Смітник

— Що ви бачите? — запитав я пацієнта, витягуючи першу картинку.
— Куб, звичайно.
— А зараз? — запитав я, простягаючи наступну. Він попросив оглянути його ближче — і швидко впорався з завданням:
— Це, звісно, дванадцятигранник. Та й на інші не варто витрачати часу — з двадцятигранником я також упораюся.
Вочевидь, геометричні форми не становили для нього жодних труднощів. А як щодо облич? Я дістав колоду карт. Він легко розпізнав кожну з них, включно з валетами, дамами, королями і джокерами. Щоправда, карти — це лише стилізовані зображення, і неможливо було визначити, що саме він бачив — обличчя чи просто шаблонні картинки.
Тоді я вирішив показати йому збірку карикатур, котру також прихопив у своєму портфелі. Із цим завданням він також упорався переважно добре. Сигара Черчілля, ніс Шнобеля — щойно він виділяв ключову деталь, як негайно впізнавав обличчя. Але знов-таки, карикатури формальні й схематичні.
Залишалося перевірити, як він упорається зі справжніми, реалістично зображеними обличчями. Я ввімкнув телевізор без звуку й відшукав на одному з каналів старий фільм із Бетті Дейвіс. На екрані саме розгорталася любовна сцена. Акторку доктор П. не впізнавав (хоча він міг і не знати про її існування). Та ще більше вражало те, що він зовсім не вловлював, як змінювалися вирази облич акторки та її партнера. І це під час бурхливої сцени, в якій герої переходили від палкої млості до запаморочливих пристрастей, від подиву, огиди й гніву — до примирення у ніжних обіймах. Доктор П. не міг вловити жодного з цих почуттів. Він був навіть не певен, чи розуміє, що відбувається і хто є хто, не розрізняв, де чоловік, а де жінка. Він коментував побачене так, наче щойно впав з Марса. Я припустив, що труднощі професора могли бути пов’язані з химерністю кіношного голлівудського світу.
А чи впізнав би він знайомі обличчя зі свого власного життя? Стіни помешкання прикрашали фотографії його родичів, колег, учнів та самого доктора П. Я зібрав знімки у стіс і, відчуваючи занепокоєння, почав їх показувати. Те, що здавалося кумедним під час перегляду фільму, виявилося трагічним, коли мова пішла про реальне життя. Насправді він не впізнавав фактично нікого — ані родичів, ані учнів чи колег — навіть себе самого. Хіба що Ейнштейна він упізнав за притаманними рисами — вусами і зачіскою. Так само йому вдалося відгадати ще кількох осіб.
— Ага, це Пол! — вигукнув П., поглянувши на знімок брата. — Квадратна щелепа, великі зуби — я би його де завгодно впізнав!
Та чи впізнавав він саме Пола — чи, може, бачив лише одну-дві риси, що підказали йому, кому вони належать? Відсутність особливих прикмет залишала його цілковито розгубленим. Але його підводили не просто проблеми пізнавальної активності, гнозису, — щось абсолютно хибне було в його підході до сприйняття дійсності. Адже розглядав він ці світлини — навіть ті, де були зображені його найближчі люди, — так, наче складав абстрактні пазли чи розв’язував тести. Жодне з облич не видавалось йому знайомим, нікого з них він не сприймав як «його» чи «її», розрізняючи лише групи розрізнених рис, як «щось». Тож за його формальним гнозисом не залишалось нічого особистісного. Це й породжувало його сліпу байдужість до виразів облич. Ми звикли бачити, як крізь обличчя проглядають персональні риси людини, розпізнавати в особі — особистість. Але для доктора П. персон у такому розумінні не існувало, за обличчями він не бачив ані зовнішніх, ані внутрішніх персональних ознак.
Дорогою я купив у квіткарки розкішну червону троянду до своєї бутоньєрки. Тепер я витягнув її і передав йому. Він узяв троянду, як бере зразки ботанік чи лікар-морфолог, а не як людина, котрій дали квітку.
— Близько п’ятнадцяти сантиметрів завдовжки, — прокоментував він. — Звивиста червона форма з зеленим лінійним придатком.
— Гаразд, — сказав я підбадьорливо, — і як ви гадаєте, що це, докторе П.?
— Важко одразу сказати... — зніяковів він. — Цьому об’єкту бракує простих симетрій, як у правильних багатогранників, хоча, можливо, його симетрія — вищого порядку... Я думаю, що, можливо, це якась рослина чи квітка.
— Можливо? — запитав я.
— Так, можливо.

Наостанок я провів ще один експеримент. Надходила весна, холод іще не відступав, і я прийшов у пальті й рукавичках, скинувши їх при вході на диван.
— А що вам нагадує ось це? — я тримав перед ним одну зі своїх рукавичок.
— Дозвольте поглянути, — попросив він і, взявши у мене рукавичку, став вивчати її таким же чином, як раніше геометричні фігури. — Безперервна поверхня, — заявив він нарешті, — згорнута на себе. І начебто тут, — він завагався, — так би мовити, випинають... п’ять відгалужень.
— Так, — підтвердив я обережно. — Ви дали опис. А тепер скажіть, що ж це таке.
— Це якийсь мішечок?
— Правильно, — сказав я, — і що ж туди вміщається?
— Туди вміщається будь-який вміст! — розсміявся доктор П. — Варіантів багато. Це може бути, скажімо, гаманець для монет п’яти різних розмірів. Або ж це...
Я перервав цю маячню:
— І що, ви ніколи цього не бачили? А вам не здається, що туди може вміститись якась частина вашого тіла?
Його обличчя не осяяв анінайменший вогник упізнавання. Жодна дитина не спромоглася б побачити й описати «безперервну, згорнуту на себе поверхню», та навіть малюк миттєво зрозумів би, що це рукавичка, згадавши, що її надягають на руку. Та докторові П. цього не вдавалося — він не бачив у рукавичці нічого знайомого. Його погляд губився серед неживих абстракцій. Для нього й справді вже не існувало видимої дійсності, він і себе фактично втрачав як людину, здатну до візуального сприйняття світу. Він міг говорити про що завгодно, але на власні очі не бачив нічого.

Під час розмови мою увагу привернули картини на стінах їхнього помешкання.
— О, так, — сказала місіс П., — він завжди мав талант не лише до співу, а й до живопису. Академія щороку влаштовує його виставки.
Зацікавлено походжаючи перед ними, я помітив, що картини висіли у хронологічному порядку. Усі реалістичні й натуралістичні роботи, що випромінювали живий настрій і відрізнялися тонким опрацюванням певних деталей, належали до раннього періоду творчості доктора П. Та з роками з них стали поступово зникати життєвість і конкретність, а натомість з’явились абстрактні та навіть геометричні й кубістичні мотиви. Зрештою, в останніх роботах, схоже, зникав будь-який сенс (принаймні для мене), і залишались суцільні хаотичні лінії та плями фарби. Я поділився своїми спостереженнями з місіс П.
— Ах, ну чому ви, лікарі, такі жахливо приземлені? — вигукнула жінка. — Невже ви не бачите художнього розвитку в тому, як він поступово відходив від реалізму ранніх років і зростав до рівня абстрактного мистецтва?
«О ні, це дещо зовсім інше», — відповів я подумки (та стримався перед бідною місіс П.). Він справді перейшов від реалізму до безпредметного мистецтва, абстракції. Та цим процесом рухав не художник, а його патологія, що розвивалася далі й далі, до глибокої зорової агнозії, що руйнувала будь-яку здатність до образного уявлення й переживання конкретної, чуттєвої реальності. Ця домашня колекція робіт доктора П. насправді експонувала його трагічну патологію, а відтак ставала надбанням неврології, а не мистецтва.

Пацієнтом Макре і Тролла був 32-річний чоловік. Після важкої автокатастрофи він три тижні пролежав без свідомості, а повернувшись до тями, «...поскаржився на дивну проблему — нездатність упізнавати людей, навіть обличчя власної дружини й дітей». Жодна людина не здавалася йому знайомою, окрім трьох співробітників, котрих він міг візуально розпізнати: один мав нервовий тик ока, в іншого на щоці виділялася велика родимка, ну а третій був «таким худим і довгим, що його ні з ким не переплутаєш». За висновками Макре і Тролла, кожного з цих трьох «легко було розпізнавати за єдиною помітною ознакою». Решту людей цьому пацієнтові (як і доктору П.) вдавалося розпізнавати лише за голосами. Навіть перед дзеркалом чоловік насилу впізнавав себе у власному відображенні. «На початковій стадії одужання він часто запитував, особливо під час гоління, чи справді з дзеркала на нього дивиться його власне обличчя, — пишуть Макре і Тролл. — І навіть розуміючи, що присутність когось іншого була фізично неможливою, усе ж він часом корчив міни й висовував язика, «просто для певності». Ретельно вивчивши у дзеркалі своє обличчя, він поступово навчився його впізнавати, але «не за долі секунди», як раніше, а лише за зачіскою й контурами обличчя, а ще за двома маленькими родимкам на лівій щоці». Загалом йому не вдавалось упізнавати жодних об’єктів з першого погляду, тож доводилося помічати кілька виразних рис — це давало йому можливість робити припущення, хоча іноді його здогадки виявлялися цілковито безглуздими. Найбільших труднощів, як зауважують автори, йому завдавало впізнавання живих істот.

Лише після втрати пам’яті, навіть незначної і поступової, нам вдається усвідомити, що саме вона і становить наше буття. Без пам’яті життя припиняє бути життям... Саме на ній усе тримається, обґрунтовується, вона дає нам змогу відчувати і навіть діяти. Позбавлені пам’яті, ми перетворюємося на порожнечу... (Мені ж залишається тільки чекати на остаточну амнезію, що цілковито поглине усе моє життя, як свого часу це сталося з моєю матір’ю...) Луїс Бунюель

Ці роздуми одразу ж нагадали мені про одного пацієнта, якого стосуються усі згадані вище запитання. Джиммі Г., приємний у спілкуванні, розумний і цілковито позбавлений пам’яті чоловік, потрапив до нашого нью-йоркського Будинку опіки на початку 1975 року. У його документах ми знайшли дивний запис: «Безпорадний, недоумкуватий, сконфужений, дезорієнтований». Насправді Джиммі був привабливим 49-річним чоловіком із сивою кучерявою чуприною, здоровим на вигляд, бадьорим, привітним і щирим. «Як ся маєте, лікарю? — привітався він. — Гарний ранок, правда? Мені ось там сідати?»
Цей добряк був готовий до будь-яких розмов і запитань. Тож я й почав його розпитувати. Він назвав своє ім’я, дату народження, назву містечка у штаті Коннектикут, де він народився. Детально описав рідні вулиці й навіть зобразив їх на карті. Він досі пам’ятав номери телефонів у будинках, де мешкала його родина. А далі розповідав про свої шкільні роки, друзів дитинства, про те, як захоплювався математикою та природничими науками. Із запалом згадував про службу у військовому флоті — щойно він закінчив навчання, як його, 17-річного юнака, 1943 року призвали до війська. Хлопець із чудовими технічними здібностями мав неабиякий хист до радіо та електроніки, тож після прискорених курсів у Техасі він опинився на посаді помічника радиста підводного човна. Він пам’ятав назви усіх субмарин, на яких служив, усі походи, порти, імена моряків зі своєї команди. Міг користуватись азбукою Морзе та друкувати наосліп. Його ранні спогади про життя, сповнене яскравих подій, були чіткими й емоційними.
Але далі стежка його пам’яті чомусь обривалась. У його пам’яті оживали події армійських років, війни та повоєнних часів, юнацькі роздуми про майбутнє. Він полюбив службу на морі та міг би її не залишати. Але ж, за «Ветеранським законом», він міг отримати кошти на навчання у коледжі. Його старший брат тоді вже навчався на бухгалтерських курсах і був заручений зі «справжньою красунею» з Ореґону. Згадуючи ці події, Джиммі ніби переживав їх знову, в ньому прокидались усі тогочасні враження й почуття. Здавалося, він говорив не про минуле, а про теперішнє — особливо мене здивували різкі зміни часових форм у його розповідях, коли від спогадів про школу він перейшов до служби у військовому флоті.
Минулий час у його розповідях раптом замінився теперішнім, і це вже виглядало не лише як формальний чи художній стиль мемуарів — він ніби ділився нещодавніми враженнями, що й дотепер були актуальні.
Раптом мене охопила неймовірна підозра.
— Містере Г., а який у нас зараз рік? — запитав я ніби між іншим, намагаючись приховати своє приголомшення.
— Сорок п’ятий, друже. Хіба ви забули? — мовив він. — Ми виграли війну, Рузвельт помер, за штурвалом Трумен. Чудові настали часи.
— А вам, Джиммі... скільки ж вам зараз років?
На мить він якось дивно засумнівався, ніби підраховуючи власний вік.
— Ну, я гадаю, мені дев’ятнадцять, док. Незабаром буде двадцять.
Дивлячись на свого сивочолого пацієнта, я вдався до імпульсивної дії, якої ніколи собі не пробачу, — цей вчинок був би вищою мірою жорстокості з боку лікаря до хворого, якби Джиммі мав змогу його запам’ятати.
— Ось, — я простягнув йому дзеркало. — Погляньте на себе і скажіть, що ви бачите. Хіба на вас звідти дивиться дев’ятнадцятирічний юнак?
Він раптом сполотнів й обома руками вчепився у крісло.
— Господи Ісусе, — прошепотів він. — Боже, що відбувається? Що зі мною сталося? Це що, жахливий сон? Я збожеволів? Це такий жарт? — він панічно заметушився.
— Усе гаразд, — я намагався його заспокоїти. — Джиммі, це просто помилка. Не варто хвилюватися, друже! — я підвів його до вікна. — Подивіться, який приємний весняний день. Бачите, он там діти грають у бейсбол? — Тим часом як я непомітно забрав у пацієнта лиховісне дзеркало, його обличчя знову набуло звичного кольору, і він почав усміхатися.
Я вийшов і повернувся до кабінету за кілька хвилин. Джиммі й досі стояв перед вікном, захоплено спостерігаючи, як діти надворі грають у бейсбол. Почувши, як я відчинив двері, він розвернувся до мене й привітно усміхнувся:
— Як ся маєте, лікарю? — сказав він. — Гарний ранок, правда? Ви хочете поговорити зі мною? Мені ось там сідати? — Його щире, відкрите обличчя не видавало анінайменшого просвітку впізнавання.
— А хіба ми з вами не бачилися, містере Г.? — запитав я звичним тоном.
— Ні, я такого не пригадую. Ви такий бородань, лікарю, хіба ж я міг би вас забути!
— А чому ви гадаєте, що я лікар?
— А хіба ви не лікар?
— Так, але звідки вам про це відомо, якщо ви мене вперше бачите?
— Ну, ви ж маєте вигляд лікаря, от я і помітив.
— Тоді гаразд, ви вгадали. Я працюю тут невропатологом.
— Заждіть, а що, у мене якісь проблеми з нервами? І де це «тут» — що це взагалі за місце?
— Саме хотів поцікавитися — як ви гадаєте, що це за місце?
— Ну, я бачу, що тут усюди ліжка, пацієнти. Мабуть, це якась лікарня. Але ж, дідько, що я роблю в лікарні серед усіх цих людей, утричі старших від мене? Я ж нічим не хворію, почуваюся дужим, як віл. Може, я тут працюю... У мене взагалі є робота? Чим я займаюся?.. Ні, бачу, ви хитаєте головою, мабуть, я тут не працюю. Якщо я тут не працюю, виходить, мене сюди поклали. Я пацієнт, який не здогадується про свою хворобу — так, лікарю? Що за дурня, не лякайте мене... Це що, якийсь жарт?
— А ви не знаєте, у чому річ? Ви справді не розумієте? І не пам’ятаєте, як розповідали мені про ваше дитинство у Коннектикуті, про роботу радіооператором на підводному човні? І про те, як ваш брат заручився з дівчиною з Ореґону?
— Ну, так і є. Але ж я вам не міг цього розповідати, бо бачу вас уперше в житті. Мабуть, ви все це прочитали у моїй історії хвороби.
— Гаразд, — відповів я. — А знаєте, є такий анекдот. Приходить до лікаря людина з провалами в пам’яті. Лікар починає робити огляд, а потім запитує: «А ви могли б детальніше описати ваші провали у пам’яті?». А пацієнт: «Які ще провали?».
— Ага, то ось що зі мною не так, — розсміявся Джиммі. — Ну, я про щось таке здогадувався. Справді, бува, щойно стається щось, і я одразу ж випущу з голови... Хоча от з минулим усе гаразд, його я добре пам’ятаю.

Повертаючись до проблем його пам’яті, я виявив неймовірний, винятковий випадок втрати спогадів про нещодавні події — він міг за лічені секунди забувати усе щойно почуте і побачене. Наприклад, якось я поклав на стіл годинник, краватку й окуляри, показав Джиммі і попросив його запам’ятати ці предмети, після чого накрив їх. Потім зо хвилину поговорив з ним на іншу тему й поцікавився, що лежить на моєму столі. Ані речей, ані мого прохання запам’ятати їх він уже не пригадував... Наступного разу на початку цього тесту я попросив його власноруч записати перелік того, що я ще раз при ньому заховав. За хвилину він знову не міг пригадати, про що йдеться, і щиро здивувався, побачивши власний запис. Роздивившись його, Джиммі впізнав свій почерк, а тоді відчув ледь помітне відлуння спогаду про те, як колись робив цей запис. Часом у нього зберігались якісь примарні спогади, далекі відголоси, відчуття чогось знайомого. Коли, приміром, за п’ять хвилин ми з ним почали знову грати у хрестики-нулики, він пригадав, що «якийсь час тому» він також грав з «одним лікарем» у цю ж гру — та чи означав цей «якийсь час» хвилину чи місяць тому, він і гадки не мав. «А може, це були ви?» — припустив він після короткої паузи. Моє «так» у відповідь його розважило.

Я знаю Джиммі вже дев’ять років, і за цей час він жодною мірою не змінився, з погляду нейропсихології. Він і досі страждає на важку, виснажливу форму синдрому Корсакова, не може запам’ятовувати окремих епізодів довше, ніж на кілька секунд, а його непроглядна амнезія сягає 1945 року. Та з погляду духовного, часом він відкриває зовсім інше обличчя, на якому замість метушливості, тривоги, нудьги й розгубленості раптом з’являється вираз глибокого замилування красою світу, його багатого, за всіма категоріями К’єркеґора, сприйняття — естетичного, морального, релігійного й драматичного. Коли я вперше його зустрів, то замислився, чи не зведене його існування до г’юмівської піни, до абсурдного метушіння на поверхні життя. Я запитував себе, чи можливо вивести його за межі цього хворобливого хаосу. «Ні, це неможливо», — підказувала мені емпірична наука. Але ж емпіричний підхід не враховував існування душі й того, що становить і визначає особистісну сутність. Можливо, з цієї історії слід винести як філософський, так і клінічний урок: навіть у таких катастрофічних випадках синдрому Корсакова чи набутого слабоумства усе ще залишається відкритим шлях до зцілення душі через мистецтво, духовне єднання, пробудження людського духу. Шлях, котрий не можуть зруйнувати навіть ті неврологічні розлади, що, на перший погляд, здаються безнадійними.

Так сталось і з одним із моїх пацієнтів — у задній частині (вертебробазилярному басейні) його головного мозку виник гострий тромбоз — це порушило кровообіг та призвело до миттєвого відмирання тканин у ділянках, відповідальних за візуальне сприйняття. Тієї ж миті пацієнт абсолютно осліп, хоча сам він про це не здогадувався. Утративши зір, він зовсім не скаржився, що нічого не бачив. Проведений огляд та обстеження виявили не лише «сліпоту» його нервових закінчень, або ж кори головного мозку, а й цілковиту втрату візуальних образів і спогадів — при цьому у пацієнта не виникало жодного відчуття втрати. Насправді він докорінно втратив ідею та уявлення про зір і виявився не лише неспроможним до будь-яких візуальних описів, але й збентежено реагував навіть на вимовлені мною слова «зір» та «світло». Він фактично перетворився на невізуальну істоту. За лічені секунди хвороба викрала усе його видиме, зряче життя. Цей інсульт і справді остаточно стер усі сліди візуальної частини його життя. Отже, така візуальна амнезія і, так би мовити, сліпе небачення сліпоти, така амнезія амнезії, власне, і є ефектом «тотального» синдрому Корсакова, окресленим межами візуального.

У своїй надзвичайній книзі «Добра війна: літопис Другої світової» (The Good War: An Oral History of World War II, 1984) Стадс Теркел передає численні історії чоловіків і жінок (передусім бійців), для яких Друга світова стала найбільш реальною та значною подією цілого життя — такою вражаючою, що все решта на її тлі зблякло і втратило значення. Такі люди досі живуть війною, вони наново переживають давно завершені бої, ритм подій, згадують про непохитну моральну стійкість, про своїх фронтових побратимів. Проте органічна амнезія Джиммі не має нічого спільного з такою зосередженістю на минулому, відстороненим сприйняттям та млявими реакціями на події реального світу. Нещодавно я мав нагоду обговорити цей випадок із самим Теркелом. «Я зустрічав тисячі людей, які казали, що після 45-го вони лише повільно відраховують час, — розповів письменник. — Але ще ніколи я не бачив людини, для якої час спинив би свій рух, як для вашого Джиммі з амнезією».

Амітал-натрій — т. зв. «сироватка правди», психоактивна речовина, що активізує мовлення людини. У ХХ столітті препарат широко застосовували в медичних, судових та правоохоронних закладах для отримання прихованої інформації.

…безперервний невидимий потік відчуттів, що лине від рухомих частин нашого тіла (м’язів, сухожиль, суглобів) і дає змогу постійно визначати й регулювати їхнє розташування, тонус і рух. Проте від нашої уваги ці процеси приховані, адже все відбувається автоматично й несвідомо. П’ять інших наших чуттів завжди були очевидними й незаперечними, але шосте залишалося непомітним. У 1890-х роках Шеррінґтон відкрив це явище і назвав його «пропріоцепцією» — передусім, щоб відрізнити це відчуття взаєморозташування частин тіла від іншого — «екстероцепції» (відчуття зовнішніх подразників), а також від «інтероцепції» (відчуття внутрішніх подразників). До того ж, такий термін підкреслює виняткову значущість «шостого чуття» для нашого тілесного самосприйняття, адже саме завдяки пропріоцепції ми відчуваємо, що наші тіла належать нам, є нашою «власністю»

…за день до операції Крістіна, яка зазвичай не зважала на сни й прикмети, побачила надзвичайно чіткий тривожний сон — ніби її тіло хиталось, утративши рівновагу, земля ішла з-під ніг, вона майже не відчувала рук, і вони самі собою розгойдувалися навсібіч та випускали все, що вона намагалась утримати. Цей сон настільки її настрахав («Мені в житті нічого такого не снилося, — хвилювалася Крістіна, — я не можу викинути його з голови»), що нам довелося звернутися до психіатра. «Передопераційна тривога, — визначив він. — Цілком природна реакція, ми таке постійно спостерігаємо». Але того ж дня її сон здійснився. Крістіна й справді відчула, що втрачає рівновагу, почала незграбно розмахувати руками й випускати на підлогу речі, які намагалася втримати. Ми знову запросили психіатра — він мав роздратований вигляд, та вже за мить здавався невпевненим і розгубленим. «Істерія, спричинена передопераційними страхами, — відрізав він безапеляційним тоном. — Типовий прояв конверсії, таке постійно трапляється». Але того дня, коли її мали оперувати, стан Крістіни лише погіршився. Вона не могла встояти на ногах і падала, коли їх не бачила. Їй нічого не вдавалося втримати в руках, що починали «блукати», щойно вона відводила від них погляд. Коли вона за чимось тягнулася чи намагалася поїсти, їй зовсім не вдавалося нікуди поцілити, а з рук усе вилітало. Виглядало це так, ніби в неї зникла якась ключова здатність до контролю або координації рухів. Їй ледве вдавалося втриматися на стільці, тіло сповзало й ніби «підламувалося». Обличчя втратило свій звичний вираз і обвисло, щелепа ніби бовталася, вона не могла навіть чітко вимовляти слова. «Сталося щось жахливе, — ледь вимовила Крісті чужим безбарвним голосом. — Я не відчуваю свого тіла. Це так моторошно, я почуваюся безтілесною».

Короткі зблиски певного полегшення вона відчуває при стимулюванні шкіри. Вона не втрачає нагоди виходити на прогулянки, любить їздити у відкритих машинах, де може відчувати, як вітер торкається її тіла й обличчя (чутливість шкіри до легких дотиків у неї практично не знизилася). «Це так чудово, — каже вона, — я відчуваю вітер на своєму обличчі, на руках, і це хоча б віддалено мені нагадує, що в мене є руки й обличчя. Це не зовсім те справжнє відчуття, яке було колись, та воно хоч на якусь мить піднімає цю кляту мертву завісу».

Місіс С., інтелігентній жінці віком за шістдесят, довелося перенести масивний інсульт, що вразив внутрішній та задній відділи правої півкулі головного мозку. Вона залишалася при ясному розумі й навіть не втратила почуття гумору. Часом вона дорікає медсестрам, ніби ті забули поставити на її тацю десерт або горнятко кави. «Але ж усе є, місіс С., — кажуть вони, — ось тут, ліворуч». Та здається, їй складно це зрозуміти, і вона й далі дивиться прямо перед собою. Якщо її голову обережно повертають і «зниклий» десерт опиняється у збереженій правій частині її поля зору, вона щиро дивується й каже: «Ага, ось він де — але ж його тут щойно не було!». Вона цілковито втратила саме уявлення «правого боку» — і як частини довколишнього світу, і як половини її власного тіла. Інколи вона скаржиться, що їй подають надто малі порції, та насправді вона з’їдає тільки те, що лежить праворуч, тоді як лівої частини тарілки для неї просто не існує. Перед дзеркалом вона фарбує губи й наносить косметику лише на праву частину обличчя, зовсім забуваючи про ліву.

Аналізуючи свій стан емпіричними й дедуктивними шляхами, вона змогла розробити певні стратегії подолання своєї недуги. Їй не вдається повертатися ліворуч, щоб побачити «невидиму» половину картинки, тож вона повертається праворуч і обертається по колу. На прохання місіс С., їй видали інвалідний візок. І тепер, коли вона чогось не бачить там, де воно мало би бути, обертається на своєму кріслі праворуч по колу, поки в її полі зору не опиняється те, що вона шукала. Місіс С. цілком задоволена своїми хитрощами, котрі допомагають їй відшукати каву чи десерт на обідньому столі. Якщо порція здається їй замалою, вона обертається за годинниковою стрілкою, вдивляючись праворуч, поки не помітить «зниклу» половину. Тоді вона з’їдає те, що бачить — тобто, половину знайденого, — і втамовує голод. Якщо ж їй хочеться додаткову порцію або коли вона просто бажає роздивитися, скільки їжі залишилося на тарілці, вона знову обертається праворуч довкола себе і знаходить ще чверть своєї порції, від якої теж може з’їсти половину. Зазвичай такої кількості їй вистачає — зрештою, на цей момент вона з’їдає сім восьмих від цілої порції. Та якщо і цього виявляється недостатньо або її охоплює азарт, вона обертається втретє і тепер розтинає навпіл одну шістнадцяту від порції (незмінно залишаючи на тарілці половину і від цієї решти). «Це маячня, — каже вона, — я почуваюся, наче стріла Зенона, що ніколи не досягає цілі. Мабуть, я маю кумедний вигляд, але що мені вдіяти, коли вже так склалося?»

Про цю хворобу забули, як і про велику епідемію летаргійного енцефаліту, що лютувала у 1920-х роках.

Як і багато туреттиків, Рей мав непересічну музичну обдарованість. Що й рятувало його душу, а також гаманець. Щовихідних сором’язливий хлопець перетворювався на віртуозного барабанщика, котрий славився своїми бурхливими експромтами, — відчуваючи ритм мелодії, він перетворював тики та імпульсивні удари по барабану на пристрасні, незрівнянні імпровізації — у такі миті йому вдавалось обертати раптове вторгнення хвороби на блискучі джазові фантазії.

Я уповільнив крок, коли мою увагу привернула сива жінка років за шістдесят, що опинилась у центрі уваги обуреного натовпу. Спочатку я не міг збагнути, у чому річ. Можливо, це якийсь дивний напад? Що з нею відбувається — чому вона б’ється у конвульсіях? Чому її рухи, ніби зачаровані, повторюють усі перехожі, які наближаються до цієї літньої пані, охопленої несамовитою тикозною лихоманкою? Наблизившись до неї, я нарешті збагнув. Вона швидко й невпинно копіювала перехожих — якщо її дії можна описати невиразним, пасивним визначенням «копіювання». Чи не доречніше було б сказати, що вона буквально передражнювала усіх, кого бачила? Миттєво «зчитувала» кожного. Я бачив чимало обдарованих мімів, коміків, фіглярів і пародистів, та це і близько не можна було порівняти з моїм моторошним враженням від того, що відбувалося на моїх очах: ця жінка блискавично, беземоційно й судомно віддзеркалювала кожну побачену постать, кожне обличчя. Та це було не просто геніальною імітацією. Перехоплюючи, пропускаючи крізь себе всі настрої перехожих, вона зривала з них маски — ставала не лише їхнім відображенням, а й карикатурною, ґротескною пародією, де кожен ледь помітний жест і вираз у її виконанні мимоволі набував несамовито загострених форм. Так чиюсь легку усмішку вона перетворювала на клоунську гримасу, що за лічені секунди встигала з’явитись і зникнути з її обличчя; простий жест набував шаленого прискорення й перетворювався на абсурдний конвульсивний рух. Проминувши лише один короткий квартал, ця нестямна пані встигла в шаленому темпі перевтілитися в образи майже півсотні перехожих — усе це тривало не довше двох хвилин, адже усі її міни не тримались і двох секунд, змінюючись, наче в химерному калейдоскопі пародій, зі стрімкістю перебіжного вогню. Деякі з її гримас набували цілковито безглуздих виразів, адже ставали імітаціями другого чи й третього порядку. Це були відображення облич глядачів — здивованих, збентежених, розгніваних її фіглярським копіюванням, — що повторно відбивалися на її обличчі, подвійно спотворені крізь туреттичну призму, що, у свою чергу, викликало ще більше обурення й потрясіння натовпу. Саме цей ґротескний резонанс несподіваної взаємодії, що затягнув кожного випадкового свідка до шаленого виру віддзеркалень, і спричинив те масове занепокоєння, що здалека привернуло мою увагу. Ось так жінка, що могла стати будь-ким, втратила себе й перетворилася на ніщо. Але що відчувала вона сама, перебуваючи у вихорі тисяч чужих облич, масок та образів? Щойно я встиг про це подумати, тієї ж миті з’явилася відповідь. Напруга у ній та в інших зросла до вибухонебезпечного рівня. Раптом вона з відчаєм відсахнулася від натовпу й забігла у провулок, що відгалужувався від центрального проспекту. І там, ніби охоплена нестерпним болем, вона враз вивергнула з себе усі жести, вирази й постави, що переповнили її свідомість і тіло. Цієї миті всі її рухи несамовито прискорилися, зливаючись в один потік пантомімічного блювання, з яким вона вивільняла образи тієї півсотні людей, якими вона стала одержима. І якщо «зчитування» тривало близько двох хвилин, то «виверження» відбулося за один видих — п’ятдесят образів за десять секунд або десь по одній п’ятій долі секунди на кожну зіграну роль.

Такі стимуляції миттєво викликали яскраві галюцинації — пацієнти чули звуки, бачили знайомих людей, фрагменти різних сцен, ніби заново переживаючи їх — не забуваючи при цьому, що перебували в цілком прозаїчній атмосфері операційної кімнати, яку могли побіжно запам’ятовувати і потім детально описувати присутнім з неймовірною точністю. Такі експерименти підтверджували слова Джексона, сказані шістдесят років тому, про «подвоєння свідомості»: Водночас спостерігається1) квазіпаразитарний (сновидний) стан свідомості та2) залишки нормальної свідомості. Таким чином, виникає подвійна свідомість... ментальна диплопія.

Як підтвердили дослідження, проведені Пенфілдом, такі епілептичні сни або галюцинації ніколи не пов’язані з фантазіями. Їх наповнюють лише спогади — найдетальніші, найяскравіші спогади, що викликають не менш сильні емоції, ніж відповідний реально пережитий досвід. Звичайні спогади ніколи не вирізняються такою неймовірною чіткістю й послідовністю деталей, що проявляються при стимулюванні кори головного мозку. Це наштовхнуло Пенфілда на думку, що мозок зберігає майже ідентичну копію всіх життєвих переживань людини, весь потік свідомості, і ці «архівні записи» можуть відтворюватися мимовільно у відповідних життєвих обставинах або запускатися під дією епілептичної чи зовнішньої електричної стимуляції.