Смітник

«Китайці дійсно хочуть нас завоювати?» запитав я.
«Ті жовтопикі тільки й чекають на це ось уже багато років. Єдине, що їх стримує, так це війна з Японією.»
«А хто воює краще, китайці чи японці?»
«Японці. Просто китайців дуже багато. Коли вбиваєш китайця, він розділяється надвоє і виходить вже два китайці.»
«А чому в них жовта шкіра?»
«Тому, що замість води вони п’ють власну сечу.»
«Татусю, не розказуй такого хлопчику!»
«Тоді попроси його не задавати дурних питань.»

Одного разу, під час обіду до мене підійшов новенький. Він був у коротких штанцях, косоокий і клишоногий. Він мені не сподобався, він погано виглядав. Він сів на лавку біля мене.
«Привіт, мене звуть Девід.»
Я не відповів. Він відкрив свій пакет з обідом.
«У мене є бутерброди з арахісовим маслом,» сказав він. «А що в тебе?»
«Бутерброди з арахісовим маслом.»

Бійки продовжувались. Вчителі так ні про що й не здогадувались. Найбільшою проблемою був дощ. В школі не було жодного хлопця, хто б мав парасолю чи дощовик. Більшість наших батьків були занадто бідними, аби купувати такі речі. А навіть, якщо й купували, ми ховали їх у кущах. Якщо когось бачили з парасолею чи в дощовику, його вважали педиком. Таких били після школи. Девідова мама змушувала його брати парасолю, якщо на небі з’являлась бодай найменша хмаринка.

Лікар з медсестрою нахилилися до мене. Я лежав у ліжку, крізь вікно світило сонце. Лікар посміхнувся. Сестра випрямилась і також усміхнулася. Там було добре.
«Як тебе звуть?» запитав лікар.
«Генрі.»
«Генрі. А прізвище?»
«Чінаскі.»
«Поляк, так?»
«Німець.»
«Чому ж ніхто не хоче бути поляком?»
«Я народився в Німеччині.»

Якось ми вирішили сходити на своє перше сповідання. Ми пішли до церкви. Ми знали одного з проповідників, головного. Одного разу ми зустріли його біля кіоску з морозивом і він заговорив до нас. Ми навіть одного разу були в нього вдома. Він жив по сусідству з церквою разом зі своєю старою.
Під час візиту, ми задавали йому різні питання стосовно Бога. Типу, якого Він зросту? І чи Він просто сидить у кріслі цілий день? А він приймає ванну, як усі решта? Священник ніколи не давав прямих відповідей на наші запитання, проте, він все-одно був хорошим хлопцем, у нього була гарна посмішка.

Тимчасова трибуна була збудована з дощок, що слугували лавками. Ми сховалися під нею. Там ми побачили двох хлопців, що стояли посередині й дивилися вгору. Їм було десь по 13-14 років, обоє були на два-три роки старшими за нас.
“На що вони дивляться?” запитав я.
“Давай підійдемо й глянемо,” відповів Френк.
Ми підійшли. Один з хлопців помітив нас.
“Ану, задрипанці, геть звідси!”
“На що ви дивитесь, хопці?” запитав Френк.
“Я ж сказав вам забиратися звідси!”
“Та ну, Марті, нехай подивляться!”
Ми підійшли туди, де стояли вони. Поглянули вгору.
“Що це?” спитав я.
“Чорт, ти хіба сам не бачиш?” запитав один з них.
“А що я маю бачити?”
“Це пизда.”
“Пизда? Де?”
Він показав. Там сиділа жінка з відгорнутою сукнею. На ній не було трусиків, тож якщо подивитись між дошками, можна було побачити її пизду.
“Бачиш?”
“Ага, бачу. Це пизда,” сказав Френк.
“А тепер, хлопці, марш звідси й тримайте роти на замку.”
“Але ми хочемо ще трохи подивитися,” сказав Френк.
“Дайте нам ще трохи часу.”
“Добре, тільки не дуже довго.”
Ми стояли й дивилися вгору.
“Я бачу,” сказав я.
“Це пизда,” сказав Френк.
“Це дійсно пизда,” сказав я.
“Так,” сказав один із старших, “це справді вона.”
“Я запам'ятаю це на все життя,” сказав я.

Одного дня місіс Фретаг дала нам завдання.
“Наш видатний президент, Герберт Гувер, збирається відвідати Лос-Анджелес цієї суботи і виступити з промовою. І я хочу, щоб ви написали есе про ваші враження від промови президента Гувера.”
Субота? Я точно не міг піти. Треба було косити газон. Потім рівняти його. (Мені ніколи не вдавалося зрізати всі волосинки.) Майже кожної суботи мене пороли шкіряним паском через те, що батько знаходив волосину. (Також мене лупцювали ще протягом тижня, інколи навіть двічі, за речі, які я не зробив, або ж зробив неправильно.)
В мене не було шансів відпроситися у батька піти подивитися на президента Гувера. Тож я й не пішов. Тієї суботи я просто взяв листок паперу й почав вигадувати, ніби я бачив Президента. Його відкрита машина неспішно в'їжджає на стадіон. Одна машина, з секретними агентами всередині, йде попереду, а дві інші — позаду. Агенти — мужні хлопці з пістолетами для того, аби захистити нашого Президента. Глядачі піднялися, коли президентова машина в'їхала на стадіон. Такого ще не було. Це був сам Президент. Це був він. Він помахав нам. Ми зааплодували. Оркестр заграв. У нас над головами кружляли чайки, ніби й вони зустрічали Президента. В небі снували літаки. Вони викреслювали напис: “Процвітання чекає вже за рогом.” Президент підвівся у машині, і як тільки він це зробив, хмари розступилися і йому на обличчя впав сонячний промінь. Здавалося, ніби й Бог вітає його. Потім машини спинились і наш великий Президент, оточений секретними агентами, піднявся на платформу для промови. Як тільки він став біля мікрофона, з неба спустилася пташка й сіла біля нього. Президент помахав пташці й засміявся і ми всі засміялися разом із ним. Він почав говорити, а ми всі слухали. Я майже не чув промови, тому що сидів біля автомату з поп-корном, котрий сильно гудів, та я чув його слова про те, що проблеми в Манчьжурії не такі вже й серйозні і що у нас скоро все налагодиться і тому не варто хвилюватися, що все, що від нас вимагається — це вірити в Америку. Для всіх знайдеться робота. У нас буде достатньо дантистів і достатньо зубів, щоб виривати, достатньо пожеж і достатньо пожежників, щоб їх гасити. Заводи і фабрики знову запрацюють. Наші друзі в Південній Америці сплатять свої борги. Скоро ми знову спатимемо солодко з повними шлунками й легкими серцями. Господь і наша велика країна огорнуть нас любов'ю і захистять від зла, від соціалістів, проженуть геть усі національні жахи навіки... І лише аж коли сонце почало сідати, а день потроху переходив у багряно-золотистий прекрасний вечір, Президент вислухав аплодисменти, помахав рукою, повернувся до машини, сів у неї й поїхав у супроводі свого кортежу з секретних агентів. Ми всі бачили й чули президента Гувера.
Я здав своє есе у понеділок.

Втім в мене ще були неприємності з сусідськими дітьми. Батько лише погіршував ситуацію. Наприклад, одного разу він купив мені костюм індіанця з луком і стрілами, в той час, як у інших дітей були костюми ковбоїв. Продовжувалося те ж, що й у школі — мене травили. Ці ковбої оточували мене зі своїми пістолетами, а я вкладав стрілу в свій лук, натягував тятиву й чекав.

Мати щоранку йшла на пошуки нової, а батько кудись їхав, удаючи ніби на роботу. По суботам безробітним роздавали допомогу з магазинів, в основному це були консерви, списані по якійсь причині. Ми здебільшого харчувалися цими покидьками. А ще бутербродами. І картоплею. Мати навчилася робити картопляні млинці. Щосуботи батьки йшли за цією допомогою, проте вони не заходили до найближчого магазину, тому що боялися як би сусіди не побачили їх і не зрозуміли, що й вони не мали роботи. Тож вони йшли дві милі по бульвару Вашингтона, до магазину за кілька кварталів від Кріншоу. Це була довга прогулянка. А потім, пітніючи, вони йшли дві милі назад з пакетами прострочених консерв, картоплі, сосисок і моркви в руках. Батько не брав машини, щоб зекономити на бензині. Він йому був потрібен, щоб їздити на свою уявну роботу. Інші батьки не були такими. Вони просто сиділи на ганку чи грали у підкови.

Я почувався так, ніби знову потрапив у середню школу. Мене оточували одні слабаки, замість сильних, уроди, замість красенів, невдахи, замість переможців. Здавалося, ніби мені на роду написано провести з ними все життя. Та найбільше мене непокоїв той факт, що я не міг опиратися усім цим жалюгідним ідіотам. Я був ніби купа гівна, що притягує мух, а не квіткою, котру полюбляють метелики і бджілки. Я хотів, аби вони мене залишили, найбільше мені подобалось бути самому, так я почувався чистішим, та мені не вистачало клепки, щоб позбутися їх.

Та Хетчер був зовсім іншим. Я знав, що він не був чесним, та він не відлипав від мене.
«Послухай, Джимі, чому ти тягаєшся за мною? Ти мені не подобаєшся.»
«Та ну, Хенку, припини, ми ж друзі.»
«Так?»
«Так.»
Одного разу він навіть зачитав своє ессе «Цінність дружби» на уроці англійської й поки він читав його, то постійно дивився на мене. Це був дурнуватий твір, м’який і стандартний, та всі аплодували йому, коли він скінчив і я подумав, що ж, люди дійсно так думають і з цим нічого не вдієш. Я написав контрессе під назвою «Цінність відсутності дружби.»
Вчителька не дозволила мені зачитати його. Вона поставила мені “D”.

Лейтенант Герман Бікрофт був найкращим. Його батько був власником пекарні й служби обслуговування готелів, що б це не означало. Як там що, він був просто найкращим. Перед маневрами, він завжди штовхав ту ж саму промову.
«Пам’ятайте, ви маєте ненавидіти ворогів! Вони хочуть зґвалтувати ваших матерів і сестер! Чи, може, ви хочете, щоб вони ґвалтували ваших матерів і сестер?»
У лейтенанта Бікрофта майже не було підборіддя. Його обличчя майже повністю запливло, а там, де мала бути щелепа, був просто маленький ґудзик. Ми не знали, чи то було поранення, чи щось іще. Та його очі були неймовірними у своїй люті, це був великий, палаючий символ війни та перемоги.
«Вітлінгер!»
«Так, сер!»
«Ти ж не хочеш, щоб ті покидьки зґвалтували твою матір?»
«Моя мати померла, сер.»
«О, вибач… Дрейк!»
«Так, сер!»
«А ти ж не хочеш, щоб ті покидьки зґвалтували твою матір?»
«Ні, сер!»

Феріс уже чекав на мене.
«Де тебе чорти носили?»
«У відділі садівництва.»
«Що ти там робив, удобрював фуксії?»
«Ага, наклав по кавелику в кожен горщик.»

А ще в парку був великий фонтан і можна було сидіти біля нього й уявляти, ніби усе добре.

Хоча Бекер і був дещо нижчим за мене, зате він був кремезним, потужно складеним з великими плечима й руками.
«В дитинстві у мене була одна хвороба,» сказав він. «Я пролежав цілий рік у ліжку, стискуючи кожною рукою по тенісному м’ячу. Я став таким саме завдяки цьому.»
Він працював кур’єром уночі, а вдень здобував освіту.

…народившись у Німеччині, я відчував природну лояльність до німецького народу і мені не подобалось бачити, як цих людей зображують монстрами й ідіотами. Випуски кінохроніки в кінотеатрах спеціально пускали з прискоренням для того, щоб Гітлер і Мусоліні виглядали буйними божевільними.

«Не буває хороших чи поганих війн. Єдина погана річ у війні – це поразка. Усі війни велися за так звану благу Мету з обох сторін. Та лише Мета переможця входила в історію як Шляхетна. Питання не в тому, хто хороший, а хто поганий, питання в тому у кого кращі генерали і сильніша армія!»

Я чув багато історій про філіпінців — що їм дуже подобались білі дівчата, особливо блондинки, що вони завжди носили з собою стилети і, так як усі вони були однакового зросту, то просто скидалися й купували один дорогий костюм з прибамбасами на всіх і носили його по черзі.

Я був далеко не іконою стилю. Моя біла майка була заляпана вином, пропалена сигаретами і вкрита кров’ю з блювотиною.