Смітник
Джек Керуак «На дорозі»
Наполегливий Денвер Д. Дол, в окулярах, всім потискав руку й казав:
– Добрий день, як ви? – І коли вже настала північ, він так само казав:
– Добрий день, як ви?
– Добрий день, як ви? – І коли вже настала північ, він так само казав:
– Добрий день, як ви?
– Отже, ти їдеш, Йоу. – Ми називали один одного Йоу.
– Ага, – відповів я.
– Ага, – відповів я.
Я сказав Тері, що від'їжджаю. Вона думала про це всю ніч і змирилася з цим. Вона без емоцій поцілувала мене посеред виноградника і пішла рядами виноградних лоз. Ми обертались десятки разів, адже кохання – це дуель, і дивились одне на одного востаннє.
– Побачимся в Нью-Йорку, Тері, – сказав я.
Через місяць вона мала приїхати з братом у Нью-Йорк. Проте ми обоє знали, що цього не буде. Через сотню футів я обернувся й подивився їй услід. Вона просто йшла назад до будинку, тримаючи в одній руці тарілку від мого сніданку. Я нахилив голову й дивився, як вона іде.
Ну, що ж, чувак, ти знову на дорозі.
– Побачимся в Нью-Йорку, Тері, – сказав я.
Через місяць вона мала приїхати з братом у Нью-Йорк. Проте ми обоє знали, що цього не буде. Через сотню футів я обернувся й подивився їй услід. Вона просто йшла назад до будинку, тримаючи в одній руці тарілку від мого сніданку. Я нахилив голову й дивився, як вона іде.
Ну, що ж, чувак, ти знову на дорозі.
Я вмирав з голоду. Як калорії я мав лише залишок льодяників від кашлю, котрі я купив у Шелтоні, Небраска, багато місяців тому; я їх смоктав задля цукру. Я не вмів просити милостиню. Спотикаючись, вибрався з міста, мені ледве вистачило сили, щоб дістатися околиці. Я знав, що мене заарештують, якщо я проведу ще одну ніч у Гарісбурзі. Прокляте місто! Водій машини, яка мене підібрала, був худим чоловіком, який вірив у контрольоване голодування задля здоров'я. Коли дорогою на схід я йому розповів, що вмираю з голоду, він відповів:
– Добре, добре, нема нічого кращого. Я сам нічого не їв уже три дні. Я житиму до ста п'ятдесяти років.
Він був мішком кісток, розхристаною лялькою, поламаним маніяком. Мене міг би підвезти статний товстун, котрий сказав би: «Давай зупинимось у цьому ресторані та поїмо свинячих відбивних з квасолею». Але ні, того ранку мене мав підібрати маніяк, котрий вірив у контрольоване голодування заради здоров'я. Через сто миль він подобрішав і витяг хліб із маслом.
– Добре, добре, нема нічого кращого. Я сам нічого не їв уже три дні. Я житиму до ста п'ятдесяти років.
Він був мішком кісток, розхристаною лялькою, поламаним маніяком. Мене міг би підвезти статний товстун, котрий сказав би: «Давай зупинимось у цьому ресторані та поїмо свинячих відбивних з квасолею». Але ні, того ранку мене мав підібрати маніяк, котрий вірив у контрольоване голодування заради здоров'я. Через сто миль він подобрішав і витяг хліб із маслом.
Ми з Карло Марксом якось сиділи разом, навпроти один одного, на двох стільцях, і я йому розповів про мій сон, у якому дивна арабська персона йшла за мною по пустелі; я хотів від неї втекти; нарешті вона мене перегнала перед входом у Захисне Місто.
– Хто це? – запитав Карло. Ми це обдумали. Я запропонував версію, що це – я, вдягнений у саван. Щось не те. Щось, хтось, якийсь дух переслідував усіх нас через пустелю життя і рано чи пізно мав нас наздогнати перед тим, як ми доберемося до раю. Звичайно, зараз, коли я це згадую, то розумію, що це лише смерть – смерть нас наздоганяє перед раєм. Єдине, чого ми прагнемо все наше життя, що змушує нас стогнати й переживати різноманітні болі, – це пам'ять якогось загубленого райського щастя, яке, мабуть, ми пізнали в утробі, і його можливо повторити лише через смерть. Але хто хоче помирати? Серед потоку подій я весь час про це думав. Я розповів це Діну, і він одразу впізнав у цьому просте бажання чистої смерті; і оскільки жоден із нас не житиме заново, він доволі справедливо не хотів мати нічого спільного з цим, і я з ним погодився.
– Хто це? – запитав Карло. Ми це обдумали. Я запропонував версію, що це – я, вдягнений у саван. Щось не те. Щось, хтось, якийсь дух переслідував усіх нас через пустелю життя і рано чи пізно мав нас наздогнати перед тим, як ми доберемося до раю. Звичайно, зараз, коли я це згадую, то розумію, що це лише смерть – смерть нас наздоганяє перед раєм. Єдине, чого ми прагнемо все наше життя, що змушує нас стогнати й переживати різноманітні болі, – це пам'ять якогось загубленого райського щастя, яке, мабуть, ми пізнали в утробі, і його можливо повторити лише через смерть. Але хто хоче помирати? Серед потоку подій я весь час про це думав. Я розповів це Діну, і він одразу впізнав у цьому просте бажання чистої смерті; і оскільки жоден із нас не житиме заново, він доволі справедливо не хотів мати нічого спільного з цим, і я з ним погодився.
Є дивна історія з його університетських часів, яка по-іншому його розкриває: якось він запросив друзів на коктейль у свою гарно обставлену кімнату, аж раптом його домашній тхір вибіг і вкусив елегантного педика за кісточку і всі, галасуючи, викинули тхора за двері. Старий Бик Лі підскочив, схопив свою помпову рушницю і сказав: «Знов він винюхав цього старого щура», – і прострелив дірку в стіні розміром з п'ятдесят щурів. На стіні висіла картина старого негарного будинку на Кейп-Коді. Його друзі запитали: «Чого в тебе висить ця гидота?» – І Бик відповів: «Мені вона подобається, бо вона гидка». І все його життя можна пояснити цим реченням.
На виїзді з міста я раптом побачив, як просто на мене, під диким дощем, їдуть чиїсь фари. Ух, подумав я, чи я на тій смузі; я звернув праворуч і побачив, що з'їжджаю з дороги в болото; я повернувся на дорогу. Фари знову їхали на мене. В останню мить, я зрозумів, що це інший водій їде неправильно і сам того не знає. На швидкості тридцять я звернув з дороги в багно; слава Богу, було рівно, ніякої канави. Під страшною зливою машина-порушник здала назад. Чотири суворі польові робітники втекли від праці пиячити в полі – всі в білих сорочках з брудними коричневими руками, вони сиділи і тупо дивились на мене посеред ночі. Водій був п'яний ущент. Він сказав:
– А куди Гюстон?
Я ткнув пальцем назад. Мене, як грім, ударила думка, що вони це все зробили навмисно, щоб запитати дорогу, так само, як жебрак наступає прямо на тебе, загороджуючи тобі шлях.
– А куди Гюстон?
Я ткнув пальцем назад. Мене, як грім, ударила думка, що вони це все зробили навмисно, щоб запитати дорогу, так само, як жебрак наступає прямо на тебе, загороджуючи тобі шлях.
Група кольорових жінок пройшла повз мене, і одна з молоденьких, відірвавшись від материнського вигляду старших, швидко підбігла до мене:
– Привіт, Джо!
Раптом вона побачила, що я не Джо, і червоніючи, побігла назад. Я так хотів бути Джо. Я був лише самим собою, Селом Парадайзом, сумним чоловіком, прогулювався бузковою пітьмою, нестерпно солодкого вечора, сподіваючись перекинутись словом із щасливими, правдивими й захопленими неграми Америки.
– Привіт, Джо!
Раптом вона побачила, що я не Джо, і червоніючи, побігла назад. Я так хотів бути Джо. Я був лише самим собою, Селом Парадайзом, сумним чоловіком, прогулювався бузковою пітьмою, нестерпно солодкого вечора, сподіваючись перекинутись словом із щасливими, правдивими й захопленими неграми Америки.
Потім почав говорити я; за все своє життя я так багато не говорив. Я розповів Діну, що коли був маленьким і їздив у машині, то уявляв у руках серп і зрізав усі дерева і стовпи на дорозі, навіть розрізав пагорби, які пролітали повз вікно. «Так! Так!» – кричав Дін. – Я теж так робив, але серп був інший – скажу, чому. Подорожуючи на Заході великими відстанями, мій серп мав бути надзвичайно довгим і мав закруглятися навколо віддалених гір, зрізаючи їхні верхівки, і досягти іншого рівня, аби дістати ще віддаленіші гори, разом із усіма стовпами на дорозі, звичайними пульсуючими стовпами.
…дивовижні візерунки вогнів Солт-Лейк-Сіті. Дін розплющив очі й глянув на місто, де давно народився, без імені та в бруді.
– Селе, Селе, дивись, ось де я народився, ти тільки подумай! Люди змінюються, вони їдять рік за роком і змінюються з кожним прийомом їжі. Ее! Дивись! – Він був настільки схвильований, що я заплакав.
– Селе, Селе, дивись, ось де я народився, ти тільки подумай! Люди змінюються, вони їдять рік за роком і змінюються з кожним прийомом їжі. Ее! Дивись! – Він був настільки схвильований, що я заплакав.
Я запитав, яким чином він опинився у Ел-Ей у 1944-му.
– Мене заарештували в Аризоні, тюрма там була найгіршою тюрмою в моєму житті. Я мав утекти і задумав найкрутішу втечу свого життя, а щодо втеч, розумієш, усе загально. У лісі, знаєш, я повз через болота – он там навколо гірських країв. Гумові шланги і все таке, на мене чекала випадкова смерть, я мусив пробратись через ліс по хребту, щоб триматись подалі від стежок і доріг. Мені треба було позбутись одягу з каталажки, і я дуже майстерно вкрав сорочку й штани на заправці біля Флагстафа, за два дні приїхав у Ел-Ей одягнений, як працівник бензоколонки, пішов на першу ліпшу станцію, влаштувався на роботу, знайшов собі кімнату, поміняв імя (Лі Бульє) і провів цілий неймовірний рік у Ел-Ей, враховуючи цілу компанію нових друзів і дуже шикарних дівчат, цей сезон закінчився тоді, коли однієї ночі ми всі їхали по Голівудському бульвару, і я сказав своєму товаришу потримати кермо, поки я цілував дівчину – я був за кермом, розумієш – а він мене не почув і ми врізались прямо в стовп, хоч їхали ми тільки двадцять, і я зламав свій ніс. Ти ж уже бачив мій ніс — кривий грецький горб ось тут. Після того я поїхав у Денвер і тієї весни познайомився з Мерілу біля лимонадного фонтанчика. Ох, чувак, їй було лише п'ятнадцять, вона була в джинсах і просто чекала, щоб її хтось підібрав. Три дні та три ночі розмов у готелі Туз, третій поверх, південно-східна кутова кімната, священні хвилини в тій кімнаті та святі сцени мого життя – тоді вона була така мила, така молода, гмм, ах!
– Мене заарештували в Аризоні, тюрма там була найгіршою тюрмою в моєму житті. Я мав утекти і задумав найкрутішу втечу свого життя, а щодо втеч, розумієш, усе загально. У лісі, знаєш, я повз через болота – он там навколо гірських країв. Гумові шланги і все таке, на мене чекала випадкова смерть, я мусив пробратись через ліс по хребту, щоб триматись подалі від стежок і доріг. Мені треба було позбутись одягу з каталажки, і я дуже майстерно вкрав сорочку й штани на заправці біля Флагстафа, за два дні приїхав у Ел-Ей одягнений, як працівник бензоколонки, пішов на першу ліпшу станцію, влаштувався на роботу, знайшов собі кімнату, поміняв імя (Лі Бульє) і провів цілий неймовірний рік у Ел-Ей, враховуючи цілу компанію нових друзів і дуже шикарних дівчат, цей сезон закінчився тоді, коли однієї ночі ми всі їхали по Голівудському бульвару, і я сказав своєму товаришу потримати кермо, поки я цілував дівчину – я був за кермом, розумієш – а він мене не почув і ми врізались прямо в стовп, хоч їхали ми тільки двадцять, і я зламав свій ніс. Ти ж уже бачив мій ніс — кривий грецький горб ось тут. Після того я поїхав у Денвер і тієї весни познайомився з Мерілу біля лимонадного фонтанчика. Ох, чувак, їй було лише п'ятнадцять, вона була в джинсах і просто чекала, щоб її хтось підібрав. Три дні та три ночі розмов у готелі Туз, третій поверх, південно-східна кутова кімната, священні хвилини в тій кімнаті та святі сцени мого життя – тоді вона була така мила, така молода, гмм, ах!
— Ти бачиш, чувак, ти стаєш старшим і проблеми накопичуються. Колись ми з тобою йтимемо якимось провулком і заглядатимемо у сміттєві баки.
– Ти маєш на увазі, що під кінець ми станемо волоцюгами?
– А чому б ні, чувак? Звичайно, ми станемо, якщо захочемо, і все таке. Нема нічого страшного, якщо так станеться. Ти все життя прагнеш не споганити бажання інших, враховуючи політиків і багатіїв, і ніхто до тебе не чіпляється, і ти собі йдеш і прокладаєш свій шлях.
– Ти маєш на увазі, що під кінець ми станемо волоцюгами?
– А чому б ні, чувак? Звичайно, ми станемо, якщо захочемо, і все таке. Нема нічого страшного, якщо так станеться. Ти все життя прагнеш не споганити бажання інших, враховуючи політиків і багатіїв, і ніхто до тебе не чіпляється, і ти собі йдеш і прокладаєш свій шлях.
Життя тут було суцільним, темним та стародавнім. Яструбиними очима індіанці дивилися на Діна, урочистого й зайнятого у своїй несамовитій їзді. Всі простягали до нас руки. Вони зійшли з дальніх гір і з високих селищ, щоб простягнути руки за тим, хто, на їхню думку, може запропонувати цивілізацію, їм ніколи і приснитися не міг смуток і жалюгідні розбиті ілюзії. Вони не знали, що існує бомба, від якої всі мости та дороги можуть розірватись і перетворитися на купи сміття, а ми можемо одного разу самі стати такими ж жебраками, як і вони, і простягати свої рученята так само, як вони. Наш поламаний «Форд», старенький «Форд» Америки тридцятих років, яка йшла до процвітання, пробіг крізь них і сховався у хмарі пилу.
Michael Jackson & Slash
Bicycle parts sorted
Бачите п’яну кралю, яка на колесах летить?
Вона переживає за рівень освіти в країні.
Вона любить гуляти, вона любить співати.
Їй не подобається, що учням не вистачає крейди.
Розміри коліс:
- жовтий — 2143 мм (з покришкою 700x23c); 2170 мм (з покришкою 700х28c)
- GT — 2126 мм (з покришкою 26x2.1")
Креслення, викройка, Ass saver.
Методи оптимізації викладає вона.
Жук Марта Вікторівна.
Для кожного студента важлива персона.
Жук Марта Вікторівна.
Добра, щира, безгрішна душа.
Жук Марта Вікторівна.
Проте на екзамені – справжня гроза.
Жук Марта Вікторівна.
Чекає на мене талон форми «К».
Жук Марта Вікторівна.
Жорстока та невблаганна комісія.
Жук Марта Вікторівна.
Закриє за мною двері Універа.
Жук Марта Вікторівна.
Не носила солдатського кирзака.
Жук Марта Вікторівна.
Ніколи не тримала в руках автомата.
Жук Марта Вікторівна.
Жук Марта Вікторівна,
Ви – найнадійніша людина.
З вами не страшна мені армія.
З вами служити маю бажання.
Жук Марта Вікторівна.
Для кожного студента важлива персона.
Жук Марта Вікторівна.
Добра, щира, безгрішна душа.
Жук Марта Вікторівна.
Проте на екзамені – справжня гроза.
Жук Марта Вікторівна.
Чекає на мене талон форми «К».
Жук Марта Вікторівна.
Жорстока та невблаганна комісія.
Жук Марта Вікторівна.
Закриє за мною двері Універа.
Жук Марта Вікторівна.
Не носила солдатського кирзака.
Жук Марта Вікторівна.
Ніколи не тримала в руках автомата.
Жук Марта Вікторівна.
Жук Марта Вікторівна,
Ви – найнадійніша людина.
З вами не страшна мені армія.
З вами служити маю бажання.
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Aggro Berlin
Зашків, 2012 р.
«Guy dropped his glove on the floor here at MoMA and everyone is nervously stepping around it, unsure if it's art».
#порошки
невыносимых повыносим
непобедимых победим
снесём несносных
несъедобных
съедим
непобедимых победим
снесём несносных
несъедобных
съедим
Оксана і печенько. Десь 2010-ий.
Безкоштовний борщ на честь смерті Сталіна.
Кузьма Скрябін «Я, „Побєда“ і Берлін»
К'юр любив стрьомні походи, і тому кандидатура співучасника не обговорювалася. Він мав здоров'я на трьох і, поки я збирався з думками й підшуковував, чим би відкрити капот, він його просто зламав, так само, як він відламав у трамваї компостер і пробив ним голову якомусь алкоголіку, який просто криво на нього подивився.
«Місто, в якому не ходять гроші»
В ту мить, коли вона розплющила очі, на сусідній поличці дрімав якийсь мужчина, відвернувшись від Аліси і цілого світу до пластикової стінки вагона, і добре йому так було. Часом так є, що відчуваєш себе дуже комфортно, притулившись до якоїсь зовсім непристосованої речі, але ти з нею сам-один, як з чимось рідним, і ніхто не має права перервати ваш інтимний контакт.
— Вам який? Купе чи плацкарт?
— Всьо одно, тільки скоріше. — Аліса нервово перебирала ногами і руками.
— Прошу — купейний. З вас тридцять раз оббігти будинок вокзалу.
— Не поняла — куда бігти? — в істериці закричала Аліса. — Візьміть гроші, — вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п'ятдесят гривень.
— Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось продає, має право замовити від покупця будь-яку дію взамін.
Це починало скидатися на вчорашній сон, який не давав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тумбочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси. Ні фіґа собі пчихнула, — мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчинка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.
— Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже вибив його — вам треба брати, бо будуть неприємності, — повернув її до життя касир-бухгалтер-садист.
— За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.
І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула уваги — шкіра на обличчі касира змінювала колір. На початку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток — вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер — він був бордово-синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повільно рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.
— Всьо одно, тільки скоріше. — Аліса нервово перебирала ногами і руками.
— Прошу — купейний. З вас тридцять раз оббігти будинок вокзалу.
— Не поняла — куда бігти? — в істериці закричала Аліса. — Візьміть гроші, — вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п'ятдесят гривень.
— Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось продає, має право замовити від покупця будь-яку дію взамін.
Це починало скидатися на вчорашній сон, який не давав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тумбочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси. Ні фіґа собі пчихнула, — мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчинка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.
— Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже вибив його — вам треба брати, бо будуть неприємності, — повернув її до життя касир-бухгалтер-садист.
— За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.
І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула уваги — шкіра на обличчі касира змінювала колір. На початку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток — вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер — він був бордово-синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повільно рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.
Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся шо по чому — наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не платить. І тому була видумана система платити за послуги своїми діями. Когось це забавляє, когось бісить — але порядок є порядок. І нікого не обходить — подобається це тобі, чи нє.
Кампазітар і Йог переглянулися, і по їхньому виду неозброєним оком було видно, шо їм страшно. Страшно, як пасажирам літака компанії «АероХер», на дверях якої красується лозунг: «Літайте з нами — з нами херово!». І ти, ніби загіпнотизована миша, лізеш в той літак, знаючи, шо хер ти куда на ньому долетиш.
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління —
траві?
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?
Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління —
траві?
Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?
Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
Іван Багряний «Сад Гетсиманський»
Одно лише на мить було захмарило радість і замалим не обернуло її в смуток і жаль. Це, коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред веселої розмови:
— А це ж ти як, брате, звільнили тебе чи що? Найменший помовчав, а тоді посміхнувся:
— «Там» якщо й звільняють, то хіба тільки в землю.
— А як же ж ти?! — прошепотіла мати злякано, поблідши.
— А я сам себе звільнив, мамо… Утік собі та й усе… (помовчав) — чотири роки ось… До вас біг, мамо.
Брати переглянулись, залягла тяжка гнітюча тиша. Тривожна тиша, яку кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покійник. Ні, наче на столі стояла скринька з динамітом, що від найменшого руху могла раптом вибухнути. Мати сиділа, мов з хреста знята, заметавшись своїм материним серцем і не можучи щось тут порадити, лиш відчуваючи жах перед чимсь. І сиділи поблідлих три брати — земля під ними горіла, для них це справді стан аварійний, страшний іспит — вони сиділи поруч та ще й випивали з братом, утікачем з каторги, державним «злочинцем». І хоч він для них не був злочинцем, знали, але ж… Тишу порушив Андрій, поглядаючи на блискучі уніформи братів і зблідлі обличчя:
— Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смерті у вічі. А я не смерть… Я Андрій.
Мовчали. Тоді Андрій звернувся до Миколи, посміхаючись щиро:
— Ти мене не бачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого травня минулого року, ти був на трибуні поруч з Блюхером. Я всі очі видивився…
Тут Микола встав і вийшов… Довго його не було. А як вернувся — почав збиратися у дорогу. Два інших теж… Вони виходили, радились, входили і знову виходили… Збирались від’їжджати.
— А це ж ти як, брате, звільнили тебе чи що? Найменший помовчав, а тоді посміхнувся:
— «Там» якщо й звільняють, то хіба тільки в землю.
— А як же ж ти?! — прошепотіла мати злякано, поблідши.
— А я сам себе звільнив, мамо… Утік собі та й усе… (помовчав) — чотири роки ось… До вас біг, мамо.
Брати переглянулись, залягла тяжка гнітюча тиша. Тривожна тиша, яку кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покійник. Ні, наче на столі стояла скринька з динамітом, що від найменшого руху могла раптом вибухнути. Мати сиділа, мов з хреста знята, заметавшись своїм материним серцем і не можучи щось тут порадити, лиш відчуваючи жах перед чимсь. І сиділи поблідлих три брати — земля під ними горіла, для них це справді стан аварійний, страшний іспит — вони сиділи поруч та ще й випивали з братом, утікачем з каторги, державним «злочинцем». І хоч він для них не був злочинцем, знали, але ж… Тишу порушив Андрій, поглядаючи на блискучі уніформи братів і зблідлі обличчя:
— Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смерті у вічі. А я не смерть… Я Андрій.
Мовчали. Тоді Андрій звернувся до Миколи, посміхаючись щиро:
— Ти мене не бачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого травня минулого року, ти був на трибуні поруч з Блюхером. Я всі очі видивився…
Тут Микола встав і вийшов… Довго його не було. А як вернувся — почав збиратися у дорогу. Два інших теж… Вони виходили, радились, входили і знову виходили… Збирались від’їжджати.
Фурія читала, читала… Потім опустила папір і якийсь час дивилася пильно на Андрія. А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито:
— Як сидиш!?
Андрій витріщився здивовано.
— Як сидиш!!!? — аж завищала фурія й вибухнула дванадцятиповерховим жахливим матом і застукала кулаком по столу, її вогненна грива запалахкотіла. В Андрія наче хто пальнув з тяжкої батареї. Нічого подібного він ніколи не чув, а вже ніяк не сподівався почути тут, все – таки в державній установі. Так віртуозно лаялися колись тільки матроси, але й то сп’яну, й тільки на вулиці. Але щоб так лаялась жінка! Та ще з таким бюстом! Та ще в такій установі державній!.. Той крик і несамовита лайка не те щоб його злякали, зовсім ні, вони його оглушили. Андрій покліпав очима на вогненногриву фурію, потім подивився сам на себе, як же він справді сидить, і нічого не зрозумів — він бо сидить зовсім нормально, так, як сидять взагалі всі нормальні люди, і навіть так, як він сидів колись цілий рік у цій і інших кімнатах цієї ж таки самої богохранимої установи: сидить на стільці, закинув ногу на ногу, а руки зчепив пальцями й поклав на колінну чашечку. Дуже коректно, чемно й дуже зручно. Але фурію аж била істерія:
— Як… Як ти, гад (і цілий фейєрверк найвіртуознішої лайки), сидиш, га?!!
— Як сидиш!?
Андрій витріщився здивовано.
— Як сидиш!!!? — аж завищала фурія й вибухнула дванадцятиповерховим жахливим матом і застукала кулаком по столу, її вогненна грива запалахкотіла. В Андрія наче хто пальнув з тяжкої батареї. Нічого подібного він ніколи не чув, а вже ніяк не сподівався почути тут, все – таки в державній установі. Так віртуозно лаялися колись тільки матроси, але й то сп’яну, й тільки на вулиці. Але щоб так лаялась жінка! Та ще з таким бюстом! Та ще в такій установі державній!.. Той крик і несамовита лайка не те щоб його злякали, зовсім ні, вони його оглушили. Андрій покліпав очима на вогненногриву фурію, потім подивився сам на себе, як же він справді сидить, і нічого не зрозумів — він бо сидить зовсім нормально, так, як сидять взагалі всі нормальні люди, і навіть так, як він сидів колись цілий рік у цій і інших кімнатах цієї ж таки самої богохранимої установи: сидить на стільці, закинув ногу на ногу, а руки зчепив пальцями й поклав на колінну чашечку. Дуже коректно, чемно й дуже зручно. Але фурію аж била істерія:
— Як… Як ти, гад (і цілий фейєрверк найвіртуознішої лайки), сидиш, га?!!
Що ж до методів, то виходило, що тут, як ніде, з найбільше оголеним цинізмом і брутальною послідовністю застосовано гасло «Мета виправдовує всі засоби», а діалектичну істину «Буття визначає свідомість» змодернізоваво й пристосовано до філософії, світогляду та моралі сучасних інквізиторів, і тепер вона звучить — «Биття визначає зізнання». Аж цю підміну однієї діалектичної істини такою ж другою діалектичною істиною зроблено по-російськи, і в цій мові воно звучить ідеально опукло й красномовно: Було — «Битіє опредєляєт сознаніє», а стало — «Бітіє опредєляєт сознаніє». Уявіть собі, змінено тільки одну – однісіньку літеру, але як геніально той перифраз відобразив епоху й її модерну філософію та внутрішню суть. «Бітіє». Цебто биття. У всьому. Нещадне, тотальне, безперервне биття. Купка фанатичних, і малописьменних, і безпринципних реформаторів тресують 200 мільйонів. А тресуючи й шукаючи морального опертя, вони тезу про «бітіє» доповнили тезою, що стала заповіддю костоправів: «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного»! І ця заповідь стала девізом епохи. Оскільки ж тим «одним винним» є в дійсності той, хто тримає кермо влади в руках, то ребра усіх 200 мільйонів опинилися в небезпеці. Ось тому так тріщать геть всі тюрми від перевантаження, і ось тому в цій одиночній камері сидить майже тридцятеро людей, і ось тому таким нагальним темпом будується багато тюрем нових, і, нарешті, — ось тому так торохтить цілі ночі автомотор з глушителем.
Відчувається, що в цьому будинкові йде десь шалена, напружена робота. І ці циркові тенета свідчать про ступінь психічної наснаги від тієї «роботи». Ну і ну!.. Андрій іде з інтересом. Він хоче те все бачити. Він в одному певен — що там, куди він іде, не чорти а рогами, а звичайні люди… Люди! І от цікаво, як те все виглядає.
Не розраховуйте ні на яке милосердя, бо людина є пшик. Ви жорстоко помилитеся, якщо думатимете, що з вами хтось тут буде панькатись. Нам нема коли панькатись. Вас — і не тільки вас персонально, а всіх там — тут роздавлять, як муху, і ніхто не жалітиме. І оком не змигне. В СССР людей вистачить!
— Ви сказали, що ваше кредо, то кредо тих всіх, що сидять. Так?
— Так, я сказав, що я дивлюся на речі так, як дивляться всі люди.
— То ніякі люди! То вороги народу!
— Слухайте! Я дійсно можу подумати, що ви не знаєте арифметики. Один — то може бути ворог народу. Два — може бути. Сто — може бути. Тисяча — теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ! Ви розумієте? Чи ви не знаєте математики? То народ!
— Так, я сказав, що я дивлюся на речі так, як дивляться всі люди.
— То ніякі люди! То вороги народу!
— Слухайте! Я дійсно можу подумати, що ви не знаєте арифметики. Один — то може бути ворог народу. Два — може бути. Сто — може бути. Тисяча — теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ! Ви розумієте? Чи ви не знаєте математики? То народ!
Вимучений, безсилий, весь мокрий від поту, він упаявся очима в болюче сяйво, намагаючись перемогти його своїм ненавидящим зором в прямому герці і… ламаючи той свій зір. З жахом відчував, що це світло може закінчитися для нього вічною тьмою. Хвилево «відступив» — мружився, намагався обернути свій зір всередину, не бачити лампи — дивитись і не бачити — забути за неї, але нітого з того не виходило. Тоді він витріщився з одчаєм, як тільки міг, на прокляту лампу, як на свого найлютішого ворога: «Сліпи!..Сліпи!!»
Кожен знає, що таке конвейєр. Це досягнення модерної техніки, щоб масово й стандартно робити машини, черевики, одяг. Це основа безперервного виробничого процесу, де деталь по деталі, гвинтик по гвинтику складаються продуковані речі а чи машини, здійснюючи приспішено задуми конструктивно – творчого людського генія. Це конвейєр системи Генрі Фонда. Але ніхто не знає, що таке конвейєр системи Миколи Єжова, — конвейєр, на якому деталь по деталі, гвинтик по гвинтикові не складаються, а розбираються людські душі. Ніхто про нього не знає, не знає, що це таке, крім тих, що на ньому побували. Це конвейєр теж безперервного процесу, теж стандартного «виробництва» — виробництва безвольних істот, конвейєр безперервного процесу знеосіблення людини, «розколювання» її психіки, розбирання .людської душі, обернення людини в ніщо, в «дірку від бублика». Це процес безперервних мук, що триває по кілька днів, при участі низки слідчих і «заплічних діл майстрів», що ведуть свою роботу на зміну все над тією самою людиною, застосовуючи послідовно всі методи фізичного й морального впливу. Це процес, що йде під наймодернішим гаслом наймодернішої діалектики — «Бітіє опрєдєляєт сознаніє!». «Сознаніє» здебільшого цього процесу не витримує, і на місці його, як і на місці розібраної на гвинтики душі, лишається порожнеча, ім’я якій — божевілля, або повна прострація й падіння. Є «малий конвейєр» і є «великий конвейєр». Як звичайно, «малого конвейєра» цілком вистачає, щоб розібрати до решти душу кожної пересічної людини. Але бувають люди, що виходять з цього конвейєра хоч майже й обернені фізично в ганчірку, але душа їхня все лишається нерозібрана, тоді їх пускають на «великий конвейєр». «Великий конвейєр» — це уділ особливо затятих і непокірних, сильних духом. Андрій пішов на «великий конвейєр». А те, що було перед цим, — то був всього лише «конвейєр маленький». Почалася для Андрія смуга, якої не можна назвати ніяким іменем, до якої не можна добрати ніякої назви. «Кошмар»? — це російське слово прекрасне, але — слабе. Маячіння? Пекло? — але біблійне пекло існувало тільки теоретично, всі це знають, лише роблять лукавий вигляд, що вірять в нього, а саме слово від безперервного вживання і без наочного й реального спізнання суті того, що воно прикриває, стерлося, як мідяний шаг, і стало блідим і звичайним прозаїзмом, обивательським брязкальцем. А саме пекло, особливо в «Енеїді» Котляревського, досить симпатичне й веселе.
Коли йде дощ уночі, тоді за вікном чути шум окремий — дощ іде по деревах, і тоді арештантському вухові видається, ніби хтось грає на арфі, — дощ січе по групах листу, ударяє по різних площинах, поставлених під різними кутами, по листочках великих і маленьких, і все це відрізняє чуйне арештантське вухо. А вітер ходить і повертає гілля, те гілля скрипить, стукає гілочка об гілочку, роняє сушнину, що лускає і летить униз, торкаючи лист: — раз, два, нижче, — бринькає по листочках згори донизу, десь летить до землі. А коли дощ вщухає, а за ним затихає і вітер, —довго ще капають звуки різного тону — краплини зриваються й падають з листу на лист, з листу на лист — раз, два, три, чотири… Дерева! Цілий світ! Цілий великий сад, хоч їх тільки двоє. Вони шелестять листом за ґратами й вони шелестять у душі…
Андрій сидів на стільці вкрай знесилений і чекав тортур. Чекав чогось нового, несподіваного, непередбаченого й ще не спізнаного. О, арсенал у цих мучителів невичерпний і, здається, безмежний, геній цієї новітньої інквізиції поістину подиву гідний. Коли перевалило за північ, коли мури всього управління сповнилися так добре знайомим тоскним, приглушеним клекотом, в Андрієвій кімнаті почалися таємничі приготування. Забігали якісь люди, зазирали в двері, перешіптувалися з Сергєєвим, позирали таємниче з-під лоба на Андрія й хапливо щезали. Сергєєв подовгу зупинявся поглядом на Андрієві, немов вивчаючи його обличчя перед початком чогось особливого. Вийшов, лишивши Андрія самого. Потім швидко вернувся. Зачинив вікно і опустив тяжку штору. Нашорошився. Зараз щось почнеться… Він чогось чекав, либонь, хвилюючись сам.
До кімнати забіг Великін — вийшов. Забігли два здоровенних оперативники — теж вийшли… Раптом вгорі, по той бік стелі, гупнуло, аж посипався порох з люстри, що легенько гойднулася, і враз за тим розітнувся несамовитий, божевільний крик… Когось, мабуть, били пластом об підлогу, взявши за руки й за ноги… Андрій чітко уявив, як його, того нещасного, взяли за руки й за ноги й ударили об підлогу. Андрієві здалося, що це вдарили його, по тілу побігли комашки, він відчув, що блідне ще дужче, аніж був до того. Одначе ледь-ледь посміхнувся: він розгадав, що це все значить. Психічна атака. Для «того» — страшні тортури, для нього ж психічна атака. Одним пострілом убивають двох зайців… Знову гупання й знову несамовитий крик… Знову… Знову… По стелі тупцяється багато ніг, галасують, а над усім зринає фугасом зовсім неймовірний, нелюдський, безтямний рев після кожного удару… Сергєєв зблід, дослухаючись до того реву над головою, хоч і удає з себе байдужого, «залізного».
— Ну? — питає Сергєєв Андрія з притиском.
— Що?
— Чуєш? — повів бровою, на стелю.
— Чую…
— Ну як?
— Здорово кричить…
— Отак і ти, гад, ревітимеш зараз, як паротяг!
Андрій не відповідає. На стелі ще дужче гупає й ще дужче розтинається рев на всі можливі тони, разом злучені, так ніби раптово реве орган на всі голоси. Сергєєв бігає по кімнаті.
— Ну? — запитує сердитим голосом, і Андрій схоплює, як той голос злегка тремтить.
— Що?
— Чу-уєш?! — голос тремтить.
—Чую…
— Ну, як, гад?!
— Здорово кричить…
Гупання покриває Андрієві слова. Від реву в Андрія в самого морщиться шкіра й чоло береться потом, але він тримає себе з усієї сили. Дивиться на Сергєєва й бачить, що психічна атака діє на його «залізного» слідчого куди в більшій мірі, аніж на нього. Мабуть, бити й в азарті не чути крику своєї жертви, це одне, а слухати збоку — це зовсім інше. Сергєєв мне цигарку, закурює й забуває за неї, знову закурює, лице його зблідло, чоло взялося потом, русявий причісаний чуб спітнів і здеформувався. Зупинившись перед Андрієм, Сергєєв витріщає очі:
— Ну?! — він кричить, намагаючись криком привести свої нерви до рівноваги.
— Що? — запитує Андрій тихо й дивиться Сергєєву в обличчя. Той ше дужче губиться й ще дужче кричить:
— Чу-уєш?!
— Чую…
— Ну… Ну, як?! Гад?!
— Здорово… кричить…
— Отак… і ти… гаад… ревтимеш… як паротяг!!
Он який ти, думає Андрій. Він бачить, що нерви слідчого вириваються з-під контролю. І то від такої дурниці! Чого ніби? А Сергєєв підходить до вікна, шарпає штору й відчиняє вікно, знову зачиняє… Рев на горі вибухає й Сергєєв морщиться так, наче йому висмикають зуба… Знову-знову…
— Ну як? — питає Сергєєв, не глядя на Андрія. Андрій мовчить. Він дивиться на слідчого й згадує того, що вранці вмощувався на дошках… І так, наче хто просвітлює Сергєєва промінням — Андрій наскрізь бачить душу цього юнака.
— Слухай, слідчий! — говорить Андрій тихим, хрипким голосом.
— Що? — скинувся Сергєєв.
— Дозвольте слово мовити.
— Ага, надумав? Нарешті!.. Ну, говори. — Сергєєв, виразно зрадів, що до нього заговорено. Аби тільки не чути того реву нагорі. — Ну, говори…
Андрій витримав павзу, дивлячись в розгублене, бліде обличчя.
— Дивлюсь я на вас і мені вас жаль…
— Що? А-а… Що ж ти, барбос, агітувати здумав слідчого, га?! — але то було промовлено без люті, а так собі з робленим смішком, рятуючись від крику нагорі. — Ну-ну, давай далі.
— Так. Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте (Андрій повів очими настелю), ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте… Атож… Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким «народ»!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе «карающу десницю», пролетарське правосуддя, яке не знає милосердя. Все повторюєте, що ви залізні… Але проти нас, проти народу, проти нашої крові ваше залізо — це тільки олово… І мені вас жаль… Ви мені говорили про дівчину… Ви мені говорили про матір… Ви, здається, говорили про дітей, про любов, про щастя, — уживаючи й ці аргументи, щоб розчавлювати нас, щоб добивати нас… Так от, — ви нас розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розіб’єте плашма об підлогу… Ви чуєте, як «він» там кричить? Дивіться ж мені в лице!! — підніс Андрій голос. — Дивіться в лице!!! — і далі карбував кожне слово. — Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя… Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя… Ви слухатимете шепіт коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем, «як паротяг», заглушаючи для вас цілий світ і голос коханої… Ви обійматимете своє щастя, але не зможете ним оволодіти — ми кричатимем і витимем і ви прокленете той час і годину… Ви одружитесь, але втічете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас — мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимем так, що ви не здібні будете прикласти уст і напитися з келеха любові… Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик… Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам. Ви втратите радість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам — ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров; а коли ви схочете шукати затишку в материнській ласці, ви не матимете її — ми кричатимемо, й ревітимемо, й скавулітимемо…
Андрій говорив, а Сергєєв дивився все більше приголомшено, поширеними очима. Так, ніби Андрій розкрив його душу й вивернув напоказ те, що він так старанно ховав, ніби Андрій підгледів найінтимніший куточок його душі й показав усім… І от він стоїть в повній наготі, болісно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому смикались, а по всьому обличчю виступили червоні хоробливі плями. Зловив Андрій його зловив на найінтимнішому, на найбільше затаєному, такому болючому й такому страшному. Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорі, він слухав Андрія. Звідки Андрій про все те знає?! — так, здається, й кричав увесь його вигляд. А Андрій говорив ще якийсь час в несамовитому пафосі. Помалу той пафос спав. Нарешті Андрій зітхнув і тихо закінчив:
— Ви молодий, але ви все втратили змолоду. І сон, і спокій відцураються вас… І от на нас поросте «чортополох», як обіцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополохові заздритимете… Так, ви йому заздритимете… Бо на тому чортополохові розцвіте безсмертний наш, всерозторощуючий гнів..: І ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвіте ваше вічне, незгладиме й незнищиме позорище…
Андрій скінчив. Сергєєв сидів і розгублено тормосив волосся.
— «Чорт!» — мурмотів ледве чутно. — «Чорт» — «Диявол!» — Але в тім мурмотінні не було злоби, а було щось безпомічне, дитяче. Гупання й крики над стелею вщухли вже, і в кімнаті стояла тиша. Сергєєв ніяк не міг прийти до пам’яті. Так його оглушила Андрієва тирада. Нарешті скривив обличчя в посмішку і, вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав зміненим голосом:
— Звідки ти… все це… знаєш?
До кімнати забіг Великін — вийшов. Забігли два здоровенних оперативники — теж вийшли… Раптом вгорі, по той бік стелі, гупнуло, аж посипався порох з люстри, що легенько гойднулася, і враз за тим розітнувся несамовитий, божевільний крик… Когось, мабуть, били пластом об підлогу, взявши за руки й за ноги… Андрій чітко уявив, як його, того нещасного, взяли за руки й за ноги й ударили об підлогу. Андрієві здалося, що це вдарили його, по тілу побігли комашки, він відчув, що блідне ще дужче, аніж був до того. Одначе ледь-ледь посміхнувся: він розгадав, що це все значить. Психічна атака. Для «того» — страшні тортури, для нього ж психічна атака. Одним пострілом убивають двох зайців… Знову гупання й знову несамовитий крик… Знову… Знову… По стелі тупцяється багато ніг, галасують, а над усім зринає фугасом зовсім неймовірний, нелюдський, безтямний рев після кожного удару… Сергєєв зблід, дослухаючись до того реву над головою, хоч і удає з себе байдужого, «залізного».
— Ну? — питає Сергєєв Андрія з притиском.
— Що?
— Чуєш? — повів бровою, на стелю.
— Чую…
— Ну як?
— Здорово кричить…
— Отак і ти, гад, ревітимеш зараз, як паротяг!
Андрій не відповідає. На стелі ще дужче гупає й ще дужче розтинається рев на всі можливі тони, разом злучені, так ніби раптово реве орган на всі голоси. Сергєєв бігає по кімнаті.
— Ну? — запитує сердитим голосом, і Андрій схоплює, як той голос злегка тремтить.
— Що?
— Чу-уєш?! — голос тремтить.
—Чую…
— Ну, як, гад?!
— Здорово кричить…
Гупання покриває Андрієві слова. Від реву в Андрія в самого морщиться шкіра й чоло береться потом, але він тримає себе з усієї сили. Дивиться на Сергєєва й бачить, що психічна атака діє на його «залізного» слідчого куди в більшій мірі, аніж на нього. Мабуть, бити й в азарті не чути крику своєї жертви, це одне, а слухати збоку — це зовсім інше. Сергєєв мне цигарку, закурює й забуває за неї, знову закурює, лице його зблідло, чоло взялося потом, русявий причісаний чуб спітнів і здеформувався. Зупинившись перед Андрієм, Сергєєв витріщає очі:
— Ну?! — він кричить, намагаючись криком привести свої нерви до рівноваги.
— Що? — запитує Андрій тихо й дивиться Сергєєву в обличчя. Той ше дужче губиться й ще дужче кричить:
— Чу-уєш?!
— Чую…
— Ну… Ну, як?! Гад?!
— Здорово… кричить…
— Отак… і ти… гаад… ревтимеш… як паротяг!!
Он який ти, думає Андрій. Він бачить, що нерви слідчого вириваються з-під контролю. І то від такої дурниці! Чого ніби? А Сергєєв підходить до вікна, шарпає штору й відчиняє вікно, знову зачиняє… Рев на горі вибухає й Сергєєв морщиться так, наче йому висмикають зуба… Знову-знову…
— Ну як? — питає Сергєєв, не глядя на Андрія. Андрій мовчить. Він дивиться на слідчого й згадує того, що вранці вмощувався на дошках… І так, наче хто просвітлює Сергєєва промінням — Андрій наскрізь бачить душу цього юнака.
— Слухай, слідчий! — говорить Андрій тихим, хрипким голосом.
— Що? — скинувся Сергєєв.
— Дозвольте слово мовити.
— Ага, надумав? Нарешті!.. Ну, говори. — Сергєєв, виразно зрадів, що до нього заговорено. Аби тільки не чути того реву нагорі. — Ну, говори…
Андрій витримав павзу, дивлячись в розгублене, бліде обличчя.
— Дивлюсь я на вас і мені вас жаль…
— Що? А-а… Що ж ти, барбос, агітувати здумав слідчого, га?! — але то було промовлено без люті, а так собі з робленим смішком, рятуючись від крику нагорі. — Ну-ну, давай далі.
— Так. Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте (Андрій повів очими настелю), ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте… Атож… Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким «народ»!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе «карающу десницю», пролетарське правосуддя, яке не знає милосердя. Все повторюєте, що ви залізні… Але проти нас, проти народу, проти нашої крові ваше залізо — це тільки олово… І мені вас жаль… Ви мені говорили про дівчину… Ви мені говорили про матір… Ви, здається, говорили про дітей, про любов, про щастя, — уживаючи й ці аргументи, щоб розчавлювати нас, щоб добивати нас… Так от, — ви нас розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розіб’єте плашма об підлогу… Ви чуєте, як «він» там кричить? Дивіться ж мені в лице!! — підніс Андрій голос. — Дивіться в лице!!! — і далі карбував кожне слово. — Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя… Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя… Ви слухатимете шепіт коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем, «як паротяг», заглушаючи для вас цілий світ і голос коханої… Ви обійматимете своє щастя, але не зможете ним оволодіти — ми кричатимем і витимем і ви прокленете той час і годину… Ви одружитесь, але втічете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас — мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимем так, що ви не здібні будете прикласти уст і напитися з келеха любові… Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик… Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам. Ви втратите радість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам — ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров; а коли ви схочете шукати затишку в материнській ласці, ви не матимете її — ми кричатимемо, й ревітимемо, й скавулітимемо…
Андрій говорив, а Сергєєв дивився все більше приголомшено, поширеними очима. Так, ніби Андрій розкрив його душу й вивернув напоказ те, що він так старанно ховав, ніби Андрій підгледів найінтимніший куточок його душі й показав усім… І от він стоїть в повній наготі, болісно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому смикались, а по всьому обличчю виступили червоні хоробливі плями. Зловив Андрій його зловив на найінтимнішому, на найбільше затаєному, такому болючому й такому страшному. Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорі, він слухав Андрія. Звідки Андрій про все те знає?! — так, здається, й кричав увесь його вигляд. А Андрій говорив ще якийсь час в несамовитому пафосі. Помалу той пафос спав. Нарешті Андрій зітхнув і тихо закінчив:
— Ви молодий, але ви все втратили змолоду. І сон, і спокій відцураються вас… І от на нас поросте «чортополох», як обіцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополохові заздритимете… Так, ви йому заздритимете… Бо на тому чортополохові розцвіте безсмертний наш, всерозторощуючий гнів..: І ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвіте ваше вічне, незгладиме й незнищиме позорище…
Андрій скінчив. Сергєєв сидів і розгублено тормосив волосся.
— «Чорт!» — мурмотів ледве чутно. — «Чорт» — «Диявол!» — Але в тім мурмотінні не було злоби, а було щось безпомічне, дитяче. Гупання й крики над стелею вщухли вже, і в кімнаті стояла тиша. Сергєєв ніяк не міг прийти до пам’яті. Так його оглушила Андрієва тирада. Нарешті скривив обличчя в посмішку і, вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав зміненим голосом:
— Звідки ти… все це… знаєш?
Ах, яке це щастя і яка це все – таки розкіш — карцер! Два метри вздовж, півтора метри впоперек — такий собі кам’яний мішок, без вікна, без ліжка і без ніякої вентиляції, але й без слідчого! Неосвітлений, але й без пекельної лампи! З маленькою лише дерев’яною приступкою, щоб сидіти, але й без проклятого стільця з його ріжечком! Він закритий від зовнішнього лементу залізними дверима, а в них віконечко. Те віконечко заґратоване й завішене ззовні (від коридора) чорною сукнинкою. З карцеру виходить повітря, і та сукниночка злегка гойдається. Чотириста грамів хліба, кухлик води, темрява, й тиша, і спокій. І самота. Ні, яка це все – таки чудесна річ — карцер! Чи могло прийти будівничому в голову, коли він проектував цю тюрму і визначав у ній найгіршу точку, що ця точка, це місце тяжкої покути стане найщасливішим місцем в усій тюрмі і в усій цій споруді на Раднаркомівській?
Людській душі і в карцері добре. Бо можна її відібрати від світу, але не можна відібрати світу від неї. Це неможливо, поки та душа жива.
Приходько й Литвинов, попідписувавши «двохсотку», пішли на трибунал. Тільки тепер виявилося, що вони по одному ділу. Перед тим як іти на трибунал, їх гарненько поголили, звеліли причепуритись, а ще — перед тим як йти на трибунал, їх викликав слідчий, був дуже чемний, напував їх молоком і частував цигарками, та все попереджав, щоб вони ж трималися так, як і на допитах, і все підтвердили, щоб не підвели. І їм це буде зараховано. Їм буде легка кара, як людям, що довели свою лояльність, щиросердно розкаявшись та признавши всі свої провини, — цебто за те, що зразу й так легко «розкололись». Найбільше що їм буде, запевняли радісно Приходько й Литвинов, йдучи на трибунал, — їм дадуть по п’ять років. Так запевнив слідчий чесним словом. Теорія Литвинова тріумфувала. Теорія про те, що ліпше дістати п’ять років і вижити, аніж бути роздавленим і загинути. Виходячи й прощаючись, Литвинов гаряче тиснув усім руки, а особливо Давидові, й зі сльозами на очах шепотів:
— Ах, послухайте мене, юначе! Ви молодий, і мені вас шкода. Послухайте мене…
Вони пішли. Пішли на трибунал, окрилені чесним словом слідчого. Всі були певні, що вони чисті, як кришталь, і бажали їм щастя. І бажали їм витривалості, перенести ті п’ять років, уготованих їм невідомо за що, і вернутися назад до своїх рідних, до людей взагалі зі своїм таким щирим і добрим серцем. Ніхто вже їм не клав на карб, що вони так ганебно «розкололися». А надвечір… А надвечір повернувся інженер Ляшенко й приніс із «брехалівки» вістку, що Приходька, й Литвинова, й цілу групу — всю їхню «організацію» приречено до розстрілу та що Литвинов умер від розриву серця на місці. Це було приголомшуюче… Отак от їх і не стало… Камера сорок дев’ята лишилася прекрасного оповідача всесвітньої літератури й першорядного лікаря. Всі були безмежно пригноблені й не дивились одне на одного — теорія професора Литвинова трагічно скрахувала. І всі, хто мав надію, як і ті нещасні, зів’яли, немов спаралізовані.
— Ах, послухайте мене, юначе! Ви молодий, і мені вас шкода. Послухайте мене…
Вони пішли. Пішли на трибунал, окрилені чесним словом слідчого. Всі були певні, що вони чисті, як кришталь, і бажали їм щастя. І бажали їм витривалості, перенести ті п’ять років, уготованих їм невідомо за що, і вернутися назад до своїх рідних, до людей взагалі зі своїм таким щирим і добрим серцем. Ніхто вже їм не клав на карб, що вони так ганебно «розкололися». А надвечір… А надвечір повернувся інженер Ляшенко й приніс із «брехалівки» вістку, що Приходька, й Литвинова, й цілу групу — всю їхню «організацію» приречено до розстрілу та що Литвинов умер від розриву серця на місці. Це було приголомшуюче… Отак от їх і не стало… Камера сорок дев’ята лишилася прекрасного оповідача всесвітньої літератури й першорядного лікаря. Всі були безмежно пригноблені й не дивились одне на одного — теорія професора Литвинова трагічно скрахувала. І всі, хто мав надію, як і ті нещасні, зів’яли, немов спаралізовані.
«Хто не був — той буде, хто був, той не забуде». Це Андрій прочитав на якійсь стіні, коли їх ведено різними закамарками та переходами. І ще прочитав безліч інших написів, позначених безсмертним і злобним шибеничним гумором, як – от: «Єжов не Ягода, весь народ став врагом народа!..» Або старе, збите, але тут чомусь свіже й вражаюче: «Чай Высоцкого, сахар Бродского, Россия Троцкого». Або — «Прощай, мама!». І т. п. Тих написів було всюди багато. І були вони різної давності й різного характеру — писані олівцями, видряпувані цвяхами, були й рудуваті. Ці написи, як і взагалі масивні, товстелезні стіни цієї тюрми, були заяложені, вкриті плісенню, кіптявою. Цікавий об’єкт для історика й майбутнього археолога, який розкопуватиме колись руїни, в які буде все це геть обернено… А буде ж обернено!! На якійсь чільній стіні, мимо якої вони проходили в тюремних сутеренах, кинулася в очі пляма від двоголового орла, перекреслена видряпаною п’ятикутною зорею… Після того вони опинилися ще на якомусь подвір’ї, обставленому високими мурами. Поставивши по чотири, їх підвели до широкої, залізом обкованої брами. Тут вони зупинилися — брама була зачинена, бо подвір’я зайняте. (За брамою якийсь рух). І тут, власне, Андрій прочитав найцікавіший напис. Він був написаний дуже чітко над самою брамою, очевидно, зумисне, з відома адміністрації хоч і зроблений під «арештантський стиль». Кривими, широкими і незграбними літерами чимось чорним було написано: «Оставь надєжди, входящій сюда!» Без сумніву, це використано, як засіб психічного впливу. «Надєжди» було написано через ять. Чому «надєжди» через ять? Це було незрозуміле, як незрозумілим зразу було й те, чого цей напис на такому видному місці не стирають. Але то лиш на перший погляд було незрозумілим, в дійсності ж було все зрозумілим, як вирубування дерев і нищення найменших ознак зелені, навіть травки на тюремних подвір’ях, як заборона бити блощиць і чистити брудні, вкриті роздушеними комахами стіни, як та тертушка замість віконечка в «Чорному вороні» тощо. Андрій міг іти на парі, що той напис зроблено спеціально, для морального тиснення на людину.
Миколина справа була така, як і у всіх. Бідолашний романтик пережив тяжку епопею, хоч вона проти Андрієвої видавалась за іграшку, але розчавила Миколу до решти. Його загнали в контрреволюційну організацію письменників і науковців разом з Коцюбою, Йогансеном і багатьма іншими й змусили «признати» й підписати купу тяжких провин перед «урядом і партією». Микола розколовся і тепер дивився на все дуже песимістично. Він був настроєний занепадницьки і радив Андрієві теж не опиратись марно, бо все одно нічого не вийде. Нічого не вийде. Лише скалічать і все одно розколять. При цій системі не можна втриматися на лінії людської гідності, не можна перемогти… Тут вони не зійшлися в поглядах і поки що розмову на цю тему урвали. Андрій мав ту властивість, що глибоко відчував людську трагедію і не ліз в людську душу. Як і не осуджував нікого, з тих, що впали й вже не можуть підвестись, лише тяжко мучаться своєю розчавленою душею. Для нього Микола був двічі нещасний, і він чим міг намагався його підтримати, без зайвих слів, не подаючи й виду про своє таке співчуття, а навпаки, затушковуючи своє глибоке зворушення в якнайгрубішу, байдужу форму. Він знав із свого досвіду, що дорослі люди, які хочуть бути мужніми, не люблять сентиментів і нудної солодкавості співчуття.
Життя плинуло. Дивно, час починав втрачати свою чіткість. Вірніше, почуття часу в цій камері якось дивно трансформувалось. Потяглась суцільна стрічка, безперервна, строката, швидка, без чіткої диференціації на дні, ранки, вечори, ночі. Все було суцільною ніччю, і все було суцільним днем. Все було суцільним кипучим життям, і все було сном, кошмаром. Ба, сон був більшою реальністю, аніж дійсність. Бо він був барвистіший, часом осяяний сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квітами й озвучений сміхом золотого дитинства, буйною радістю юнацтва, сміхом першого, воскреслого в снах кохання. Сон, як утеча, сон, як свобода, сон, як повторення в безмірно яскравішій формі всього, що було і що буде, без того, що є.
Укластись спати — це була тяжча проблема тут, аніж в камері 49-й. Почався ярмарок… Одні люди потребували більше місця вже не тільки тому, що були великі, а й тому, що мали клунки з теплою одежею тощо, приготовані на випадок етапу, інші люди були маленькі й не мали нічого абсолютно, але ризикували втратити й маленьке своє місце, бо «заможніші» й більші розпросторювались якось само собою. Для старости то був величезний клопіт, і тільки при цій процедурі — при процедурі розподілу підлоги — Андрій збагнув, яка то тяжка річ бути президентом демократичної республіки, цебто старостою в камері ч. 12 у 2 – му спецкорпусі.
Кожного вечора староста все мусив переміряти й розподіляти підлогу та парувати людей наново, бо прибували нові люди. І тепер — він взяв шматочок крейди й мотузочок (а був цей староста не просто якийсь бородатий дідок, а високофаховий, знаменитий, всесоюзної слави інженер) — звелів усім перейти в один бік камери й почав свою тяжку працю. Він розміряв мотузочком підлогу й робив крейдою риски — межі для кожної людини, в які вона мусила вкластися. І робив він це з усіма відповідними відхиленнями на товстих і тонких. Так він переміряв підлогу для всіх шести рядів, для кожної людини окремо. А потім вислухував скарги і перепаровував сусідів, щоб насупроти лежав один довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. І все-таки все геть пішло нанівець, бо знайшлися люди, які категорично запротестували проти проведеного «землеустрою». Тоді принесли мокру ганчірку й зітерли геть всі риски, й почалася процедура спочатку. І знову все пішло нанівець. Бідолашний староста весь упрів, але уперто продовжував працю з глибоким почуттям обов’язку перед товаришами, виконував свою функцію покірно й стоїчно. І знову все пішло геть на злам. «Місця… Місця. Де моє місце!?!» — смикали його за труси жалібно «покривджені». Тоді староста не витримав, випростався, зблід на обличчі і раптом весь затрясся від розпачу:
— Та, товариші!.. Та, люди ж добрі! Та де ж я вам візьму місця?!
І розмахнув у повітрі мотузочкою, заніс високо руку, потряс нею в нестямі і не то застогнав, не то заплакав без сліз в нервовій пропасниці, в трагічному розпачі: — Я будував Дніпрельстан… Я збудував Держпром… Я будував станції, мости, будівлі… Я спроектував тисячу споруд… Але розподілити цю прокляту підлогу… Це над мої сили!.. Товариші! Нате крейду й виберіть собі іншого старосту… Я… Я не можу… Нема такого інженера! Нема такого старости…
— Є, — сказав якийсь низенький товстюх скептично, солодкаво й взяв крейду й мотузочку. І заходився міряти. Але він був доктор. Доктор Петров. І з його міряння нічого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де не може нічого вдіяти інженер всесоюзної слави? Всі попросили інженера прийняти знову на себе функцію старости, обіцяючи йому вже послух. Нарешті підлога була розподілена, довгі й короткі попаровані й всі вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому поступив наказ від старости лягати боком, вкладатися «валетом в замок». — Перший ряд лягає в один бік, на ліву руку, ноги підкорчити! Другий ряд лягає лицем в другий бік, теж на ліву руку, закласти ноги за ноги й підкорчити! Так. Третій ряд лягає головами до другого ряду, ноги підкорчити! Четвертий ряд лягає!.. Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на параді. Люди його слухали й покірно лягали так, як було наказано. Так вляглися всі шість рядів, замостивши підлогу тілами, як паркетом, добре припасованим, щільно збитим. Не лишилося ні сантиметра вільного місця. Ноги підкорчувати й закладати кут за кут треба було тому, що випростатися не було куди, бракувало місця вповздовж.
— Нагадую, — закінчив староста всю процедуру, — хто схоче повернутися вночі, як заболить боки, гукай мене. Ні в якому разі не повертатися самовільно, не простягати ніг, не класти їх на лице сусідам, не пхати в чужий рот пальців, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице іншим. Але це попередження щодо «самовільного» повертання було зайвим, бо хоч би хто й схотів повернутися сам, то не зміг би. Він може повернутися лише разом з усією системою «валета в замок», на команду старости. Тобто, якщо хтось схоче повернутися, мусить збурити цілу камеру. Ось це й є вершок планування! Ідеал, до якого безперечно стремить вся Сталінова «соціалістична» система! Але за мурами ще цього ідеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й конструктори, забраковані тією сталінською системою на волі. Це було планове спання. Так, зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий ентузіазм, планову любов до «батька народів»… Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції докторів, професорів, прокурорів і простих смертних.
Кожного вечора староста все мусив переміряти й розподіляти підлогу та парувати людей наново, бо прибували нові люди. І тепер — він взяв шматочок крейди й мотузочок (а був цей староста не просто якийсь бородатий дідок, а високофаховий, знаменитий, всесоюзної слави інженер) — звелів усім перейти в один бік камери й почав свою тяжку працю. Він розміряв мотузочком підлогу й робив крейдою риски — межі для кожної людини, в які вона мусила вкластися. І робив він це з усіма відповідними відхиленнями на товстих і тонких. Так він переміряв підлогу для всіх шести рядів, для кожної людини окремо. А потім вислухував скарги і перепаровував сусідів, щоб насупроти лежав один довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. І все-таки все геть пішло нанівець, бо знайшлися люди, які категорично запротестували проти проведеного «землеустрою». Тоді принесли мокру ганчірку й зітерли геть всі риски, й почалася процедура спочатку. І знову все пішло нанівець. Бідолашний староста весь упрів, але уперто продовжував працю з глибоким почуттям обов’язку перед товаришами, виконував свою функцію покірно й стоїчно. І знову все пішло геть на злам. «Місця… Місця. Де моє місце!?!» — смикали його за труси жалібно «покривджені». Тоді староста не витримав, випростався, зблід на обличчі і раптом весь затрясся від розпачу:
— Та, товариші!.. Та, люди ж добрі! Та де ж я вам візьму місця?!
І розмахнув у повітрі мотузочкою, заніс високо руку, потряс нею в нестямі і не то застогнав, не то заплакав без сліз в нервовій пропасниці, в трагічному розпачі: — Я будував Дніпрельстан… Я збудував Держпром… Я будував станції, мости, будівлі… Я спроектував тисячу споруд… Але розподілити цю прокляту підлогу… Це над мої сили!.. Товариші! Нате крейду й виберіть собі іншого старосту… Я… Я не можу… Нема такого інженера! Нема такого старости…
— Є, — сказав якийсь низенький товстюх скептично, солодкаво й взяв крейду й мотузочку. І заходився міряти. Але він був доктор. Доктор Петров. І з його міряння нічого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де не може нічого вдіяти інженер всесоюзної слави? Всі попросили інженера прийняти знову на себе функцію старости, обіцяючи йому вже послух. Нарешті підлога була розподілена, довгі й короткі попаровані й всі вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому поступив наказ від старости лягати боком, вкладатися «валетом в замок». — Перший ряд лягає в один бік, на ліву руку, ноги підкорчити! Другий ряд лягає лицем в другий бік, теж на ліву руку, закласти ноги за ноги й підкорчити! Так. Третій ряд лягає головами до другого ряду, ноги підкорчити! Четвертий ряд лягає!.. Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на параді. Люди його слухали й покірно лягали так, як було наказано. Так вляглися всі шість рядів, замостивши підлогу тілами, як паркетом, добре припасованим, щільно збитим. Не лишилося ні сантиметра вільного місця. Ноги підкорчувати й закладати кут за кут треба було тому, що випростатися не було куди, бракувало місця вповздовж.
— Нагадую, — закінчив староста всю процедуру, — хто схоче повернутися вночі, як заболить боки, гукай мене. Ні в якому разі не повертатися самовільно, не простягати ніг, не класти їх на лице сусідам, не пхати в чужий рот пальців, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице іншим. Але це попередження щодо «самовільного» повертання було зайвим, бо хоч би хто й схотів повернутися сам, то не зміг би. Він може повернутися лише разом з усією системою «валета в замок», на команду старости. Тобто, якщо хтось схоче повернутися, мусить збурити цілу камеру. Ось це й є вершок планування! Ідеал, до якого безперечно стремить вся Сталінова «соціалістична» система! Але за мурами ще цього ідеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й конструктори, забраковані тією сталінською системою на волі. Це було планове спання. Так, зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий ентузіазм, планову любов до «батька народів»… Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції докторів, професорів, прокурорів і простих смертних.
Процедура роздачі хліба була інша, аніж в камері 49-й, бо й пайки тут були інші. Справа в тім, що серед звичайних пайок, вирізаних з середини хлібини, було чимало т. зв. «горбушок» — тобто пайок, вирізаних від краю, через що вони мали найбільше шкоринки і за такими пайками — «горбушками» чомусь всі найбільше ганялися. Мабуть, думали, що там найбільше хліба. І таки його було більше, бо в шкоринці менше вологи, а значить, на вагу там більше хліба. Через них було безліч конфліктів. Тому роздача тих благословенних, чарівних «горбушок» була відповідно регульована —їх одержували всі за чергою, за дотримання чого відповідав староста. Власне, на тих горбушках можна бачити ще, яка тяжка праця старости —це треба спланувати й ідеально витримати, бо буде біда. Після хліба приносили чай — його втягали в камеру у величезних «бачках» і, тягаючи ті «бачки» поможи рядами, розливали чай черпаком в миски. В 12 годин староста приділяв наряд з кільканадцяти чоловік, і той наряд під конвоєм тюремної варти йшов геть з корпусу десь на кухню й звідти приносив цілу низку «бачків» з обідом. Часом то був «борщ», часом взагалі якась бурда, що на тюремній мові називалася «баландою». І було тих «бачків» іноді вісім, а іноді роздатчик на кухні розщедрювався й давав ще один на придачу. А коли обід був особливо поганий, то тих бачків було дванадцять. Процедура ж роздачі обіду була урочиста й надзвичайно тяжка. Принцип «соціальної справедливості» вимагав, щоб обід був роздаваний справедливо, бо… бо крім юшки в бачках ще була певна кількість гущі, а іноді й якась пара картоплин, і треба, щоб усі були задоволені. А тому роздавати — розміряти — обід не міг будь – хто. Ця функція — це була відповідальна й почесна функція, яка вимагала окремого хисту. Її виконували два постійних, найбільш вправних «черпакових», по одному на кожній половині. Цих «черпакових» вибирано на загальних зборах. І були це фахові «каптьори» — один з морфлоту, другий з піхоти. Військовики. До клейнодів цієї почесної двійки належав великий черпак. Благословенний (для всіх, лише для цих двох проклятий) черпак. Два чергових тягали «бачок» межи рядами, а черпаковий крутив у ньому несамовито черпаком, ганяючи гущу, щоб вона весь час була в стані розпорошення. А люди сиділи з мисками в руках й, витягнувши шиї та ковтаючи слину, пильно стежили за кожним рухом черпака. Часом в бачку було лише дві картоплини, і черпаковий ганяв їх божевільне, не знаючи, кому ж їх дати а всі були зачаровані тими картоплинами й дивилися, кому ж вони дістануться, вірячи в своє щастя. Та черпаковий «був з біса хитрий —він напевно все норовив дати ті картоплини комусь із своїх приятелів». Може, тому всі так намагалися з черпаковими дружити, як із священиком чи із шаманом. Ці картоплини були часом причиною до цілих революцій,
І багато ще було надзвичайних людей в цій камері. Ба, всі люди тут були по – своєму надзвичайні, й про кожного з них можна багато, дуже багато сказати. Кожен з 340 був чимсь оригінальний, і щоб їх усіх охарактеризувати, треба написати окрему велику книгу. Починаючи від токаря з ХТЗ та агронома з колгоспу й кінчаючи високим інженером та професором Марксо-ленінського Інституту — всі вони були варті окремої уваги. «Діла» ж у них були найрізноманітніші і часом найфантастичніші, а часом надто вже безглузді й смішні. Тут були ті, що сиділи за велику «диверсію» й «за галоші» (насмілилися десь сказати, що в крамницях совєтських бракує галош), за те, що були колись за кордоном, і за те, що не були за кордоном, за те, що збудували не так завод, і за те, що той завод слідчому здумалось «зірвати». За те, що в колгоспі чомусь здохла стара кобила, і за те, що чомусь помер після пиятики начальник політвідділу МТС. За свастику, намальовану на вчителевому черевикові, й за криво намальовані вуса «вождя» на мистецькім панно; за те, що назвав життя «собачим», і за те, що назвав цибулю «совєтським салом». За те, що не був у червоній армії під час революції, й за те, що в ній був саме під час революції; за те, що не був у партії, й за те, що якраз був у партії. За те, зрештою, що нещасливим уродився й що такий випав жереб. В багатьох районах РВ НКВД дістали плани (все бо в цій країні плановане) — плани ліквідації «ворогів народу» — їм доведено план «до району», а вони вже довели його «до двору», бо мусили вибирати: або виконати план «боротьбі з ворогами народу», або не виконати того плану й сісти самим, як сідали всі за невиконання будь-якого плану. Виконуючи план, начальники на місцях хапали всіх, на кому спинялася їхня увага, й план таки виконували. А тепер же ще план треба перевиконати, та не як – небудь, а по – стахановськи — на двісті процентів. І попливли «вороги народу» в тюрми рікою. Велике діло план і велике діло — «кампанія реконструкції людини», а ще більше діло — кампанія «очистки тила» від прямих і потенційних ворогів режиму. Хіба масштаб і глибина цієї кампанії арештів не є доказом масштабів невіри правлячої верхівки в лояльність і вірність своїх громадян?! А оскільки дія викликає протидію, то чим більше розгортається кампанія ліквідації «ворогів народу», тим більше тих ворогів стає. Бо не може ж мати заарештованого й знищеного сина стати другом системи! Або брат за брата! І таким чином брила, котячись з гори Безглуздя, стає все більшою, ситуація стає все безнадійнішою, все йде до ідіотизму, до самозаперечення. А машина працює. А десь за мурами принишкли великі мільйони й чекають своєї черги, оті самі, що про них слідчий казав Андрієві — «у нас людей хватіт!»
Деякі «щасливі» пройшли вже по кілька разів «конвейєр», а деякі сидять по два роки й не бачили слідчого у вічі. Загубились. Був випадок, коли один поцікавився, коли вже нарешті його викличуть, і тюремна адміністрація не могла ніяк взнати, до кого ж він належить, до якого слідчого та по якій справі. Отак упіймали людину, вкинули б будку, як гицель пса, та й забули. І почали ту справу виясняти по всіх інстанціях, а в найнижчій інстанції — в райвідділі того району, звідки людину взято, — начальник змінився, і справа заплуталася безнадійно. Але звільняти людину ніхто й не думав. Де там! Коли ти вже сюди потрапив, то вийти звідси ти не мусиш! Таке правило цієї інституції. Що ж до «діла», то — «Була б людина, а діло знайдеться!» — це з скрижалі заповідей цієї установи. То нічого, що людина сидить два роки без виклику. Не біда. З концтабором чи з кулею вона все одно не розминеться. Непереможна, залізна діалектика!
Але ось одного вечора його привели до камери побитого, заюшеного кров’ю. Він і раніше приходив з синцями, але то були дрібниці. Зараз він був дуже потовчений, та найдужче, мабуть, був потовчений і убитий морально. Він сів на ліжко й довго сидів, закривши лице руками…
«Все пропало!.. Все, все пропало!..» — шепотів ледве чутно, сам до себе. Так сидів довго… Потім опустив руки, й Андрій побачив його обличчя — воно було позначене тавром страшної безнадії й розпачу, те обличчя. Копаєв довго дивився в Андрієві очі крізь поволоку сліз… Потім провів рукою по обличчю, розмазавши на нім кров, і зітхнув:
— Ви, здається, маєте братів…
— Так…
Павза.
— Ви не знаєте, де вони?..
Андрій здригнув і наставився на Копаєва з німим запитом. Павза.
— Вони… сидять тут!.. Тут… Давно.. Я знаю, що ви не знаєте… А вони тут… Від того самого дня, що й ви… Вони суворо ізольовані… їх забрано тоді зі станції… Але мовчіть, ради бога!..
Андрієве серце пішло очертом… «Бож-же мій. Боже?!».
«Все пропало!.. Все, все пропало!..» — шепотів ледве чутно, сам до себе. Так сидів довго… Потім опустив руки, й Андрій побачив його обличчя — воно було позначене тавром страшної безнадії й розпачу, те обличчя. Копаєв довго дивився в Андрієві очі крізь поволоку сліз… Потім провів рукою по обличчю, розмазавши на нім кров, і зітхнув:
— Ви, здається, маєте братів…
— Так…
Павза.
— Ви не знаєте, де вони?..
Андрій здригнув і наставився на Копаєва з німим запитом. Павза.
— Вони… сидять тут!.. Тут… Давно.. Я знаю, що ви не знаєте… А вони тут… Від того самого дня, що й ви… Вони суворо ізольовані… їх забрано тоді зі станції… Але мовчіть, ради бога!..
Андрієве серце пішло очертом… «Бож-же мій. Боже?!».
Сидів і плакав, одвернувшись до стіни… Всі дістали підвищення в рангах, там, нагорі, лише його принесено в жертву… Опівночі, не лягаючи спати, Копаєв розібраний сидів на ліжку й з мукою дивився на Андрія.
— Слухайте… — промовив він благальним голосом. — Я розкажу вам про те, як тут розстрілюють… Добре? Я розкажу… Він благав, він просив, йому, видно, було тяжко носити той тягар на серці, й він хотів з-під нього вивернутися, він хотів сповіді.
— Добре, — зітхнув Андрій. І Копаєв розповів, як тут розстрілюють.
— Ви, напевно, чули, як ночами гудуть тут машини… Так от, то звукова заслона, а за тією заслоною й розстрілюють… Я вам казав, що тут кожен мусить бути бодай раз присутнім при розстрілах. Деякі бували й по кілька разів… Деякі навіть бравують і беруть револьвера до рук, щоб довести, що в них рука не тремтить, разок стрелити… Я був теж раз… Все це відбувається так: Внизу є великі камери — льохи — такі, як от були «брехалівки», зовсім такі. Ці камери були, вони й тепер є. От людей забирають з різних тюрем з «вещами» й звозять до таких камер. Люди нічого не запідозрюють, думають, що це їх привозять на допит або відправлятимуть на етап. Курять собі, гомонять, чекають виклику. Бувало, що назвозять в таку камеру по 250 чоловік і більше. Це майже кожної ночі відбувається. З такої камери ведуть двері в іншу. Ті двері добре оббиті сукном з другого боку, так, що крізь них нічого не чути. За тими дверима велика порожня кімната, в ній стіл, за столом сидить прокурор. До речі, завжди п’яний, бо тверезий того не витримає. Перед прокурором список приречених. Черговий оперативник викликає людей:
— Іваненко! (вже не бавиться в піжмурки на «І» чи на «Ч», а просто) — Іваненко! давай без вещей! Іваненко лишає «вещі», затягається наостанку цигаркою, передає недопалок товаришеві й, нічого не запідозрюючи, йде «без вещей», він іде, може, в якійсь формальній справі. Двері пропускають і зачиняються за ним. Він підходить до столу.
— Прізвище? — запитує прокурор не глядячи, байдуже.
— Іваненко.
Прокурор махає рукою в напрямку других дверей. Він не перепитує навіть ім’я й по батькові або питає ім’я, але не питає по батькові. Тому часто замість Іваненко Івана Івановича розстрілюють Іваненка Івана Трохимовича. Але яка різниця! Другим разом розстріляють і Івана Івановича, де він дінеться? Людина — Іваненко, Петренко чи Гриценко — відчиняє двері й вступає в вузенький темний коридорчик… Де речі, в тім коридорчику стоїть столик, а в нім в часи «відпочинку» завжди лежить наган, яким розстрілюють — орденоносний наган, бо нагороджений орденом за постійну вірну службу в «боротьбі з ворогами народу»… Голос говорить людині «Прямо!» Людина йде, і перед нею відчиняються другі двері. Сліпуче сяйво б’є в очі — за тими дверима яскраво освітлений льох… Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє їй в потилицю… Й штовхає в льох… В льоху кипить робота…
— Слухайте… — промовив він благальним голосом. — Я розкажу вам про те, як тут розстрілюють… Добре? Я розкажу… Він благав, він просив, йому, видно, було тяжко носити той тягар на серці, й він хотів з-під нього вивернутися, він хотів сповіді.
— Добре, — зітхнув Андрій. І Копаєв розповів, як тут розстрілюють.
— Ви, напевно, чули, як ночами гудуть тут машини… Так от, то звукова заслона, а за тією заслоною й розстрілюють… Я вам казав, що тут кожен мусить бути бодай раз присутнім при розстрілах. Деякі бували й по кілька разів… Деякі навіть бравують і беруть револьвера до рук, щоб довести, що в них рука не тремтить, разок стрелити… Я був теж раз… Все це відбувається так: Внизу є великі камери — льохи — такі, як от були «брехалівки», зовсім такі. Ці камери були, вони й тепер є. От людей забирають з різних тюрем з «вещами» й звозять до таких камер. Люди нічого не запідозрюють, думають, що це їх привозять на допит або відправлятимуть на етап. Курять собі, гомонять, чекають виклику. Бувало, що назвозять в таку камеру по 250 чоловік і більше. Це майже кожної ночі відбувається. З такої камери ведуть двері в іншу. Ті двері добре оббиті сукном з другого боку, так, що крізь них нічого не чути. За тими дверима велика порожня кімната, в ній стіл, за столом сидить прокурор. До речі, завжди п’яний, бо тверезий того не витримає. Перед прокурором список приречених. Черговий оперативник викликає людей:
— Іваненко! (вже не бавиться в піжмурки на «І» чи на «Ч», а просто) — Іваненко! давай без вещей! Іваненко лишає «вещі», затягається наостанку цигаркою, передає недопалок товаришеві й, нічого не запідозрюючи, йде «без вещей», він іде, може, в якійсь формальній справі. Двері пропускають і зачиняються за ним. Він підходить до столу.
— Прізвище? — запитує прокурор не глядячи, байдуже.
— Іваненко.
Прокурор махає рукою в напрямку других дверей. Він не перепитує навіть ім’я й по батькові або питає ім’я, але не питає по батькові. Тому часто замість Іваненко Івана Івановича розстрілюють Іваненка Івана Трохимовича. Але яка різниця! Другим разом розстріляють і Івана Івановича, де він дінеться? Людина — Іваненко, Петренко чи Гриценко — відчиняє двері й вступає в вузенький темний коридорчик… Де речі, в тім коридорчику стоїть столик, а в нім в часи «відпочинку» завжди лежить наган, яким розстрілюють — орденоносний наган, бо нагороджений орденом за постійну вірну службу в «боротьбі з ворогами народу»… Голос говорить людині «Прямо!» Людина йде, і перед нею відчиняються другі двері. Сліпуче сяйво б’є в очі — за тими дверима яскраво освітлений льох… Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє їй в потилицю… Й штовхає в льох… В льоху кипить робота…
Потім відчинилися якісь двері… Але Андрій не побачив, що там далі за ними було. Його завели за якусь загородку і… він вже не бачив, що там в тій яскравій залі було, бо йому гойднувся весь світ: Перед ним — стояли три його рідних брати!! Три його рідних брати… Ноги підкосились, і тіло похилилося, як підрізаний колос… Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притиснув його до своїх розхристаних грудей — і Андрій нестримно заридав на тих грудях…
— Ну, от — посміхався Микола й поляпував пестливо по спині. — Ну, от…
Михайло засміявся, а Серьога закінчив:
— От тепер ми всі вкупі.
І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, — гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.
— Ну, от — посміхався Микола й поляпував пестливо по спині. — Ну, от…
Михайло засміявся, а Серьога закінчив:
— От тепер ми всі вкупі.
І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, — гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.
Їх усіх прирекли де розстрілу. Закритий Ревтрибунал судив їх.
— Миколо… А… Підпис? Твій підпис?.. А?
— Бог з тобою! — посміхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь надужито його підписом. — Мій підпис?! А втім, ця сволота мала досить моїх підписів у моїй валізі, в тім числі й чисті бланки з моїм підписом.
— Бог з тобою! — посміхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь надужито його підписом. — Мій підпис?! А втім, ця сволота мала досить моїх підписів у моїй валізі, в тім числі й чисті бланки з моїм підписом.
Тягар, найстрашніший тягар остаточно сповз з серця… Їх усіх прирекли до розстрілу. В числі приречених була низка осіб, а між ними й зовсім юна сестра їх — Галя. Галя Чумаківна…
Ніхто з приречених не просив помилування. Але «помилування» прийшло… Невідомо хто з волі подав апеляцію, й т. зв. «верховний суд» вироку не затвердив через «неоформленість справи». Розстріл було замінено… двадцятилітньою каторгою. Лиш не замінили нічим Катриного божевілля… …Ось так скінчилася зустріч чотирьох братів рідних ще й сестри їхньої — дітей старого Чумака, добрих, і вірних, і в рід свій залюблених, нащадків славного роду ковальського. Ось так скінчилася зустріч і тих, що до того роду прив’язані серцем.
Фредерик Бегбедер «Я верую — Я тоже нет»
Ди Фалько: Когда ты стал сомневаться в Боге?
Бегбедер: Точно не помню. Я был ребенком из католической семьи и, стало быть, тоже католиком. Но в отрочестве быстро превратился в ярого атеиста. И лишь несколько лет назад я открыл некую истину посередине между двумя крайностями.
Бегбедер: Точно не помню. Я был ребенком из католической семьи и, стало быть, тоже католиком. Но в отрочестве быстро превратился в ярого атеиста. И лишь несколько лет назад я открыл некую истину посередине между двумя крайностями.
Ди Фалько: …Отношения с Богом можно сравнить с отношениями любви между двумя людьми. Если один любит и другой отвечает ему тем же, тогда все хорошо! Но никто не может заставить человека полюбить, если он этого не хочет. И напрасны все попытки его принудить: он не полюбит другого, скорее наоборот. С Богом то же самое. Поэтому миссия человека, преподающего катехизис, – свидетельствовать о том, что он сам открыл в Боге, объяснить, кто такой Бог, а ученик свободен в своем ответе. Здесь невозможно ставить целью во что бы то ни стало убедить собеседника. Бога и веру не навязывают. Было много таких попыток: инквизиция, Крестовые походы – и все бесполезно, ибо Бог открывает себя сам, через любовь.
Бегбедер: …Ты спросил, что служит мне стимулом жизни, когда я просыпаюсь по утрам. Мой стимул – любовь к искусству, к красоте, просто любовь. Влюбляться, любить. Если подумать как следует, я не могу сказать, что верю в Бога, но и не могу утверждать, будто жизнь бессмысленна, ведь для меня очевидно: кроме того, чтобы есть, пить, заниматься любовью, существует нечто другое, и это дает мне стимул прожить день. Да, нечто высшее – думаю, это можно назвать абсолютом: например, восхищение великими литературными произведениями. Когда я нахожу книгу, которая потрясает или заставляет смеяться, плакать, когда я смотрю гениальный фильм, когда я кого-то люблю… мне кажется, все эти чувства и составляют единственное оправдание жизни, и, чтобы доставить тебе удовольствие, можно было бы приложить к ним имя Бога. Видишь, я живу не только материальными интересами.
Бегбедер: … Однажды я повел свою дочь в Венсенский зоопарк. Насмотревшись на слонов и жирафов, я остановился у пруда, усеянного розовыми фламинго. Великолепное зрелище: фламинго разных оттенков – от бледно-розового до оранжевого, даже несколько красных. Их было там штук шестьдесят: они стояли на одной ноге, на двух ногах или спали, повернув голову назад… В такие минуты я становлюсь верующим. Да, когда я вижу розовых фламинго в Венсенском зоопарке, я верую. Перед такой красотой, такой возвышенной чистотой я верую в тайну. Некоторые обретают откровение в деревьях, другие – в людях. Но поскольку я полагаю, что человек – не самое удачное создание, я выбираю розовых фламинго как доказательство того, что есть нечто высшее. Завели бы вы по стае розовых фламинго в каждой церкви, и святош стало бы намного больше.
Ди Фалько: Ты открываешь Бога в прекрасном зрелище – фламинго. Они становятся синонимом эстетизма, свободы. Другие испытывают те же эмоции, слушая Моцарта. Твои фламинго и Моцарт воплощают земное совершенство, которое стремится к Богу, бесконечно совершенному. Прекрасное не чуждо Богу.
Бегбедер: … Потом я думаю, что невозможно жить спокойно, смирившись с тем, что всему этому наступит конец. Может, человек создал Бога из страха смерти? Именно об этом пишет в своем дневнике молодой Флобер: «Понятие бессмертия души придумали, скорбя об умерших».
Бегбедер: Рассмотрим теперь основные претензии, предъявляемые к Богу. Если Он существует, мы обязаны Ему множеством разрушительных конфликтов, религиозными войнами, терроризмом, фанатизмом, фундаментализмом. У меня складывается впечатление, что во многих наших бедах повинен Бог. Неужели же Он, допускающий миллионы преждевременных смертей во всем мире, создал людей, чтобы с удовольствием наблюдать, как они убивают друг друга?
Ди Фалько: Сегодня, если говорить об исламизме (но не исламе!), как бывало и прежде, в смутные времена христианства, встает вопрос о том, исходят ли эти бедствия от Бога или их причина в том, что люди сделали из Бога. В последнее время достаточно примеров того, как люди во имя Его развязывают войну. Всякий раз виноват не Бог, а те, кто превращают Его в свое орудие. К счастью, результат никогда не бывает убедительным. Каждый раз, когда кто-нибудь стремился использовать Его, навязывая свою власть, свой авторитет, взгляд на вещи, этот человек рано или поздно терпел крах. Случаются события, перед которыми мы совершенно бессильны: например, болезнь, страдание. Но происходит и многое другое, за что несем ответственность лишь мы сами, а Бога обвиняем понапрасну. Хватит сваливать на Него нашу вину, прикрываясь фразами вроде этой: «Если бы Бог существовал, подобная ситуация была бы невозможна». Воюет не Бог, а люди.
Бегбедер: Не слишком ли просто: когда все из рук вон плохо, виноваты люди, а когда все хорошо, так это благодаря Богу?
Ди Фалько: Сегодня, если говорить об исламизме (но не исламе!), как бывало и прежде, в смутные времена христианства, встает вопрос о том, исходят ли эти бедствия от Бога или их причина в том, что люди сделали из Бога. В последнее время достаточно примеров того, как люди во имя Его развязывают войну. Всякий раз виноват не Бог, а те, кто превращают Его в свое орудие. К счастью, результат никогда не бывает убедительным. Каждый раз, когда кто-нибудь стремился использовать Его, навязывая свою власть, свой авторитет, взгляд на вещи, этот человек рано или поздно терпел крах. Случаются события, перед которыми мы совершенно бессильны: например, болезнь, страдание. Но происходит и многое другое, за что несем ответственность лишь мы сами, а Бога обвиняем понапрасну. Хватит сваливать на Него нашу вину, прикрываясь фразами вроде этой: «Если бы Бог существовал, подобная ситуация была бы невозможна». Воюет не Бог, а люди.
Бегбедер: Не слишком ли просто: когда все из рук вон плохо, виноваты люди, а когда все хорошо, так это благодаря Богу?
Ди Фалько: Прежде чем отвечать по всем перечисленным пунктам, хочу подчеркнуть: есть любовь. Что касается твоего вопроса: имеет ли смысл этот мир? – ответ: «Да, любовь». Любовь к Богу, любовь к ближним, любовь к самому себе…
Ди Фалько: От Бога отворачивается больше всего людей именно в самых богатых странах – аргумент в пользу ужасного утверждения, которое широко распространяют хулители веры, а я отрицаю: о том, что якобы для бедняков, потерявших надежду на лучшие времена, прибежищем служит вера в верховное существо, способное в тот или иной момент помочь им в испытаниях. Бог становится тогда их единственным упованием.
Бегбедер: Вот и я говорил: Церковь привлекает только стариков (потому что они боятся смерти) и бедняков (потому что им нечего терять). По словам Ницше, религия – результат озлобленности. То, что подходит для рабов.
Бегбедер: Вот и я говорил: Церковь привлекает только стариков (потому что они боятся смерти) и бедняков (потому что им нечего терять). По словам Ницше, религия – результат озлобленности. То, что подходит для рабов.
Фанатик – тот, кто лишен сомнений. И потому он превращается в безумца.
Бегбедер: Но повторяю: нам нужно доискаться смысла всего этого. Мы можем принять пари Паскаля: «Не делать ставку на Бога – значит ставить против Него. Каков же ваш выбор? Взвесим возможный выигрыш и проигрыш, если вы решитесь поверить, что Бог есть. Выиграв, вы выиграете все, проиграв, не потеряете ничего. Ставьте же, не колеблясь, на то, что Бог есть». В действительности вполне можно заключить противоположное пари, которое Франсуа Раклин[16] называет «пари Дон Жуана»: я ставлю на то, что Бога нет и после смерти ничего нет… И живу по заповедям Дон Жуана или Казановы – веселюсь вовсю, ловлю момент, пока я еще здесь: я – мерзкий тип, легкомысленный гедонист, который всю жизнь упивается роскошью, грязным развратом и пороком. Ты, по-моему, заключаешь пари Паскаля, а большинство людей – по крайней мере в западных странах – держат пари Дон Жуана.
Бегбедер: Ты очень убежденный человек. Но как ты убедишь другого, что нужно верить в Бога, по воле которого мы изначально неравны, рождаемся больными, инвалидами, в Бога, который ведет нас к смерти?
Ди Фалько: Вопрос так не ставится: бывает, что больные, инвалиды излучают мир, а иногда, не побоюсь сказать, счастье – на зависть здоровым людям! Бог повел на смерть собственного Сына и через Него указал нам путь к Воскресению. «Бог стал человеком, чтобы человек стал Богом» (святой Ириней). Позволь, я процитирую определение веры святого Франциска Ассизского. Оно предвещает прекрасные перспективы: «Вера – это предвкушение знания, которое дарует нам блаженство в будущей жизни».
Бегбедер: Моего любимого богослова зовут Мишель Польнарефф: «Все мы отправимся в рай. Даже я!»[17]
Ди Фалько: Я тебе этого желаю!
Ди Фалько: Вопрос так не ставится: бывает, что больные, инвалиды излучают мир, а иногда, не побоюсь сказать, счастье – на зависть здоровым людям! Бог повел на смерть собственного Сына и через Него указал нам путь к Воскресению. «Бог стал человеком, чтобы человек стал Богом» (святой Ириней). Позволь, я процитирую определение веры святого Франциска Ассизского. Оно предвещает прекрасные перспективы: «Вера – это предвкушение знания, которое дарует нам блаженство в будущей жизни».
Бегбедер: Моего любимого богослова зовут Мишель Польнарефф: «Все мы отправимся в рай. Даже я!»[17]
Ди Фалько: Я тебе этого желаю!
Ди Фалько: … Когда тебе приходилось молиться в детстве, ты делал это не задумываясь, потом стал сомневаться. Но тебе случалось молиться, когда ты повзрослел. К кому ты обращался? Кому ты молишься?
Бегбедер: Это сложно. В детстве я послушно молился этакому добродушному старику с бородой (внешне Бог представлялся мне как нечто среднее между Карлом Марксом и Дедом Морозом), а иной раз я обращался к Сыну: Он помоложе, в стиле «рок», вылитый хиппи. Я чувствовал, что Иисус мне ближе. Но в плане переговоров более внушительной фигурой казался Его Отец. Даже если я просил о том, чего Он никогда не исполнял. Знаю, таков сам принцип молитвы – немедленного результата требовать нельзя. О'кей, о'кей… Теперь я уже не молюсь – разве только когда самолет входит в зону турбулентности! Тут я опять христианин, да еще какой!
Ди Фалько: И у глубоко верующих людей бывают периоды особо ревностной веры, и тогда они испытывают более настоятельную, неодолимо сильную, по сравнению с иными днями, потребность в молитве.
Бегбедер: Это сложно. В детстве я послушно молился этакому добродушному старику с бородой (внешне Бог представлялся мне как нечто среднее между Карлом Марксом и Дедом Морозом), а иной раз я обращался к Сыну: Он помоложе, в стиле «рок», вылитый хиппи. Я чувствовал, что Иисус мне ближе. Но в плане переговоров более внушительной фигурой казался Его Отец. Даже если я просил о том, чего Он никогда не исполнял. Знаю, таков сам принцип молитвы – немедленного результата требовать нельзя. О'кей, о'кей… Теперь я уже не молюсь – разве только когда самолет входит в зону турбулентности! Тут я опять христианин, да еще какой!
Ди Фалько: И у глубоко верующих людей бывают периоды особо ревностной веры, и тогда они испытывают более настоятельную, неодолимо сильную, по сравнению с иными днями, потребность в молитве.
Бегбедер: Существует и молитва атеиста, которую я назвал бы светской молитвой, – я как раз пытался тебе объяснить, что это такое. Дело в том, что хотя я в итоге не пользуюсь заученными молитвами, тем не менее уверен, что иногда переживаю молитвенное состояние. Я говорил о дочке: и правда, когда она родилась, когда я ее вижу, в иные мгновения мне хочется кого-то благодарить. И я благодарю. Но не того Бога, какого я вынес из школьного обучения. Я говорю спасибо миру. Спасибо реальности за то, что она дала мне Хлою. Вот так на самом деле я и молюсь. Атеистической молитвой: благодарю планету, Вселенную. Говорю спасибо удаче.
Ди Фалько: «Труднее стать христианином, когда ты уже христианин, чем когда ты им не являешься», – сказал Кьеркегор. Когда случилась трагедия 11 сентября, молился ли ты за безвинно погибших? Может быть, ты молился в иных обстоятельствах за других людей, пусть, как ты говоришь, атеистической молитвой? Придя на похороны, о чем просишь ты Бога, Христа, или Богородицу, или еще кого-то, кому ты молишься?
Бегбедер: В этих случаях я скорее обращаюсь к усопшему с дружеской молитвой. Разговариваю с ним про себя. Поздравляю, благодарю, думаю о нем. Но не могу сказать, что молюсь в том смысле, как ты это понимаешь. Я восхищаюсь миром, природой, дарами, которые она нам преподносит, но в то же время я не погружаюсь в молитву, как определяешь ее ты.
Ди Фалько: Все же ты не отрицаешь, что тебе свойственно некое духовное измерение?
Бегбедер: Разумеется, как и шести миллиардам человеческих существ. Но моя молитва заключается в том, что я иду по Люксембургскому саду весной или прохожу по мосту Искусств и любуюсь закатом, розовым небом, тонущим во мгле. «Браво!» – говорю я. Браво кому бы то ни было, чему бы то ни было – источнику этих чудес.
Ди Фалько: Когда апостол Павел впервые приходит в Афины и начинает проповедовать, видя там множество алтарей, посвященных греческим богам, он заявляет: «…я нашел жертвенник, на котором написано: „Неведомому богу“. Этого-то, Которого вы, не зная, чтите, я проповедую вам».[18] Говоря «браво», даже не зная точно кому, ты обращаешься к тому, кто выше нас, выше тебя.
Бегбедер: По-моему, неплохо: «неведомый бог» – это вроде как неизвестный солдат! В утопиях контркультуры 70–80-х годов, возродивших некое верование, восходящее к античности, бытовало представление, будто наша планета – это богиня по имени Гея. Живой организм. И потому надо было бороться, защищая его, охраняя окружающую его – и, стало быть, нас – среду. Так вот, сегодня мне бы хотелось, чтоб крест в церквах заменили на шар – земной шар, тогда бы я сказал: вот в это я верю. Для меня такая вера была бы куда проще. Чем поклоняться орудию казни, по мне, лучше почитать священной планету Земля. Пускай бы она была объектом религиозного поклонения и люди, прежде чем ее покинуть, прилагали бы все силы, чтобы оставить ее в лучшем состоянии, чем то, какое застали при своем рождении. Дня не проходит, чтобы они не загаживали Землю своими идеями и отбросами. Вот моя молитва, и она адресована человечеству.
Ди Фалько: «Труднее стать христианином, когда ты уже христианин, чем когда ты им не являешься», – сказал Кьеркегор. Когда случилась трагедия 11 сентября, молился ли ты за безвинно погибших? Может быть, ты молился в иных обстоятельствах за других людей, пусть, как ты говоришь, атеистической молитвой? Придя на похороны, о чем просишь ты Бога, Христа, или Богородицу, или еще кого-то, кому ты молишься?
Бегбедер: В этих случаях я скорее обращаюсь к усопшему с дружеской молитвой. Разговариваю с ним про себя. Поздравляю, благодарю, думаю о нем. Но не могу сказать, что молюсь в том смысле, как ты это понимаешь. Я восхищаюсь миром, природой, дарами, которые она нам преподносит, но в то же время я не погружаюсь в молитву, как определяешь ее ты.
Ди Фалько: Все же ты не отрицаешь, что тебе свойственно некое духовное измерение?
Бегбедер: Разумеется, как и шести миллиардам человеческих существ. Но моя молитва заключается в том, что я иду по Люксембургскому саду весной или прохожу по мосту Искусств и любуюсь закатом, розовым небом, тонущим во мгле. «Браво!» – говорю я. Браво кому бы то ни было, чему бы то ни было – источнику этих чудес.
Ди Фалько: Когда апостол Павел впервые приходит в Афины и начинает проповедовать, видя там множество алтарей, посвященных греческим богам, он заявляет: «…я нашел жертвенник, на котором написано: „Неведомому богу“. Этого-то, Которого вы, не зная, чтите, я проповедую вам».[18] Говоря «браво», даже не зная точно кому, ты обращаешься к тому, кто выше нас, выше тебя.
Бегбедер: По-моему, неплохо: «неведомый бог» – это вроде как неизвестный солдат! В утопиях контркультуры 70–80-х годов, возродивших некое верование, восходящее к античности, бытовало представление, будто наша планета – это богиня по имени Гея. Живой организм. И потому надо было бороться, защищая его, охраняя окружающую его – и, стало быть, нас – среду. Так вот, сегодня мне бы хотелось, чтоб крест в церквах заменили на шар – земной шар, тогда бы я сказал: вот в это я верю. Для меня такая вера была бы куда проще. Чем поклоняться орудию казни, по мне, лучше почитать священной планету Земля. Пускай бы она была объектом религиозного поклонения и люди, прежде чем ее покинуть, прилагали бы все силы, чтобы оставить ее в лучшем состоянии, чем то, какое застали при своем рождении. Дня не проходит, чтобы они не загаживали Землю своими идеями и отбросами. Вот моя молитва, и она адресована человечеству.
Ди Фалько: …Молитва – это зов человека к Богу. Любая молитва, будь то просьба, заступничество, благодарение или хвала. Молитва – не бегство от мира: напротив, это борьба. Она всегда предполагает усилие, ибо это прежде всего духовная битва. Битва с самим собой. Желание молиться – даже если не получается – это уже молитва.
Ди Фалько: Верно. Вспомни Христа! Роль священника в том, чтобы уподобиться Христу, а пребывание среди людей, как известно, не всегда одаривало Его счастьем. Мы видим Его слезы! Когда в конце земного пути Он отдает жизнь ради спасения людей, Он испытывает страх. В самом деле, большинство считает (по крайней мере, так кажется), будто священник не может быть несчастлив. Люди принимают его сочувствие к их горю, но, сталкиваясь со страданием священника, они смущаются.
Бегбедер: К психотерапевту идут не для того, чтобы слушать про его невзгоды, – предпочитают, чтобы он был спокоен, как дзен-будцист, и всегда в форме.
Ди Фалько: Да, но психотерапия основана только на выслушивании пациента, чтобы он мог сам осознать, в чем его беда. Священник должен выслушать, а также разделить боль страждущего, преисполниться сострадания и одновременно иметь счастливый вид. Но ведь он человек из плоти и крови, как все остальные. И так же переживает страдания, испытания, упадок духа, сомнения. Вместе с тем слабости не ставят под сомнение его миссию. Быть может, значимость и сила этой миссии еще возрастают от того, что, выполняя ее, приходится страдать.
Бегбедер: К психотерапевту идут не для того, чтобы слушать про его невзгоды, – предпочитают, чтобы он был спокоен, как дзен-будцист, и всегда в форме.
Ди Фалько: Да, но психотерапия основана только на выслушивании пациента, чтобы он мог сам осознать, в чем его беда. Священник должен выслушать, а также разделить боль страждущего, преисполниться сострадания и одновременно иметь счастливый вид. Но ведь он человек из плоти и крови, как все остальные. И так же переживает страдания, испытания, упадок духа, сомнения. Вместе с тем слабости не ставят под сомнение его миссию. Быть может, значимость и сила этой миссии еще возрастают от того, что, выполняя ее, приходится страдать.
Ди Фалько: Да, мысль о смерти невыносима, а суть жизни еще и в том, чтобы научить нас идти навстречу неотвратимому концу земного пути. Мы начинаем умирать, едва родившись, едва раздался наш первый крик. Не говоря о физической смерти в финале, надо учесть, что мы для многого умираем в течение жизни: отказываемся от всего ненужного, недолжного или невозможного.
Бегбедер: В результате прогресса медицины больные люди живут дольше, чем в прошлом. Итак, продление жизни оставляет нас на более долгий срок наедине со смертью. Отсюда – вездесущий страх, а успокоение обретают в вере в Бога. Она помогает победить смерть, поскольку утверждает идею продолжения жизни после земного конца. Если понятие Бога родилось из страха смерти, тогда для меня Бог – это литература. Сервантес, Шатобриан, Хемингуэй одолели время и навсегда остались живыми. Они победили смерть. Диалог с этими бессмертными творцами продолжается, хотя они отсутствуют. Бог и литература обещают нам одно и то же: жизнь после смерти. Именно потребность войти в будущее заставляет верить или писать. Все верующие – несостоявшиеся писатели. Все писатели – неудовлетворенные верующие.
Бегбедер: В результате прогресса медицины больные люди живут дольше, чем в прошлом. Итак, продление жизни оставляет нас на более долгий срок наедине со смертью. Отсюда – вездесущий страх, а успокоение обретают в вере в Бога. Она помогает победить смерть, поскольку утверждает идею продолжения жизни после земного конца. Если понятие Бога родилось из страха смерти, тогда для меня Бог – это литература. Сервантес, Шатобриан, Хемингуэй одолели время и навсегда остались живыми. Они победили смерть. Диалог с этими бессмертными творцами продолжается, хотя они отсутствуют. Бог и литература обещают нам одно и то же: жизнь после смерти. Именно потребность войти в будущее заставляет верить или писать. Все верующие – несостоявшиеся писатели. Все писатели – неудовлетворенные верующие.
Бегбедер: Вот еще одно слово, о котором надо договориться: «душа». Как уже было сказано, я не верю, чтобы нечто существовало до нашей жизни или продолжало бы жить после нас. Не верю и в переселение душ, которые переходят после смерти в другое тело, как считается в брахманизме. Человек – это тело: оно рождается в мир, а потом перестает существовать. Своего рода умная машина – уникальная, способная мыслить, задаваться вопросами, которая однажды перестает функционировать. По-моему, есть любовь и прочие высокие и прекрасные вещи, но души нет. Мне случалось безумно влюбляться – любить «всей душой», «от души» благодарить за то, что со мной происходило, но я не могу употребить слово «душа» иначе как в литературном, поэтическом смысле.
Ди Фалько: Опять все зависит от того, какое значение ты придаешь слову. Для христиан душа – духовное начало, основной двигатель жизни. Человек един телом и душой. Тело дают нам родители, а душа, нематериальная и бессмертная, непосредственно создана Богом. Именно благодаря душе наше материальное тело поистине человечно и живо. Дуализма нет, поскольку душа и тело составляют единую сущность. А с наступлением смерти душа не погибает. Она вновь соединится с телом при окончательном Воскресении.
Ди Фалько: Опять все зависит от того, какое значение ты придаешь слову. Для христиан душа – духовное начало, основной двигатель жизни. Человек един телом и душой. Тело дают нам родители, а душа, нематериальная и бессмертная, непосредственно создана Богом. Именно благодаря душе наше материальное тело поистине человечно и живо. Дуализма нет, поскольку душа и тело составляют единую сущность. А с наступлением смерти душа не погибает. Она вновь соединится с телом при окончательном Воскресении.
Ди Фалько: Думаю, ад существует на том свете, ибо верю, что Бог уважает мою свободу, в том числе и свободу Его отвергнуть. Но надеюсь, в аду не слишком многолюдно.
Бегбедер: А мне казалось, там полным-полно народу.
Ди Фалько: Нет, ведь Христос прощает грехи, исключая только один, который я уже называл, – отрицание Бога: «Я уверен, что Бог есть, и отвергаю Его».
Бегбедер: Тогда где место Гитлера – в аду или в раю?
Ди Фалько: Ответ на такой вопрос не в моей компетенции. Сие ведомо одному Богу. Но если я должен высказать свое мнение, то Гитлера я вижу скорее в аду, ибо так отрицать человека значит тем самым отрицать Бога.
Бегбедер: А мне казалось, там полным-полно народу.
Ди Фалько: Нет, ведь Христос прощает грехи, исключая только один, который я уже называл, – отрицание Бога: «Я уверен, что Бог есть, и отвергаю Его».
Бегбедер: Тогда где место Гитлера – в аду или в раю?
Ди Фалько: Ответ на такой вопрос не в моей компетенции. Сие ведомо одному Богу. Но если я должен высказать свое мнение, то Гитлера я вижу скорее в аду, ибо так отрицать человека значит тем самым отрицать Бога.
Ди Фалько: Речь идет не о месте, а о состоянии. Не стоит представлять себе рай в виде мифического сада наслаждений – скорее это бесконечное блаженство, обретенное человеком после его воскресения в близости к Богу. То же относится к аду – забудь реалистический образ, с помощью которого люди воплощали свое представление об аде, например, в живописи. Ад – не наказание, которое Бог якобы налагает на людей. Так нам напоминают о свободе выбора, о том, что мы должны совершить над собой некие усилия, чтобы возвыситься, а не совершая их, мы теряем все, что могли бы приобрести, если бы стали лучше. Итак, не Бог отвергает нас. Речь идет о нашем самоустранении, оно и отдаляет нас от Бога.
Бегбедер: По-твоему, Бог на небесах?
Ди Фалько: Это тоже образ, который означает, что Бог нам недоступен и неподвластен.
Ди Фалько: Это тоже образ, который означает, что Бог нам недоступен и неподвластен.
Бегбедер: Итак, Воскресение дает христианам утешительный ответ на вопрос о смерти. Но до того есть жизнь, рождение. Мне вспоминается одна фраза Бодлера: «Мы можем смотреть в лицо смерти; но, зная, что такое человеческая жизнь, как знают это сегодня некоторые из нас, кто мог бы не содрогнуться, не опустить глаз, узрев час своего рождения?» Эта мысль подсказывает мне следующий вопрос, и он кажется гораздо существеннее: разве не ужасен сам факт нашего пребывания здесь? И далее, вопрос, над которым я часто задумываюсь, – в нем, может быть, объяснение той жизни, которую я беспощадно растрачиваю: почему мы не бессмертны?
Ди Фалько: Но мы бессмертны! Возможно, мы не умеем жить, не умеем идти к истинным целям, к истинному смыслу. Быть может, земное странствие необходимо, чтобы мы поняли человека и через Воскресение достигли Бога. Именно эти два элемента: путь и Воскресение – оправдывают, на мой взгляд, наше временное пребывание на земле. И возможно, мы поймем, зачем нужна жизнь, только когда умрем и откроем, что смерть ведет к бессмертию.
Ди Фалько: Но мы бессмертны! Возможно, мы не умеем жить, не умеем идти к истинным целям, к истинному смыслу. Быть может, земное странствие необходимо, чтобы мы поняли человека и через Воскресение достигли Бога. Именно эти два элемента: путь и Воскресение – оправдывают, на мой взгляд, наше временное пребывание на земле. И возможно, мы поймем, зачем нужна жизнь, только когда умрем и откроем, что смерть ведет к бессмертию.
Бегбедер: Стефан Загдански[34] на вопрос, верит ли он в Бога, отвечает: «Как не верить в того, кто написал такой отличный роман?» Я бы добавил, с твоего позволения: и какой бестселлер! Это самая продаваемая книга на планете!
Ди Фалько: Но ее чтение требует подготовленности.
Ди Фалько: Но ее чтение требует подготовленности.
Бегбедер: …Эстетизм имеет отношение и к мессе. Не кажется ли тебе, что ее можно усовершенствовать и тем самым привлечь побольше верующих? Не говори мне, что, стремясь наполнить соборы людьми, вы пренебрегаете аргументами маркетинга.
Ди Фалько: Слово «маркетинг» мне не нравится, речь ведь не об этом. Важно дать людям возможность встретиться с Христом. Поэтому красота службы в самом деле имеет значение. Во время венчания или похорон часто можно услышать: «Красивая была месса». Мы должны следить за тем, чтобы богослужение проходило на высоком уровне. Поскольку для христиан все более привычны грандиозные шоу на сцене или на телеэкране, они становятся требовательнее к эстетической стороне литургии. Мы не можем стремиться к соперничеству с суперзвездами, которые при помощи подъемного крана спускаются с небес в сиянии прожекторов. Тем не менее мы, несомненно, должны быть внимательнее к ожиданиям наших общин. Все же напомню, что наша цель – не забывая о красоте, свидетельствовать прежде всего об истине и добре.
Ди Фалько: Слово «маркетинг» мне не нравится, речь ведь не об этом. Важно дать людям возможность встретиться с Христом. Поэтому красота службы в самом деле имеет значение. Во время венчания или похорон часто можно услышать: «Красивая была месса». Мы должны следить за тем, чтобы богослужение проходило на высоком уровне. Поскольку для христиан все более привычны грандиозные шоу на сцене или на телеэкране, они становятся требовательнее к эстетической стороне литургии. Мы не можем стремиться к соперничеству с суперзвездами, которые при помощи подъемного крана спускаются с небес в сиянии прожекторов. Тем не менее мы, несомненно, должны быть внимательнее к ожиданиям наших общин. Все же напомню, что наша цель – не забывая о красоте, свидетельствовать прежде всего об истине и добре.
Бегбедер: Завершая главу не столь серьезной темой, я хотел бы коснуться отношения Церкви к браку и супружеской верности.
Ди Фалько: Седьмая заповедь: «Не прелюбодействуй».
Бегбедер: Вот именно. В мире сексуальной свободы Писание и Церковь в этом отношении тоже совершенно устарели. Не знаю, сколько раз я должен буду прочитать «Богородице Дево» и «Отче наш», но и у самых благонравных людей понятие верности, как правило, не в почете. Оно актуально менее чем когда-либо. Я даже сомневаюсь, человечно ли это понятие. Да, человечно ли требовать от кого бы то ни было всю жизнь заниматься любовью с одной и той же особой? Это трудно, независимо от того, состоит пара в браке или нет. Супружеская верность – принцип другой эпохи, придуманный мужчинами: им нужна была уверенность в том, что они действительно являются отцами детей, которых рожают их жены. То же самое с браком: он позволял – а часто и в наши дни все еще позволяет – мужу держать жену взаперти и в полном подчинении. Одного мужчины не предусмотрели: придумав эту систему, они держат взаперти и самих себя. Что касается верности, я, пожалуй, сторонник идей 1968 года, анархист. Думаю, что двое могут любить друг друга, уважая обоюдную свободу.
Ди Фалько: Почему же ты женился?
Бегбедер: Потому что это красиво.
Ди Фалько: Ты считаешь, что принятие обязательств перед Богом и перед мэром способствует долговечности союза?
Бегбедер: Это открытое признание в любви и одновременно восстание против индивидуализма и эгоизма в окружающем мире. Когда женятся в таком состоянии духа, как я, брак оказывается чуть ли не революцией.
Ди Фалько: Это и форма публичного заявления о своей любви, о том, что вы хотите вместе идти по жизни, готовы делить радости и испытания. Что твоя цель – не столько добиться собственного счастья, сколько способствовать счастью того или той, кого любишь. Пойду дальше, хотя тебя это может удивить: для христиан брак означает еще и заботу о призвании любимого человека – его призвании к святости. Задача трудная, но она нисколько не устарела. Прекрасный пример тому – пожилые пары, которым удалось пройти сквозь все жизненные испытания и сохранить свежесть своей любви! Не могу согласиться с тобой, когда ты разделяешь любовь и сексуальность. Для нас, христиан, одно от другого неотделимо. Любовь – это не поиски эмоций, удовольствия, а желание блага для другого и стремление сделать ради этого все. Разве моя жена будет счастлива, узнав, что я сплю с другой? Разве таким образом я укрепляю наш союз, нашу семью, нашу любовь? Церковь считает (и доказательство тому – прочные браки, христианские и нехристианские): верность может способствовать расцвету личности, вполне возможно повторить миллион раз одному и тому же человеку: «Я люблю тебя». Когда тебе удается отказаться от самого себя ради другого, в этом и состоит подлинная свобода.
Ди Фалько: Седьмая заповедь: «Не прелюбодействуй».
Бегбедер: Вот именно. В мире сексуальной свободы Писание и Церковь в этом отношении тоже совершенно устарели. Не знаю, сколько раз я должен буду прочитать «Богородице Дево» и «Отче наш», но и у самых благонравных людей понятие верности, как правило, не в почете. Оно актуально менее чем когда-либо. Я даже сомневаюсь, человечно ли это понятие. Да, человечно ли требовать от кого бы то ни было всю жизнь заниматься любовью с одной и той же особой? Это трудно, независимо от того, состоит пара в браке или нет. Супружеская верность – принцип другой эпохи, придуманный мужчинами: им нужна была уверенность в том, что они действительно являются отцами детей, которых рожают их жены. То же самое с браком: он позволял – а часто и в наши дни все еще позволяет – мужу держать жену взаперти и в полном подчинении. Одного мужчины не предусмотрели: придумав эту систему, они держат взаперти и самих себя. Что касается верности, я, пожалуй, сторонник идей 1968 года, анархист. Думаю, что двое могут любить друг друга, уважая обоюдную свободу.
Ди Фалько: Почему же ты женился?
Бегбедер: Потому что это красиво.
Ди Фалько: Ты считаешь, что принятие обязательств перед Богом и перед мэром способствует долговечности союза?
Бегбедер: Это открытое признание в любви и одновременно восстание против индивидуализма и эгоизма в окружающем мире. Когда женятся в таком состоянии духа, как я, брак оказывается чуть ли не революцией.
Ди Фалько: Это и форма публичного заявления о своей любви, о том, что вы хотите вместе идти по жизни, готовы делить радости и испытания. Что твоя цель – не столько добиться собственного счастья, сколько способствовать счастью того или той, кого любишь. Пойду дальше, хотя тебя это может удивить: для христиан брак означает еще и заботу о призвании любимого человека – его призвании к святости. Задача трудная, но она нисколько не устарела. Прекрасный пример тому – пожилые пары, которым удалось пройти сквозь все жизненные испытания и сохранить свежесть своей любви! Не могу согласиться с тобой, когда ты разделяешь любовь и сексуальность. Для нас, христиан, одно от другого неотделимо. Любовь – это не поиски эмоций, удовольствия, а желание блага для другого и стремление сделать ради этого все. Разве моя жена будет счастлива, узнав, что я сплю с другой? Разве таким образом я укрепляю наш союз, нашу семью, нашу любовь? Церковь считает (и доказательство тому – прочные браки, христианские и нехристианские): верность может способствовать расцвету личности, вполне возможно повторить миллион раз одному и тому же человеку: «Я люблю тебя». Когда тебе удается отказаться от самого себя ради другого, в этом и состоит подлинная свобода.
Бегбедер: … Что на первом месте в сознании исповедующего: закон или тайна исповеди?
Ди Фалько: Ответ таков: он должен соблюдать тайну исповеди, делая все – я подчеркиваю: все, – чтобы побудить виновного признаться.
Бегбедер: Но ты же сказал мне, что лично ты в случае, если тебе признаются в правонарушении, преступлении и тебе не удастся убедить виновного явиться с повинной, заявишь сам. При том, что есть одно тонкое, но немаловажное отличие между двумя ситуациями: виновный по своей воле пришел поговорить со священником, и тайны исповеди нет – тогда аббат может пойти к прокурору; или же виновный пришел к кюре с просьбой сохранить тайну исповеди, и тогда исповедник не может его выдать. Он обязан отдать приоритет конфиденциальности, в то время как совершено преступление! Это же опять – вчерашний день!
Ди Фалько: Не так все просто. Нельзя подходить к вопросу чисто теоретически. Если бы мне пришлось столкнуться с конкретным случаем, я бы подумал, что следует сделать, безусловно поставив на первое место защиту ребенка.
Ди Фалько: Ответ таков: он должен соблюдать тайну исповеди, делая все – я подчеркиваю: все, – чтобы побудить виновного признаться.
Бегбедер: Но ты же сказал мне, что лично ты в случае, если тебе признаются в правонарушении, преступлении и тебе не удастся убедить виновного явиться с повинной, заявишь сам. При том, что есть одно тонкое, но немаловажное отличие между двумя ситуациями: виновный по своей воле пришел поговорить со священником, и тайны исповеди нет – тогда аббат может пойти к прокурору; или же виновный пришел к кюре с просьбой сохранить тайну исповеди, и тогда исповедник не может его выдать. Он обязан отдать приоритет конфиденциальности, в то время как совершено преступление! Это же опять – вчерашний день!
Ди Фалько: Не так все просто. Нельзя подходить к вопросу чисто теоретически. Если бы мне пришлось столкнуться с конкретным случаем, я бы подумал, что следует сделать, безусловно поставив на первое место защиту ребенка.
Это правда — то, что у нас внутри,
Мы приходим к ней, и она нам рада.
К ней ведут разбитые фонари,
А вокруг неё высока ограда.
Интересно, что это за цари
Утаили правду от нас в чертоге?
А ещё какие-то дикари
Перебили лампочки вдоль дороги...
Это наши страхи убрали свет,
Потому что правда бывает страшной.
Это наши души сошли на нет
И укрыли правду в бездушной башне.
Повтори, пожалуйста, повтори.
Повтори для нас, если это правда.
Это правда — то, что у нас внутри.
Мы приходим к ней, и она нам рада.
Мы приходим к ней, как слепцы во тьме,
Нарушая злые законы эго.
Так смешно за правду сидеть в тюрьме,
Потому что всё состоит из ЛЕГО.
А ведь раньше мыльные пузыри
Мы пускали в небо из подворотни.
Это правда — то, что у нас внутри,
Остальное, внешнее, скоро лопнет!
Мы умрём? Конечно же, мы умрём,
Только наша правда не умирает.
Потому она и глядит с добром,
Потому она и зовётся раем.
Повтори, пожалуйста, повтори.
Повтори для нас, если это правда.
Это правда — то, что у нас внутри.
Мы приходим к ней, и она нам рада.
Мы приходим к ней, и она нам рада.
К ней ведут разбитые фонари,
А вокруг неё высока ограда.
Интересно, что это за цари
Утаили правду от нас в чертоге?
А ещё какие-то дикари
Перебили лампочки вдоль дороги...
Это наши страхи убрали свет,
Потому что правда бывает страшной.
Это наши души сошли на нет
И укрыли правду в бездушной башне.
Повтори, пожалуйста, повтори.
Повтори для нас, если это правда.
Это правда — то, что у нас внутри.
Мы приходим к ней, и она нам рада.
Мы приходим к ней, как слепцы во тьме,
Нарушая злые законы эго.
Так смешно за правду сидеть в тюрьме,
Потому что всё состоит из ЛЕГО.
А ведь раньше мыльные пузыри
Мы пускали в небо из подворотни.
Это правда — то, что у нас внутри,
Остальное, внешнее, скоро лопнет!
Мы умрём? Конечно же, мы умрём,
Только наша правда не умирает.
Потому она и глядит с добром,
Потому она и зовётся раем.
Повтори, пожалуйста, повтори.
Повтори для нас, если это правда.
Это правда — то, что у нас внутри.
Мы приходим к ней, и она нам рада.
