Смітник

Богуміл Грабал «Я обслуговував англійського короля»

…і тоді вже настала черга сміятися зубному техніку панові Шлосеру, він любив експрес-ремонти, на яких можна було заробити найбільше, його сезон починався разом з сезоном ловів на зайців і фазанів, бо щовечора після полювання мисливське товариство напивалося так, що чимало стрільців, ригаючи, випльовували штучні щелепи, а потім ненароком чавили їх ногами, і завдяки цьому пан Шлосер працював день і ніч, щоб їх направити, поки жона мисливця нічого не пронюхала і поки можна ту втрату затаїти від сім’ї бодай на кілька днів…

Ліза мені з гордістю розповідала, що тут найздоровіше повітря у цілій Європі, ще одне таке місце є лише під Прагою над Оуголічками і Подморжанами, і що це перша європейська станція шляхетного розплоджування людей, що нацистська партія побудувала тут першу лабораторію зі схрещування шляхетної крові німецьких дівчат і чистокровних солдатів, як з армії, так і з СС, усе на науковій основі, і щодня тут відбуваються націонал-соціалістські злягання так, як ті злягання відбувалися колись у войовничих древніх германців, і, головне, тут майбутні породіллі виношують у своїх лонах нових людей Європи, тут вони й народжують, а за рік діти поїдуть до Тироля, Баварії, до Шварцвальду або до моря, щоб там у яслах і садках продовжити вишкіл нової людини, проте вже без матерів, а під наглядом нової школи.

Хоч у мене й не було твердого комірця на фраці, але, напевно, вперше я мав відчуття, що не конче високим бути, головне — високим почуватися…

…як сказав цей лікар тією жахливою німецько-судетською говіркою, якої я не розумів, але дуже добре відчував, з якою злістю він каже, що коли якийсь засраний чех хоче взяти німку, то його сперма має бути щонайменше удвічі цінніша, ніж сім’я найостаннішого служки в найостаннішому готелі міста Хеба, і додав, що плювок, яким перша ліпша німка харкне мені межи очі, для неї настільки ж ганебний, наскільки для мене почесний… І раптом десь звіддаля промайнули переді мною новини в газетах, що в той самий день, коли німці розстрілюють чехів, я граюся тут з прутнем, аби мати змогу оженитися з німкою. І раптом мене охопив жах, що там відбуваються страти, а я стою тут перед лікарем з пуцюриною в жмені і не можу досягти ерекції і видати йому кілька крапель сперми. Потім відчинилися двері, з’явився лікар з моїми паперами, видно лише щойно уважніше прочитав, про кого йдеться, бо люб’язно запитав: «Herr Ditie, was ist den los?..» і поплескав мене по плечу, дав якісь фотографії і запалив світло, і я розглядав голі порнографічні групки, усе це я вже знав, це раніше, коли таке бачив, то відразу ціпенів, щойно взявши до рук, але тепер що довше я тасував ці порнофотки, то ясніше бачив заголовки і новини в газетах, які повідомляли, що оцей і четверо інших засуджені і розстріляні, і щодня нові, і всі безневинні… а я стою тут з прутнем в одній руці, а іншою перекладаю на столі порнографічні фотки і ніяк не досягаю того, що від мене чекають, щоб потім запліднити німецьку жінку, мою наречену Лізу, врешті-решт, мусила прийти молода сестричка, вона зробила кілька рухів, і я вже не міг і не був здатний ні про що інше думати, рука в молодої сестрички була така спритна, що за пару хвилин вона занесла на аркуші кілька крапель мого сімені, яке через півгодини визнали винятковим і одним з небагатьох, яке здатне запліднити гідним чином арійську вульву… отож адміністрація охорони німецької честі і крові не знайшла жодних перешкод проти того, щоб я пошлюбив арійку німецької крові, і рішучі удари печаток дали мені дозвіл на весілля, а в цей час чеські патріоти такими самими ударами тих самих печаток були засуджені на смерть.

І ось надвечір я стояв перед брамою панкрацької в’язниці, а за мною вийшов ще один звільнений… він як вийшов, так і звалився, сів на тротуар, у фіолетовому затемненні проїжджали трамваї, текли вгору і вниз потоки перехожих, молодята трималися за руки, у сутінках гралися діти, ніби й не було війни, ніби на світі лише квіти, обійми і закохані погляди, у цих теплих сутінках блузки і сукні на дівчатах були такі звабливі, що я теж охоче дивився на те, що було приготоване для чоловічих очей і зумисне обіцяло еротичні радощі… «Яка краса», — сказав той чоловік, коли отямився, і тоді я запропонував йому свою допомогу… я спитав: «Скільки років?» Він сказав, що відсидів десять років… і хотів встати, але не зміг, мені довелося його підтримувати, він запитав, чи я не кваплюся. Я відповів, що ні, а коли він запитав, за що я сидів, я сказав: «За нелегальну діяльність», відтак ми рушили до трамваю, і мені довелося допомагати йому, і знову скрізь, у трамваї і на вулицях, було повно людей, і всі нібито поверталися або йшли на якусь танцювальну забаву, лише тепер я помітив, що властиво пражанки красивіші, ніж ті німки, що в них кращий смак, бо на німках будь-який одяг сидить як однострій, що їхнє вбрання, ті дірндли й зелені камізельки з мисливськими капелюшками несуть відбиток чогось військового… І ось я сидів біля сивого молодика, напевно, йому було не більше тридцяти, і я сказав, що він хоч і сивий, але ще такий молодий, а потім ні з того ні з сього запитав: кого ви убили? Він хвильку повагався, потім довго дивився на випнуті перса дівчини, що трималася однією рукою за петлю в трамваї, і спитав: звідки ви знаєте? І я відповів, що обслуговував ефіопського імператора…

…і ось я взяв кайло і цілий день шукав у дворі, наступного дня я дав синочкові п’ять кіля цвяхів, і він весело забивав їх у підлогу, поки я шукав свою дружину, а його матусю, і лише на третій день натрапив на її мешти, і поволеньки, бо Зіґфрід кричав і плакав, що в нього нема цвяхів, ніхто не приносив йому нових, і він бив молотком по голівках уже забитих, я поволі витягав з румовищ і сміття свою Лізу, і, коли вивільнив половину її тіла, то побачив, як, скрутившись клубочком, вона захищала своїм тілом фіброву валізку, яку я спочатку дбайливо заховав, а потім відкопав свою дружину, але без голови. Повітряною хвилею їй відірвало голову, яку ми шукали ще два дні, а синочок продовжував бити молотком і забивати цвяхи в підлогу і в мою голову. І ось на четвертий день я взяв валізку і, не попрощавшись, пішов, і позаду мене замовкали удари молотка, ці удари я потім чув майже все своє життя, бо того вечора мали приїхати за моїм синочком Зіґфрідом з товариства схиблених діток, а Лізу ми поховали в братській могилі, навіть ніби й з головою, але це був лише намотаний на тулубі шалик, аби люди не подумали казна-що…

Ми підійшли до ялини, гарної ялини, яку вже до половини обступили соснові і ялинові відростки, і ми їх відсікали, і шар за шаром укладали все вище й вище, аж поки прийшли двоє робітників з пилкою, і пан професор сказав мені, що це не звичайна ялина, а резонансна, і на доказ цього витяг із сумки камертон, ударив ним об стовбур і приставив мені до вуха, і камертон гарно зазвучав, видаючи світлі звуки, повні концентричних кольорових кілець, а потім він порадив, щоб я, приклавши вухо до стовбура, послухав ці райські звуки… і так ми обоє стояли, обіймаючи резонансну ялину, дівчина сиділа на пеньку й курила, демонструючи не так байдужість, як те, що їй усе набридло і надокучило, вона закочувала очі до неба, ніби жалілася йому, з ким тут, на цьому світі, їй доводиться нудьгувати, я сповз на землю і обіймав, уклякнувши, той стовбур, який гудів гучніше за телеграфний стовп, а потім, коли робітники стали на коліна, щоб спиляти ялину, я виліз на купу зрізаних гілок, що сягали до половини ялинового тіла, і прислухався, як врізається пила і піднімається від ялини вгору гучна скарга, я чув, як вона граційно піднімається і як убиває її безперервний гук пилки, як скаржиться стовбур, що йому вгризаються в тіло… відтак пан професор гаркнув, щоб я спустився вниз, я зісковзнув, і за хвилю ялина нахилилася, загойдалася, ще трішки постояла, нахилившись, а потім швидко з наріканням упала від самого кореня, і складені на купу гілки, наче розкриленими руками, затримали її, уповільнивши падіння і, як сказав пан професор, уберегли, не давши розколотися і замовкнути музиці ялинових кілець, бо таких ялин, як ця, мало, і що тепер справа за нами, її треба обчухрати, акуратно і за планом, який у нього при собі, розпиляти і, знову ж таки, акуратно на подушках з гілок відвезти на фабрику, де цю ялину розпиляють на дошки, на дощечки, на тоненькі дощиночки, з яких на фабриці зроблять скрипки й віолончелі, музичні смичкові інструменти… але головне знайти оті дощечки, які назавжди законсервували в собі ялинову музику…

Відтак одного дня я поїхав на фабрику з тим музичним деревом і, здавши його, отримав платню, купив харчі і крупи, а ще купив пляшечку коньяку і букет гвоздик, і вже збирався додому, але на розі фабрики почався дощ, і тоді я сховався під дерево, а потім забіг до якоїсь старої вбиральні, аби сховатися від зливи, що барабанила по дошках, якими була вкрита стріха тієї вбиральні, але то була не вбиральня, то мусив бути колись шільтергауз, будиночок для військової варти, я помітив, що й щілини з боків будиночка забиті дощечками, аби не дуло… І от я сидів там, роззирався, постукуючи по тих дощечках, якими були оббиті стріха і бічна стіна… а коли дощ перестав, я повернувся на фабрику музичних інструментів, двічі мене виганяли, але я все ж пробився до директора і повів його за фабрику, за зруйнований склад, і все вийшло так, як я й передбачав, десять коштовних дощечок бозна-якої давності, якими хтось перед роками оббив цю вартівню від протягів… «Як ви здогадалися, що це музичне резонансне дерево?» — здивувався директор… «Я обслуговував ефіопського імператора», — кажу, але директор сміявся, попліскуючи мене по спині і захлинаючись зо сміху, і повторював: то вам пощастило… я теж посміхався, бо, напевно, я так змінився, що вже ніхто в мені і не впізнав би того, хто справді обслуговував ефіопського імператора… Але тепер я сприймав усе це інакше, я навчився кпити сам із себе, мені вже вистачало самого себе. Присутність людей починала мене обтяжувати, я відчував, що розмовляти мені доведеться хіба з самим собою, що це буде наймиліший і найприємніший для мене співбесідник, моє друге «я», той мій спонукач і вихователь, що сидів у мені, з яким я тепер заходив у бесіду з дедалі більшим і більшим задоволенням.

Купивши в крамниці консерви, і ковбасу, і великий буханець хліба, я зупинявся у шинку, селяни з шинкарем підсідали і випитували мене, чи подобається мені в горах, на тих безлюдних місцинах. І я з захватом пояснював їм, що в житті ніде й ніхто такого, як у них, не бачив, я розповідав так, ніби потрапив сюди проїздом на машині або поселився на якихось два-три дні, я говорив як турист, як людина, захоплена природою, як городянин, який завжди, щойно приїде в село, то починає верзти романтичну нісенітницю про те, які красиві ліси, які прекрасні вершини гір у хмарах і з яким задоволенням він буцімто оселився б тут назавжди, так тут прекрасно…

…і я міг уявити, як згори з того цвинтаря аж до самого струмочка стікають соки небіжчиків, звичайно, перш ніж потрапити сюди, вони були перегнані і проціджені прекрасною землею, яка вміє робити з трупів цвяхи, на яких можна повіситися, і прозору воду, якою я вмиваюся, так само, як через багато років де-небудь хтось митиме обличчя моєю метаморфозою, хтось чиркне сірник з фосфору мого тіла… і я ніколи не міг стриматися, щоб не попити води з цього струмочка під кладовищем, спочатку я цю воду пробував, ніби дегустатор вино, і так само, як доктор Бадештубе і Бернкастеллєр, знавці рислінгу, здатні виявити у вині запах паротягів, які сотнями проїжджають щодня повз виноградники, або запах багать, які щодня розводять виноградарі, аби підігріти сніданок чи обід, так само, як дим можна розпізнати в букеті рислінгу, так ото і я куштував небіжчиків, давно похованих там, на цвинтарі вгорі, я пробував їх на смак…

…і я зрадів, що селяни пробилися крізь сніг до мене, що прийшли до мене, що злякалися мене, бо мені треба бути кимось винятковим, бо я й справді учень метрдотеля пана Скржіванека, який обслуговував англійського короля, а я мав таку честь, що обслуговував ефіопського імператора, і він назавжди відзначив мене орденом, і цей орден додав мені сили, аби я написав для читачів цю історію… як здійснилося неймовірне.


02.12.2017, 08:43