Львів—Київ на синглспіді і на самоті (600 км за 35 годин)

Опишу враження від поїздки в Київ на ровері, 600 км за 35 годин. Відчуття, гм, нові і цікаві, досі я ніколи не їздив так далеко і тим більше сам. Це буде розповідь в основному просто про фізичні і моральні страждання, без красивих фотографій, веселих пригод і такого всякого. 

П'ять років тому я так описував враження про перші в житті 100 км, тепер трохи смішно це перечитувати, може за пару років так само буде і з цим записом.


План, або як і навіщо

Першопочатково ця поїздка мала поєднати приємне з корисним — стати кваліфікацією на марафон Париж-Брест-Париж і зробити так, шоб я потрапив до Києва на концерт старих добрих друзяк KISS:

Згодом виявилось, шо кваліфікації не можна їхати куди заманеться, а лише по певних маршрутах — сумно, але не хотілось міняти плани, вирішив їхати на велосипеді і до Києва на концерт, і потім ше раз, вже по затвердженому кваліфікаційному треку.

Тим не менше, я хотів не просто проїхати напряму Львів—Київ (540 км), а докрутити до 600 км, тому спершу я мав зробити гачечок навколо Львова, і потім ше один вже перед Києвом. Запланований маршрут можна глянути на Strava

Крім того мені порадили їхати через Луцьк — виявляється, тудою до Києва всього на 10 км довше, але зате ти забираєш із свого маршруту 250 кілометрів київської траси, а це великий плюс, бо та траса дуже завантажена і напряжна.

Графік мав бути такий:

  • виїзд зі Львова в суботу 15.06 о 5 ранку
  • приїзд до Житомира (450 км) не пізніше ніж опівночі
  • ночівля 5-6 годин у готелі
  • зранку в неділю 16.06 доїхати ше 150 км до Києва
  • помитись, перевдягнутись, поїсти
  • приїхати на концерт о 19 і ВІДРИВАТИСЯ ПІД ХЕВІ-МЕТАЛ ДО САМОГО РАНКУ

Підготовка

Хотілось би тут розказати, як тиждень перед поїздкою я дуже гарно їв, відсипався, не їздив на ровері 3-4 дні перед стартом, але все як завжди пішло не по плану; робота, і всякі справи не давали нормально спати, на райські обіди часу теж не було.


За два дні до старту купив у якогось чувані лежак. Ніколи не їздив з таким, порадили спробувати, така штукенція робить тебе значно аеродинамічнішим — шо суттєво коли ти їдеш сам, а не в групі. Ну і крім того полежати-відпочити на такому теж прикольно, шоб не терпли долоні.

Перед поїздкою випробував, з одного боку крутизна — дійсно відчувається, шо опір повітря значно менший, з іншого — було незвично і деколи страшнувато, особливо зносить потоками повітря від фур і великих автобусів. Але вирішив їхати з лежаком і в результаті зовсім не шкодую.


Основною їжею на поїздку були гелі. Взяв шось 25 штук, точно не пригадую. Кілька гелів High5, три штуки SIS з кофеїном (на випадок тотального здихання і сну), решта різноманітні SIS без кофеїну.

Кофеїнові гелі мені на смак не дуже подобаються, бо я ненавиджу міцну каву. High5 нормальні, а оці SIS без кофеїну — це просто здохнути, яка крутизна, по-перше їх не треба запивати водою, по-друге, вони просто божественно смачні! Раніше я ше пробував якісь від Nutrixxion i від Nutrend, але нічого не зрівняється з цими райськими гелями.

Крім гелів взяв два банани, дві фляги по 0.65 л і таблетки ізотоніку. Планував першого дня тричі поїсти в придорожніх закладах, і докупляти якісь банани/цукерки, а на другий день доїхати на самих гелях і воді, пообідати хіба шо у випадку зайвого часу.

Ше взяв штуки для ремонту (мультитул, насос, камеру, латки, монтажки, ключ на 15, шматочок ланцюга), GPS-навігатор для запису треку і запасні батарейки, свій основний телефон для дзвінків, айфон для швидкого орієнтування по містах і зарядне. 

Все це помістилось в кишені футболки і дві маленькі сумочки — підсидільну і на верхню трубу рами. Решту речей, типу цивільний одяг, і всяке таке, відправив Новою поштою.


Доро́га

Ніч перед стартом поспав 4 години (планував 8-9, ага), прокинувся, сумно з'їв рису і поїхав на точку, де мене мали зустріти друзі. Дуже круто, шо є люди, яким не лінь встати з самого ранку, приїхати о 5-ій і провести мене перших 50 кілометрів :)

Поворот з кільцевої на Київ, прощаємось. Вася дуже круто прикривав нас на мотоциклі, можна вже йти в Мотодопомогу :)

Насправді дуже круто, коли тебе отак проводять. Час і відстань минули непомітно, а це вже 50 кілометрів позаду, 1/12 шляху, як-не-як.

І хоч, здавалось би, я їхав тих 50 кілометрів аж дві години, бо тратив час на вітання, прощання, і інші розмови, але насправді мотивації це все додає настільки, шо компенсовує зайві витрачені 20 хвилин :)

Фото пики до (фото пики після теж буде):

5 хвилин по сьомій почав віддалятись в бік Луцька.


Дорога Львів—Луцьк прекрасна, особливо зранку. Тут гарно, тихо і спокійно, ідеальний асфальт, плоский рельєф. Є шматочок дороги через ліс, там взагалі дуже красиво. Я правда дуже рідко шось фотографував, бо то все трата зайвих секунд і ват :)


До першої зупинки, смт. Горохів, доїхав о 10 ранку, із середньою 29.8 км/год. Це вже 140 км від старту. Замовив чанахи в радянському кафетерії. За сусіднім столом сиділи місцеві жіночки, і було відразу ясно, шо це не останні люди в Горохові. 

Головна жіночка, Тамара (ім'я змінено) саме штурмувала якусь молоду дівчину, з метою влаштувати її кудись до себе на роботу — розпитувала, звідки вона сама, як тут опинилась, де живе в Горохові, де працювала раніше, заміжня вже чи нє. Коли дівчина пішла, та набрала когось — Галя, в тебе раніше працювала така-то, така-то, шо вона взагалі із себе представляє? — загалом, намагалась отримати якісь рекомендації про потенційну працівницю. Далі Тамара уточнила в працівниці ціни на алкогольні напої, і з того, як вона це робила, мені навіть здалось, шо це кафе теж належить їй.

Я вже здогадувався, шо це свого роду горохівська мафія, і шо пора вшиватись, поки не пізно — але вже було пізно. Тамара помітила мій ровер і почала кошмарити ше й мене, бо: не можна тут ровери ставити; шо на вулиці нема де поставити; ич, ше би шо сюди заніс; шоби я більше тут того не бачила. Важко було витримати цю битву із справжньою титанессою суперечок, але якось вдалось, тому я доїв чанахи, поповнив запаси води і о 10:40 мирно поїхав далі.


До Луцька доїхав через дві години, о 12:40, середня швидкість руху по велокомп'ютеру на той момент була 29.3 км/год. Думав, шо рідко буду користуватись лежаком, але їхав на ньому доволі багато, вже встиг звикнути і почувався комфортно, тим більше, що трафік не був великим.

Вже була така нормальна спека і я починав потрохи плавитись, перший раз почало вирубати, далося взнаки те, шо мало спав. З'їв один гель з кофеїном, шось не допомогло, зупинився на заправці випити кави. Взяв ше йогурт і шоколадку, трохи попустило.

Вирішив охолонути 20 хвилин в тіні, розговорився з якимось пациком, який сидів тут же. Чувак розказав, шо сам він з Рівного, працює тут поряд на заводі «Кромберг і Шуберт», збирає якусь проводку; шо він займався футболом, і просто бігав, навіть колись бігав півмарафон в Рівному, і завод йому оплачував участь, бо він типу біг за завод, але тепер має травму коліна і лікується. Його трохи зацікавило, шо я так далеко їду на ровері, і він пообіцяв, шо тепер спробує якось приїхати на велосипеді з Рівного в Луцьк, а на прощання сказав «восхіщаюсь тобою», це взагалі дуже дивно і мило було :)


Ставало несамовито спекотно, вода йшла дуже швидко, був невеличкий зустрічно-боковий вітер, але його було замало для нормального охолодження, тому від попередньої зупинки минуло лише 40 хвилин, а я знову заїхав на заправку. Заправщик здивував питанням «а чому синглспід?». Зазвичай люди питають просто, «а чого без передач», а тут явно чувак цікавився роверами, але я втупив і не подумав розговоритись з ним на цю тему.

Поки я охолоджувався, до мене підійшов байкер і сказав, в мене мотор — ту (показав на двигун мотоцикла), а в тебе — ту (показав мені на ноги). Це був мужик з Чехії, поряд сидів ше один байкер, його менший брат; далі дядько розказав, шо вони з братом їдуть епічну мандрівку, і показав на вітровому склі наліпку, де писало шось чеською, були фотографії лиць цих двох братів і маршрут — з Чехії через Польщу, Україну і Білорусь на північ, по Скандинавії, далі знову на південь і через Німеччину назад в Чехію. Вони говорили до мене чеською і деколи вставляли пару англійських слів, а я до них англійською, і деколи вставляв пару українських чи польських, бо здавалось, шо польські слова їм близькі :)

Мужики мали з собою купу речей, намети, мотоцикли завішані кофрами, круті мототуристи, коротше.

Поїхав далі о 14 годині. Було 200 км і 7 годин від старту.


Далі до самого вечора на кожній заправці я купляв питну воду, заливав в одну з фляг, випивав рештки, тоді йшов в туалет, набирав в іншу флягу води з крана, і потім з того ж крана максимально обливався холодною водою. І надалі одну флягу завжди використовував для пиття, а з іншої поливався на ходу.


Ше 20 кілометрів і знову зупинка. Після Луцька асфальт погіршився, їхати стало трохи напряжніше, вже не міг їхати на лежаку. Спека просто здихальна, асфальт ніби сковорідка. Зараз дивлюсь погодні дані на той день: температура повітря — 31-33 градуси, відчувається як — 37-38 градусів. На розпеченому шосе може й більше було, не знаю, але коротше смажило конкретно. Пару разів зупинявся, де була тінь і валявся біля дороги, боліла голова і загалом від температури ставало погано. 

Поки валявся, був час подумати, і стало дуже сумно — я зрозумів, шо їхати нормальним темпом не зможу аж поки температура трохи не спаде, тобто до години 7 вечора, а це означало, шо в Житомирі я буду пізно вночі, і по-перше в мене за стільки часу їзди в темряві може розрядитись світло, а по-друге або буде менше часу на сон, або, якшо виспатись — доведеться виїжджати пізно вранці, знову терпіти спеку, і ризикувати запізнитись на концерт.


Останню зупинку перед Рівне зробив у Клевані, назва здалась знайомою, виявилось, шо тут той відомий тунель кохання.

Перед Рівне почались горби, постійно вгору-вниз, дуже бісило. Коли вниз, то хоча би трошки вітер обдуває, а коли вгору, то повний капець.


До Рівного доїхав аж о 17:15, це було 12 годин і 260 кілометрів від старту. Дорога з Луцька до Рівного зайняла більше трьох годин, хоча там лише 70 км. Побачив перше-ліпше кафе при дорозі, завалився, замовив борщу, салат і колу, хотілось цукру. Потім сидів і ледве то все їв, їжа зовсім не заходила, нудило і тд. Впхав в себе скільки міг, шкода було залишати цей запашний борщ, але в той момент я прагнув тільки знайти якийсь шматок газону в тіні і полежати там. 

Заклад був у стилі «розкіш 2000-их», і нікого крім мене там не було:

По цінах було дешево, нормальний м'ясний борщ, салат і дві коли в скляних пляшках — 80 гривень. Не кафетерій в Горохові, звісно, але теж може бути.


Тим часом, зі Львова до Києва на концерт машиною виїхали друзі, і десь за Рівним мали мене наздогнати, це трохи додавало настрою.


Пішов валятися, Порошенко дивився на мене співчутливо, я на нього теж:

Хвилин 15 відпочив і подумав помаленьку їхати далі через місто, але через сто метрів побачив заправку УкрНафта, вирішив ше раз спробувати поїсти і підзарядити айфон. На той момент я вже трохи відійшов від спеки, нудити перестало, хот-дог із зеленим чаєм зайшли нормально.

Майже на кожній заправці хтось із працівників заводив розмову, особливо, якшо не було клієнтів. Тут теж, почали розпитувати, куди і звідки їду, нашо, і всяке таке. Жіночка-продавщиця розказала, шо завтра у Рівному день пирогів, будуть святкування, буде багато пирогів і тд. Я не був впевнений, шо означають пироги у Рівному, тому перепитав, чи то вареники, чи ніби торти, а вона така: нууу… таке як булочки. Так і не зрозумів, які ж у Рівному пироги. 

А мужик-заправщик розповів, шо недавно по Рівному їхало «тисячі зо дві» таких як я на велосипедах (мабуть, то була Рівненська сотка місяць тому, але кількість учасників він трохи загнув). Ше він потішив мене тим, шо більшість дороги між Рівне і Житомиром освітлені — це додавало надії, шо я зможу економити передню фару і вона не розрядиться по дорозі.


О 18:40 поїхав далі через місто, радів, бо ше ніколи не був у Рівному. В принципі, місто як місто, нічого особливого, але тепер я тут був :)

Шоб їхати по трасі, багато розуму не треба, а по місту вже було важкувато, реакція загальмована, голова не варить, їхав трохи на автопілоті, пару раз десь провтикав світлофор, один раз звернув не туди (добре, шо швидко вернувся). 

З міста виїхав аж о 19:30, виходить, шо загалом потратив на Рівне десь 3 години 15 хвилин — стало очевидно, шо в Житомир приїду серед ночі.

Після Рівного рухався вже київською трасою. Тут насичений трафік, але я б сказав, шо їхати дуже комфортно. Є по дві смуги в кожен бік, широченне узбіччя, зустрічні потоки розділені відбійником, тому я почувався супербезпечно, навіть на лежаку. Спеки вже не було, знову можна було б навалювати, але я почувався трохи розбитим після стількох годин припікання.



Сонце пішло на спад, знову почало хилити на сон, спершу — трошки, потім — дуже. З'їв ше один гель з кофеїном, на день їх можна їсти лише два. Середня на цій ділянці дороги була десь 30 км/год, в більшості їхав на лежаку. В якийсь момент Вася написав смс, шо вони вже у Рівному, відтоді я почав рахувати хвилини до моменту, коли вони мене наздоженуть, було дуже сумно, і я очікував, шо зустріч з друзями має трохи підбадьорити :). Думав, шо десь хвилин 10-15 максимум, і вони будуть тут, крутив, чекав. Засинав жахливо, почав наспівувати, не співав ні разу років 8, з часів бард-вечорів у Львові, але треба було чимось зайняти мозок, бо було страшно заснути на ходу. Чомусь на думку спала ця пісенька, хоча я там навіть не розумію слів, але вона весела, співав її:

Минула ціла година, відколи Вася написав, шо вони в Рівному, і нарешті хтось обганяє і стає вдалині на аварійці, юхууу…

Дали мені канапку, води і батончик. Шось більше я просто не хотів їсти, не було апетиту.

10 хвилин, попрощались і їдем далі. 21:00, минуло 16 годин і 315 км від старту. Мені лишалось ше 135 км до Житомира, а їм 260 до Києва. 

Настрій трохи піднявся, але не надовго, бо тупо несамовито хотілось спати. Здавалось би, шо лишилось фігню їхати — якихось 130 км, я вже мільйон разів їздив по 100-200 км, така відстань взагалі не лякає, але якшо перевести це в години, то я розумів шо це 5-6 годин. А як їхати 5-6 годин в стані, коли я щосекунди боюсь заснути, не дуже уявляв. Сподівався, шо за годину-дві стане холодно і тоді сон мине. На лежаку більше не їхав, здавалось, шо так шанси вирубитись ше більші.


Зовсім стемніло, включив фари, більше не співав, набридло, прикинув, скільки секунд залишилось їхати до Житомира і почав рахувати, але дійшов десь до 500 і збився. Далі не дуже добре пам'ятаю, шо відбувалось, хронологію відновлюю тільки завдяки треку в страві (там видно всі зупинки) і завдяки чату в Телеграмі який створили друзі :)

Почав часто зупинятись, десь кожні 20-30 км. Тепер воду вже майже не купляв, на ходу пив мало, брав зелені чаї — не хотілось пити багато кави — але ефекту не відчував. Ше ніколи в житті не доводилось так боротися зі сном, прям капець як боявся заснути на ходу. Набирав воду для обливання, і обливався, але вже не від спеки, а шоб мерзнути і таким чином проганяти сон. На хвилин 5 працює, але не більше. 


Почав говорити сам з собою, бо вже був повний капець. А так коли говориш, то хоч якось відволікаєш себе від сну, мозку доводиться думати, шо сказати, а потім аналізувати, шо він шойно почув — працює гірше, ніж розмова з іншою людиною, але краще, ніж нічого.

Дуже хотілось просто лягти поспати на узбіччі, чи десь за відбійником в траві, але боявся, і розумів, шо краще доїхати до готелю і вже там відпочити, ніж зараз десь бомжувати — як-не-як, а до Києва ше більше двохсот кілометрів.

В якийсь момент мене обганяв далекобійник і якогось біса посигналив мені просто у вухо — не знаю, яка була причина, я їхав адекватно, по узбіччю, світло працювало — коротше, я аж підскочив від несподіванки, але хвилин на 5 прокинувся, тому навіть був вдячний йому.


Освітлення на цій ділянці справді є, але далеко не так багато, як казав заправщик з Рівного. Я б оцінив, шо десь 30% траси мають освітлення і 70% — ні. Як тільки я доїжджав до освітленої ділянки, то вимикав передню фару, економив. За 80 кілометрів до Житомира індикатор показав, що лишилось менше 50% заряду. Стало страшно, шо я не встигну і доведеться їхати без фари.

Через всі ці штуки — втому, смертельне бажання спати, страх через фару, я дуже підупав духом, був такий відчай, шо почались думки про можливі шляхи сходу — типу, зв'язатись з кимось із київських знайомих і попросити забрати машиною, або викликати таксі з Житомира, і тд. Але по-перше якби хтось погодився їхати за мною з Києва серед ночі, то зненавидів би мене на все життя, а знайти серед ночі в Житомирі таксі-бус чи хоча б універсал, це теж напряг і купа грошей; ну а по-друге це все би означало, шо я не зміг і здався, досить тупо, коли мені лишилось терпіти якихось 3 години. 

Далі на думку спав геніальний спосіб — на швидкості затиснути переднє гальмо і вилетіти через руль, якась проїжджаюча машина рано чи пізно зупиниться і або відвезе мене до Житомира, або викличе швидку, в будь-якому разі я зможу розслабитись. Коли мозок включався, від таких думок ставало страшнувато, бо типу ти вже не можеш контролювати свою свідомість, і вона думає, шо хоче. Стало страшно, шо пальці справді затиснуть гальмо і я поламаюсь, переставив руки у верхній хват, подалі від гальмівних ручок.

Коротше, такого суму, відчаю і безсилля я вже давно не відчував, це були цікаві відчуття.


Пів другої ночі заїхав на ше одну заправку. Був 411-ий кілометр, 20.5 годин від старту. Лишалось 40 км до Житомира. Хотів просто черговий раз облитись водою, але витягнув айфон і помітив, шо він розряджений. Я економив батарею, вмикав його лише за потреби, і навіть двічі підзаряджав, але там є якийсь глюк, показує, шо ше 50% батареї, а потім бах, і 1%. 

На айфоні була адреса готелю і карта Житомира, тому зарядити його треба було. Якби я в'їжджав в Житомир не серед ночі, було б простіше, можна було би попросити когось з перехожих загуглити адресу готелю і показати маршрут на карті, а так, то мусив надіятись лише на власну навігацію.

Заправка була якоюсь відстійною, здається ANP, тут було лише віконечко із касиркою і якесь приміщення в стані ремонту, одна стяжка і стіни. Я запитав, чи можна зарядити телефон, мужик-заправщик завів мене в те приміщення і показав розетку. Я подумав, шо це, можливо, остання заправка до Житомира і варто зарядити його нормально, хоча б півгодини. І якшо вже я стоятиму тут півгодини, то це мій шанс подрімати. 

Мужик був дуже добрим і дозволив поспати півгодинки на підлозі, навіть приніс і постелив якісь старі робочі куртки. Завалившись на них, я відчув, як сильно вони пропахлі бензином і куривом, але було байдуже, поставив будильник на півгодини і заплющив очі. Було дуже досадно, але я не міг заснути, уявляв, шо вирублюсь, наче немовлятко, а насправді, як тільки заплющив очі, то відчув, як в голові гуде, як я реагую на кожен шум проїжджаючої машини і тд. Тупе відчуття, ти ніби смертельно втомлений, але заснути не можеш. Лежав, задрімав хвилин на 10, потім знову лежав, не витримав, встав, подякував за прийом, забрав телефон і поїхав.


Виїжджаючи із заправки, побачив, шо заднє світло більше не працює. Трохи запанікував — переднє ше світило, але я думав, шо якшо воно розрядиться, то я просто помру, їхати без фари — це повний капець, в такому випадку довелось би або плентатись 15 км/год, або їхати всліпу, а на узбіччі іноді трапляються розірвані покришки, збиті тварини і інша туфта, якої може бути достатньо, шоб від наїзду на швидкості навернутись.

Лишалось нещасних 40 кілометрів, це ше трясця трохи більше години, і все, відпочинок. За півгодини, які я провів на заправці, температура ше трохи опустилась, і я теж остиг, а тому коли облився і почав їхати, то добряче змерз, аж зуби клацали. 10 хвилин сну теж мали ефект, тому все це разом пробудило мене хвилин на 20, шо вже було непогано.

Ділянки без ліхтарів їхав зі всіх сил, аж дивувався, як я ше можу так їхати, але страх розрядженої фари пересилював все :). Був вже зовсім мертвий, але десь сили ше знаходились. Знову почав відрубуватись, знову говорив сам із собою. Загалом ці останні 100 кілометрів до Житомира, були найважчими годинами мого життя за вже багато часу.


В якийсь момент знаки Київ і Житомир нарешті показали різні напрямки, це означало, шо я вже наближаюсь до міста. Широка київська траса закінчилась, звернув до Житомира, там було темно і вужче, на щастя, фара ше трималася. Вдалині виднілись вогники, і серед них один зелений, це міг бути тільки світлофор, а значить місто, і я їхав лише на думці, шо зовсім скоро лежатиму в м'якенькому ліжечку.

В'їхав у місто, ура, відчувався запах готелю, але одночасно дорога погіршилась, почались ями, освітлення поганеньке, я їду з айфоном в одній руці, а кермо тримаю іншою, дивлюсь на карту, і постійно влітав в якусь яму, дуже сердився, ше бракувало пробитись чи впасти за пару кілометрів до готелю.

Нарешті о 3:30 приїхав до готелю, було 450 кілометрів і 22.5 годин від старту. Я ніяк не міг зайти, там були подвійні двері, вузькі, незручні, спершу ровер впустив, потім сам впав, наробив гуркоту, нарешті до мене вийшов працівник готелю і допоміг, ше 10 хвилин пішли на формальності, потім душ і НАРЕШТІ ТРЯСЦЯ МОЖНА БУЛО ІТИ СПАТИ, як же ж довго я того чекав. І я знову в біса не зміг заснути, голова гуділа, відчув сильний голод, згадав про канапку, з'їв її, потім з'їв кіндер-сюрприз, який мені подарувала Галя ше у Львові на старті, запив водою, ше раз ліг, вставив у вуха одноразові затички (валялися на тумбочці біля ліжка), і врешті десь пів 5 ранку заснув.


Було начхати, шо доведеться знову їхати в спеку, думав тільки про те, шоб поспати, поставив будильник на 9 ранку. Прокинувся по восьмій, більше заснути не міг, поспав три з половиною години. Хотілось плакати, почувався абсолютно не відпочилим, але потім під холодною водою в душі ожив, а після сніданку ожив ше більше. Їсти давали, якшо чесно, якусь фігню, дві скибки хліба, масло, пару кусочків сиру, шинки, і два налиснички з сиром. Я ше попросив каву і потім зелений чай, але загалом сніданок туфтовий, якийсь для дітей :)


О 10:30 виїхав з готелю і десь об 11 вирулив назад на київську трасу. На цей момент я вже почувався доволі свіжо і бадьоро, попереду було 150 кілометрів (десь 6 годин дороги), спека не відчувалась, все було кльово.

Чомусь думав, шо між Києвом і Житомиром побачу багато людей на шосерах, і мені буде весело — це ж славнозвісний Київ з його славнозвісним велорухом, але за всю дорогу побачив лише трьох людей. Одна дівчина обігнала мене за Житомиром, привіталась і поїхала кудись на Коростишів, і потім ше за якийсь час в різних місцях бачив назустріч двох чуваків. В принципі, не дивно, в таку спеку мало хто виїжджає, та й я ше був далеко до Києва.

Давно кортіло купити якихось фруктів чи ягід при дорозі, але весь час продавали одне лиш зелене листя (бо зелені свята). Нарешті почались бабусі з чорницею, але чорниці я не дуже люблю, і тут бах — суниці. Став, купив півлітри і на місці виїв все жменею прямо з банки, вимастився весь тією суницею і був дуже радий. Поряд зупинилась машина, вийшли два мужички, питали за чорниці, потім почали розпитувати мене — ти куди їдеш, а ти сам звідки, оо, зі Львова, а я сам з Вишгорода, ми львів'ян поважаємо, не просто поважаєм — любим! ти хлопче тримайся, давай я тобі чорниць куплю? дай потисну тобі руку, знаєш, запиши мій номер, якшо будуть проблеми, ти мені дзвони, давай, я дядя Вітя, всьо, чорниць точно не хочеш? ну давай, дай ше раз руку, ну всьо, щасливо.

Хороший був мужичок, спілкування з такими мужиками ідеально показано в останній сцені цього відео:


Далі їхалось без особливих пригод. Хоч температура була така ж, як і минулого дня, але спека майже не відчувалась — постійно дув доволі сильний зустрічний вітер, крім того насичений трафік постійно створює потоки повітря, які тебе обдувають, в результаті, від спеки я не вмирав зовсім. Облився водою тільки два рази, і то для профілактики. Їсти більше не зупинявся, не хотів тратити час, закидався гелями, ставав лише на заправках, щоб поповнити воду.

Поступово бадьорість згасала, знову верталась втома, але тут виявилось, шо за 10 км від міста мене чекатиме київський друг Орест, і потім ше й проведе додому. Додалось трошки мотивації, почав рахувати кілометри до зустрічі з ним.


Зустрілись:

Вдвох їхати набагато легше, і приємніше, особливо усвідомлюючи, шо ти вже близько до Києва, і з тобою місцева людина, яка все знає і зможе про тебе подбати :)

По Києву довелось долати горби, але потрошки-потрошки, і ось ми вже на метро Печерська, звідки мені лишається пару метрів додому. На велокомп'ютері 618 кілометрів, на GPS-трекері має бути десь на 5 км менше, бо він записував не з дому, а з перехрестя Стрийська—Наукова, але все ж, 600 точно має бути. Прощаюсь з Орестом, витягую, трекер, перевіряю — 590 км. ШОБ Я ЗДОХ. Треба докручувати ше 10 км. Раптово розчинилось все щастя від досягнутої мети, зникли останні сили, мотивація і тд. Можна було звісно забити і йди відпочивати, але мета була — 600 км, відмовлятись в останній момент було б мегатупо.

Катався ше більше ніж півгодини, по місту сильно не розженешся, світлофори, ями, ше всяка фігня. Цікаво, шо думали люди на автобусних зупинках, коли я проїжджав повз них туди-сюди з інтервалом в кілька хвилин.


І ось, нарешті, на екранчику довгождане число в 600 бісових кілометрів. Докочуюсь до під'їзду і навіть немає сили порадіти. На годиннику 16:30, 35 з половиною годин від часу старту, дві з половиною години до концерту.

Власне і все. Трек поїздки:

Далі мене нагодували, відпочив дві годинки, і ми з друзями пішли на концерт — але це вже зовсім інша історія. Скажу тільки, шо мені вистачило сил на перші півгодини виступу, а далі пішов сидіти на трибуни, як дід. Повернувся до всіх на останні дві пісні. А сам концерт — мегакрутий і вражаючий. Радий, шо встиг.


А потім був нарешті спокійний сон, півтори дні в Києві, катання на ровері, приємні зустрічі і прогулянки з київськими друзями та Інтерсіті додому :)


Підсумки

За всю поїздку велосипед мене ні разу не підвів. Жодного проколу (безкамерка), нічого не ламалось, не рвалось і тд. Поскрипували педалі, поклацувала каретка (це вже давно), а загалом, все було чудово. 

Ноги і коліна поводились практично ідеально, дуже зрідка шось поболювало. В принципі, не так і дивно, рельєф поїздки був доволі плоский. Найбільші і єдині проблеми з самопочуттям були через малу кількість сну перед поїздкою і через спеку. Потріскали судини в очах, очі були дуже червоні, і в суботу до кінця дня, і в неділю, але швидко пройшло. М'язи почали доволі сильно боліти наступного дня після фінішу, але через два дні теж минулось. 

Коротше, перед такими штуками треба, як мінімум, нормально висипатись; якби мене так не вирубало, то поїздка була би набагато легшою.

Їхати через Луцьк, як на мене, було хорошою ідеєю, незважаючи на поганенькі дороги в районі Рівного.

Лежак суттєво допоміг, завдяки ньому вдалось зекономити трохи сил і уникнути оніміння долонь. Після поїздки мене лише трошечки гірше слухались пальці, а раніше бувало оніміння і після менших дистанцій.

KISS — крутизна, хоча я насправді не є їх великий фанат, але круто вживу почути і побачити тих, кого любив слухати в юності, і коли навіть не мріяв потрапити на їхній концерт.

Київ — не настільки погане місто, переконуюсь в цьому після останніх поїздок, хоча я і далі не почуваюсь тут затишно. Але сюди точно треба ше раз приїхати з ровером, або і не раз.


Було весело!