Смітник

Джером Девід Селінджер «Ловець у житі»

Для всієї школи не було нічого важливішого, ніж та гра. Ще б пак — останній матч року, і якби наша стара Пенсі програла, то найменше, чого від нас усі сподівалися, — це самогубство чи щось у цьому дусі.
На футбол у нас дівчата не ходили. Приводити їх з собою мали право тільки випускники. Одне слово, не школа, а дурдом, хоч з якого боку подивись. А я люблю бувати там, де бодай вряди-годи з'являються дівчата, хай навіть вони просто собі стовбичать, чухаються та шморгають носами чи хихотять.
Вона ніколи не ходила своїми дамками. Проведе дамку й не грає нею. Просто не переставляє її, поки не вишикує в останньому ряду всі свої шашки. І не робить ними жодного ходу. Їй просто подобалось, коли вони стояли всі вряд скраю дошки.
По суботах у Пенсі на вечерю завжди давали те саме — біфштекс. Вважалося, що то такий делікатес — куди твоє діло! Б'юсь об заклад на тисячу зелених, робилося це не просто так. У неділю ж бо до багатьох хлопців приїздили батьки, і каналія Термер, певно, метикував собі: кожна мати відразу спитає свого любого синочка, що йому давали вчора на вечерю, і той, звісно, відповість: «Біфштекс». От дурисвітство!
Навіть не пам'ятаю вже, де я сидів, коли він увійшов, — біля вікна, у своєму кріслі чи в його кріслі. Слово честі, не пригадую. Ввійшов — і зразу жалітися: мовляв, холод надворі собачий, те, се. А тоді й питає:
— Куди це в біса всі порозбігалися? Жодної живої душі, наче в трупарні, хай йому чорті.
А я й не думаю відповідати. Якщо в тебе, бовдуре несосвітенний, думаю, не вистачає клепки втямити, що в суботу ввечері всі просто порозходились, чи полягали спати, чи роз'їхались на неділю по домівках, то не варто пнутися із шкури й пояснювати це тобі.
Я закурив, одягся і склав обидва свої саквояжі. На це пішло хвилини зо дві. Пакуватись я добре навчився. Тільки один раз у мене трохи защеміло серце, коли я стояв над саквояжами. Це коли довелося ховати оті нові-новісінькі ковзани, що їх мати прислала мені майже напередодні. Через них у мене й защеміло серце. Я собі уявив, як мати пішла, до спортивного магазину, як ставила продавцеві мільйон безглуздих запитань… А тут на тобі — я знов вилетів зі школи! Сумно мені стало, ох сумно. Та ще і не ті ковзани купила — я хотів бігові, а вона взяла хокейні. Але все одно стало сумно. Зі мною майже завжди так — мені дарують подарунки, а мене від них чомусь сум бере.
Загалом я люблю їздити в поїзді, особливо вночі, коли в купе горить світло, а за вікном темно-темно і в вагоні розносять каву, сандвічі, журнали. Здебільшого я купляю сандвіч із шинкою і чотири-п'ять журналів. Уночі в поїзді я можу читати якусь безглузду історію в ілюстрованому журналі, й мене від неї навіть не верне з душі. Самі знаєте яку. Одну з тих, де повно жлобуватих типів з випнутою щелепою на ім'я Девід і вульгарних дівуль на ім'я Лінда чи Марсія — вони там завжди розпалюють отим триклятим Девідам люльку. Вночі в поїзді, кажу ж, я звичайно можу читати навіть таку муру. А от цього разу не міг. Просто не хотілось, і край.
— З вас прекрасний співрозмовник, — кажу. — Ви про це знаєте?
— Га?
Та ну тебе, думаю, надто це кругло для твоєї квадратної голови.
Це був один із типів, які швидше спідницю вдягнуть, ніж прогавлять нагоду, тиснучи вам руку, переламати всі пальці. Господи, як же я їх ненавиджу!
Уже в постелі подумав: може, помолитись абощо? Але так і не зібрався. Мені не завжди вдається помолитись, навіть якщо хочу. По-перше, я, можна сказати, атеїст. Ісус Христос тощо мені імпонує, проте від усієї іншої мури в біблії я не дуже в захваті. Взяти хоча б отих апостолів. Щиро кажучи, вони мені просто страшенно діють на нерви. Звісно, коли Христос урізав дуба і т. ін., вони поробились такі добренькі, та поки він був живий, пуття йому з них було стільки ж, як із дірки в голові. Тільки те й робили, що підводили його під монастир. Мені в біблії найменше подобаються якраз Апостоли. Коли вже хочете знати правду, то після Ісуса мені там найбільше до душі отой одержимий, що жив у склепах та все дряпав себе камінцями. Я його, дурня нещасного, люблю вдесятеро дужче, ніж усіх апостолів гамузом.
Але чого мені хотілося тоді найдужче, то це накласти на себе руки. Хотілося виплигнути з вікна. І я, мабуть, так і зробив би, якби був певен, що хто-небудь мене накриє, як тільки впаду. Просто не хотілося, щоб на мене витріщало баньки збіговисько тупоголових роззявляк, коли я лежатиму закривавлений на тротуарі.
У захваті я від неї не був, але знав її багато років і з дурної голови завжди гадав, що вона бозна-яка розумна. Я думав так через те, що Саллі знала купу всякої всячини про театри, п'єси, літературу і взагалі про всю оту муру. А коли дівчина знає таку тьму-тьмущу всякої всячини, то не відразу втямиш, дурна вона чи ні.
У мене від тої Гейс уже аж в одному місці крутило. Правда, писочок у неї, каналії, мов на картинці.
Я збирався купити каналії Фібі одну платівку — «Крихітка Шерлі Бінз». Дістати цю платівку було страшенно важко. Там співалося про маленьку дівчинку, яка не хотіла виходити з дому, бо в неї випали два передніх зуби й вона соромилася. Я чув цю пісеньку в Пенсі. Один хлопець із верхнього поверху мав платівку, і я хотів її відкупити, бо знав, що Фібі просто вмре, як почує ту пісеньку. Але він не продав. То була дуже стара, але шедевральна платівка, її записала років двадцять тому негритянка Естелла Флетчер. Вона там співає з надривом, на манір диксиленду, як у борделі, але в неї виходить зовсім не сентиментально. Якби співала біла співачка, вона зробила б таку собі чарівну пісеньку, і все, а каналія Естелла Флетчер знала, що треба.
Холоднеча стояла не така, як учора, але сонце не показувалось, і гуляти було не дуже приємно. І все ж дорогою я побачив одне приємне видовище. Попереду йшла ціла сім'я — видно, з церкви: батько, мати і маленьке, років шести, хлопченя. Виглядали вони досить убого. Батько був у такому блакитно-сірому капелюсі, що їх часто носять бідняки, коли хочуть мати елегантний вигляд. Він ішов поруч із дружиною, обоє розмовляли і не звертали на хлопченя ніякої уваги. А хлопченя було просто чарівне. Воно йшло не тротуаром, а вулицею, попід самою узбочиною. І ступало рівненько, мов по шнурочку, — хлопчики люблять так ходити. Йде і всю дорогу щось мугикає собі під ніс. Я наддав ходи — що ж воно, думаю, виспівує. А хлопченя виспівувало: «Якщо хтось когось піймає у густому житі…» Голосок такий тоненький, приємний. Співало хлопченя просто для забавки, це зразу було видно. Мимо пролітають машини — чух! чух! — раз у раз вищать гальма, батько й мати не звертають на хлопченя ніякісінької уваги, а воно крокує собі попід самим тротуаром і виспівує: «Якщо хтось когось піймає у густому житі…» У мене аж настрій піднісся. Аж на душі стало не так тоскно.
Раптом я побачив дівча її років — воно сиділо саме на лавці й прикручувало ковзана. Може, думаю, ця мала знає Фібі і скаже, де її можна знайти абощо. Я підійшов, сів поруч з нею на лавку й запитав:
— Ти часом не знаєш Фібі Колфілд?
— Кого? — каже. На малій були штани і десятків зо два светрів. Очевидно, ті светри їй в'язала мати — такі вже незграбні, як мішки.
— Фібі Колфілд. Ходить у четвертий клас. Живе на Сімдесят першій вулиці. Отам через…
— А ви знаєте Фібі?
— Ну звісно. Я ж її брат. Не знаєш, де вона?
— Це та, що з класу міс Келлон, еге? — питає дівча.
— Не знаю. Здається, так.
— Тоді вона, мабуть, у музеї. Бо ми ходили тої суботи.
— В якому музеї? — питаю. Дівча знизало плечима.
— Не знаю, — каже. — В музеї.
— Я розумію, але в якому саме — в тому, де картини, чи в тому, де індіанці?
— Де індіанці.
— Дуже тобі вдячний.
Я встав і хотів був уже йти, та раптом пригадав, що сьогодні ж неділя.
— Сьогодні ж неділя! — кажу малій. Вона звела на мене очі.
— А-а, — каже. — Тоді її там немає.
Їй хоч умри не вдавалося прикрутити ковзана. Рукавичок на ній не було, рученята геть почервоніли, закоцюбли. Поміг я їй прикрутити того клятого ковзана. Слухайте, цілу вічність не брав у руки ключа від ковзанів! Та дарма, впорався. Ви мені хоч років через п'ятдесят дайте в руки такого ключа, хай навіть серед ночі, потемки, я й тоді його вмить упізнаю. Отож прикрутив я тій малій ковзана, вона мені подякувала тощо. Таке вже миле, таке чемне дівча! Страх як люблю, коли поможеш отакому дівчатку прикрутити ковзана абощо, а воно тобі так мило, чемно: «Дякую!» Діти здебільш усі такі. Серйозно кажу. А ти не хочеш, питаю в малої, випити зі мною гарячого шоколаду або чогось такого? А вона: «Ні, дякую». Мене, каже, чекає подруга. Діти завжди чекають одне одного. Це мене просто вбиває.
Потім ми йшли повз таку величезну скляну вітрину, в ній сиділи індіанці й терли паличку об паличку — добували вогонь, а одна жінка ткала килим. Та жінка, що ткала килим, нахилилась, і в неї виглядали груди. Ми всі щоразу довго роздивлялись її, навіть дівчата — вони були ще малі й ніяких грудей, як і ми, хлопці, не мали. А перед самими дверима до аудиторії ми проходили повз ескімоса. Він сидів на озері над ополонкою і вудив рибу. Біля ополонки лежали дві рибини, які він уже піймав. Слухайте, в тому музеї вітрин було навалом. А на другому поверсі їх стояло ще більше. Там у них і олень пив із ямки воду, і птахи летіли на зиму у вирій. Передні птахи — ті, що ближче до нас, — були опудала й висіли на дротинках, а задні — просто намальовані на стіні, однак складалося враження, ніби всі вони насправжки летять у вирій, а як задереш голову й подивишся на них знизу, то здавалося, ніби вони аж поспішають у вирій.
Але найдужче мені подобалося в тому музеї ось що: там усе завжди лишалося на своєму місці. Ніщо там не змінювалося. Приходь туди хоч сто тисяч разів, а ескімос так само вудить рибу й дві рибини вже піймав, птахи так само летять у вирій, олень так само п'є з ямки воду, і роги в нього такі самі гарні, а ноги такі самі тонкі, й та сама індіанка з голими грудьми тче той самий килим… Ніщо не змінювалось. Змінювався тільки ти сам. Не те що з кожним разом робився багато старшим абощо. Я маю на увазі зовсім не це. Просто ти ставав інший, і край. Скажімо, ти вже не в куртці, а в пальті. Або твоя пара, з якою ти йшов на екскурсію минулого разу, захворіла на скарлатину, і тепер поруч хтось інший. Або замість міс Еглетінджер клас привела до музею інша вчителька. Або ти саме почув, як батько з матір'ю страшенно сварились у ванній. Чи побачив на вулиці калюжу, а в ній усіма барвами веселки вигравала масна пляма. Одне слово, ти в чому-небудь уже не той — я тільки не вмію пояснити, що я маю на увазі. А якби й умів, то навряд чи захотів би це робити.
До готелю я приїхав дуже рано, отож сів на одну з отих шкіряних канап під годинником у вестибюлі й почав пасти очима дівчат. У багатьох школах уже були канікули, і у вестибюлі сиділи й стояли мільйони дівчат, чекаючи своїх кавалерів. Одні сиділи, закинувши ногу на ногу, інші — тримаючи ноги рівно, в одних ноги були екстракласу, в інших — ні на що й глянути, одні на вигляд порядні, інші — звичайнісіньке барахло, досить лише ближче придивитись. Загалом видовище було приємне, якщо ви розумієте, про що я. Але з другого боку, навіть гнітюче, бо щораз наводило на думку: а що ж у біса з усіма ними буде? Тобто коли вони позакінчують свої школи, коледжі і т. ін. Більшість із них, мабуть, повискакують заміж за яких-небудь бовдурів. За тих, у кого на язику тільки й балачок, що про те, скільки літрів бензину на стільки-то миль пожирає їхня дурняча машина.
— Радий тебе бачити, — сказав я. І це була правда. — То як ти там?
— Абсолютно геніально! Я не спізнилась?
Я відповів, що ні, хоч насправді вона спізнилася на добрих хвилин десять. Та мені було начхати. Вся ота мура в «Сатердей івнінг пост» — оті комікси з хлопцями, які чекають, люті, мов чорти, на розі дівчину, а вона спізнюється — все це дурниці. Якщо дівчина трохи спізниться на побачення, але прийде мов лялечка, то який же дурень полізе в пляшку? А ніякий.
— Або, приміром, машини, — сказав я майже пошепки. — Кого не візьми — всі на них просто показилися. Ціла трагедія, коли десь на дверцятах раптом з'явиться хоч невеличка подряпина. І весь час тільки й розмов про те, скільки бензину машина бере на сто миль, а щойно запопаде хто-небудь новеньку модель, відразу починає сушити собі голову над тим, як би її поміняти на ще новішу. А я навіть давніх машин не люблю. От не цікавлять вони мене, і край. Краще б уже завести коня. В конях принаймні є щось людське, хай йому грець! З конем хоч можна…
І раптом мені сяйнула думка.
— Чуєш, — кажу, — у мене ідея. Як ти на те, щоб утекти звідси к бісовій матері? Ідея в мене така. Я знаю в Грінвіч-вілліджі одного хлопця, що може позичити нам тижнів на два машину. Він ходив колись у нашу школу і досі винен мені десятку. Зробимо так: завтра вранці поїдемо до Массачусетса й Вермонта — покатаємось, те, се. Там такі місця — сказитися можна! Серйозно. — Що більше я думав про це, то дужче хвилювався й нарешті перехилився через стіл і схопив її, каналію, за руку. Кретин ненормальний — Без жартів, — кажу. — Я маю в банку доларів сто вісімдесят. Завтра вранці, як тільки відчинять, я зніму гроші, а потім можна буде мотнути до того хлопця й узяти машину. Без жартів. Поживемо в усяких там кемпінгах і те де, поки вийдуть гроші. А як вийдуть, я наймусь на яку-небудь роботу, й ми поселимось десь над річкою тощо, а пізніше можна буде одружитись і те де. Взимку я сам рубатиму для нас дрова і те де. Їй-богу, влаштуємо таку житуху! Що ти на це? Поїдемо? Ти як? Поїдеш зі мною? Прошу тебе!
— Нічого в тебе не вийде, — каже Саллі. Видно було, що вона, каналія, ображена.
— Чому це не вийде? Чому це в дідька не вийде?!
— Не кричи на мене, будь ласка! — каже. От дурепа, я ж на неї й не думав кричати!
— Чому це не вийде? Ну чому?
— Тому що не вийде, і квит. По-перше, ми з тобою, вважай, ще діти. Ти подумав про те, що ми робитимемо, коли твої гроші кінчаться, а ти не знайдеш роботи? Та ми з голоду поздихаємо. Все це така фантазія, що навіть не…
— Ніяка це не фантазія! Роботу я знайду. Не бійся! Цього тобі немає чого боятися. То в чому ж заковика? Не хочеш їхати зі мною? Тоді так і скажи.
— Річ не в тім. Зовсім не в тім, — каже Саллі. Слухайте, у мене вже прокидалася до неї, каналії, якась ненависть. — Попереду в нас із тобою для цього ще море часу — для всього цього. Тобто коли ти закінчиш коледж і ми з тобою одружимось тощо… Тоді ми об'їздимо тисячу геніальних місць. Ти просто…
— Ні, тоді нічого не вийде. Тоді ми вже не об'їздимо ніяких геніальних місць. Все буде зовсім інакше, — кажу я. На душу мені знов ліг камінь.
— Що-що? — питає вона. — Що ти там бурмочеш? То кричиш на мене, а то…
— Кажу, після того, як я закінчу коледж тощо, ніяких «геніальних» місць ніхто вже не об'їжджатиме. Ти розплющ очі! Все буде зовсім інакше. Тоді доведеться спускатись у ліфті з купою валіз, дзвонити всім по телефону й прощатися, а потім розсилати з усіх готелів листівки… А я ходитиму на роботу в якусь контору, зароблятиму скажені гроші і їздитиму на машині або в автобусі по Медісон-авеню, і читатиму газети, й усі вечори гратиму в бридж, і ходитиму в кіно, дивитимусь оті кретинячі короткометражки, рекламні ролики, кінохроніку… Кінохроніку! Господи боже!
Коли ми згодом потоваришували, я спитав, як вона могла водитися з тим Елом Пайком, таким чваньком. Але Джейн відповіла, що він зовсім не чванько. У нього, мовляв, комплекс неповноцінності. Вона говорила про Пайка так, ніби їй було його шкода абощо. Та вона й не прикидалася — їй і справді було його шкода. Дивне поріддя ці дівчата. Щоразу, тільки-но згадаєш при дівчині про якого-небудь гада й заслужено назвеш його сучим сином, самовдоволеним падлом і т. ін., вона тобі відповість, що в нього, мовляв, комплекс неповноцінності! Може, звичайно, в нього і є той комплекс, але це, на мою думку, не заважає йому бути падлом. Ох, дівчата…
Потім я побачив, як уся ота шатія-братія загрібає мене на кладовищі в землю, привалює кляту могилу каменюкою з моїм ім'ям і т. д. А навкруги — самі мертвячки. Слухайте, як тільки даси дуба — тебе відразу за першим розрядом, будь ласка! У мене одна надія: коли я вмру, то, може, все ж таки хто-небудь додумається викинути моє тіло в річку абощо. Нехай зроблять з ним що завгодно, аби тільки не загрібали на розтриклятущому кладовищі! Посходяться потім у неділю на могилку, понакладають тобі на пузо букетів… Чортибатьказна-що. Якому дурневі потрібні ті квіти, коли він уже мертвий? Таж ніякому!
Дивно якось виходить: коли з роззявленим ротом сплять дорослі, вигляд у них бридкий, а в дітей — ні. В дітей завжди все гарно. Навіть коли вони заслинять усю подушку, і то на них приємно дивитись.
«Чому на південносході Аляски стіки консервних заводів?
Бо там багацько лосося.
Чому там цінна диривина?
Бо там підхожий клімат.
Що зробив наш уряд щоб полегшити жеття аляскінських ескімосів?
Вивчити на завтра!!!
Фібі Везерфілд Колфілд
Фібі Везерфілд Колфілд
Фібі Везерфілд Колфілд
Фібі В. Колфілд
Фібі Везерфілд Колфілд, принцеса.
Будь ласка пиридай Шерлі!!!
Шерлі ти казала що народилася під знаком Стрільця, але ти народилася всього лиш під знаком Тельця
принеси ковзани як зайдеш по мене».
— Знаєш, ким би я хотів бути? — кажу. — Знаєш, ким? Ну, якби можна було вибирати, хай йому грець!
— Ким? Тільки не лайся.
— Знаєш таку пісеньку: «Коли хтось когось піймає у густому житі…»? То я б…
— Ні! Там так: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…»! — вигукнула каналія Фібі. — Це вірш Роберта Бернса.
— Я знаю, що Роберта Бернса. Фібі правду казала. Там було: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…» Я й забув.
— А я думав, що там «хтось когось піймає»! — кажу. — Принаймні я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля — кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це — єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Дурниці, звичайно.
— …А тепер послухай трохи мене… Може, зараз мені й не пощастить висловити свої думки так, як хотілося б, але через день-два я напишу тобі листа. Тоді ти все гарненько собі обміркуєш. Але все ж таки послухай, що я тобі скажу. — Він знову спробував зосередитись. Потім промовив:
— Ця прірва, що в неї ти, як я вже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати.
Він підійшов до письмового столу в другому кінці кімнати й навстоячки написав щось на аркуші паперу. Потім вернувся з тим аркушем у руці й знову сів.
— Хоч як дивно, але ці слова сказав не поет. Їх написав психоаналітик на ім'я Вільгельм Штекель. Ось що він… Ти мене ще слухаєш?
— Звичайно, слухаю!
— Ось що він написав: «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій — що вона прагне покірно жити задля своєї справи».
— Неохота мені про це балакати, — каже містер Антоліні, — але, гадаю, як тільки ти вибереш свою стежку, першим, твоїм кроком буде взятися за розум у школі. Інакше не можна. Ти повинен учитись — подобається тобі така перспектива чи ні. Ти любиш багато знати. І мені здається, що коли ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсами та їхньою усною мовою, то поба…
— Вінсонами, — уставив я. Він, мабуть, хотів сказати «містерами Вінсонами», а не «містерами Вінсами». І все ж не варто було його перебивати.
— Гаразд, містерами Вінсонами. Як тільки ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсонами, ти почнеш усе ближче й ближче підступати — певна річ, якщо справді цього хотітимеш, прагнутимеш, чекатимеш, — до знань, які стануть дуже й дуже дорогими твоєму серцю. І тоді ти, крім усього іншого, побачиш, що ти не перший, у кого поведінка решти людей викликала розгубленість, страх і навіть відразу. Побачиш, що ти не один такий, і це тебе втішить і підбадьорять. Багато, дуже багато людей пережили таку саму розгубленість і душевну скруху, що їх оце переживаєш ти. На щастя, дехто з них описав свої душевні муки. У цих людей ти багато чого навчишся — якщо, звісно, схочеш. Так само, як інші коли-небудь учитимуться в тебе, якщо ти матимеш їм що сказати. І це прекрасна допомога, прекрасна наука.
— І ще одну перевагу дає академічна освіта. Якщо ти достатньо заглибишся в науку, то помалу осягнеш можливості власного розуму. Ти збагнеш, що — для тебе, а що — може, й ні. Згодом ти усвідомиш, який спосіб думок найбільш властивий твоїй душі, твоїй натурі. Завдяки цьому ти не гаятимеш силу часу на те, щоб проникнути в ідеї, які тебе не вдовольняють, чужі тобі. Ти пізнаєш справжню свою мірку і вбиратимеш свій розум у відповідну одіж.
Господи, як же я ненавиджу, коли навздогін мені кричать: „Щасти тобі!“ Це мене просто вбиває.