Смітник

Любко Дереш «Культ»

На його лиці панувала особлива, блакитно-сіра комп'ютерна засмага, а окуляри, наче живі дерева, щороку нарощували собі додаткові кільця-лінзи.
«12.30 – пригоди Супермена у фант. серіалі „Пригоди Супермена“», значилось у програмі. Потім ішла сторінка роботи з нацією, де писалося, що Будда й Заратуcтра, як, безумовно, і Господь наш Ісус Христос, є вихідцями з Галичини. Говорилось і про те, що Атилла тривалий час був видним полководцем при князеві Ярославі. Автор наводив навіть беззаперечні докази своєї правоти: адже назва племені, яким верховодив могутній Атилла, – гуни – походить від українського слова «гунька», що означає верхню теплу одіж із овечої вовни. Від того ж автора, до речі, Банзай узнав, що факти, наведені вище, визнані істориками цілого світу, а сам автор отримав благословення від леґендарного Льва Гумільова.
Але Соля була не просто розумною, красивою, всесторонньо розвинутою дівчиною. Факультативно їй іще вдавалося бути лярвою, стервою, курвою і просто сукою.
– Слухай, Банзаю, у нас проблеми...
– Та-а-а, – підтакуючи, зітхнув Павук.
– З пацанами.
Банзай нагострив вуха.
– Одним словом, старий, нам набили стрілу. І не хто-хто, а сам Кабак. – Він же Кабачок – Льоха Сівер. О-о-ох, – знову зітхнув Павук.
Лев Силенко, мабуть, у таких випадках радив знайти кілька дужих ржісів (для невтаємничених – рішителів життя і смерті) і порішити з пациками, себто натовкти їм гризла. Але де ж тих ржісів узяти? На базарі їх не купиш, вдома на агар-агарі не виростиш.
– А стріла... – трохи розгублено почав Юрко, – коли? І чого?
Хлопці по черзі зітхнули.
– Скажімо так... завтра... на п'яту годину. В парку.
– ...нам будуть бити морди.
І Семпльований розказав історію, як усе почалося. Виявляється, Малаялам, у силу своєї розкомплексованості, послав одну дєвачьку. Дєвачька та його дуже довгий час діставала, висміюючи Павукове довге волосся. Павук, звичайно ж, знав, що та належить до секти пацанів (точніше – пацанок), але, як відомо, слово не горобець. Тим більше, таке вульгарне. Дєвачька підняла страшенну бурю, відразу набігло купа пацанів, стрижених "під нульку", русифікованих та з мобілками. Почалася штурханина, Семпльованому дали у вухо, Павуку – в носа; і обидвом набили "стрілу" – складне соціальне явище, де вирішуються проблеми пацанів, як на вербальному ("власне стріла"), так і на невербальному (т.зв. "качелі") рівнях. Взагалі, учні коледжу мали строгу кастову приналежність. І дві найвпливовіші – це чуваки та пацани (доречними будуть паралелі між сектами сунітів та шиїтів в ісламі).
Якщо колись "чувак" чи "пацан" було простим звертанням (напр.: "Гей, чувак, обережніше зі словами" (Шлак.) або "так він ше зовсім пацан, куда йому" (Релан.)), то тепера це вказувало на спосіб життя, якщо не на світогляд. Деякі видатні світила соціології присвятили цілі роки вивченню цього явища (як-от Урбан Хмар зі згадуваним "Маніфестомъ Кримсонътів" чи Кость Жижка-Рафалович і його "Саторі у Львові. Подражаніє Керуаку" та багато інших, яких визнання та слава просто оминули); усі вони сходяться на думці, що "пацан" та "чувак" є, відповідно, евфемізмами слів "формал" та "неформал". І, незважаючи на все різнориб'я пацанів та чуваків, дослідники зуміли виділити певні критерії, за якими відносно легко визначити приналежність (чи нейтральність) особини. Не будемо описувати складну побудову тестів (аналітична система Клейборн-Іванової) чи гіпнотичний метод "Manic Nirvana", розроблений Есаленським інститутом на Біґ-Сурі, що у Каліфорнії, США.
Зупинимося на суто емпіричному підході. Оскільки "неформали" (навіть при всьому своєму різнопташші) є всього лиш о п о з и ц і є ю (всьому: суспільству, школі, формалам, батькам і т.д.), будемо відштовхуватись не від н и х, а від їхніх опонентів – формалів. Тут діє т.зв. "ефект дзеркала", за яким пригнічена меншість збирається докупки, називає себе неформалами і робить усе те, що й формали, лише з точністю до навпаки (див. К. Жижка-Рафалович "Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк-клюбі", "МіМ", Л., 1997р.). (З а у в а ж е н н я: якби формали були у меншості, та ще й у пригнобленні, тоді б в о н и стали називати себе неформалами). Так от: Формали (синоніми: "гопи", "гопніки", самоназва: "пацани") зазвичай носять короткі зачіски "їжачок", джинси, заперезані ременем на два язички (дуже характерно!), кросівки і заправлені за пояс сорочки картатого узору. (П р и м і т к а: формали-тубільці – автохтонні жителі Мідних Бук – зовнішньо дещо відмінні, що пояснюється нечистою кров'ю. Даний ареал заселений гібридними видами: гопнік-рагуль, гоп "Прикарпатський", гопнікобик. Навіть можна натрапити на рідкісного гоп-лох-штріх-бика – воїстину жалюгідне видовище! Автохтонні гопніки віддають перевагу спорткостюмам. Гопів виродженої крові можна розпізнати по светрові, недбало заправленому у спортивні штани.
З а у в а ж е н н я: Автор цих рядків не розділяє позиції Стефка Шанкра, висунутої ним у сатиричній травестії "ІV Послання до салоїдів": у ній Шанкр називає гопів "прищавими тварюками". Автору даних рядків особисто доводилося зустрічати прищавих тварюк і серед хіпаблудів, а отже, прищавість критерієм приналежності бути не може). Проте шляхи гопів всередині коледжу і гопів знадвору рідко коли перетинаються. Гопніки віддають перевагу чорним тонам із мізерними, сказати б, мінімалістичними вкрапленнями білого – біла смужка на кашкеті чи білий рубчик на кросівках. Проте з чорним кольором слід бути обережним; він є також пріоритетним для т.зв. блекерів – адептів death– та black-metal, абсолютно чужої гопнікам нонконформістської субкультури. Особливо важні птиці в коледжі мають власні мобільні телефони, які переважно припинаються на видному місці, як правило, в області геніталій ("Ей, пацан!//Tи знову Анєчьку побачив,//Чи, може, тепер мобілку//Носиш у кишені?" – цит. за В. Реланіум "Акт вандалізму на острові Пасхи. Онтологія та космогонія львівської рагульні", "МіМ", Л., 1995 р.). Носити телефони їм не заважає навіть те, що Мідні Буки з трьох сторін оточені горами, та ще й лежать у природній улоговині, від чого всі коміркові телефони тут не працюють. Проте іноді формали можуть досить вдало мімікрувати під певні течії андеґраунду. В таких випадках самого зовнішнього сканування не достатньо. Потрібне ж и в е с п і л к у в а н н я. Методом ж и в о г о с п і л к у в а н н я – попри всю його небезпечність – безпомилково викривається істинне обличчя пацана. "Гопніки розробили власний моральний кодекс чести, – пише Жижка-Рафалович, – кодекс чести, який ґрунтується на повному безчести й на відсутности будь-якого кодексу чести як такого. [...] Цей кодекс передається усно [...] з покоління в покоління, перетворившись у вироджену форму фольклору. Справжній пацан повинен уміти у будь-яку хвилину абаснувати (обґрунтувати) те, що він пацан, а не лох. [...] Хто цього не вміє – відповідно, ніякий не пацан. Справжні пацани т р у д я т ь с я – що на сленґу означає "забирати в лохів гроші"; гопів легко розпізнати по їхньому арґо, а ще простіше – по нахабному тупому виразу обличчя, котре немовби промовляє: "Хто ваділа на цій землі? Я ваділа на цій землі!". Гопи є першими паростками підліткової злочинности, і мрія кожного з них – "стати вором в законє". [...] Їхня кінцева мета – надглобальний, вселенський конформізм. Вони ненавидять усе, що відрізняється від СІРОСТИ, тієї порошнявої млявої СІРОСТИ, якою вони, власне, і є". (цит. по книзі К. Жижка-Рафалович "Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк-клюбі"., "МіМ", Л., 1997 р. ). Пацани усюди (а у коледжі особливо) зневажали й дуже не любили неформалів. Неформали, у свою чергу, не любили їх. Але якщо останні у більшості своїй були ліберальними пацифістами і не звертали на пациків жодної уваги, то гопи сприймали кожного кудлатого чувака як персональну образу власної гідності. Тому й були винайдені такі геніальні речі, як "стріла", "качелі" тощо.
Пан Вітайль глянув на сусіда таким убивчим виглядом, наче той щойно запропонував до десятиліття т.зв. Незалежності поставити мюзикл про історію України з Віциним, Нікуліним, Моргуновим у ролях, відповідно, Кия, Щека та Хорива і Боріса Моісєєва у ролі сестри їхньої Либідь.
У мареві спеки він нагадував злого демона Андеґраунду, якого випустили з пляшки на світ Божий необачні панки.
Дідусь був математиком у відставці, заробляв тим, що давав уроки всіляким дебілам.
Поряд із панегіриком були й лаконічніші перли художньої думки, як-от: "Панки жили, панки пили, панки болт на все забили" чи, наприклад, таке: "Ми не хіпі, ми не панки, ми дівчатка-лесбіянки".
Тільки скажу тобі таке: вся та метушня – вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, – це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка – звичайнісінький сухотник, і Гендрикс – простий собі ніґґер з гітарою, і джєз тоді не джєз, а так собі – трелькання на піаніні... Вона просто мусить врятувати всіх нас. Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов.
А про Діму, доброго психо-холога з бородою папи Смерфа, всі якось і забули. Проте прикра участь спіткала і його. Бідака, він пізнав таємницю надто швидко. Вона розчавила його свідомість, наче стиглу виноградину. Діма впав у дивну кататонію, яку недолугий лікар сплутав із смертю. Наскоро була повідомлена дружина, котра стала вимагати розтину, мовляв, тут усе банда, і її чоловікові щось підсипали. На превеликий подив патологанатома, розтин показав, що причиною смерті саме розтин і став. Всю справу швиденько замнули і сказали, що трапився крововилив у мозок. Такі-от пироги, малята.


Курт Воннегут «Колыбель для кошки»

Когда я был моложе – две жены тому назад, 250 тысяч сигарет тому назад, три тысячи литров спиртного тому назад… Словом, когда я был гораздо моложе, я начал собирать материалы для книги под названием День, когда настал конец света.
Я вовсе не собираюсь сделать из этой книги трактат в защиту боконизма. Однако я, как боконист, хотел бы сделать одно предупреждение. Первая фраза в Книгах Боконона читается так: «Все истины, которые я хочу вам изложить, – гнусная ложь». Я же, как боконист, предупреждаю: Тот, кто не поймет, как можно основать полезную религию на лжи, не поймет и эту книжку.
Случайно я знаю, откуда он взял эту веревочку. Может быть, для вашей книги и это пригодится. Отец снял эту веревочку с рукописи – один человек прислал ему свой роман из тюрьмы. Роман описывал конец света в 2000. Там описывалось, как психопаты ученые сделали чудовищную бомбу, стершую все с лица земли. Когда люди узнали, что скоро конец света, они устроили чудовищную оргию, а потом, за десять секунд до взрыва, появился сам Иисус Христос. Автора звали Марвин Шарп Холдернесс, и в письме, приложенном к роману, он писал отцу, что попал в тюрьму за убийство своего родного брата. Рукопись он прислал отцу, потому что не мог придумать, каким взрывчатым веществом начинить свою бомбу. Он просил отца что-нибудь ему подсказать. Не подумайте, что я читал эту рукопись, когда мне было шесть лет. Она валялась у нас дома много лет. Мой брат, Фрэнк, пристроил ее у себя в комнате в „стенном сейфе“, как он говорил. На самом деле никакого сейфа у него не было, а был старый дымоход с жестяной вьюшкой. Сто тысяч раз мы с Фрэнком еще мальчишками читали описание оргии. Рукопись лежала у нас много-много лет, но потом моя сестра Анджела нашла ее. Она все прочла, сказала, что это дрянь, сплошная мерзость, просто гадость. И она сожгла рукопись вместе с веревочкой. Анджела была нам с Фрэнком матерью, потому что родная наша мать умерла, когда я родился. Я уверен, что отец так и не прочитал эту книжку. Помоему, он и вообще за всю свою жизнь, с самого детства, не прочел ни одного романа, даже ни одного рассказика. Он никогда не читал ни писем, ни газет, ни журналов. Вероятно, он читал много научной литературы но, по правде говоря, я никогда не видел отца за чтением. Из всей той рукописи ему пригодилась только веревочка. Он всегда был такой. Невозможно было предугадать, что его заинтересует.
В день, когда сбросили бомбу, его заинтересовала веревочка. Читали ли вы речь, которую он произнес при вручении ему Нобелевской премии? Вот она вся целиком: „Леди и джентльмены! Я стою тут, перед вами, потому что всю жизнь я озирался по сторонам, как восьмилетний мальчишка весенним днем по дороге в школу. Я могу остановиться перед чем угодно, посмотреть, подумать, а иногда чему-то научиться. Я очень счастливый человек. Благодарю вас“.
Словом, отец играл с веревочкой, а потом стал переплетать ее пальцами. И сплел такую штуку, которая называется „колыбель для кошки“. Не знаю, где отец научился играть с веревочкой Может быть, у своего отца. Понимаете, его отец был портным, так что в доме, когда отец был маленьким, всегда валялись нитки и тесемки. До того как отец сплел „кошкину колыбель“, я ни разу не видел, чтобы он, как говорится, во что-то играл. Ему неинтересны были всякие забавы, игры, всякие правила, кем-то выдуманные. Среди вырезок, которые собирала моя сестра Анджела, была заметка из журнала „Тайм“. Отца спросили, в какие игры он играет для отдыха, и он ответил – „Зачем мне играть в выдуманные игры, когда на свете так много настоящей игры“. Должно быть, он сам удивился, когда нечаянно сплел из веревочки „кошкину колыбель“, а может быть, это напомнило ему детство.
Он вдруг вышел из своего кабинета и сделал то, чего раньше никогда не делал, он попытался поиграть со мной. До этого он не только со мной никогда не играл, он почти со мной и не разговаривал. А тут он опустился на колени около меня, на ковер, и оскалил зубы, и завертел у меня перед глазами переплет из веревочки „Видал? Видал? Видал? – спросил он – Кошкина колыбель. Видишь кошкину колыбель? Видишь, где спит котеночек? Мяу! Мяу!“ Поры на его коже казались огромными, как кратеры на луне. Уши и ноздри заросли волосом. От него несло сигарным дымом, как из врат ада. Ничего безобразнее, чем мой отец вблизи, я в жизни не видал Мне и теперь он часто снится. И вдруг он запел: „Спи, котеночек, усни, угомон тебя возьми. Придет серенький волчок, схватит киску за бочок, серый волк придет, колыбелька упадет.“ Я заревел. Я вскочил и со всех ног бросился вон из дому.
Придется кончать. Уже третий час ночи. Мой сосед по комнате проснулся и жалуется, что машинка очень гремит.»

Анджеле тогда было двадцать два года. С шестнадцати лет, с того дня, когда мать умерла, родив меня, она, в сущности, была главой семьи. Она всегда говорила, что у нас трое детей – я, Фрэнк и отец. И она не преувеличивала. Я вспоминаю, как в морозные дни мы все трое выстраивались в прихожей, и Анджела кутала нас всех по очереди, одинаково. Только я шел в детский сад, Фрэнк – в школу, а отец – работать над атомной бомбой. Помню, однажды утром зажигание испортилось, радиатор замерз, и автомобиль не заводился. Мы все трое сидели в машине, глядя, как Анджела до тех пор крутила ручку, пока аккумулятор не сел. И тут заговорил отец. Знаете, что он сказал? „Интересно, про черепах“. Анджела его спросила: „А что тебе интересно про черепах?“ И он сказал: „Когда они втягивают голову, их позвоночник сокращается или выгибается?“ Между прочим, Анджела – никем не воспетая героиня в истории создания атомной бомбы, и, кажется, об этом нигде не упоминается. Может, вам пригодится. После разговора о черепахах отец ими так увлекся, что перестал работать над атомной бомбой. В конце концов несколько сотрудников из группы „Манхэттенский проект“ явились к нам домой посоветоваться с Анджелой, что же теперь делать. Она сказала, пусть унесут отцовских черепах. И однажды ночью сотрудники забрались к отцу в лабораторию и украли черепах вместе с террариумом. А он пришел утром на работу, поискал, с чем бы ему повозиться, над чем поразмыслить, а все, с чем можно было возиться, над чем размышлять, уже имело отношение к атомной бомбе.
Я улыбнулся одному из стражей. Он не ответил. Ничего смешного в охране государственной тайны не было, совершенно ничего смешного.
Новые знания – самое ценное на свете. Чем больше истин мы открываем, тем богаче мы становимся.
Когда мы выезжали с кладбища, водитель такси вдруг забеспокоился – в порядке ли могила его матери. Он спросил, не возражаю ли я, если мы сделаем небольшой крюк и взглянем на ее могилку. Над могилой его матери стояло маленькое жалкое надгробие, впрочем, особого значения это не имело. Но водитель спросил, не буду ли я возражать, если мы сделаем еще небольшой крюк, на этот раз он хотел заехать в лавку похоронных принадлежностей, через дорогу от кладбища. Тогда я еще не был боконистом и потому с неохотой дал согласие. Конечно, будучи боконистом, я бы с радостью согласился пойти куда угодно по чьей угодно просьбе. «Предложение неожиданных путешествий есть урок танцев, преподанных богом», – учит нас Боконон.

— А вы тоже из семьи Бридов?
– Четвертое поколение в этом деле.
– Вы не родственник доктору Эйзе Бриду, директору научно-исследовательской лабораторий?
– Я его брат. – Он представился: – Марвин Брид.
– Как тесен мир, – заметил я.
– Особенно тут, на клдабище.
Моя вторая жена бросила меня из-за того, что с таким пессимистом, как я, оптимистке жить невозможно.
Встретились мы на коктейле у знакомых, и он представился как председатель Национального комитета поэтов и художников в защиту немедленной ядерной войны. Он попросил убежища, не обязательно бомбоубежища, и я случайно смог ему помочь.
Когда я вернулся в свою квартиру, все еще взволнованный странным предзнаменованием невостребованного мраморного ангела в Илиуме, я увидел, что в моей квартире эти нигилисты устроили форменный дебош. Кребс выехал, но перед уходом он нагнал счет на триста долларов за междугородные переговоры, прожег в пяти местах мой диван, убил мою кошку, загубил мое любимое деревце и сорвал дверцу с аптечки. На желтом линолеуме моей кухни он написал чем-то, что оказалось экскрементами, такой стишок: Кухня что надо, Но душа нe рада Без Му-со-ро-про-вода. И еще одно послание было начертано губной помадой прямо на обоях над моей кроватью. Оно гласило: «Нет и нет, нет, нет, говорит цыпа-дрипа!» А на шее убитой кошки висела табличка. На ней стояло: «Мяу!»
Кребса я с тех пор не встречал И все же я чувствую, что и oн входит в мой карасс. А если так, то он служил ранг-рангом. А ранг-ранг, по учению Боконона, – это человек, который отваживает других людей от определенного образа мыслей тем, что примером своей собственной ранг-ранговой жизни доводит этот образ мыслей до абсурда. Быть может, я уже отчасти был склонен считать, что в предзнаменовании мраморного ангела не стоит искать смысла, и склонен сделать вывод, что вообще все на свете – бессмыслица. Но когда я увидел, что наделал, у меня нигилист Кребс, особенно то, что он сделал с моей чудной кошкой, всякий нигилизм мне опротивел. Какие-то силы не пожелали, чтобы я стал нигилистом. И миссия Кребса, знал он это или нет, была в том, чтобы разочаровать меня в этой философии. Молодец, мистер Кребс, молодец.
В хвосте самолета был небольшой бар, и я отправился туда выпить. И там я встретил еще одного соотечественника-американца, Г. Лоу Кросби из Эванстона, штат Иллинойс, и его супругу Хэзел. Это были грузные люди, лет за пятьдесят. Голоса у них были громкие, гнусавые. Кросби рассказал мне, что у него был велосипедный завод в Чикаго и что он ничего, кроме черной неблагодарности, от своих служащих не видал Теперь он решил основать дело в более благодарном Сан-Лоренцо.
– А вы хорошо знаете Сан-Лоренцо? – спросил я.
– До сих пор в глаза не видал, но все, что я о нем слышал, мне нравится, – сказал Лоу Кросби. – У них там дисциплина. У них там есть какая-то устойчивость, на нее можно рассчитывать из года в год. Ихнее правительство не подстрекает каждого стать эдаким оригиналом-писсантом, каких еще свет не видал.
– Как?
– Да там, в Чикаго, черт их дери, никто не занимается обыкновенным производством велосипедов. Там теперь главное – человеческие взаимоотношения. Эти болваны только и ломают себе головы, как бы сделать всех людей счастливыми. Выгнать никого нельзя ни в коем случае, а если кто случайно и сделает велосипед, так профсоюз сразу тебя обвинит в жестокости, в бесчеловечности и правительство тут же конфискует этот велосипед за неуплату налогов и отправит в Афганистан какому-нибудь слепцу.
Лоу Кросби считал, что диктаторское правительство – зачастую очень неплохая система. Сам он вовсе не был скверным человеком, не был он и дураком. Ему были свойственны грубоватые, мужицкие повадки в отношениях с людьми, но многое из того, что он высказывал насчет недисциплинированного человечества, было не только забавно, но и правдиво. Однако в одном важном пункте его покидал и здравый смысл, и чувство юмора – это когда он касался вопроса, для чего, в сущности, люди живут на земле. Он был твердо уверен, что живут они для того, чтобы делать для него велосипеды.
«Американцы, – процитировал он из письма жены в „Нью-Йорк таймс“, – без конца ищут любви к себе в таких местах, где ее быть не может, и в таких формах, какие она никогда не может принять. Должно быть, корни этого явления надо искать далеко в прошлом».
…я был всерьез взволнован теорией Боконона, которую он называл динамическое напряжение; интересно, как он понимал совершенное равновесие между добром и злом. Когда я впервые увидел термин «динамическое напряжение», я засмеялся, так сказать, высокомерным смехом. Судя по книге молодого Касла, это был любимый термин Боконона, и я подумал, что знаю то, чего Боконон не знает: термин этот был давно опошлен Чарлзом Атласом, автором заочного курса «Как развить мускулатуру?». Но, бегло перелистывая книгу, я узнал, что Боконон точно знал, кто такой Чарлз Атлас. Боконон, оказывается, сам был приверженцем школы развития мускулатуры. Чарлз Атлас был убежден, что мускулатуру можно развить без гирь и пружин, простым противопоставлением одной группы мышц другой. Боконон был убежден, что здоровое общество можно построить, только противопоставив добро злу и поддерживая высокое напряжение между тем и другим.
– Вы говорили про писсантов, – напомнил я Кросби, надеясь, что он снимет тяжелую руку с бедного Ньюта.
– Правильно, черт побери! – Кросби расправил плечи. – И вы нам не объяснили, что такое писсант, – сказал я.
– Писсант – это такой тип, который воображает, будто он умнее всех, и потому никогда не промолчит. Чтобы другие ни говорили, писсанту всегда надо спорить. Вы скажете, что вам что-то нравится, и, клянусь богом, он тут же начнет вам доказывать, что вы не правы и это вам нравиться не должно. При таком писсанте вы чувствуете себя окончательным болваном. Что бы вы ни сказали, он все знает лучше вас.
– Значит, это картина о бессмысленности всего на свете? Совершенно согласен.
– Вы и вправду согласны? – спросил я. – Но вы только что говорили про Христа.
– Про кого?
– Про Иисуса Христа.
– А-а! – сказал Касл. – Про него! – Он пожал плечами. – Нужно же человеку о чем-то говорить, упражнять голосовые связки, чтобы они хорошо работали, когда придется сказать что-то действительно важное.
– Когда Боконон и Маккэйб много лет назад завладели этой жалкой страной, – продолжал Джулиан Касл, – они выгнали всех попов. И Боконон, шутник и циник, изобрел новую религию.
– Слыхал, – сказал я.
– Ну вот, когда стало ясно, что никакими государственными или экономическими реформами нельзя облегчить жалкую жизнь этого народа, религия стала единственным способом вселять в людей надежду. Правда стала врагом народа, потому что правда была страшной, и Боконон поставил себе цель – давать людям ложь, приукрашивая ее все больше и больше.
– Как же случилось, что он оказался вне закона?
– Это он сам придумал. Он попросил Маккэйба объявить вне закона и его самого, и его учение, чтобы внести в жизнь верующих больше напряженности, больше остроты. Кстати, он написал об этом небольшой стишок.
И Касл прочел стишок, которого нет в Книгах Боконона:
С правительством простился я,
Сказав им откровенно,
Что вера – разновидность
Государственной измены. 

– Боконон и крюк придумал как самое подходящее наказание за боконизм, – сказал Касл. – Он видел когда-то такой крюк в комнате пыток в музее мадам Тюссо. – Касл жутко скривился и подмигнул: – Тоже для острастки.
– И многие погибли на крюке?
– Не с самого начала, не сразу. Сначала было одно притворство. Ловко распускались слухи насчет казней, но на самом деле никто не мог сказать, кого же казнили. Маккэйб немало повеселился, придумывая самые кровожадные угрозы по адресу боконистовы, то есть всего народа. А Боконон уютно скрывался в джунглях, – продолжал Касл, – там писал, проповедовал целыми днями и кормился всякими вкусностями, которые приносили его последователи. Маккэйб собирал безработных, а безработными были почти все, и организовывал огромные облавы на Боконона. Каждые полгода он объявлял торжественно, что Боконон окружен стальным кольцом и кольцо это безжалостно смыкается. Но потом командиры этого стального кольца, доведенные горькой неудачей чуть ли не до апоплексического удара, докладывали Маккэйбу, что Боконону удалось невозможное. Он убежал, он испарился, он остался жив, он снова будет проповедовать. Чудо из чудес!
– Маккэйбу и Боконону не удалось поднять то, что зовется «уровень жизни», – продолжал Касл. – По правде говоря, жизнь осталась такой же короткой, такой же грубой, такой же жалкой. Но люди уже меньше думали об этой страшной правде. Чем больше разрасталась живая легенда о жестоком тиране и кротком святом, скрытом в джунглях, тем счастливее становился народ. Все были заняты одним делом: каждый играл свою роль в спектакле – и любой человек на свете мог этот спектакль понять, мог ему аплодировать.
– Значит, жизнь стала произведением искусства! – восхитился я.
– Да. Но тут возникла одна помеха.
– Какая?
– Вся драма ожесточила души обоих главных актеров – Маккэйба и Боконона. В молодости они очень походили друг на друга, оба были наполовину ангелами, наполовину пиратами. Но по пьесе требовалось, чтобы пиратская половина Бокононовой души и ангельская половина души Маккэйба ссохлись и отпали. И оба, Маккэйб и Боконон, заплатили жестокой мукой за счастье народа: Маккэйб познал муки тирана, Боконон – мучения святого. Оба, по существу, спятили с ума.
Касл согнул указательный палец левой руки крючком:
– Вот тут-то людей по-настоящему стали вешать на «ку-рю-ку».
– Но Боконона так и не поймали? – спросил я.
– Нет, у Маккэйба хватило смекалки понять, что без святого подвижника ему не с кем будет воевать и сам он превратится в бессмыслицу. «Папа» Монзано тоже это понимает.
– Неужто люди до сих пор умирают на крюке?
– Это неизбежный исход.
– Нет, я спрашиваю, неужели «Папа» и в самом деле казнит людей таким способом?
– Он казнит кого-нибудь раз в два года – так сказать, чтобы каша не остывала. – Касл вздохнул, поглядел на вечернее небо: – Дела, дела, дела…
– Как?
– Так мы, боконисты, говорим, – сказал он, – когда чувствуем, что заваривается что-то таинственное.
– Как, и вы? – Я был потрясен. – Вы тоже боконист?
Он спокойно поднял на меня глаза.
– И вы тоже. Скоро вы это поймете.
Он открыл футляр и показал нам алую подкладку и золотой венок. Венок был сплетен из проволоки и искусственных лавровых листьев, обрызганных серебряной автомобильной краской. Поперек венка шла кремовая атласная лента с надписью «Pro patria!». Тут Минтон продекламировал строфы из книги Эдгара Ли Мастерса «Антология Спун-рйвер». Стихи, вероятно, были совсем непонятны присутствовавшим тут гражданам Сан-Лоренцо, а впрочем, их, наверно, не поняли и Лоу Кросби, и его Хэзел, и Фрэнк с Анджелой тоже.
Я первым пал в бою под Мишенери-Ридж.
Когда мне в сердце пуля залетела,
Я пожалел, что не остался дома,
Не сел в тюрьму за то, что крал свиней
У Карла Теннери, а взял да убежал
На фронт сражаться.
Уж лучше тыщу дней сидеть у нас в тюрьме,
Чем спать под мраморным крылатым истуканом,
Спать под плитой гранитной, где стоят
Слова «Pro patria!».
Да что же они значат? 

– Да что же они значат? – повторил посол Хорлик Минтон. – Эти слова значат: «За родину!» За чью угодно родину, – как бы невзначай добавил он.
– Этот венок я приношу в дар от родины одного народа родине другого народа. Неважно, чья это родина. Думайте о народе… И о детях, убитых на войне. И обо всех странах. Думайте о мире. И о братской любви. Подумайте о благоденствии. Подумайте, каким раем могла бы стать земля, если бы люди были добрыми и мудрыми.
«Вначале бог создал землю и посмотрел на нее из своего космического одиночества». И бог сказал: «Создадим живые существа из глины, пусть глина взглянет, что сотворено нами». И бог создал все живые существа, какие до сих пор двигаются по земле, и одно из них былo человеком. И только этот ком глины, ставший человеком, умел говорить. И бог наклонился поближе, когда созданный из глины человек привстал, оглянулся и заговорил. Человек подмигнул и вежливо спросил: «А в чем смысл всего этого?»
– Разве у всего должен быть смысл? – спросил бог.
– Конечно, – сказал человек.
– Тогда предоставляю тебе найти этот смысл! – сказал бог и удалился».
Я подумал: что за чушь? «Конечно, чушь», – пишет Боконон.
И я отошел от Фрэнка, как учили меня Книги Боконона. «Берегись человека, который упорно трудится, чтобы получить знания, а получив их, обнаруживает, что не стал ничуть умнее, – пишет Боконон. – И он начинает смертельно ненавидеть тех людей, которые так же невежественны, как он, но никакого труда к этому не приложили».
Я поглядел вокруг из машины невидящими глазами, настолько невидящими, что, лишь проехав больше мили, я понял, что взглянул прямо в глаза старому негру, живому старику, сидевшему у обочины. И тут я затормозил. И остановился. И закрыл глаза рукой.
– Что с вами? – спросил Ньют.
– Я видел Боконона.

…вона мала на собі обідню сукню, хустку на плечах і револьверну кулю в голові.


Moonlight. Edvard Munch.

2015

Поклали на столі буханець. Хліб пахучий, теплий, золотавий…
Була тиха і темна ніч. Хлібина лежала на столі і тремтіла від страху. Тіні наповзали з на неї наче щось страшне і не веселе… Їй здавалось, що ось-ось хтось схопить її за рум’яний бік і потягне в саму темряву, там де повно павутиння й пилюки…
Тим часом, з протилежного боку стола кралась неминуча погибель – маленька голодна дівчинка… Вона кралась неначе кішка, ледь ступаючи на скрипучу підлогу. Промінчики місяця виблискували на гострому лезі ножа, що вона прихопила із шухляди… дихання дівчина як могла стримувала, щоб жоден звук не злякав каравайчика…час наставав… Вона занесла ножа для останнього удару в м’якеньке, пухкеньке тільце.
По скоринці хлібини пробігли мурашки і виступив холодний піт. Він відчував, що має статися щось непоправиме…
Ніж з тихим свистом розрізав повітря і встряв в спину Хлібця. Дівчина з маніакальною насолодою встромляла в нього ножа… удар за ударом… ще і ще… Вона його пірнала ножем до тих пір, доки
вся скоринка не вкрилася рваними рубцями, а м’яка його частина не була вивернута немов лівер. Дівчинка схопила шматок масла, намастила їм хлібину, полила зверху варенням і жадібно встромила в Хлібину зуби… Так починається ранок кожного школяра, що любить хліб з варенням, а мама йому не дає…

White Industries ENO Freewheel 18t

Ободи H Plus Son Archetype Hard Anodised

сам собі сам
все і нічого
розкіш і біль
смуток і сміх
сам собі бог
і відсутність бога
сам собі всі
і втеча від всіх

«Микола Лемик під час процесу у Львівському окружному суді»

Тістечка «Маленьке сонечко». 7x11

«Вивихнутий» будинок

Йшов до цього весь семестр

Президентський M&M's

Призи для переможців «Критого ровера — 2016»

Яцишинаній. 2009 або 2010 рік.

Богуміл Грабал «Я обслуговував англійського короля»
…і тоді вже настала черга сміятися зубному техніку панові Шлосеру, він любив експрес-ремонти, на яких можна було заробити найбільше, його сезон починався разом з сезоном ловів на зайців і фазанів, бо щовечора після полювання мисливське товариство напивалося так, що чимало стрільців, ригаючи, випльовували штучні щелепи, а потім ненароком чавили їх ногами, і завдяки цьому пан Шлосер працював день і ніч, щоб їх направити, поки жона мисливця нічого не пронюхала і поки можна ту втрату затаїти від сім’ї бодай на кілька днів…
Ліза мені з гордістю розповідала, що тут найздоровіше повітря у цілій Європі, ще одне таке місце є лише під Прагою над Оуголічками і Подморжанами, і що це перша європейська станція шляхетного розплоджування людей, що нацистська партія побудувала тут першу лабораторію зі схрещування шляхетної крові німецьких дівчат і чистокровних солдатів, як з армії, так і з СС, усе на науковій основі, і щодня тут відбуваються націонал-соціалістські злягання так, як ті злягання відбувалися колись у войовничих древніх германців, і, головне, тут майбутні породіллі виношують у своїх лонах нових людей Європи, тут вони й народжують, а за рік діти поїдуть до Тироля, Баварії, до Шварцвальду або до моря, щоб там у яслах і садках продовжити вишкіл нової людини, проте вже без матерів, а під наглядом нової школи.
Хоч у мене й не було твердого комірця на фраці, але, напевно, вперше я мав відчуття, що не конче високим бути, головне — високим почуватися…
…як сказав цей лікар тією жахливою німецько-судетською говіркою, якої я не розумів, але дуже добре відчував, з якою злістю він каже, що коли якийсь засраний чех хоче взяти німку, то його сперма має бути щонайменше удвічі цінніша, ніж сім’я найостаннішого служки в найостаннішому готелі міста Хеба, і додав, що плювок, яким перша ліпша німка харкне мені межи очі, для неї настільки ж ганебний, наскільки для мене почесний… І раптом десь звіддаля промайнули переді мною новини в газетах, що в той самий день, коли німці розстрілюють чехів, я граюся тут з прутнем, аби мати змогу оженитися з німкою. І раптом мене охопив жах, що там відбуваються страти, а я стою тут перед лікарем з пуцюриною в жмені і не можу досягти ерекції і видати йому кілька крапель сперми. Потім відчинилися двері, з’явився лікар з моїми паперами, видно лише щойно уважніше прочитав, про кого йдеться, бо люб’язно запитав: «Herr Ditie, was ist den los?..» і поплескав мене по плечу, дав якісь фотографії і запалив світло, і я розглядав голі порнографічні групки, усе це я вже знав, це раніше, коли таке бачив, то відразу ціпенів, щойно взявши до рук, але тепер що довше я тасував ці порнофотки, то ясніше бачив заголовки і новини в газетах, які повідомляли, що оцей і четверо інших засуджені і розстріляні, і щодня нові, і всі безневинні… а я стою тут з прутнем в одній руці, а іншою перекладаю на столі порнографічні фотки і ніяк не досягаю того, що від мене чекають, щоб потім запліднити німецьку жінку, мою наречену Лізу, врешті-решт, мусила прийти молода сестричка, вона зробила кілька рухів, і я вже не міг і не був здатний ні про що інше думати, рука в молодої сестрички була така спритна, що за пару хвилин вона занесла на аркуші кілька крапель мого сімені, яке через півгодини визнали винятковим і одним з небагатьох, яке здатне запліднити гідним чином арійську вульву… отож адміністрація охорони німецької честі і крові не знайшла жодних перешкод проти того, щоб я пошлюбив арійку німецької крові, і рішучі удари печаток дали мені дозвіл на весілля, а в цей час чеські патріоти такими самими ударами тих самих печаток були засуджені на смерть.
І ось надвечір я стояв перед брамою панкрацької в’язниці, а за мною вийшов ще один звільнений… він як вийшов, так і звалився, сів на тротуар, у фіолетовому затемненні проїжджали трамваї, текли вгору і вниз потоки перехожих, молодята трималися за руки, у сутінках гралися діти, ніби й не було війни, ніби на світі лише квіти, обійми і закохані погляди, у цих теплих сутінках блузки і сукні на дівчатах були такі звабливі, що я теж охоче дивився на те, що було приготоване для чоловічих очей і зумисне обіцяло еротичні радощі… «Яка краса», — сказав той чоловік, коли отямився, і тоді я запропонував йому свою допомогу… я спитав: «Скільки років?» Він сказав, що відсидів десять років… і хотів встати, але не зміг, мені довелося його підтримувати, він запитав, чи я не кваплюся. Я відповів, що ні, а коли він запитав, за що я сидів, я сказав: «За нелегальну діяльність», відтак ми рушили до трамваю, і мені довелося допомагати йому, і знову скрізь, у трамваї і на вулицях, було повно людей, і всі нібито поверталися або йшли на якусь танцювальну забаву, лише тепер я помітив, що властиво пражанки красивіші, ніж ті німки, що в них кращий смак, бо на німках будь-який одяг сидить як однострій, що їхнє вбрання, ті дірндли й зелені камізельки з мисливськими капелюшками несуть відбиток чогось військового… І ось я сидів біля сивого молодика, напевно, йому було не більше тридцяти, і я сказав, що він хоч і сивий, але ще такий молодий, а потім ні з того ні з сього запитав: кого ви убили? Він хвильку повагався, потім довго дивився на випнуті перса дівчини, що трималася однією рукою за петлю в трамваї, і спитав: звідки ви знаєте? І я відповів, що обслуговував ефіопського імператора…
…і ось я взяв кайло і цілий день шукав у дворі, наступного дня я дав синочкові п’ять кіля цвяхів, і він весело забивав їх у підлогу, поки я шукав свою дружину, а його матусю, і лише на третій день натрапив на її мешти, і поволеньки, бо Зіґфрід кричав і плакав, що в нього нема цвяхів, ніхто не приносив йому нових, і він бив молотком по голівках уже забитих, я поволі витягав з румовищ і сміття свою Лізу, і, коли вивільнив половину її тіла, то побачив, як, скрутившись клубочком, вона захищала своїм тілом фіброву валізку, яку я спочатку дбайливо заховав, а потім відкопав свою дружину, але без голови. Повітряною хвилею їй відірвало голову, яку ми шукали ще два дні, а синочок продовжував бити молотком і забивати цвяхи в підлогу і в мою голову. І ось на четвертий день я взяв валізку і, не попрощавшись, пішов, і позаду мене замовкали удари молотка, ці удари я потім чув майже все своє життя, бо того вечора мали приїхати за моїм синочком Зіґфрідом з товариства схиблених діток, а Лізу ми поховали в братській могилі, навіть ніби й з головою, але це був лише намотаний на тулубі шалик, аби люди не подумали казна-що…
Ми підійшли до ялини, гарної ялини, яку вже до половини обступили соснові і ялинові відростки, і ми їх відсікали, і шар за шаром укладали все вище й вище, аж поки прийшли двоє робітників з пилкою, і пан професор сказав мені, що це не звичайна ялина, а резонансна, і на доказ цього витяг із сумки камертон, ударив ним об стовбур і приставив мені до вуха, і камертон гарно зазвучав, видаючи світлі звуки, повні концентричних кольорових кілець, а потім він порадив, щоб я, приклавши вухо до стовбура, послухав ці райські звуки… і так ми обоє стояли, обіймаючи резонансну ялину, дівчина сиділа на пеньку й курила, демонструючи не так байдужість, як те, що їй усе набридло і надокучило, вона закочувала очі до неба, ніби жалілася йому, з ким тут, на цьому світі, їй доводиться нудьгувати, я сповз на землю і обіймав, уклякнувши, той стовбур, який гудів гучніше за телеграфний стовп, а потім, коли робітники стали на коліна, щоб спиляти ялину, я виліз на купу зрізаних гілок, що сягали до половини ялинового тіла, і прислухався, як врізається пила і піднімається від ялини вгору гучна скарга, я чув, як вона граційно піднімається і як убиває її безперервний гук пилки, як скаржиться стовбур, що йому вгризаються в тіло… відтак пан професор гаркнув, щоб я спустився вниз, я зісковзнув, і за хвилю ялина нахилилася, загойдалася, ще трішки постояла, нахилившись, а потім швидко з наріканням упала від самого кореня, і складені на купу гілки, наче розкриленими руками, затримали її, уповільнивши падіння і, як сказав пан професор, уберегли, не давши розколотися і замовкнути музиці ялинових кілець, бо таких ялин, як ця, мало, і що тепер справа за нами, її треба обчухрати, акуратно і за планом, який у нього при собі, розпиляти і, знову ж таки, акуратно на подушках з гілок відвезти на фабрику, де цю ялину розпиляють на дошки, на дощечки, на тоненькі дощиночки, з яких на фабриці зроблять скрипки й віолончелі, музичні смичкові інструменти… але головне знайти оті дощечки, які назавжди законсервували в собі ялинову музику…
Відтак одного дня я поїхав на фабрику з тим музичним деревом і, здавши його, отримав платню, купив харчі і крупи, а ще купив пляшечку коньяку і букет гвоздик, і вже збирався додому, але на розі фабрики почався дощ, і тоді я сховався під дерево, а потім забіг до якоїсь старої вбиральні, аби сховатися від зливи, що барабанила по дошках, якими була вкрита стріха тієї вбиральні, але то була не вбиральня, то мусив бути колись шільтергауз, будиночок для військової варти, я помітив, що й щілини з боків будиночка забиті дощечками, аби не дуло… І от я сидів там, роззирався, постукуючи по тих дощечках, якими були оббиті стріха і бічна стіна… а коли дощ перестав, я повернувся на фабрику музичних інструментів, двічі мене виганяли, але я все ж пробився до директора і повів його за фабрику, за зруйнований склад, і все вийшло так, як я й передбачав, десять коштовних дощечок бозна-якої давності, якими хтось перед роками оббив цю вартівню від протягів… «Як ви здогадалися, що це музичне резонансне дерево?» — здивувався директор… «Я обслуговував ефіопського імператора», — кажу, але директор сміявся, попліскуючи мене по спині і захлинаючись зо сміху, і повторював: то вам пощастило… я теж посміхався, бо, напевно, я так змінився, що вже ніхто в мені і не впізнав би того, хто справді обслуговував ефіопського імператора… Але тепер я сприймав усе це інакше, я навчився кпити сам із себе, мені вже вистачало самого себе. Присутність людей починала мене обтяжувати, я відчував, що розмовляти мені доведеться хіба з самим собою, що це буде наймиліший і найприємніший для мене співбесідник, моє друге «я», той мій спонукач і вихователь, що сидів у мені, з яким я тепер заходив у бесіду з дедалі більшим і більшим задоволенням.
Купивши в крамниці консерви, і ковбасу, і великий буханець хліба, я зупинявся у шинку, селяни з шинкарем підсідали і випитували мене, чи подобається мені в горах, на тих безлюдних місцинах. І я з захватом пояснював їм, що в житті ніде й ніхто такого, як у них, не бачив, я розповідав так, ніби потрапив сюди проїздом на машині або поселився на якихось два-три дні, я говорив як турист, як людина, захоплена природою, як городянин, який завжди, щойно приїде в село, то починає верзти романтичну нісенітницю про те, які красиві ліси, які прекрасні вершини гір у хмарах і з яким задоволенням він буцімто оселився б тут назавжди, так тут прекрасно…
…і я міг уявити, як згори з того цвинтаря аж до самого струмочка стікають соки небіжчиків, звичайно, перш ніж потрапити сюди, вони були перегнані і проціджені прекрасною землею, яка вміє робити з трупів цвяхи, на яких можна повіситися, і прозору воду, якою я вмиваюся, так само, як через багато років де-небудь хтось митиме обличчя моєю метаморфозою, хтось чиркне сірник з фосфору мого тіла… і я ніколи не міг стриматися, щоб не попити води з цього струмочка під кладовищем, спочатку я цю воду пробував, ніби дегустатор вино, і так само, як доктор Бадештубе і Бернкастеллєр, знавці рислінгу, здатні виявити у вині запах паротягів, які сотнями проїжджають щодня повз виноградники, або запах багать, які щодня розводять виноградарі, аби підігріти сніданок чи обід, так само, як дим можна розпізнати в букеті рислінгу, так ото і я куштував небіжчиків, давно похованих там, на цвинтарі вгорі, я пробував їх на смак…
…і я зрадів, що селяни пробилися крізь сніг до мене, що прийшли до мене, що злякалися мене, бо мені треба бути кимось винятковим, бо я й справді учень метрдотеля пана Скржіванека, який обслуговував англійського короля, а я мав таку честь, що обслуговував ефіопського імператора, і він назавжди відзначив мене орденом, і цей орден додав мені сили, аби я написав для читачів цю історію… як здійснилося неймовірне.