іспанії.
– Я не можу виїхати, – сказав К. – Я прибув сюди, щоб тут залишитися. Я залишуся тут.
І продовжив, не помічаючи суперечливості власних слів:
– Що могло б мене примусити приїхати в цю нудну місцевість, окрім бажання залишитися тут? Але й ти хочеш тут залишитися, це ж твоя батьківщина…

Відразу стало видно, що він ще маленький хлопчик, у якому часом промовляє енергійний, мудрий і далекоглядний дорослий. Особливо коли він ставив запитання. Мабуть, таке враження виникало в передчутті майбутнього, або ж це була звичайна омана чуттів неспокійного й напруженого слухача. Але потім, без жодного переходу, дорослий перетворювався на школяра, який не розумів деяких питань, інші розумів неправильно, який із дитячою неувагою до співрозмовника розмовляв надто тихо, хоча йому не раз робили зауваження; і зрештою, замість відповіді на деякі суттєві запитання просто вперто мовчав, зовсім цього не соромлячись, а це ніколи не зміг би зробити дорослий. Загалом здавалося, ніби він вважав, що питати дозволено тільки йому, а коли питають інші, то порушують якісь неписані правила і марно витрачають час. Замість відповіді він надовго замовкав і сидів тихо, випроставши спину, з опущеною головою і випнутою нижньою губою.

Тут є прислів'я на цю тему, можливо, ти його чув: «Офіційні рішення сором'язливі, як юні дівчата».

— …Але послухай, як виглядає справа з листами, наприклад із листами для тебе. Ці листи дає йому не власноручно Кламм, а писар. Трапляється це в довільний день і довільну годину, – саме тому ця служба й така виснажлива, попри позірну легкість. Адже Варнава постійно мусить бути готовим до того, що писар згадає про нього і його покличе. Кламм, здається, взагалі не бере в цьому участі, він читає собі спокійно свою книгу; а інколи, і то досить часто, Кламм протирає своє пенсне саме в ту мить, коли приходить Варнава, і тоді, можливо, бачить мого брата, якщо він узагалі бачить хоча б щось без пенсне, а Варнава в цьому сумнівається. Очі Кламма цієї миті майже заплющені, здається, що він спить та уві сні протирає скельця. Писар шукає в численних папках і стосах документів під столом листа для тебе, і цей лист написаний зовсім не зараз, а дуже давно, принаймні так виглядає конверт, мабуть, лист лежить там уже тривалий час. Але якщо це старий лист, то чому Варнава мусить так довго на нього чекати? І ти також? Та й сам лист, мабуть, давно застарів. І через це Варнава має славу поганого й повільного вістового.

– Ні, – сказала Ольга. – Ти не так мене розумієш, і так само, напевно, я вводжу в оману Варнаву. Чого він досягнув насправді? Він має право заходити до канцелярії, але, здається, це ще ніяка не канцелярія, а лише її передпокій, а може, й ще гірше, – кімната, у якій тримають усіх, кому не можна заходити до справжніх канцелярій. Він розмовляє з Кламмом, але чи справді це Кламм? Можливо, це просто хтось, хто трохи нагадує Кламма? Мабуть, якийсь секретар, який трохи подібний до Кламма і з усіх сил намагається стати ще більш схожим, вважає себе важливою персоною і тому наслідує заспаний і замріяний вигляд Кламма. Цю його рису найлегше наслідувати, багато хто це копіює, але їм вистачає розуму не переймати інших його рис. А такий чоловік, як Кламм, якого всі прагнуть побачити, але мало кому це вдається, виглядає в уяві людей дуже по-різному. Наприклад, Кламм має сільського секретаря Момуса. Що? Ти його знаєш? Він також нечасто з'являється на людях, але я кілька разів бачила його. Юний огрядний панич, хіба ні? І зовсім не схожий на Кламма. Та проте в Селі дехто готовий заприсягтися, що Момус – це Кламм і ніхто інший. Так люди самі себе заплутують. А в Замку хіба інакше? Хтось сказав Варнаві, що ось цей чиновник – це Кламм, і справді між ними існує якась подібність, але Варнава постійно сумнівається в цій схожості. І його сумніви часто підтверджуються. Хіба може Кламм штовхатися з іншими чиновниками в переповненій загальній кімнаті, та ще й носити за вухом олівець? Це дуже малоймовірно. Часом Варнава буває в хорошому настрої і говорить трохи по-дитячому: «Цей чиновник виглядає дуже схожим на Кламма. Якби він сидів у власній канцелярії, за власним письмовим столом, а на дверях була б табличка з його іменем, – у мене б не виникало жодних сумнівів». Це наївно, але можна його зрозуміти.

Першим був батько, він почав усі ці безглузді походи з клопотаннями до старости, до секретарів, до адвокатів, до писарів. Переважно його не пускали до приймалень, але якщо лестощами або випадково йому таки вдавалося домогтися аудієнції, ми страшенно тішилися кожній такій новині і радісно потирали руки, – та його швидко випроваджували й ніколи більше не впускали. Крім того, відповідати йому було надзвичайно легко, в Замку це завжди легко. Чого він хотів? Що в нього трапилося? За що він хоче просити пробачення? Коли й хто в Замку поворухнув проти нього хоча б пальцем? Звичайно, він збіднів, утратив замовлення і таке інше, але все це траплялося на кожному кроці, звичайна справа для майстрового люду, питання попиту та пропозиції, хіба Замок повинен дбати про такі речі? Загалом Замок дбає про все, але не можна ж так грубо втручатися в природні процеси розвитку задля приватних інтересів однієї людини. Хіба Замок повинен вислати до Села чиновників, які розшукають замовників батька і примусять їх повернутися? Але ж ні, – заперечував батько, – ми обговорювали з ним усі ці речі дуже детально перед і після кожного його походу, ховалися в кутку, нібито від Амалії, а вона все бачила й не заважала. Але ж ні, – заперечував батько, – він скаржиться зовсім не на бідність. Усе, що він втратив, – дрібниці, він легко здобуде все це знову, якщо його пробачать. «Але що потрібно пробачити?» – питали його. Досі не було ніякої заяви, в кожному разі, її немає в протоколах, точніше, в офіційно доступних адвокатам протоколах, у зв'язку з цим проти нього не було застосовано ніяких санкцій і не планується в майбутньому. Чи було висунуто офіційне звинувачення? Батько не знав. Можливо, відбулося втручання якогось офіційного органа? Про це батькові нічого не відомо. Отже, якщо він нічого не знає і нічого не трапилося, чого ж він вимагає? Що йому потрібно пробачити? Хіба що беззмістовне забирання часу в чиновників, а от якраз цього робити не можна. Але батько продовжував клопотатися. Тоді він усе ще був дуже сильним, а вимушене байдикування вивільнило йому купу часу. – Невдовзі я поверну Амалії її честь, – тихенько, щоб не чула Амалія, казав він нам із Варнавою по кілька разів на день. Але говорилося це тільки задля неї, бо насправді він думав не про відновлення честі, а про повне прощення. А для того, щоб отримати це прощення, він спочатку повинен був установити провину, хоча відповідні установи й відмовляли йому в цьому. Він не міг позбутися думки, – і це доводило, що він потроху божеволів, – нібито провину від нього приховують, бо він надто мало платить. До того часу він сплачував тільки офіційно встановлені суми, але й це було обтяжливо для наших статків. Тепер він вирішив, що повинен платити більше, хоча це, ясна річ, було помилково, бо хабарями в нашій адміністрації нічого не досягнеш, хоча їх і беруть, аби уникнути зайвих розмов. Але ми не хотіли позбавляти батька надії, тож погодилися з ним. Ми продавали все, що в нас ще залишилося, а на той час це були вже найнеобхідніші речі, аби дати батькові засоби для його клопотань. І досить довго кожного ранку відчували заспокоєння від того, що батько, вирушаючи в дорогу, мав можливість перебирати в кишені хоча б кількома мідяками. Ми самі змушені були голодувати цілий день, а єдиним набутком за наші кошти було те, що батько отримував нову надію. Хоча це навряд чи було добре. Він виснажив себе у своїх походах, а те, що без грошей давно б закінчилося, тяглося в нескінченність. За додаткову платню батькові насправді нічим не могли допомогти, але час від часу який-небудь писар намагався відробити хабар і робив вигляд, що проводитимуться розслідування. Натякав, що певні сліди вже знайдено, і над справою працюватимуть далі не з професійного обов'язку, а лише з поваги до батька. Це не викликало в батька жодних підозр, навпаки, його віра в чиновників тільки поглиблювалася. Він повертався з кожною такою безглуздою обіцянкою, ніби приносив до хати благословення. І було дуже боляче спостерігати за тим, як він із вимученою посмішкою і виряченими очима за спиною Амалії намагається нам натякнути, що порятунок Амалії, який найбільше здивує її саму, завдяки його зусиллям вже дуже близький, хоча наразі ми ще повинні тримати це все в суворій таємниці. Так тривало б, звичайно, ще довго, якби ми не втратили всі можливості діставати для батька гроші.

Там, нагорі, ми повинні задовольнятися тим, що нам дають, але тут, унизу, можна спробувати самим утрутитися в хід подій.

Кожні стосунки мають свої вади, наші також, ми існували раніше в дуже різних світах, а відтоді, як ми разом, життя кожного з нас цілковито змінилося, ми ще почуваємося непевно в цьому, бо все занадто нове.

– Наскільки я можу це знати з особистого досвіду, мені здається, секретарі мають щодо нічних допитів наступне зауваження: ніч менше надається для перемовин із прохачами, бо вночі значно важче або й зовсім неможливо цілком зберегти офіційний характер такої зустрічі. Проблема полягає не в зовнішніх формальностях, їх можна дотримуватися як удень, так і вночі, справа не в цьому. Страждає службове ставлення до справи. Несвідомо людина вночі має схильність розглядати речі під значно більш приватним кутом зору, прохання відвідувачів виглядають вагомішими, ніж вони є насправді, у процес прийняття рішення втручаються побічні розважання про особисту ситуацію прохача, його проблеми і труднощі, і тоді необхідний бар'єр між службовцем і прохачем, навіть якщо він нібито присутній, насправді послаблюється. І там, де за інших обставин панував би сухий обмін питаннями та відповідями, часом відбувається якийсь дивний і невідповідний обмін ролями.

Роман залишився незавершеним, але Макс Брод у передмові до першого видання роману описав завершення роману зі слів Кафки: «Той, хто видає себе за землеміра, врешті-решт отримує хоча б часткову сатисфакцію. Він продовжує свою боротьбу, але помирає від знесилення. Біля його смертного ложа збирається сільська община, а із Замку приходить повідомлення про те, що хоча правової підстави на дозвіл К. жити в Селі і немає, у зв'язку із особливими обставинами йому дозволяється тут жити і працювати».

Зв'язок між одруженням і роботою непокоїв Кафку, і він часто писав про це у своєму щоденнику, наприклад, останній із семи пунктів «за» і «проти» мого одруження»: «Якби я жив сам, то колись, певно, справді відмовився б від служби. Одружений, я не зможу зробити цього повік» (21 липня 1913 року).

— Мосье Хамиль, почему вы всегда с улыбкой на лице?
— Так я каждый день благодарю Господа за то, что он дал мне хорошую память, малыш Момо.
Мое имя Мухаммед, но все зовут меня Момо, чтоб короче.
— Шестьдесят лет назад, когда я был молод, я повстречал одну девушку, и мы с ней полюбили друг друга. Это продолжалось восемь месяцев, потом она ушла жить в другое место, а я все еще помню об этом, шестьдесят лет спустя. Я ей говорил: я тебя не забуду. Шли годы, и я не забывал ее. Иногда я боялся, что все-таки забуду, ведь у меня было еще много жизни впереди, и разве мог я дать себе слово — я, ничтожный человек, когда Господь, глядишь, возьмет да и сотрет все в моей памяти, ведь ластик-то в его руках? Теперь я спокоен. Джамилю я не забуду. Слишком мало времени мне остается — я умру раньше.

— Мосье Хамиль, можно жить без любви?
Он не ответил. Он отпил немного мятного чая, полезного для здоровья. С некоторых пор мосье Хамиль всегда ходил в серой джеллабе, чтобы не быть застигнутым в пиджаке, когда его призовет Господь. Он посмотрел на меня и промолчал. Должно быть, посчитал, что я еще несовершенных лет и не должен знать. Мне в то время было лет семь, а может, и восемь, точно я вам не скажу, потому что не был датирован, — ну, это вы увидите потом, когда мы познакомимся поближе, если вы дадите себе такой труд.
— Мосье Хамиль, почему вы не отвечаете?
— Ты очень мал, а когда человек так мал, некоторых вещей ему лучше не знать.
— Мосье Хамиль, так можно жить без любви?
— Да, — сказал он и опустил голову, словно ему было стыдно. Я разревелся.

Дети все очень заразительные. Стоит завестись одному, как тут же появляются другие. В то время нас у мадам Розы было семеро. Двое, правда, были приходящими: мосье Мустафа, всем известный мусорщик, приводил их утром, перед шестичасовыми отбросами, за неимением жены, которая отчего-то умерла. Под вечер он забирал их к себе и заботился о них сам. Из постоянных были Мойше, у которого возраста еще меньше, чем у меня; Банания, который все время улыбался, таким уж радостным уродился; Мишель, у которого были когда-то родители-вьетнамцы и которого мадам Роза вот уже год — с тех пор как за него перестали платить, — собиралась завтра же выставить за дверь. Эта еврейка была славная женщина, но и у нее были пределы. Часто случалось, что женщины уезжали бороться за жизнь в далекие края, где за это здорово платят, и оставляли своего ребенка мадам Розе, а сами никогда уже не возвращались. Просто уезжали, и с концами. Обычная история: дети, от которых не сумели вовремя избавиться и в которых нет надобности. Иногда мадам Розе удавалось поместить их в семьи, которые чувствовали себя одиноко и нуждались в ком-то, но это было непросто, потому что есть всякие законы. Если женщина вынуждена бороться за жизнь, то не имеет права на родительство — так велит проституция. Вот она, боясь потерять работу, и прячет свое дите, не желая видеть его призретым. Она сдает ребенка на хранение к людям, которых хорошо знает и которые умеют помалкивать. Обо всех, кто на моих глазах прошел через руки мадам Розы, и не расскажешь, но таких, как я, осевших там окончательно, было мало. После меня самыми долгосрочными были Мойше, Банания и вьетнамец, которого в конце концов взяли в ресторан на улице Мосье ле Пренс и которого я теперь и не узнаю при встрече, так это далеко.

Когда на кого-нибудь из нас переставали приходить чеки, мадам Роза не выбрасывала виновника за порог. Так обстояло дело с Бананией — отец его был неизвестен, и потому его не в чем было упрекнуть, а мать посылала немного денег от случая к случаю. Мадам Роза крыла Бананию почем зря, но тому на это было наплевать, потому как у него не было ничего, кроме своих трех лет да улыбки. Думаю, самого Бананию мадам Роза еще отдала бы в Призрение, но уж никак не его улыбку, а раз одно без другого существовать не могло, ей пришлось сохранить обоих. А меня отрядили водить Бананию в африканские общежития на улице Биссон, чтобы он видел черноту, — на этом мадам Роза стояла твердо.
— Ему надо видеть черноту, иначе потом он к ней не привыкнет.

Мне было уже лет девять или что-то в этом роде, а в таком возрасте все люди уже думают — кроме, наверное, счастливых.

Само собой, на этот счет она все равно не была совсем спокойна, потому что для этого надо умереть. Жизнь — всегда паника.

Мосье Хамиль всегда найдет выражение вроде «поверьте моему опыту старика» или «как я имел честь вам сказать» и кучу других, которые мне очень нравятся, потому что напоминают о нем. Это был человек — лучше не придумаешь. Он учил меня писать на «языке моих предков» — он всегда говорил «предки», потому что родителей моих и поминать не хотел. Он заставлял меня читать Коран, потому что мадам Роза говорила, что арабам это полезно.

Я не собираюсь копаться сейчас в истории, но черные и впрямь много страдали, так что их нужно понимать, когда можно.

Я засек место, куда мадам Роза прятала ключ от подвала, и как-то раз отправился туда поглядеть. Ничего я там не нашел. Мебель, ночной горшок, сардины, свечи — в общем, всякая всячина словно для того, чтобы кто-нибудь мог там жить. Я зажег свечу и стал приглядываться, но ничего, кроме щербатых стен, которые будто скалились, не увидел. И тут вдруг я услышал шум и подскочил на месте, но это была всего-навсего мадам Роза. Она стояла в дверях и смотрела на меня. И вид у нее был при этом не сердитый — скорее, наоборот, виноватый, как будто это ей нужно было просить прощения.
— Не нужно никому говорить об этом, Момо. Дай-ка его сюда. Она протянула руку и забрала у меня ключ.
— Мадам Роза, а что здесь такое? Почему вы приходите сюда иногда даже среди ночи? Это что?
Она поправила на носу очки и улыбнулась.
— Это моя запасная резиденция, Момо. Ладно, пошли.
Она задула свечу, потом взяла меня за руку, и мы поднялись наверх. После она уселась в свое кресло, держась рукой за сердце, потому что семь этажей для нее уже тогда были мукой смертной.
— Поклянись мне, Момо, что никогда никому об этом не расскажешь.
— Клянусь, мадам Роза.
— Хайрем?
Это по-ихнему означает «клянусь».
— Хайрем.
Тогда она пробормотала, глядя поверх меня, словно видела очень далеко и позади, и впереди:
— Это мое еврейское логово, Момо.
— А, вон оно что.
— Ты понимаешь?
— Нет, но это неважно, я привык.
— Там я прячусь, когда мне страшно.
— Страшно чего, мадам Роза?
— Для страха вовсе не обязательно иметь причину, Момо.
Это я запомнил на всю жизнь, потому что это самая правдивая вещь, которую мне когда-либо доводилось слышать.

Я частенько заходил посидеть в комнате для ожидания доктора Каца, потому что мадам Роза твердила, что это человек, который творит добро, но я ничего такого не чувствовал. Видно, слишком мало там сидел. Я знаю, на свете полно людей, которые творят добро, но они занимаются этим не все время, так что нужно удачно попасть. Чудес не бывает. По первости доктор Кац, выходя, спрашивал, не заболел ли я, но потом привык и оставил меня в покое. Кстати, у дантистов тоже есть такие комнаты, но они лечат только зубы. Мадам Роза говорила, что доктор Кац занимается всеобщей медициной, и у него и вправду бывало все и вся: евреи, само собой, где их только нет, североафриканцы (это чтобы не говорить «арабы»), черные и всякие виды болезней. Наверняка там хватало и всяких венерических болезней — благодаря рабочим-иммигрантам, которые подхватывают эти штуки перед тем, как выехать во Францию, чтобы попользоваться социальным обеспечением. Венерические болезни в общественных местах не заразны, поэтому их доктор Кац принимал, но зато запрещалось притаскивать дифтерит, скарлатину, корь и прочие пакости, которые полагается держать на дому. Вот только родители, те не всегда знали, что с ихними детьми такое, и поэтому раз-другой я заполучил там грипп и коклюш, которые предназначались не мне. Но я все равно приходил. Я очень любил сидеть в комнате для ожидания и чего-то ожидать, и когда дверь кабинета открывалась и оттуда выходил доктор Кац, одетый во все белое, и гладил меня по волосам, я чувствовал себя куда лучше, а ведь медицина для того и существует.

…она всегда говорила, что мечты, когда стареют, непременно становятся кошмарами.

Мне всегда казалось странным, что слезы предусмотрены заранее. Получается, что люди так задуманы, чтобы плакать. Об этом стоило поразмыслить. Ни один уважающий себя конструктор такого бы не сляпал.

Чеки не приходили вот уже несколько месяцев, а что до Банании, то этих денег мадам Роза и вовсе не нюхала, если не считать того дня, когда его нам сплавили, потому что тогда мадам Роза затребовала плату за два месяца вперед. Теперь Банании бесплатно шел четвертый год, но он вел себя без всякого стеснения, как если бы за него платили. Мадам Роза сумела подыскать ему семью — этому шкету всегда чертовски везло. Мойше — тот все еще состоял под наблюдением и лопал в семье, которая пасла его уже шесть месяцев, желая удостовериться, что ребенок хорошего качества и не страдает эпилепсией или припадками. Именно припадков больше всего боятся семьи, когда прицеливаются к малышу, так что это главное, чего надо избегать, если хочешь усыновиться.

Еще я пользовался у нас в квартале Бананией, чтобы без помех шуровать на полках. Я оставлял Бананию одного с его улыбкой, чтобы та обезоруживала, и он устраивал вокруг себя скопление народа, потому что своим видом вызывал взволнованные и умильные чувства. К этим чернокожим очень хорошо относятся, когда им четыре-пять лет. Бывало, ущипну его, чтоб он заголосил, люди окружат его заботой и участием, а я тем временем тырю всякие пригодные для еды штуки. У меня было пальто до пят с бездонными, как прорва, карманами, которые мне пришила мадам Роза, и все выходило как по нотам. Голод спуску не дает. Чтобы выйти из магазина, я брал Бананию на руки и примащивался возле какой-нибудь женщины, которая расплачивалась, и все считали, будто я с ней, а Банания тем временем улыбался всем и каждому, как шлюха на панели. К детям все настроены очень хорошо, пока они еще не опасны. Даже мне доставались ласковые слова и улыбки — людям всегда как-то покойно на душе при виде пацана, который еще не достиг бандитского возраста. У меня каштановые волосы, голубые глаза и нет такого еврейского носа, как у арабов, так что со своей физиономией я могу сойти за кого угодно.

Лично я на героин плевал с высокой колокольни. Пацаны, которые колются, все до одного привыкают к счастью, а это уж точно хана — ведь счастье только и узнаешь, когда его не хватает.

У меня не хватало морального духа, а хорошие вещи становятся еще лучше, когда не хватает морального духа. Я это часто замечал. Когда хочется подохнуть, шоколад бывает куда вкусней, чем обычно.

— Не нужно плакать, малыш, это естественно, когда старики умирают. А у тебя вся жизнь впереди.

Они оба боялись, потому что неправда, что природой все устроено хорошо. Природа устраивает что угодно и кому угодно и сама не знает, что творит: иногда получаются цветы и птицы, а иногда — старая еврейка на седьмом этаже без лифта, которая уже не в состоянии сойти вниз.

…доктор Кац успокоил меня и сказал, что если привезти в больницу тело, еще живое, но уже не способное бороться, то его не посмеют выкинуть вон, иначе до чего мы докатимся.

Пока мы перекусывали, мосье Валумба объяснил, что на его родине куда проще почитать стариков и заботиться о них, чтобы облегчить им остаток жизни, чем в таком большом городе, как Париж, в котором тыщи улиц, этажей и всяких дыр, где про них забывают, а использовать армию, чтобы разыскивать их повсюду, где только можно, не годится, потому что у армии главная забота — молодежь. Если б она переключилась вдруг на заботу о стариках, то перестала бы быть французской армией. Он сказал мне, что в здешних городах и деревнях стариковских нор, наверное, десятки тыщ, но в этом вопросе тут полное невежество, потому что исследованиями заняться некому. На старика или старуху в такой великой и прекрасной стране, как Франция, просто жалко смотреть, а у людей и без того печалей хватает. Старики и старухи здесь ни на что уже не годны и не имеют общественной ценности, так что их просто оставляют жить. В Африке живут племенами, и в любом племени на стариков огромный спрос ввиду тех услуг, которые они могут оказать тебе после того, как умрут. Во Франции вместо племен сплошной эгоизм. Мосье Валумба говорил, что во Франции племена полностью разогнали, оттого-то и появляются вооруженные банды, которые тесно сплачиваются, пытаясь возродить что-то в этом роде. Мосье Валумба говорил, что молодые очень нуждаются в племени, потому что без него они становятся как капля в море и от этого звереют. Мосье Валумба говорил, что все в мире становится большим, что меньше чем на тыщи и считать нет смысла. Потому-то всякие старички и старушонки, которые не могут создать вооруженную банду, чтобы существовать, исчезают из поля зрения, не оставив адреса, и неслышно живут в своих пыльных норах. Никто и не подозревает об их существовании, особенно когда они ютятся в чердачных каморках для прислуги без лифта и не могут заявить о себе криками, потому что слишком для этого слабы. Мосье Валумба говорил, что пришлось бы вывезти из Африки целую уйму иностранных рабочих, чтобы те по утрам в шесть часов ежедневно разыскивали стариков и забирали бы тех, кто уже начал попахивать, потому что никто никогда не проверит, жив ли еще старик или старуха, и все выясняется только тогда, когда консьержке говорят, что на лестнице дурно пахнет.

— Ладно, посмотрим. Уж кого-кого, но не сводников же мне бояться. У меня все фальшивые бумаги в порядке.

Никто не знал, умер ли он, или то было лишь на время, потому что он не подавал никаких признаков. Мы подождали, но он упорно отказывался шевелиться. Мадам Роза уже начинала паниковать, потому что меньше всего на свете нам была нужна полиция, которая если уж начнет, то никогда и не кончит. Она послала меня привести кого-нибудь, чтобы что-нибудь сделать, но я прекрасно видел, что мосье Кадир Юсеф совершенно мертв, — на лице его разливалось то великое спокойствие, какое нисходит на тех, кому уже не о чем беспокоиться. Я ущипнул мосье Юсефа Кадира там и сям и поднес ему к губам зеркало, но у него уже не было никаких проблем. Мойше, само собой, тут же сделал ноги, потому что всегда норовит сбежать, а я помчался к братьям Заом — сказать им, что у нас случился мертвец и его нужно вынести на лестницу, чтоб он умер не у нас. Братья пришли и положили его на площадку третьего этажа, под дверь мосье Шарметту, который, как француз с гарантированным происхождением, мог себе такое позволить.

Когда я пришел, то увидел перед домом санитарную машину и подумал: все, крышка, у меня никого больше нет, но это приехали не за мадам Розой, а за кем-то уже помершим. Я испытал такое облегчение, что разревелся бы, не будь я на четыре года старше. А я-то подумал было, что у меня никого не осталось. Тело принадлежало мосье Буаффе. Мосье Буаффа — это тот самый жилец, про которого я вам еще ничего не говорил, потому что про него и сказать было нечего, он редко показывался. У него приключилась какая-то ерунда в сердце, и мосье Заом-старший, который стоял на улице, сказал мне, что никто не заметил, как он умер, — он даже и почты никогда не получал. Я никогда еще так не радовался, что вижу его мертвым, — это я, конечно, не в обиду ему, а в пользу мадам Розы: значит, на этот раз умирать выпало не ей.
Я взбежал наверх, дверь была открыта, друзья мосье Валумбы ушли, но свет оставили, чтобы мадам Розу было виднее. Она расползлась своими телесами по всему креслу, и вы можете представить себе мою радость, когда я увидел, что по щекам у нее текут слезы, — ведь это доказывало, что она жива. Ее даже слегка сотрясало изнутри.
— Момо… Момо… Момо… — это все, что она в состоянии была из себя выдавить, но с меня и этого хватило. Я подбежал к ней и обнял. Пахла она неважно, потому что не вставала и ходила под себя. Я обнял ее крепче: не хотел, чтобы она вообразила, будто мне противно.
— Момо… Момо…
— Да, мадам Роза, это я, на меня вы всегда можете рассчитывать.
— Момо… Я слышала… Они вызвали санитарную… Они сейчас придут…
— Это не за вами, мадам Роза, за мосье Буаффой, он уже умер.
— Мне страшно…
— Я знаю, мадам Роза. Значит, вы в самом деле живы.
— Санитарная…
Ей было тяжело говорить, потому что словам, чтобы выходить наружу, тоже нужны мышцы, а у нее все мышцы донельзя износились.

Мосье Шарметт прислал ей похоронный венок, потому что не знал, что умер мосье Буаффа, и решил, что это мадам Роза, как ей все желали для ее же блага, и мадам Роза обрадовалась, потому что это вселяло в нее надежду на скорый конец и к тому же такое случилось впервые, чтобы ей доставляли цветы на дом.

— Скажите, доктор, вы уверены, что мне четырнадцать лет? Мне не двадцать, не тридцать и не сколько-нибудь там еще, а? Сначала мне говорят «десять», потом — «четырнадцать». А может, мне все-таки еще больше? Что, конечно, лучше. Но я случаем не карлик, черт меня побери? Я ни капельки не хочу быть карликом, доктор, пускай даже они нормальные и особенные.
Доктор Кац улыбнулся в бороду: он был счастлив наконец-то сообщить мне по-настоящему хорошую весть.
— Нет, ты не карлик, Момо, даю тебе честное врачебное слово. Тебе действительно четырнадцать, просто мадам Розе хотелось как можно дольше удержать тебя при себе, она боялась, что ты ее бросишь, потому и твердила, что тебе только десять. Наверное, мне следовало бы сказать тебе это чуть раньше, но…
Он улыбнулся и оттого стал еще печальней.
— …но поскольку это была прекрасная история любви, я ничего не стал говорить.

Пришлось мне попотеть, ее одеваючи, а она вдобавок еще пожелала и красоту навести, и я держал перед ней зеркало, пока она красилась. Понятия не имею, почему ей вздумалось надеть на себя все самое лучшее, но с женственностью не поспоришь. У нее в шкафу валялась куча шмоток, ни на что не похожих, которые она покупала на Блошином рынке, когда у нее водилась монета, но не для того, чтобы их надевать, а чтобы мечтать над ними.

Лично я хочу сказать вам вот что: такому не должно быть места на земле. Я действительно так думаю и никогда не смогу понять, почему абортировать можно только младенцев, а стариков нет. Я считаю, что с тем типом в Америке, который побил рекорд мира в качестве овоща, обошлись покруче, чем с Иисусом, ведь он пробыл на своем кресте семнадцать лет с гаком. Я считаю, что это удивительное паскудство — насильно заталкивать жизнь в глотку людям, которые не могут за себя постоять и не хотят больше служить ни Господу, ни кому еще.

Я зашел в кафе мосье Дрисса, который покормил меня задарма, а потом устроился напротив мосье Хамиля, который сидел там у окна, одетый в свою замечательную серо-белую джеллабу. Он совсем ничего не видел, как я уже имел честь, но когда я трижды подряд повторил ему свое имя, он сразу вспомнил.
— А, малыш Мухаммед, как же, как же, помню… Я его хорошо знаю… И что с ним теперь?
— Это я, мосье Хамиль.
— Ах да, конечно, прости меня, я стал совсем слепой…
— Как дела, мосье Хамиль?
— Вчера мне дали поесть хороший кускус, а сегодня днем у меня будет бульон с рисом. Вечером я еще не знаю, что буду кушать, мне очень интересно это узнать.
Он все так же держал руку на Книге мосье Виктора Гюго и глядел куда-то далеко-далеко, очень далеко отсюда, словно пытался узреть там, что у него будет на ужин.
— Мосье Хамиль, можно ли жить, когда любить некого?
— Я очень люблю кускус, малыш Виктор, но только не каждый день.
— Вы недослышали, мосье Хамиль. Вы говорили мне, когда я был маленьким, что без любви жить нельзя.
Лицо его осветилось изнутри.
— Да, да, это правда, я кого-то любил, когда был, как и ты, молодым. Да, ты совершенно прав, малыш…
— Мухаммед. Не Виктор.
— Да, малыш Мухаммед. Когда я был молодым, я кого-то любил. Я любил одну женщину. Ее звали…
Он умолк и удивленно нахмурился.
— Не помню.

Я снова поднес к глазам мадам Розы портрет мосье Гитлера, но это никак на нее не подействовало. Я подумал, что она еще годы может жить вот так, и не хотел подкладывать ей такую свинью, но у меня не хватало духу избавить ее самому. Выглядела она совсем не здорово, даже в темноте, и я зажег все свечи, какие только мог, чтоб стало не так одиноко. Я взял грим и раскрасил ей губы и щеки, а еще подчернил брови, как она любила. Я намазал ей веки синим и белым и приклеил сверху маленькие звездочки, как она сама это делала раньше. Я попытался приклеить и накладные ресницы, но они не держались. Я видел, что она уже совсем не дышит, но мне это было без разницы, я любил ее и без дыхания. Я улегся подле нее на матрас со своим зонтиком Артуром и старался почувствовать себя еще хуже, чтобы совсем умереть. Когда вокруг все свечи погасли, я зажег еще, и еще, и еще. И так много раз. Потом меня навестил голубой клоун, несмотря на те четыре года, что мне прибавились, и обнял меня за плечи рукой. У меня болело уже везде, и желтый клоун тоже пришел, и я отказался от четырех выигранных лет, мне стало на них наплевать. Время от времени я вставал и подносил к глазам мадам Розы портрет мосье Гитлера, но это на нее никак не действовало, ее уже не было с нами. Я поцеловал ее раз-другой, но это тоже ничего не дало… Лицо ее оставалось холодным. Она была очень красива в своем артистическом кимоно, в рыжем парике и со всем гримом, что я нанес ей на лицо. Я кое-где подкрасил ее еще немного, потому что лицо у нее выглядело все более серым и синим всякий раз, когда я просыпался. Я спал подле нее на матрасе и боялся выходить оттуда, потому что с ней никого больше не было. Все же я поднялся к мадам Лоле, потому что она особенная, но не вовремя — ее не было дома. Я боялся оставлять мадам Розу одну, она могла проснуться и подумать, что умерла, видя вокруг сплошную темень. Я спустился обратно и зажег одну свечу, но не больше, потому что ее бы огорчило, что ее видят в таком состоянии. Мне пришлось снова подкрасить ее, добавив побольше красного и других ярких красок, чтобы саму ее было видно поменьше.

…я спустился вниз и заперся с мадам Розой в ее еврейском логове. Но я уже не мог терпеть. Я вылил на нее все духи, какие еще оставались, но это не помогало. Я снова вышел и отправился на улицу Куле, где накупил красок для рисования, а еще флаконов с духами в известной парфюмерии мосье Жака — он гномосексуалист и вечно делает мне авансы. Я ничего не собирался есть, чтобы всех на свете наказать, но потом понял, что это напрасный труд, и слопал в какой-то пивной сосиски. Когда я вернулся, мадам Роза из-за законов природы пахла еще сильнее, и я вылил на нее флакон «Самбы», ее самых любимых духов. Потом я раскрасил ее лицо всеми красками, что купил, чтобы ее было поменьше видно. Глаза у нее по-прежнему были открыты, но с красным, зеленым, желтым и голубым вокруг все выглядело не так ужасно, потому что в ней не оставалось уже ничего от природы. Потом я зажег семь свечей, как это полагается у евреев, и улегся подле нее на матрас. И ерунда это все, что я, дескать, провел три недели у трупа своей приемной матери, потому что мадам Роза вовсе не была мне приемной матерью. Это все неправда, да я бы и не смог выдержать, потому что кончились духи. Четыре раза я выбирался наружу, чтобы купить духов на те деньги, что дала мне мадам Лола, и еще столько же натырил. Я их все вылил на нее, и я раскрашивал и перекрашивал ей лицо всеми красками, что у меня были, чтобы скрыть действие законов природы, но она портилась ужасно и повсюду, потому что жалости в природе не существует. Когда они выломали дверь, чтобы разобраться, откуда идет вонь, и увидели, что я лежу рядом, то закричали: «На помощь!», «Какой ужас!» — но раньше-то и не думали кричать, потому что жизнь не пахнет.

Наша мама стіл накрила,
напекла і наварила.
Стільки страв смачних,
що й не з’їсти їх усіх.
Залишилось ще й на ранок,
із вечері — на сніданок.
Ми сказали коротко:
«Наша мама — золотко».