Смітник

від кінцевої до кінцевої
з десятихвилинними перекурами
Жора ганяв свій жовтий «богдан»
а я
вже чотири тижні
щоранку платив йому 2.50,
щоб дістатися на роботу.

це був низенький на зріст чоловік
із хижим поглядом та густою щетиною
у незмінній
темній від поту майці,
на якій друкованими
білими літерами
було написано «ЖОРА».

на безіменному пальці правиці
у Жори була величезна обручка,
що, як мені гадалося,
мала щось спільне з його жінкою,
котра, певно, вдягалася у сарафани
з крамниць «для великих людей»,
а взуття собі шила «на замовлення».

як і будь-який нормальний водій,
Жора ніколи й нікому не давав квитків,
та, на відміну від решти, –
не вірив у Бога.
замість ладанок і образків
на його торпеді
красувалося щонайменше 10 пачок «кемела»
і 10 «вінстона»,
так,
наче по парним числам він курив одні,
а по непарним –
інші.

на лобовому склі,
аби відганяти лихо,
замість хреста
у Жори бовталася підвішена за горло
м´яка
сіра іграшка –
миша,
а шансон у його магнітолі
грав тихо-тихо.

навіть у найспекотніші дні того літа
(а такими вони були майже усі)
в його маршрутці гуляли протяги,
і щонайменше двічі на тиждень
у когось крали телефони
чи гаманці.
іноді постраждалі зчиняли лемент,
іноді ж –
ні.

так
чотири тижні, на моїй пам´яті,
Жора кружляв пекельним колом маршруту,
часом забуваючи зупинятися на вимогу
своїх пасажирів,
розсікаючи районами,
де більше ломбардів,
ніж смітників,
допоки
одного дня
йому врешті-решт
не пробили трубою голову.

цілих два ранки
у Жориному «богдані»
гучно співали про «зону»,
цілих два ранки
у маршрутці
стояла така скажена спека,
що деякі пасажири непритомніли
і сповзали під сидіння,
але у ці дні ті,
хто опинявся поруч,
обережно вкладали їм до кишень
випалі телефони і гаманці,
і навіть розштовхували їх
на потрібній зупинці.

а потім
знову з´явився Жора
з перев´язаною марлевим бинтом макітрою.
він поплював на долоні,
відчинив вікно,
викинув у нього
образок святого Миколи,
що зостався був після його колеги,
прикрутив гучність на магнітолі –
й усім одразу ж стало зручніше
й легше.

Жора тиснув на газ,
крутив кермо,
і здавалося,
що це не «богдан» повертає
праворуч чи-то ліворуч,
а що це сама Земля
крутиться так,
аби Жора міг їхати
лише вперед
і прямо –
від кінцевої до кінцевої
назустріч
своїм пасажирам,
своїм перекурам,
своїм черговим травмам і
своїй величезній жінці,
своїй зарплаті і
своєму геморою,
своєму ревматизму і,
врешті-решт,
своєму першому інфаркту.

я поїздив із ним ще три дні поспіль,
а тоді – звільнився.