Смітник

Він вхопив монету і знову зіщулився під стіною сушарні. Очі в нього були великі, вологі. Цівка слини знову поповзла його підборіддям. Ніщо в світі не зрівняється в гламурній чарівливості з алкоголіком в останній стадії; я просто собі уявити не можу, чому це «Джим Бім», «Сіґрам» і «Крутий лимонад Майка» не використовують такі образи в своїх рекламних кампаніях. Пий «Бім» і побачиш найвищого класу глюки.
— Хто ти? Що ти тут робиш?
— Роботу, я гадаю. Послухай, ти не пробував звернутися до АА зі своїми проблемами з алко…
— Пішов ти на хер, Джимла!
Я поняття не мав, що може означати «джимла», хоча «пішов ти на хер» розчув голосно і ясно. Я вирушив у бік воріт, очікуючи, що він докине ще якихось запитань мені вслід. Минулого разу він цього не робив, але ця наша зустріч уже позначилась відмінностями. Бо він більше не був містером Жовта Картка, аж ніяк цього разу. Коли він підійняв руку, щоб витерти собі підборіддя, картку в ній він тримав не жовту. Цього разу вона залишалась, як завжди, брудною, але натомість мала яскраво-помаранчевий колір.

А слідом настала черга Джим-рику. У три попередніх роки — авжеж, наш містер Ла-Дью навіть в юніорах починав уже квотербеком — цей церемоніал був доволі простим. Чирлідерки кричали щось на кшталт «Покажіть лев’ячий рев! Хто в команді чільний лев!» І все місто скандувало: «ДЖИМ! ДЖИМ! ДЖИМ!»
Після цього чирлідерки робили ще кілька кульбітів і бігли з поля, поступаючись місцем оркестру й клубу підтримки іншої команди. Але цього року, либонь, на честь прощального сезону Джима, речівка змінилася. На кожний викрик натовпу «ДЖИМ» чирлідерки відповідали першим складом його прізвища, тягнучи його, немов нав’язливу музичну ноту. Трюк був новий, проте нескладний, і натовп навчився його скоренько. Сейді кричала незгірш за найкращих тутешніх скандувальників, але лише допоки не помітила, що я мовчу. Я стояв з роззявленим ротом.
— Джордже, з вами все гаразд?
Я не спромігся на відповідь. Фактично я майже не почув запитання. Бо подумки перенісся назад, у Лізбон-Фолз. Я щойно вийшов з кролячої нори. Щойно пройшов повз стіну сушарні і прослизнув під ланцюгом. Я був готовий до зустрічі з містером Жовта Картка, але не до того, що він нападе на мене. Що й відбулося. От лишень він тоді вже не був більше містером Жовта Картка; тепер він був містером Помаранчева Картка.
«Ти не мусиш тут бути, — сказав він. — Хто ти? Що ти тут робиш?»
А коли я намагався спитати його, чи не звертався він до АА зі своїми алкогольними проблемами, він сказав…
— Джордже? — тепер в її голосі вже звучала разом із занепокоєнням також турботливість. — Що таке? Що не так?
Фанати були цілком захоплені грою у виклик-відповідь. Чирлідерки гукали «ДЖИМ», а трибуни їм відповідали «ЛА». «Пішов ти на хер, Джимла!» — ось що гаркнув мені той Жовта Картка, котрий на тоді вже став Помаранчевою Карткою (але поки що не загиблим від власної руки містером Чорна Картка), і саме це я чув зараз, частинами цього слова, немов подушкою перекидалися між собою чирлідерки з поля й дві з половиною тисячі фанатів з трибун. «ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»
Сейді вхопила мене за руку й струснула.
— Скажіть щось, містере! Говоріть до мене, бо мені лячно!
Я обернувся до неї, вимучивши з себе посмішку. Це далося нелегко, повірте.
— Просто нестача цукру в організмі, я гадаю. Піду-таки, дістану чогось попити.

Потім я задрімав. Неглибоко — бо так само чув вітер і ту одну деренчливу шибку, — але занурився достатньо для сновидіння. Ми з Сейді були в порожньому домі. Голі. Щось вовтузилося нагорі, над нами — видавало неприємне гупання. Можливо, воно бігало, але здавалося, ніби там надто багато ніг.
Я не відчував сорому через те, що нас хтось побачить без одягу. Я відчував страх. Написані вуглиною на облупленому тиньку однієї стіни там були такі слова: СКОРО Я ВБ’Ю ПРЕЗИДЕНТА. Трохи нижче хтось додав: СКОРШЕ БО ВІН ПОВЕН ФОРОБИ. Кутастими літерами, намальованими темною губною помадою. А може, то була кров. Гуп, бух, гуп. Нагорі, над нами.
— Мені здається, там Френк Даннінг, — шепнув я Сейді. І стиснув її руку. Рука була дуже холодною. Відчуття, ніби стискаю руку мертвої людини. Жінки, замордованої на смерть кувалдою, можливо. Сейді помотала головою. Вона дивилася на стелю, губи в неї тремтіли. Гуп, бух, гуп. Згори осипалося вапняне порохно.
— Тоді там Джон Клейтон, — прошепотів я.
— Ні, — сказала вона. — Гадаю, там містер Жовта Картка. Він привів оте Джимла.
Гупання над нами раптом припинилось. Вона вхопила мою руку і стиснула. Очі в неї стали величезними, заполонили все її обличчя.
— Це воно, це Джимла! І воно нас почуло! Джимла знає, що ми тут!

— Мої вітання Розетті, — сказав я. — Передайте їй, що я побачусь з нею в її снах.
Усмішка стерлася з її губ.
— Надіюся, шо ні, сер. Ви вже були наснилися їй, і то був кошмар. Верещала вона тоді, як навіжена. Я спала, як убита, а вона мене розбудила о другій ночі. Розказала, шо в машині того дядюна, котрий гуловив її м’яча, сидів монстр, і вона злякалася, шо він її зжере. Я сама мало не збожеволіла всмерть, так вона тоді кричала.
— А в того монстра було ім’я? — сам знаючи, що було.
— Вона казала, шо то було якесь джимла.

Було вже майже темно, коли я дістався місця, де схрещувалися дороги 77 і 109, але на сході здіймався розпухлий помаранчевий місяць і його світла вистачало, щоб роздивитися білборд. На ньому красувався усміхнений Джим Ла-Дью з футбольним шоломом в одній руці, з м’ячем у другій і з кучериком волосся, що героїчно спадало йому на лоба. Над цим зображенням зірчастими літерами було написано: ВІТАННЯ ДЖИМУ ЛА-ДЬЮ, КРАЩОМУ КВОТЕРБЕКУ ШТАТУ 1960–1961! ЩАСТИ ТОБІ В АЛАБАМІ! МИ ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО! А нижче, червоними літерами, що, здавалось, кричать: «ДЖИМЛА!»

Я заклався сам із собою, що Марина залишила недоторканими Розеттиних дівчаток у зелених сарафанчиках, і пішов перевірити туди, де тепер була спальня Джун. Із собою я мав пальчиковий ліхтарик і посвітив ним по стінах. Так, вони були там, хоча в темряві здавалися радше привидами, аніж життєрадісними фігурками. Джун, мабуть, роздивлялася на них, лежачи у колисці, смокчучи свою пінетку. Я подумав, чи пам’ятатиме вона їх пізніше, десь углибині своєї підсвідомості. Цих намальованих пастеллю примарних дівчаток. «Джимла» — згадалося мені чомусь без усякої причини, і я здригнувся.

Почали повертатися погані сни. Снилося Джимла.

У Лізбон-Фолзі смерділо, як завжди, проте електрика принаймні працювала; на перехресті, розгойдуваний північно-східним вітром, мигав проблисковий світлофор. «Кеннебекська фруктова» стояла темна, у вітрині поки що ні яблук, ні помаранчів, ані бананів, які буде викладено там пізніше. Оголошення на дверях «зеленого фронту» повідомляло: ВІДКРИЄМОСЬ О 10:00. Зрідка машини проїжджали по Мейн-стрит, кілька перехожих з піднятими комірами, зіщулені, поспішали вздовж вулиці. Але по той її бік повним ходом гула фабрика Ворумбо. Навіть на тому місці, де я стояв, чулося шух-ШВАХ, шух-ШВАХ шерстеткацьких верстатів. А тоді я почув ще дещо: хтось до мене гукає, хоча й не жодним з моїх імен.
— Джимла! Агов, Джимла!
Я обернувся в бік фабрики з думкою: «Він повернувся. Жовта Картка повернувся з мертвих, так само як президент Кеннеді». От тільки цей був схожий на Жовту Картку не більше, аніж той таксист, котрий учора віз мене з автостанції, був схожим на того, котрий віз мене з Лізбон-Фолза до автокемпінгу «Модрина» у 1958 році. Хоча обидва водії мали вигляд майже тотожний, бо минуле гармонізується, і чоловік, котрий гукав до мене з протилежного боку вулиці, теж був подібний до того, котрий колись вимагав у мене долар, оскільки в «зеленому фронті» тоді був день подвійної ціни. Цей був набагато молодшим за Жовту Картку і чорне пальто мав на собі новіше й чистіше… але це було майже те саме пальто.
— Джимла! Егей, там! — не вгавав він.
Вітер тіпав його за поли пальта; під вітром табличка на ланцюгу ліворуч від нього танцювала так само, як той світлофор-мигавка. Проте напис на ній я міг прочитати: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу. «П’ять років, — подумав я, — а та дратівна каналізаційна труба все ще несправна».
— Джимла! Не змушуй мене йти туди по тебе!
Ймовірно, він міг би; його попередник-самовбивця спроможний був діставатися аж до «зеленого фронту». Але я чомусь був упевнений, що, якщо достатньо швидко зашкандибаю звідси геть Старим Люїстонським шляхом, цей його новий варіант нічого не зможе вдіяти. Можливо, він здатен переслідувати мене до супермаркету «Червоне & Біле», де Ел купував колись м’ясо, але якщо я дійду до Тайтесового «Шеврона» або до «Безжурного білого слона», там я вже зможу обернутися й показати йому носа. Він був прив’язаний до кролячої нори. Якби не так, я побачив би його в Далласі, я знав це так само точно, як те, що земне тяжіння не дозволяє людям відлетіти у відкритий космос. Немов на підтвердження цього, він закричав:
— Джимла, прошу!
Відчай, який я помітив на його обличчі, був подібний вітру: пронизливий і водночас ніби благаючий. Я роззирнувся на обидва боки, не побачив машин і рушив через вулицю туди, де стояв він. Наблизившись, я помітив ще дві різниці. Як і його попередник, він мав на голові федору, але в нього цей капелюх був не брудним, а чистим. Знову ж, як і в попередника, з-за бинди в нього стирчала схожа на старосвітську репортерську перепустку кольорова картка. Тільки ця була не жовтою, не помаранчевою і не чорною. Ця картка була зеленою.

— Хто ви? — спитав я. — І чому ви кличете мене Джимла? Джим Ла-Дью дуже далеко звідси, містере.
— Я не знаю, хто такий Джим Ла-Дью, — відповів містер Зелена Картка.

Він дістав запальничку, забрав її в складені човником проти вітру долоні й підпалив кінчик сигарети. Запах війнув солодкий, схожий більше на марихуану, аніж на тютюн. Але то не була марихуана. Хоча він і не говорив про це нічого, я гадав, що то було щось лікувальне. Мабуть, не вельми несхоже на мої порошки Гуді від голови.
— Кілька їх є. Уявіть налиту й забуту склянку імбирного елю.
— Гаразд…
— За два-три дні майже все газування вивітриться, але трохи бульбашок іще лишатимуться. Те, що ви називаєте кролячою норою, ніяка не нора. Це бульбашка. А щодо її охорони… ні. Не зовсім так. Непогано було б, але ми мало що можемо зробити такого, від чого справи ще дужче б не погіршали. В тому то й проблема з мандрівками крізь час, Джимла.
— Моє ім’я Джейк.

— Значить, з кожною мандрівкою не відбувається повне перевстановлення?
— І так, і ні. Залишаються пачоси. Ваш приятель кухар…
— Його звали Ел.
— Так. Гадаю, я це знав, але пам’ять у мене почала руйнуватися. Схоже на хворобу Альцгаймера, але це не Альцгаймер. Це від того, що мозок марно намагається впоратися з примиренням між собою усіх тих нашарувань реальності. Ці пасма створюють багатомірні образи майбутнього. Деякі прозорі, більшість затуманені. Можливо, саме тому Кайл міг вважати, що вас звуть Джимла. Він міг почути це в бринінні якогось з пасом. «Він це не почув, — подумав я. — Він це уздрів крізь щось на кшталт Пасм-О-Бачення. На білборді в Техасі. Можливо, навіть крізь мої власні очі».

Я перебіг через залізничну колію, побоюючись, що мене зрадить на рейках моя недужа нога, але натомість там перечепився і впав Ланг. Я почув, як він зойкнув — безнадійний, самотній скрик, — і на мить відчув до нього жаль. Важкий обов’язок мав чолов’яга. Але я не дозволив жалю мене пригальмувати. Імперативні вимоги кохання жорстокі. Вже під’їжджав Люїстонський експрес. Я зашкандибав через перехрестя, і водій автобуса мені засигналив. Я згадав інший автобус, набитий людьми, котрі їхали побачити свого президента. І президентську леді, звісно, в її рожевому костюмі. Троянди на сидінні між ними. Не жовті, а червоні.
— Джимла! Вернися!
Оце правильно. Я ж Джимла врешті-решт, той монстр з кошмару Розетти Темплтон. Я прошкандибав повз «Кеннебекську фруктову», далеко випереджаючи містера Вохряну Картку. Це були перегони, які я застановив собі виграти. Я, Джейк Еппінг, шкільний вчитель. Я, Джордж Емберсон, нереалізований романіст. Я, Джимла, кожний наступний крок котрого несе загрозу цілому світу. Та проте я біг. Я думав про Сейді, високу, класну, вродливу, не перестаючи бігти далі.

Але перевстановлення кожного разу відбувається майже цілковите. Звісно, залишаються якісь рештки. Так казав містер Вохряна Картка, і я йому вірю. Але якщо я не створюю ніяких великих змін… якщо я не зроблю нічого, а лише поїду в Джоді й зустріну Сейді уперше… якщо так трапиться, що ми закохаємося… Я хочу, щоб так трапилося, і гадаю, що так воно й було б. Кров озивається до крові, серце озивається до серця. Вона захоче мати дітей. Авжеж, і я також, безсумнівно. Я запевняю себе, що одна, всього одна дитина також не створить якихось змін. Або значних змін. Чи й дві. Навіть три дитини. (Це ж, врешті-решт, епоха великих родин.) Ми житимемо собі тихенько. Ми не здійматимемо хвиль. Тільки-от кожна дитина — це хвиля. Кожен наш вдих — це хвиля. «Ви мусите повернутися востаннє, — сказав містер Вохряна Картка. — Ви мусите завершити цей цикл. Бажання тут ні до чого». Чи справді я оце розмірковую про можливість ризикнути цілим світом — ймовірно, самою дійсністю — заради жінки, котру кохаю? Порівняно з цим божевілля Лі здається не більшим злом, аніж дитина напісяла. Чоловік із карткою, заткнутою за бинду його капелюха, чекає на мене під стіною сушарні. Я його там відчуваю. Може, він і не надсилає думки-хвилі, але це достеменно відчувається саме так. «Вертайтеся. Ви не мусите поводитися, як Джимла. Ще не пізно знову стати Джейком. Стати добропорядним парубком, добрим янголом. Покиньте думати про рятування президента; рятуйте світ. Зробіть це, допоки є час». Так. Зроблю. Можливо, зроблю.
Завтра. Завтра ж іще не буде пізно, чи не правда?