Місто-привид Орбіта, Чигирин, Суботів і Холодний Яр

Кілька днів тому ми вернулись з дводенної мандрівки в Черкаську область по цікавому маршруту через покинуте місто Орбіта, збудоване колись для працівників так само покинутої Чигиринської АЕС, і через круті історичні місця — Чигирин, Суботів і Холодний Яр.

В Холодний Яр мені захотілось ше дуже давно, коли прочитав книжки «Чорний Ворон» Шкляра і «Холодний Яр» Горліс-Горського. Там розказувалось про Холодноярську Республіку; крім того, тут була купа інших цікавих подій в часи Гайдамаччини і ше давніше.

А десь минулого року я прочитав про Чигиринську АЕС і покинуте місто Орбіта біля неї. Це як Чорнобильська АЕС і Прип’ять, тільки тут без радіації. Виявилось, шо це дуже близько до Холодного Яру, крім того поряд ше й Чигирин і Суботів, і взагалі там сам по собі намалювався крутий маршрут для ровера. Тому ми взяли, і поїхали.

Ми — це львівська синглспід команда SS Halychyna Crew…

…і крихітка Сосо на шосері. Ми склали такий маршрут на 180 км: Знам’янка—Подорожнє—Орбіта—Чигирин—Суботів—Мельники—Буда—Кам’янка—Олександрівка. Перший день мав бути такий індустріальний і роздовбайський, а другий такий козацький і повстанський.

Карту малювали вже в поїзді на обгортці від шоколадки, бо було мало часу на збори.

О 6 ранку ми приїхали потягом до Знам'янки, Кіровоградська область, зібрали ровери, виїхали в місто і почали робити собі сніданок.

Ми з Васею їхали з багажниками, в нього консольний, а в мене передній. Свій я купив в крутого ужгородського мужика Іллі Калинчука. Він робить різні велобагажники і вантажні велосипеди. Дуже крутий багажник, правда з ним треба повозитись шоб зняти чи поставити його, тому в поїздах трохи незручно.

Поки на пальнику готувалась вівсянка, ми познайомились з майбутнім мером Знам'янки. Він саме вертався з нічного клубу, сонний чувак років 25-ти. Розпитав, шо ми, куди і звідки, запропонував нам розмістити рекламу на його бігбордах. Цей нібито звичайний п'яний чувак насправді виявився дуже цікавим і розумним. Розказав, шо він здобуває другу вищу освіту, і справді збирається балотуватись в мери Знам'янки; шо у них в місті багато сепаратистів, але багато і дуже хороших людей, і він має конкретні плани покращень; розказав трохи про проблеми і життя свого міста. Ше чувак дуже тішився нами і казав, шо йому аж серце гріє слухати, як ми говоримо. Надіюсь на наступних виборах він справді стане мером.

Виявилось, шо Черкаська область дуже горбата, хоча я думав, шо тут степи і рельєф дуже рівнинний. Насправді на маршруті був підйом на підйомі, просто капець, багато 6%, 8%, 10% підйомів, і зазвичай досить затяжних. Деколи ми навіть йшли пішки.

Але були і кайфові затяжні спуски з гарним асфальтом.

А ше в тих місцях дуже гарна природа, все таке мальовниче і живописне.

І веселі ціни на бензин.

В якомусь селі при дорозі ми побачили кафе і вирішили пообідати.

Власником був ідеально мовчазний і непривітний старший дядько, як тільки ми зайшли всередину, він сказав: «Їсти нема нічого. Ніде нема. Світловодськ або Олександрія, а ближче нема нічого». Але все-таки він знайшов нам по старому твердому пиріжку і підігрів їх в мікрохвильовці. Поки ми їх жували, поряд проходив інший мужик, повна протилежність попереднього мужика, тільки-но він побачив нових людей, як сходу почав травити нам різні байки про армію. Він служив в саперній частині, розказав, шо поля мінували не вручну, а просто машина їхала і закопувала міни, як бульбу, і шо по танкових мінах можна було безпечно їздити на машині, бо вони були розраховані на більшу вагу.

Ближче до вечора ми докотились до межі Кіровоградської і Черкаської областей.

А звідти до Орбіти лишається буквально кілометр. Дорога звертає направо, і йде по дамбі біля Дніпра, на в’їзді з обох боків стоять бетонні блоки.

Справа видно завод «Нібулон».

На цій дамбі Вася пробився, ми зупинились відпочити, поїсти і поміняти камеру.

На нас трьох це був єдиний прокол за два дні, і це дуже круто, бо ми їздили по відверто вбитих дорогах, відсутніх дорогах, гравію, ґрунтовках, битому склі та іншому лайні. Хороші дорогі покришки реально вартують своїх грошей. Ми всі їздимо на незрівнянних Continental Gatorskin i Continental GatorHardshell.

Спершу ми заїхали глянути на рештки Чигиринської АЕС. Будівництво цього об’єкту — довга, дивна і цікава історія. Почалось все в 1972 році, спершу тут хотіли будувати ТЕС на мазуті, дуже потужну, на той час це мала бути найпотужніша ТЕС в Європі. Будівництво йшло дуже повільно, і в якомусь році його вирішили скасувати, і натомість проект переробили під АЕС.

З цим проектом нічого не пішло на краще, гроші розпилювали, буд. матеріалів бракувало, і в результаті ше за кілька років цей проект теж вирішили зупинити і замість АЕС будувати вже парову гідроелектростанцію — ПГЕС.

Паралельно з будівництвом станцій весь цей час поряд будували всякі штуки для працівників — житлові будинки, каналізацію, котельню, ЛЕП, їдальню, садочок, школу і тд. В певний період часу, як нам розказали місцеві, тут жило біля 3000 робочих, в будинках навіть бракувало місць в квартирах, і люди жили просто в під’їздах. Їдальня працювала, дит. садок теж вже був зданий. Але в кінці-кінців за 20 років проектування і будівництва всі проекти закрили, купа грошей пішла в нікуди, люди роз’їхались. Дуже дивна історія, якась така феєрична неефективність. Стільки років будувати невідомо шо, аж не віриться, шо можна так тупити.

Від станції до Орбіти їхати ше кілька хвилин.

Коли будівництво остаточно припинилось, з Орбіти звалили майже всі, але таки не всі. Зараз тут десь до ста людей, вони живуть в двох п’ятиповерхівках. Це єдині будівлі в Орбіті, які ще якось використовуються. Більшість живе тут з самого початку, але є пару людей, які недавно переселились сюди зі сходу України через війну. Квартира тут коштує 2-3 тисячі баксів.

Ми зустріли місцеву жінку, вона зразу покликала когось: «Галя! Іди сюди! Тут ці, як його… Ну, постійно забуваю… Туристи! Ви ж туристи, правда?». Вона трохи розказала нам про будні Орбіти — три рази на день сюди їздить автобус, недавно поставили нову автобусну зупинку. ДІтей до школи теж забирає автобус. Працюють всі зазвичай в Чигирині. В одній з квартир якийсь чувак зробив магазин. Питної води нема — тільки технічна. Питну воду привозять з Чигирина. Газ до міста підведений, але будинки, я так зрозумів, не під’єднані, бо за її словами, деякі люди поробили собі газ, а в решти нема. Чим опалюють зимою решта людей, ми не спитали. Балонами з газом, чи що.

Ми побачили не так багато місцевих, але склалось враження, шо люди тут трохи сумні, хоча намагаються не подавати виду. Але тут не тільки пенсіонери, є і діти, ми бачили навіть молоду жінку з немовлям в слінгу.

Навколо Орбіти дуже гарний сосновий ліс, всі будинки теж потопають в зелені. Тут не дерева ростуть серед бетону, як в звичайних містах, а навпаки, ніби кілька будинків виросло серед лісу. Дуже гарно і затишно, тихо, спокійно, ніби пансіонат якийсь. Хоча для пансіонату тут все-таки занадто гнітюче і трохи моторошно.

Взагалі містом-привидом Орбіту важко назвати, це скорше кілька будівель-привидів.

Місцеві радили не лазити по дев'ятиповерхівках, бо вони розвалюються, а в шахтах ліфтів вже розбилось пару туристів:

Не можна було пропустити цю нагоду і не покататись на ровері на даху дев’ятиповерхівки. Привіт, Лукас Брюнель!

Правда на дах ми витягнули тільки Софіїн ровер, бо він найменший і найлегший, а лізти на дах треба було ззовні будинку, і там було досить просто навернутись і полетіти вниз, тим більше з ровером.

Спочатку ми планували заночувати в якомусь з покинутих будинків, або навіть на даху, але потім подумали, шо в нас ше є десь година світлового дня, і краще за той час проїхати зайвих 20 км, заночувати десь в лісі, і потім мати на 20 км менше на наступний день.

Тому ми вирулили до Чигирина по крутій дорозі з бетонних плит.

Виїхали на жваву трасу, тут цивілізація, заправка, можна купити трохи печенька.

В Чигирині ми повечеряли в крутому кафе «Гетьман», де нам за рахунок закладу поставили узвар і хліб, якісь додаткові гриби, ше шось там, і взагалі тут дуже добрий і привітний персонал. Ше нам сказали, шо в лісі без намету комарі нас зжеруть, тому ми поїхали шукати де б купити засіб від комарів.

В центрі Чигирина стоїть Замкова гора — колись там була фортеця Богдана Хмельницького. Зараз там парк, гігантський пам’ятник Хмельницькому і залишки фортеці.

Ми подумали, шо можна тихо-спокійно заночувати в цьому парку і вшитись до ранку, поки нас ніхто не вигнав. Ми саме крались сутінками через парк, як до нас вийшов охоронець і питає, а ви тут шо, з ночівлею? І ми такі, от чорт, зараз кудись вижене нас. Але мужик сказав, якшо хочете, можете заночувати отут в фортеці, там дерев’яний настил, буде затишно. Так ми і зробили, це було дуже круто. Навколо стіни, спиш на дошках, а не на землі, вітру нема, і навіть комарів тут чомусь не було.

Зранку, коли ми вже готували собі сніданок, прийшов інший охоронець і попросив нас повільно вимітатись звідси, бо на 8 ранку мав приїхати автобус з екскурсією, і їм не хотілось би бачити тут нас.

Із Замкової гори вдалині видно трубу АЕС:

Біля підніжжя гори колись була резиденція Хмельницького, він там приймав гостей, і всяке таке. Зараз там музей.

В музеї все стандартно, всякі речі, зброя тих часів. Листи Хмельницького:

Тулумбас:

Картини:

Далі ми поїхали на Суботів. Тут було трошки райської дороги.

Домовина України, широка, глибока.

Цю церкву будував сам Хмельницький, як свою гробницю. Жінка в церкві розказала, шо тут його і було поховано, але пізніше козаки перепоховали його в іншому таємному місці. Де Хмельницький зараз невідомо нікому.

Всередині є дуже цікава ікона, я думав на іконах малюють лише святих, а тут козаки і Богдан. Кажуть, ніби це копія маленької ікони, яку Хмельницький завжди носив з собою.

Ше поряд тут розкопане древнє городище, якесь з 9 ст. до нашої ери. Зверху над ним навіть побудували скляний купол для захисту від погоди.

Далі ми поїхали шукати джерело, шоб набрати води. Перепитали дорогу в жінки з коляскою а вона каже, та, тут ше трохи проїхати і потім біля осла наліво. Їдемо далі і шукаємо дерев’яного осла, чи може якийсь щит з намальованим ослом, дивимось, а на роздоріжжі стоїть справжній живий осел, стоїть собі і жує свою траву.

Джерело називається «Три криниці». І там справді одна біля одної викопані аж три криниці. В селі стояв знак, шо це криниці Віри, Надії, Любові і їх матері Софії. А біля самих криниць написано, шо їх нібито наказав викопати Богдан Хмельницький, за однією з версій — як символ боротьби трьох народів, а за іншою — бо так можна напувати коней втричі швидше :). Хмельницький шарив розпаралелення процесів.

Далі по маршруту в нас мало бути село Медведівка, потім Мельники — колишня столиця Холодноярської Республіки, а потім і сам Холодний Яр.

По дорозі десь мав бути пам’ятник Василю Чучупаці, тому шо Чорний Ворон. Ми провтикали його, так само як і місце його загибелі. Побачили пам’ятник Горліс-Горському. Він не просто написав книжку про Холодний Яр, як Шкляр, а безпосередньо брав участь у всіх подіях, був старшиною армії УНР. Книжка Горліс-Горського більш історична і менш художня, ніж в Шкляра, але все одно написано дуже цікаво і не сухо.

Далі ми заїхали в сам яр — там дуже гарно і прохолодно, правда теж підйоми-спуски.

Шкода, але Холодного Яру ми майже не побачили. По-суті ми просто проїхали асфальтовою дорогою через яр, побачили основні туристичні точки і все. А шоб відчути все, про шо писалось в книжках, треба було з’їхати десь в ліс, і поїздити чи походити там, але в нас вже не лишалось на це часу.

Звернули вбік до Гайдамацького ставу. Тут начебто гайдамаки святили свої ножі і тд. Ми зробили собі обід, поспостерігали, як рибки в ставку їдять наш хліб, жаби їдять рибок, а вужі — жаб. Останні два пункти мене здивували, не думав, шо таке буває. Поїхали далі.

Далі був дуже відомий Мотронинський жіночий монастир. В нього теж дуже довга історія, читайте у Вікіпедії. Знову ж таки я уявляв цей монастир інакше, бо в книжках писало, шо тут був осередок холодноярських повстанців, тут вони ховались і тд. Я уявляв, шо цей монастир десь захований в лісі, серед дерев, а насправді він просто стоїть собі і нічим не відрізняється від інших церков. Правда у Вікіпедії пише, шо раніше тут все було засаджено, а потім дерева разом з купою історичних пам’яток знищили. Зараз тут лишилась нічим не особлива Троїцька церква, і то, наскільки я зрозумів, відбудована досить недавно. А з оригінальних споруд чи пам’яток тут наче нічого взагалі не залишилось.

Коли ми приїхали, тут було якось сумно, ніхто з нами не заговорив і нічого не розказав, на нас взагалі ніхто не дивився, монашки якісь дивні і навіть моторошні. Вже як ми виходили, повз нас проходив їхній батюшка і привітався чи шось таке, і це все. Від монастиря я теж очікував більше, трохи розчарувався.

Далі ми поїхали в село Буда, яке відоме дубом Максима Залізняка. Цьому дубові 1100 років, він має 9 метрів в обхваті і 30 метрів у висоту. Дуже гарний. Зараз він загороджений, бо раніше всякі мудаки лазили, здирали кору і тд. Тепер тут огорожа і охоронець.

Кілька разів в дерево вдаряли блискавки, якогось року одна з гілок зламалась. До речі, зверху всі гілки зв’язані між собою якимись спеціальними шнурками, які утримують їх від розхитування. Перші два шнурки подарували якісь польські вчені, але того бракувало. Про це дізнались чуваки з групи «Тартак» і докупили решту шнурків.

Кажуть, шо під цим дубом спочивали Богдан Хмельницький, Максим Залізняк, Северин Наливайко, Тарас Шевченко і купа інших крутих чуваків. Ми теж трохи спочили.

Цей дуб колись називали дідом, а поряд з ним росло двоє молодших — батько і онук. Батька спиляли за радянської влади, а онук захворів на якусь інфекцію і засох. Зараз від нього лишився тільки неживий стовбур.

Матриця:

Поїхали далі.

А далі цікаві місця закінчились. Ми вернулись з Буди до Холодного Яру і поїхали в бік до Кам’янки. Вже був вечір, ми зупинились поїсти в кафе при дорозі. Власником кафе був велетенський привітний мужик. Він прийняв в нас замовлення, плюнув на хустинку і протер пляму на нашому столику. Ми смачно в нього поїли, він запитав, куди ми і звідки їдемо, далі ми попрощались і зібрались їхати до Олександрівки.

В останній момент мужик сором’язливо попросив нас подивитись на його ставочок. Ми вийшли з кафе, перейшли дорогу, мужик відчинив нам браму, і ми потрапили в якийсь райський оазис. Тут в мужика була ніби ідеальна відпочинкова зона: ставок, дерев’яний поміст біля берега, дерев’яна альтанка, човен, верби, гойдалки, всякі затишні штуки, навіть фазани літали.

Ше в нього росте 200-літня верба з величезним дуплом, як у Пеппі Довгапанчохи. Як сказав мужик: «Не дуб Залізняка, але теж нічого».

Сонце вже заходило, тому ми швидко поїхали до останнього пункту подорожі, Олександрівки. Звідти в нас був поїзд до Львова. Навіть не знаю, чи тут є шось цікаве, на перший погляд просто маленьке містечко. Єдине шо, залізнична станція тут має смішну назву «Фундукліївка».

Дві хвилини стоянки поїзда якраз достатньо, шоб добігти до свого вагону, закинути ровери, речі, і застрибнути самим. Далі 13 годин дороги і ми знову у Львові. Кінець.

Бонусні фото з плівки: