Смітник

Ентоні Берджес «Механічний апельсин»

Хотілося побенкетувати музикою, перше ніж мені проштемпелюють паспорт на кордоні сну і підніметься шлагбаум, пропускаючи мене в країну марень.

— Все це глибоко пов'язано з етичними проблемами, — провадив далі кап. — Ти станеш славним хлопцем, шість мільйоннів шістсот п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять перший. І в тебе ніколи вже не виникатиме бажання скоїти насильство чи якось порушити державний спокій. Сподіваюся, ти все усвідомлюєш.
— Та це ж прекрасно, сер, — стати славним хлопцем! — відказав я, хоч у душі зайшовся смєхом.
— А може, й не прекрасно, — заперечив він. — Це, мабуть, жахливо. От кажу тобі ці слова й бачу, як суперечливо вони звучать. Знаю, багато безсонних ночей міркуватиму тепер про це. Що Богові бажаніше? Бездумна голова чи вибір добра? І чи людина, яка обирає зло, певною мірою не краща за ту, котрій добро нав'язали? Глибокі це й складні питання, маленький мій шість мільйонів шістсот п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять перший.

— А що саме, сер, ви збираєтеся зі мною робити? — поцікавивсь я.
— Та нічого особливого, справді, — відказав доктор Бреном, водячи холодним стетоскопом по моїй спині. — Лише покажемо тобі кілька фільмів.
— Фільмів? — перепитав я, не вірячи, як ви розумієте, братики, власним вухам. — Тобто я ходитиму в кіно?
— Це будуть особливі фільми, — пояснив доктор Бреном. — Дуже особливі. Сьогодні після обіду влаштуємо перший сеанс. Так... — Він випростався наді мною. — Вигляд у тебе, як у цілком здорового молодого хлопця. Хіба що не дуже вгодований. Ну, це, певно, від тюремних харчів. Поправ піжаму. Щоразу після їди, — і він сів на краєчок мого ліжка, — робитимемо тобі укол у руку. Це має допомогти.
Відчуваючи глибоку вдячність до доброго доктора Бренома, я поцікавився:
— Вводитимете вітаміни, сер? — Щось ніби, — відказав він і щиро, по-дружньому всміхнувся.

…Раптом один із білохалатників, мугикаючи якусь вонючую поп-пісеньку, прив'язав мого голівера до підголовника.
— Навіщо? — здивувався я. Білохалатник пояснив, урвавши своє мугикання, що так мій голівер, мовляв, триматиметься рівненько, я муситиму дивитися на екран.
— Але ж я й сам бажаю дивитися на екран! — заперечив я. — Мене привезли сюди, щоб я смотрєл фільми, і я буду їх смотрєть.
Та інший білохалатник (усього їх було троє, серед них одна дєвочка — вона сиділа за пультом і крутила ручки) голосно рассмєялся.
— Хто знає, — проказав він. — О-о, хто знає! Повір нам, друже, так буде краще.
Я відчув, як мені прив'язали лапи до билець крісла, а ходулі — до підніжки. Все це видалося мені вкрай безумним, одначе я дозволив їм робити зі мною що завгодно. Коли вже я зібрався стати за два тижні знову вільним мальчіком, то мусив терпіти, братва. Тільки одне мене дратувало: вони прикріпили мені до чола затискачі й підтягли мої повіки так, що я не міг заплющити глаза, хоч як старався. Я видушив із себе смєх і сказав:
— Це має бути справді гарний фільм, коли ви так дбаєте, щоб я його увідєл.
— Ще й який гарний, друже! — засмєялся у відповідь один із білохалатників. — Справжній фільм жахів.

— Отже, ви бачите, — сказав доктор Бродскі глядачам, — що нашого суб'єкта спонукає робити добро, хоч як це парадоксально, саме провокування на зло. Бажання вчинити насильство викликає в нього негативні відчуття. Щоб уникнути їх, він змушений діяти діаметрально протилежно. Є запитання?
— Вибір, — прогудів чийсь зичний голос. То, як я здогадався, був в'язничний кап. — Він же позбавлений вибору, чи не так? Особиста вигода, страх перед фізичним болем штовхнули його на це безглузде самоприниження. Щирістю тут і не пахне. Так, він більше не правопорушник. Але ж і не істота, здатна на моральний вибір.
— Ет, то вже тонкощі, — всміхнувся доктор Бродскі. — Нас не обходить мотивування й висока мораль. Наша мета — лише покласти край злочинній поведінці...
— І розвантажити страшенно забиті в'язниці, — додав важний дженджуристий міністр.
— Атож, атож! — підхопив хтось. Тут усі заговорили, засперечалися, а я, братики, й далі стояв, геть забутий цими бездушними виродками. Нарешті вигукнув:
— А я, я? Як же я? Ким я тепер став? Такою собі твариною чи, може, й собакою?
Вони заговорили ще голосніше й заглушили мої слова. Тоді я набрав повітря й закричав:
— А може, я вже став механічним апельсином?!
Не знаю, чому я так сказав, братики, просто воно само стукнуло мені в голівер. У всякому разі всім тим людям на кілька мінут заціпило. Тоді підвівся худющий, старий і схожий на професора чєловєк — у нього була не шия, а якесь плетиво дротів, що ними йшла з голівера до тєла енергія, — і промовив:
— Не варто нарікати, хлопче. Ти сам зробив свій вибір, і ось наслідок. Маєш те, що обрав.
— О Боже! — вигукнув в'язничний кап. — Коли б же я тільки знав!..

— Ти порушив закон, я згоден, але покарання перейшло всі межі. Вони перетворили тебе з людини на якусь зовсім іншу істоту. На істоту, позбавлену сили й волі робити вибір. Приречену лише догоджати суспільству, наче та машина, заведена на добро. Я чудово все це розумію. Здогадуюсь навіть про побічні наслідки. Музика, статеві зносини, література, мистецтво — тепер усе це має викликати в тебе не втіху, а біль.

— …А тепер ось поглянь — це тобі подарунок.
Тут, братики, принесли великого полірованого ящика, і я вмить збагнув, що це за вєщь. Стереопрогравачі Його поставили біля ліжка, відкрили, і якийсь чєловєк устромив штепселя в розетку на стіні.
— Що поставити? — спитав той чєловєк (на носі очкі, в руці — гарні лискучі конверти з платівками). — Моцарта? Бетховена? Шенберга? Карла Орфа?
— Дев'яту, — відповів я. — Славетну Дев'яту.
І зазвучала, братики. Дев'ята. Всі один за одним почали тихо, чемно виходити за двері, а я лежав, заплющивши глаза, і слухав чарівну музику.
— Гарний хлопчик, дуже гарний, — поплескав мене по плечу мін і також вийшов. Лишився тільки один чєловєк, який промовив:
— Розпишись отут, будь ласка.
Я розплющив глаза, братва, щоб поставити підпис, не знаючи під чим і не думаючи про це. А тоді нарешті зостався сам-один із славетною Дев'ятою Людвіга вана. О, яка то була втіха і кайф. Коли почалося скерцо, я чьотко побачив, як біжу на своїх легких чарівних ходулях по світу, він безумно кричить, а я краю йому ліцо своєю бритвою-горлорізкою. А потім був повільний фінал і чудовий завершальний спів. Я остаточно вилікувався.



01.10.2014, 22:31