Смітник

Еріх Марія Ремарк «Чорний обеліск»

— Слава богу, що завтра неділя, — каже він. — Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевно, богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю

Оскар Фукс, комівояжер наших конкурентів Гольмана й Клоца, використовує для цього навіть цибулю. Перш ніж зайти в дім, де лежить покійник, він виймає з кишені кілька порізаних цибулин і нюхає їх, аж поки не виступають сльози, — тоді прямує до хати і, вдаючи, що дуже сумує за дорогим небіжчиком, починає влаштовувати свої справи. Його прозивають за це Плаксивим Оскаром. Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч наполовину так, як піклуються тоді, коли це вже все ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу — але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.

Я затискую регістри гамби й vox humana і витягую vox celesta. Це найтихіший і найзворушливіший регістр органа.

…навіть зараз я ще інколи дивлюся на божевільних так, як спочатку: із змішаним почуттям цікавості, жаху і чогось третього, чого я не вмію назвати і що мені нагадує ту мить, коли я побачив уперше мертвого. Мені тоді було дванадцять років. Мертвого звали Георг Гельман; ще тиждень тому я грався з ним, а ось тепер він лежав серед квітів і вінків — щось невимовно чуже, з жовтого воску, що з якоїсь жахливої причини уже не мало з нами нічого спільного, що назавжди пішло від нас і все ще перебувало між нами, застигши в німій, холодній погрозі. Згодом, на війні, я бачив безліч мертвих і почував себе майже так, як у різниці, але того, першого, я ніколи не міг забути, як не забувають усього першого. Це була смерть. І ця сама смерть дивилась інколи на мене із згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, як та — тиха.

…в будинку для божевільних знайомитись одне з одним не треба: тут не зважають на формальності, люди розмовляють, коли хочуть і без якихось довгих вступів. Говорять одразу про те, що спадає на думку, не турбуючись, чи їх розуміють, — то вже справа другорядна. Тут навіть не думають переконувати чи пояснювати: просто стоять собі й говорять. Часто двоє людей розмовляють між собою про зовсім різні речі і чудово розуміють одне одного, бо жоден з них не слухає, що каже інший.

— …Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров'я, Різенфельд!
— Я дивлюся на це не так грубо! — горлає Різенфельд, щоб перекричати фокстрот. — Я дивлюсь на це поетичніше!
— Я теж! — реве у відповідь Георг.
— Я ще поетичніше!
— Гаразд, так поетично, як тільки хочете!

Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
— Я не знаю, чи взагалі дозволять… — видушує вона з себе.
— Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
— Могила не на церковному кладовищі…
Я вражено дивлюся на неї.
— Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, — одвернувшись, швидко і тихо каже вона.
— Чому не хоче? — здивовано питаю я.
— Він… тому, що він наклав на себе руки, — скрикує жінка. — Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
— Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? — питаю я.
— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.

— Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або тим, хто відкриє Північний полюс, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, серед них черкесок, котрі, певно, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.
— Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільший дар у наш час.
— Дурним, як Парсіфаль?
— Не таким самозреченим. Просто віруючим, мирним, здоровим, буколічно дурним.

Скоро вечір. Я читаю в газетах сімейні новини і вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людей, особливо після вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. З цих повідомлень виходить, що людина, власне, не має жодних хиб. Там є лиш чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, проти яких сам Франціск Асізький був би черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї — одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про котрих тільки ніхто нічого не знав. Любов, яка в житті насправді дуже рідко трапляється непорочною, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки такою й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі теж знають, якими їм належить бути: вони пригнічені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордості, що належиш до раси, яка має такі благородні почуття.

Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве це пошаною. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в те, що каже.

Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них — і це ще одна причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом.

— Курте, — звертаюсь я до нього, — якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?
— Тисячу доларів, — не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.
— Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.
— Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.
Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.

Можливо, й справді, думаю я, коли все гине, не існує нічого, крім хвилин, проведених разом, та й це лиш делікатний обман, бо там, де ти справді комусь потрібний, ти нічого не можеш зробити, нікого не можеш захистити. Я дуже часто в цьому переконувався, коли на війні дивився на мертві обличчя друзів. Кожен має свою смерть і мусить сам її зустріти, і ніхто йому не може допомогти.

Бодендік і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно шкільного розпорядку доводилось щомісяця сповідатися і причащатися. Хто був не зовсім дурний, той ішов до Бодендіка. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавались. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш було кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знову грати в футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім інакше було в соборного пастора, до якого я потрапив одного разу, коли біля сповідальні Бодендіка стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів прийти до сповіді наступного тижня, а коли я це зробив, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту — кілька десятків разів помолитись на чотках і звелів наступного тижня знову прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я був майже у відчаї, бо вірив уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір і мусив лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендіка і голосно розповів йому, в яке становище потрапив: соборний пастор велів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитись. Бодендік вирішив, що я можу не гірше висповідались і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався і дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.

Він саме пояснював суть шизофренії, Ізабелиної хвороби. Його смугляве обличчя від збудження трохи почервоніло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, в одну мить, перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше — за людей, якими заволодів диявол, і ставились до них з забобонною пошаною. Лікар філософствує про причини хвороби, і я раптом дивуюсь, звідки він це все знає і чому він зве це хворобою. Хіба не можна з таким же успіхом вважати це винятковим багатством? Хіба кожна нормальна людина не має у собі теж з десяток особистостей? І хіба не полягає різниця між ними лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?

Двері відчиняються, і маленька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке йде з кімнати разом з сестрою. Бодендік хапає пляшку і наливає собі знову. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб начальниця прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Повторив чудо, яке вчинив Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.

…труна, врешті, потрібна кожному, навіть самогубцеві— адже пора братських могил та похоронів у брезенті скінчилась разом з війною. Тепер кожен гниє так, як йому належить за чином — в труні, що повільно трухлявіє у землі, в савані, у фраці без спини чи в покривалі з білого крепдешину.

Я нашвидку перегортаю книжки про щастя аскетизму і відкладаю їх набік. Удень людина значно менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.

Священики обох віросповідань сьогодні вранці урочисто відправили заупокійну — кожен за своїх полеглих. При цьому на боці католицького священика була явна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних з білим стихарях. А в протестантського священика тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і зараз, поруч з католиком, він стоїть, як бідний родич. На католикові пишне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант — у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець реклами, я мушу визнати, що тут католицизм набагато перевершив Лютера.

…смерть, що її пощастило уникнути, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті,— чимсь абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лиш тоді, коли влучає когось поряд з нами або зазіхає на нас самих.

Пастирі освячують пам’ятник: кожний від імені свого бога. На фронті, коли нас примушували слухати відправу і священики різних вір молилися за перемогу німецької зброї, я не раз думав про те, що й англійські, французькі, російські, американські, італійські та японські священики теж отак моляться за перемогу своїх країн, і бог здавався мені таким собі спантеличеним президентом ферейну, який потрапив у скрутне становище, особливо, коли ворогуючі країни були тієї самої віри. На чий бік стати богові? На бік тієї країни, де більше населення, чи тієї, де більше церков? І де ж тоді його справедливість, коли він одній країні дарує перемогу, а другій поразку, хоч і там так само щиро молилися йому? Іноді він уявлявся мені старим засмиканим правителем кількох країн, якому доводиться раз у раз бути присутнім на прийомах і завжди міняти мундир — одного разу одягати католицький, іншого — протестантський, потім євангелицький, англіканський, єпіскопальний, реформістський — відповідно до відправи, що в даний час відбувалась

— Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.
— Мабуть, тому, що богові інакше було б нудно.
— Ні,— швидко заперечує Ізабела, — не тому.
— А чому ж?
— Тому, що він боїться.
— Боїться? Чого?
— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.
Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя засмагле і схудле.
— Бог існує тільки для нещастя, — каже вона. — Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.

– …А єдине, чого я досі навчився в житті, — це цінувати толерантність.
— Толерантність… — починає Бодендік.
— Толерантність! — повторюю я. — Повагу до інших. Розуміння інших. Вміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.
— Інакше кажучи, анархія, — тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендік.
Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.
— Толерантність, пане вікарій, — кажу я, — не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?
— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.
— Звичайно. Он там! — кажу я, киваючи на освітлені вікна. — Відрада, коли ти боїшся життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба і залякування пеклом — гра на найпростіших емоціях — що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?

Вся справа в мундирах, сказав Валентін Буш після другої пляшки йоганісберзького, коли Едуард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство, — тільки в мундирах. Заберіть їх — і більше не буде жодної людини, яка захотіла б стати солдатом.

Лихо в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, однак нічого не можеш вдіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось помирає першим. Завжди хтось залишається.

— Не зневажайте мудрості церкви! Вона — єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.

— От бачите, — гірко каже Генріх Різенфельдові. — Через це ми й програли війну. Через розхлябаність інтелігенції і через євреїв.
— І через велосипедистів, — докінчує Різенфельд.
— Чому через велосипедистів? — здивовано питає Генріх.
— А чому через євреїв? — у свою чергу питає Різенфельд.
Генріх збентежено дивиться на нього.

Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п'ятдесят тисяч марок.

— Чому люди так міняються, коли помирають? — питає Вільке. — Навіть близнята.
— Тому що вони тоді вже не спотворені, — відповідає Курт Бах.
Вільке перестає жувати.
— Чим?
— Життям, — каже атеїст.

— Якось нам оголосили, що приїде його величність, — мрійливо каже Оскар. — Боже, який зчинився переполох! На щастя, поблизу було ще два кладовища, і ми змогли в них дещо позичити.
— Що позичити? — питає Георг. — Надгробки? Чи квіти?
— Та з квітами й надгробками було все гаразд. Чисто по-армійському, розумієте? Ні, позичити трупів.
— Трупів?
— Авжеж трупів! Ясна річ, не самих трупів, а того, чим вони були колись. Рядових, звичайно, на кожному кладовищі було скільки завгодно, єфрейторів, унтер-офіцерів, фельдфебелів і лейтенантів теж, а от з вищими чинами виникли труднощі. Мій колега з сусіднього кладовища мав, наприклад, трьох майорів, а я не мав жодного. Зате в мене було два підполковники й один полковник. От я й виміняв у нього за одного підполковника двох майорів. І ще й одержав жирну гуску на додачу — так соромно здавалось моєму колезі не мати жодного підполковника. Він просто не уявляв собі, як погляне у вічі його величності, коли в нього не буде жодного підполковника.

Одразу ж після цього на вулиці розлягається пісня. Співають її на чотири голоси:

Ніч священна, перелий
в спрагле серце спокій свій…


Ми підходимо до вікна. На вулиці стоїть Союз співаків Бодо Ледергозе.
— Що це означає? — питаю я.
— Ввімкни світло, Георгу.
У тьмяному світлі, що падає на вулицю з нашого вікна, ми помічаємо Бодо.
— Це для тебе, — каже Георг. — Союз прийшов попрощатися з тобою. Не забувай, що ти його член.
Могутній спів лунає далі:

Скинь із тіла і душі
Тягар болю і страждань…


Відчиняються вікна.
— Тихо! — верещить стара Конерсман. — Уже за північ, п'яна сволото!

В тихій далекій блакиті
Яснії зіроньки сяють…


Ліза з'являється в своєму вікні і вклоняється. Вона думає, що співають для неї. Невдовзі прибуває й поліція.
— Розійдись! — гримить владний голос.
Відколи скінчилась інфляція, поліцію не впізнати. Вона стала енергійна й рішуча, до неї знову повернувся колишній прусський дух. Кожний цивільний для неї — вічний новобранець.
— Це порушення нічного спокою! — реве байдужий до музики телепень у мундирі.
— Арештуйте їх! — верещить удова Конерсман.
У Союзі Бодо двадцятеро кремезних співаків. Проти них двоє поліцаїв.
— Бодо! — стурбовано гукаю я. — Не чіпайте їх! Не чиніть опору! А то вони запроторять вас у тюрму!
Бодо робить знак, що хвилюватись нічого, і співає далі на повні груди:

Як би хотів полетіти я
Ген аж до них…


— Тихо, ми хочемо спати! — кричить удова Конерсман.
— Гей, ви! — гукає Ліза поліцаям. — Облиште співаків! Чом вас немає там, де крадуть?
Поліцаї розгубились. Вони ще кілька разів командують: «Ану всі до поліцейської дільниці!», однак ніхто не рушає з місця. Бодо починає другий куплет. Врешті поліцаї роблять єдине, що можуть зробити, — кожен з них заарештовує по одному співакові.
— Не пручайтесь! — гукаю я. — А то вони пришиють вам опір державній владі!
Співаки спокійно дозволяють одвести себе. Ті, що залишилися, співають далі, ніби нічого й не трапилось. Дільниця близько, поліцаї бігом повертаються і беруть ще двох співаків. Інші не перестають співати, але перших тенорів уже майже не чути: поліцаї хапають співаків з правого боку. За третім разом вони заберуть Віллі, і тоді перших тенорів не буде зовсім. Ми подаємо їм з вікна пляшки з пивом.
— Тримайся, Бодо! — кажу я.
— Не бійся! Будемо триматись до останнього!
Поліція з’являється знову і заарештовує ще двох тенорів. У нас більше немає пива, і ми частуємо співаків горілкою. Через десять хвилин уже співають самі тільки баси. Вони стоять, навіть не дивлячись на поліцаїв. Колись я читав, що такими ж байдужими залишаються тюлені, коли мисливці ходять поміж них і палицями вбивають їхніх сусідів, — і бачив, що цілі народи під час війни поводяться так само.

Раніше, якщо людині хотілося згадати свою юність, вона поверталася в ті місця, де провела її. Зараз у Німеччині це вже навряд чи можливо. Все було зруйноване, потім відбудоване наново і стало зовсім чуже. Залишились тільки поштові картки.



23.08.2014, 18:49