Смітник

Стівен Кінг «11/22/63»

Коли є кохання, уразки від віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках. — японське прислів’я
Моя тінь упала йому на коліна, і містер Жовта Картка обернувся, втупившись у мене мутними очима.
— Хто ти, на хер, такий? — запитав він, хоча прозвучало це в нього, як: «Хо-хи-ахе-ахи?»
Ел не надав мені детальних інструкцій, як відповідати на питання, отже, я промовив те, що здавалося найбезпечнішим:
— Не твоя, на хер, справа.
— Та пішов ти на хер.
— Чудово, — кивнув я. — Ми порозумілися.
— А ви не з нашого штату, правда? — запитав Френк.
Акцент у нього був не такий суворий, як у батька. «Либонь, більше дивиться телевізор, — подумав я. — Ніщо не розмиває так регіональний діалект, як телевізор».
Він вхопив монету і знову зіщулився під стіною сушарні. Очі в нього були великі, вологі. Цівка слини знову поповзла його підборіддям. Ніщо в світі не зрівняється в гламурній чарівливості з алкоголіком в останній стадії; я просто собі уявити не можу, чому це «Джим Бім», «Сіґрам» і «Крутий лимонад Майка» не використовують такі образи в своїх рекламних кампаніях. Пий «Бім» і побачиш найвищого класу глюки.
— Хто ти? Що ти тут робиш?
— Роботу, я гадаю. Послухай, ти не пробував звернутися до АА зі своїми проблемами з алко…
— Пішов ти на хер, Джимла!
Я поняття не мав, що може означати «джимла», хоча «пішов ти на хер» розчув голосно і ясно. Я вирушив у бік воріт, очікуючи, що він докине ще якихось запитань мені вслід. Минулого разу він цього не робив, але ця наша зустріч уже позначилась відмінностями. Бо він більше не був містером Жовта Картка, аж ніяк цього разу. Коли він підійняв руку, щоб витерти собі підборіддя, картку в ній він тримав не жовту. Цього разу вона залишалась, як завжди, брудною, але натомість мала яскраво-помаранчевий колір.
— Лізбон, таксі, — озвався жіночий голос. — З нами милі такі милі. Чим ми можемо вам сьогодні допомогти?
…вже стояла черга з тих, хто прийшов по свої виграші, і я приєднався до них. Ця група людей була втіленою мрією Мартіна Лютера Кінга: п’ятдесят відсотків чорних, п’ятдесят відсотків білих, сто відсотків щасливих.
Хочете взнати, що найкраще в учительстві? Бачити той момент, коли дитина відкриває в собі той чи інший дар. Нема в світі рівного цьому відчуттю.
Знаєте, як ото буває, коли ви вночі десь надворі і бачите раптом, як краєчок хмари загоряється ясним золотом, і ви розумієте, що за секунду або дві визирне місяць? Ось таке відчуття мене й пойняло тоді, коли я стояв серед легкого колихання серпантинових стрічок у спортивному залі Денголмської консолідованої середньої школи. Я знав, що саме заграє зараз діджей, я знав, що ми під це будемо танцювати, і я знав, як саме ми танцюватимемо. А тоді воно почалося… Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам… Ґлен Міллер «У настрої».
Коли ми займались коханням у спальні Сейді, по свій бік ліжка вона завше тримала напоготові слакси, светр та мокасини. Називала це своїм авральним комплектом. Одного разу, коли ми лежали голі (стан, який їй сподобалось називати «делікатним il flagrante») і дзенькнув дверний дзвінок, вона натягнула на себе всю ту амуніцію за десять щирих секунд. Назад повернулася, хихотячи, розмахуючи номером «Сторожової вежі». — Свідки Єгови. Я їм сказала, що вже спасенна, і вони пішли.
— США, — промовив він і поцілував її знов. — США, Рина! Країна свободи й батьківщина лайна!
Я зрозумів, чому Вокер зазнав такої нищівної поразки в минулому році, балотуючись на губернатора Техасу. Школярів він увігнав би в сон уже на першому уроці, коли вони ще цілком бадьорі. Але Хергіс уміло його витягував, вчасно вигукуючи «Хвала Ісусу!» або «Господь свідок, брате!», коли генерал вже зовсім починав буксувати.
Мені часто снилися важкі сни. Місцини різнилися — іноді це була безлюдна вулиця, схожа на Мейн-стрит у Лізбон-Фолзі, іноді цвинтар, на якому я застрелив Френка Даннінга, іноді кухня Енді Каллема, аса гри в крибедж… але найчастіше снилася харчевня Ела Темплтона. Ми з ним сиділи за столиком, а на нас дивилися фотографії з його Стіни знаменитостей. Ел був хворий — помираючий, — але очі в нього палали ясним вогнем.
— Містер Жовта Картка — це персоніфікація опірного минулого, — говорив Ел. — Ти ж сам це розумієш, хіба ні?
Так, я це розумів.
— Він сподівався, що ти помреш від побиття, а ти вижив. Він гадав, ти помреш від інфекцій, а ти живий. Тепер він блокує твою пам’ять — життєво важливі спогади, — бо розуміє, що це його остання надія тебе зупинити.
— Як він може це робити? Він же мертвий.
Ел похитав головою.
— Ні, це я мертвий.
— Хто він такий? Що він таке? І як він міг знову ожити? Він же собі перерізав горло, і його картка стала чорною! Я це на власні очі бачив!
— Не маю поняття, друже. Знаю лише, що він тебе зупинити не зможе, якщо ти відмовишся зупинятися. Ти мусиш дістатися до своєї пам’яті.
— Тоді допоможи мені! — крикнув я, хапаючи його за тверду, як кіготь, руку.
— Скажи мені ім’я того парубка! Його прізвище Чепмен? Менсон? Обидва прізвища дзенькнули в мені, але не здалися істинними. Ти мене до цього втягнув, тож допоможи мені!
Думки мої все верталися до тієї придорожньої церквиці. Дуже ймовірно, що негритянської. Там чорні люди, мабуть, співають гімни з отим своїм драйвом, якого білим відтворити ніколи не вдається, і читають СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО, перемежаючи це покликами «алілуя» та славленнями Ісуса.
— Джейку? Скажи мені якусь одну гарну річ про майбутнє.
На диво мало речей спливло на думку. Мобільні телефони? Ні. Терористи-смертники? Певне, що ні. Танення полярних шапок? Можливо, іншим разом. А потім я вишкірився.
— Я тобі дам дві по ціні одної. Холодна війна закінчилася, і президент у нас чорний.
Вона почала усміхатися, а потім побачила, що я не жартую. У неї відпала щелепа.
— Ти мені хочеш сказати, що у Білому Домі сидить якийсь негр?
— Саме так. Хоча в мої дні таких людей прийнято називати афро-американцями.
— Ти це серйозно?
— Так. Абсолютно.
— Ой, Боже мій!
— Чимало людей саме так і казали після виборів.
— А він… добре справляється зі своєю роботою?
— Опінії різняться. Якщо бажаєш моєї думки, він працює так, як, зважаючи на всі складності, від нього можна було очікувати.
Її очі заплющились, потім розкрилися знову. Кроки тепер вже звучали дуже близько, вони вже завернули з майданчика п’ятого поверху й атакували останній прогін. Далеко внизу натовп ревів від збудження й збентеження.
— Джейку.
— Що, серденько?
Вона усміхнулась.
— Як ми танцювали! 
Коли прибули Бонні Рей та інші, я сидів на підлозі, тримаючи її на руках. Вони протупотіли повз мене. Скільки їх було, не знаю. Можливо, четверо. Або восьмеро. Або дюжина. Нащо мені було дивитись на них. Я колисав Сейді, притискаючи її голову собі до грудей, дозволяючи її крові просякати мою сорочку. Мертву. Мою Сейді.
Чи влаштують вони меморіальні збори по Сейді у школі, як колись влаштували були по Мімі? Звісно, влаштують. Телеканали пришлють знімальні групи, і в усій Америці на той час не буде жодної пари сухих очей. Але коли шоу закінчиться, Сейді так і залишиться мертвою.
Було холодно. Прочищаючи собі горло, Бог попльовував снігом з брудного, сірого неба.
«Ми тут усі божевільні», — так сказав Алісі Чеширський Кіт. І після того зник.
Я перебіг через залізничну колію, побоюючись, що мене зрадить на рейках моя недужа нога, але натомість там перечепився і впав Ланг. Я почув, як він зойкнув — безнадійний, самотній скрик, — і на мить відчув до нього жаль. Важкий обов’язок мав чолов’яга. Але я не дозволив жалю мене пригальмувати. Імперативні вимоги кохання жорстокі. Вже під’їжджав Люїстонський експрес. Я зашкандибав через перехрестя, і водій автобуса мені засигналив. Я згадав інший автобус, набитий людьми, котрі їхали побачити свого президента. І президентську леді, звісно, в її рожевому костюмі. Троянди на сидінні між ними. Не жовті, а червоні.
— Джимла! Вернися!
Оце правильно. Я ж Джимла врешті-решт, той монстр з кошмару Розетти Темплтон. Я прошкандибав повз «Кеннебекську фруктову», далеко випереджаючи містера Вохряну Картку. Це були перегони, які я застановив собі виграти. Я, Джейк Еппінг, шкільний вчитель. Я, Джордж Емберсон, нереалізований романіст. Я, Джимла, кожний наступний крок котрого несе загрозу цілому світу. Та проте я біг. Я думав про Сейді, високу, класну, вродливу, не перестаючи бігти далі.
Але перевстановлення кожного разу відбувається майже цілковите. Звісно, залишаються якісь рештки. Так казав містер Вохряна Картка, і я йому вірю. Але якщо я не створюю ніяких великих змін… якщо я не зроблю нічого, а лише поїду в Джоді й зустріну Сейді уперше… якщо так трапиться, що ми закохаємося… Я хочу, щоб так трапилося, і гадаю, що так воно й було б. Кров озивається до крові, серце озивається до серця. Вона захоче мати дітей. Авжеж, і я також, безсумнівно. Я запевняю себе, що одна, всього одна дитина також не створить якихось змін. Або значних змін. Чи й дві. Навіть три дитини. (Це ж, врешті-решт, епоха великих родин.) Ми житимемо собі тихенько. Ми не здійматимемо хвиль. Тільки-от кожна дитина — це хвиля. Кожен наш вдих — це хвиля. «Ви мусите повернутися востаннє, — сказав містер Вохряна Картка. — Ви мусите завершити цей цикл. Бажання тут ні до чого». Чи справді я оце розмірковую про можливість ризикнути цілим світом — ймовірно, самою дійсністю — заради жінки, котру кохаю? Порівняно з цим божевілля Лі здається не більшим злом, аніж дитина напісяла. Чоловік із карткою, заткнутою за бинду його капелюха, чекає на мене під стіною сушарні. Я його там відчуваю. Може, він і не надсилає думки-хвилі, але це достеменно відчувається саме так. «Вертайтеся. Ви не мусите поводитися, як Джимла. Ще не пізно знову стати Джейком. Стати добропорядним парубком, добрим янголом. Покиньте думати про рятування президента; рятуйте світ. Зробіть це, допоки є час». Так. Зроблю. Можливо, зроблю.
Завтра. Завтра ж іще не буде пізно, чи не правда?