Смітник

Ґабріель Ґарсіа Маркес «Розповідь моряка».

Всі ми раділи, що повертаємося додому. Всі везли подарунки.

Знесилений Луїс Ренхіфо на якусь мить спинився, здійняв руки, як тоді, коли тримав навушники, і знову гукнув до мене:
— Веслуй сюди, черевань!
Вітер дув з того ж боку, звідки долинав голос. Я крикнув, що не можу гребти проти вітру, нехай зробить останнє зусилля, але він, мабуть, не розчув мене. Коробки з крамом десь зникли, а пліт, об який билися хвилі, витанцьовував, підстрибуючи туди-сюди. Раптом я опинився метрів за п’ять від Луїса Ренхіфо й загубив його з очей. Та він з’явився з іншого боку: не втративши самовладання, плив назустріч хвилям, занурюючись, щоб вони не жбурнули його геть. Я став з веслом у руці, сподіваючись, що Луїс Ренхіфо підпливе і зможе ухопитися за нього. Проте помітив, що той втомився і впав у відчай. Захлинаючись, він знову заволав:
— Черевань!.. Черевань!..

Зненацька звернув увагу на сонце. Розжарене полуденне металеве сонце. Все ще не оговтавшись остаточно, я спантеличено поглянув на годинника. Він показував рівно дванадцяту. Самотність Коли Луїс Ренхіфо востаннє запитав у мене на есмінці, котра година, — було пів на дванадцяту. Я знову подивився на годинника за десять до дванадцятої — і тоді біда ще не скоїлася. Коли ж я поглянув на годинника на плоту, була рівно дванадцята. Мені здавалося, що все це тривало дуже довго, а насправді минуло лише десять хвилин відтоді, як я, стоячи на кормі, востаннє подивився на годинника, — за цей час я доплив до плота, намагався врятувати товаришів і завмер на плоту, вдивляючись у порожнє море, слухаючи різке виття вітру і розмірковуючи про те, що врятують мене не раніше ніж через дві-три години.

Була вже друга година. Вітер завивав, і крізь це виття мені вчувався голос Луїса Ренхіфо: “Черевань, веслуй сюди”. Я чув його дуже виразно, наче він був тут, за два метри від мене, силкуючись дотягнутися до весла. Але ж я не знав, що коли в морі виє вітер, коли хвилі б’ються об рифи, людині вчуваються голоси, які вона пам’ятає. Вони не змовкають, доводячи людину до нестями: “Черевань, веслуй сюди”.

Спершу мені здавалося неможливим три години перебувати в морі самому. Але о п’ятій, коли проминуло п’ять годин, я вже думав, що міг би прочекати ще годину.

Перша проведена у морі ніч здалася дуже довгою ще й тому, що минула без усяких подій. Неможливо змалювати ніч на плоту, коли не відбувається абсолютно нічого, і ти боїшся морських тварин, а на руці в тебе годинник зі світним циферблатом, від якого несила відірвати погляд бодай на хвилину. Тієї ночі — 28 лютого — я щохвилини дивився на годинника. Це була справжня мука. У відчаї вирішив зняти його, сховати в кишеню, щоб не залежати від часу.

В розпачі я зняв його, щоб покласти до кишені, але, тримаючи у руці, вирішив жбурнути ліпше в море. Якусь мить я вагався. Потім мене пройняв страх: без годинника я почувався б ще самотнішим.

Коли почало розвиднюватися, мене вже ніщо не обходило. Я вже не думав ні про воду, ні про їжу. Ні про що не думав, аж поки вітер не вщух, а поверхня моря знову зробилася рівною й золотавою. За цілу ніч я не проспав і секунди, але почувався так, наче щойно прокинувся. Розтягнувшись на плоту, відчув, як ниють мої кістки. Боліла шкіра. А день займався сяйливий, погідний, і серед цієї ясноти, заколисуваний легким подувом вітерця, я відчував у собі приплив свіжих сил і здатність чекати знову. Це нагадувало сп’яніння. Вперше за свої двадцять років я почувався абсолютно щасливим.

В горлі пересохло. Дихати ставало щодалі важче. Я розгублено спостерігав обрій, коли раптом ні з того ні з сього підстрибнув і впав на середину плота. Повільно, наче переслідуючи жертву, вздовж плота промайнув акулячий плавник.

Відтоді я більше не сідав на борту плота після п’ятої. Завтра, післязавтра і через чотири дні мав уже доволі досвіду й знав, що акули тварини пунктуальні: вони з’являлися одразу після п’ятої.

Я так втомився, що схилив голову на весло, приготувавшись умерти. І раптом уздрів матроса Хайме Манхарреса: той сидів на палубі есмінця, пальцем показуючи мені курс на порт.

Вдосвіта небо потемнішало. Я не міг спати, бо не мав більше сили навіть для того, щоб заснути. В темряві не бачив протилежного кінця плота. Але продовжував вдивлятися в пітьму, намагаючись прозирнути її. І тоді на краєчку плота знову ясно угледів Хайме Манхарреса, що сидів у похідній формі — штанях і сорочці синього кольору і трохи зсунутій на праве вухо шапочці, на якій, незважаючи на морок, легко можна було прочитати напис: “Кальдас”.
— Привіт, — мовив я до нього, наче й не було нічого. Певний, що Хайме Манхаррес — ось він, поруч. Певний, що він весь час сидів тут. Байдуже, сон це був чи ні. Знаю напевне, що не спав, був при пам’яті, добре чув свист вітру й рокіт моря. Відчував голод і спрагу. І анітрохи не сумнівався в тому, що Хайме Манхаррес пливе на плоту разом зі мною.
— Чому ти не прихопив на кораблі питної води? — запитав він.
— Бо ми вже наближалися до Картахени.
Я лежав на кормі з Районом Еррерою. Це був не привид. Я не відчував страху. Мені здавалося безглуздям, що раніше я сидів на плоту один, не знаючи, що поруч є інший матрос.

Якийсь час він мовчав. Тоді знову показав курс на Картахену. Я простежив за порухом його руки і побачив вогні порту, бакени в бухті, що немов витанцьовували на воді. “От ми й прибули”, — проказав я, пильно вдивляючись у вогні порту, незворушно, не відчуваючи ніякої радості, наче повернувся із звичайного плавання. Я попросив Хайме Манхарреса погребти ще трохи. Та його вже не було. Він зник. Я знову залишився самотній на плоту, а вогні порту виявилися першими променями сонця. Першими променями третього дня моєї самотності у відкритому морі.

Уночі я закріпляв весло й пробував заснути. Не знаю, тільки уві сні чи наяву також щоночі бачив я Хайме Манхарреса. Кілька хвилин ми про щось розмовляли, а потім він зникав. Я звик до його з’яв. Коли сходило сонце, я вірив, що це галюцинації. Проте вночі анітрохи не сумнівався, що Хайме Манхаррес — ось він, на плоту, розмовляє зі мною. На п’ятий день удосвіта він теж силкувався заснути. Мовчки куняв, спершись на друге весло. Раптом став вдивлятися в море. Гукнув:
— Дивись!
Я звів очі. Кілометрів за тридцять від плота виразно побачив миготливі вогні корабля: він, як і пліт, плив за течією. Вже багато годин я не мав сили гребти. Та, уздрівши вогні, підвівся, міцно закріпив весла й спробував гребти до корабля. Бачив, як той повільно пливе, і на якусь мить роздивився не тільки вогні на щоглі, а й тінь від неї, відбиту першим вранішнім промінням. Я боровся з вітром. Гріб відчайдушно — де й сила взялася після чотирьох днів без їжі та сну, — та, мабуть, не зрушив пліт з місця бодай на метр: заважав вітер. Вогні віддалялися, я спітнів. Вибився із сил. Через двадцять хвилин вогні остаточно зникли.

Вранці п’ятого дня я вже хотів будь-що змінити курс плота. Мені спало на думку, що, пливучи за течією, врешті-решт пристану до острова, де живуть людожери.

Я став настирливо думати про той острів. І вже не уявляв берега, на якому б не жили людожери. Вперше за п’ять днів самотності у відкритому морі мої побоювання змінили напрямок: тепер я боявся землі сильніше, ніж моря.

“Ось і настав цей час”, — подумав я. Мені й справді здалося, що настала найжахливіша хвилина, про яку говорив інструктор: коли людина прив’язує себе до плота. Надходить мить, коли вже не відчуваєш ані спраги, ані голоду. Не відчуваєш, як сонце безжально пече вкриту пухирями шкіру. Не думаєш ні про що. Не відчуваєш абсолютно нічого. Та надію не втрачено. Залишається останнє: відв’язати кінці ґратчастого настилу й прив’язатися до плота. Під час війни знаходили чимало трупів, подзьобаних птахами, але міцно прив’язаних до плота.

І раптом побачив маленьку чайку, завбільшки з мою долоню, що кружляла над плотом, сідаючи на якусь мить на протилежному борту. Рот наповнився холодною слиною.

Легко казати, нібито після п’яти днів голодування людина може з’їсти будь-що. Яким би голодним не був, тебе нудить, коли бачиш жмут закривавленого пір’я, що відгонить сирою рибою й коростою.

Голод мучив мене. Та ще дужче боліло пересохле горло, щелепи задеревіли від бездіяльності. Я мусив щось з’їсти. Для цього підійшли б каучукові підошви моїх черевиків, але я не мав чим їх відрізати. І тоді згадав про поштові листівки з Мобіля. Вони лежали вимоклі у кишені штанів. Я розірвав їх, запхав у рот і став жувати.

Мені спало на думку, що після семиденного плавання я зрештою звикну до моря, до свого сумного існування і не докладатиму ніяких зусиль для того, щоб вижити. Врешті-решт я ж прожив попри все цілий тиждень. Чому ж я не можу й далі жити отак на плоту?

…збагнув, що сталося. Переслідувана акулою зелена, лискуча півметрова риба вистрибнула з води і впала на пліт. А я щосили вцілив її по голові веслом. Зовсім не просто забити рибу на плоту. Він здригався від кожного удару, щоразу загрожуючи перевернутися. Небезпека була надзвичайна. В ці хвилини мені знадобилися всі мої сили і розважливість. Якби я безтямно бив, пліт міг би перевернутися. І я впав би у воду, де кишіли голодні акули. Та якщо бити впівсили, здобич могла втекти. Це були хвилини між життям і смертю. Або впасти прямо в пащі акулам, або вполювати чотири фунти свіжої риби й вгамувати семиденний голод.

Я відчув запах крові. Відчули його й акули. Переді мною лежали чотири фунти свіжої риби, і в першу мить мене охопив невимовний жах: знавіснілі акули, принаджені запахом крові, щосили билися об днище. Пліт хитався.

Я не мав ніякого леза. Спробував відколупати панцир ключами, та не спромігся відокремити жодної лусочки. Тим часом упевнився, що ніколи не бачив подібної риби — ясно-зеленої, з такою міцною лускою. Змалку зелений колір асоціювався в мене з отрутою. Здається неймовірним, але, незважаючи на те, що мій шлунок боляче нив у передчутті шматка свіжої риби, я ще вагався якусь мить, побоюючись, що ця незвичайна риба може бути отруйною.

Тепер я знаю, що сира риба утишує спрагу. Тоді не знав цього, але помітив, що їжа заспокоїла не лише голод, а й спрагу.

До півночі шквал подужчав, небо стало темно-сіре, повітря вологе, але жодна крапля дощу так і не впала. Незабаром після дванадцятої велетенська хвиля — точнісінько така, як та, що змила геть усе з палуби есмінця, — підняла, наче шкурку банана, пліт, підкинула його вгору і вмить перевернула. Я збагнув усе, коли вже борсався у воді, намагаючись виплисти, як у день катастрофи. Я плив відчайдушно, виплив-таки на поверхню і мало не вмер од жаху, не знайшовши плота. Бачив лише величезні чорні хвилі над собою і згадав Луїса Ренхіфо, кремезного чолов’ягу й непоганого плавця, котрий не зумів подолати відстань у два метри, щоб дістатися до цлота. Я втратив орієнтацію і шукав пліт у протилежному боці. А той спокійно погойдувався на хвилях за моєю спиною, за метр од мене.

Знесилений, я перегнувся через борт і випив кілька ковтків морської води. Тепер я знаю, що вона не шкодить організмові. Але тоді ще не розумів цього й зважувався пити, коли вже не міг більше витримати біль у горлі.

Після семиденного плавання на плоту найменші зміни кольору води не лишаються непоміченими. Сьомого березня, о пів на четверту, я помітив, що пліт увійшов до зони, де вода була не синя, а темно-зелена.

Настала дев’ята ніч у відкритому морі. “Дев’ять ночей бути мертвим”, — жахнувся я, певний, що о цій порі в моєму домі у кварталі Олайя повно друзів. Це була остання ніч, яку проводять біля небіжчика. Завтра вони розберуть вівтар і поступово звикнуть до того, що я помер.

До цієї ночі я не втрачав давньої надії, що хтось згадає про мене й спробує врятувати. Та згадавши, що для моїх рідних це дев’ята ніч відтоді, як я загинув, остання ніч прощання з небіжчиком, відчув себе остаточно забутим в морі.

Вперше за дев’ять днів я не усвідомлював, що діється зі мною. Був у такому стані, що хвилі просто чудом не потягли мене в морську глибінь. Я нічого не бачив. Дійсність у моїй уяві змішалася з галюцинаціями. Якби хвиля перевернула пліт, я міг би подумати, ніби це нова галюцинація,

Небо стало блакитнішати, і я втупився в обрій. Довкола виднілася лише вода, зелена й спокійна. Та прямо по курсу плота у світанковій імлі я угледів довгу густу тінь. Під прозорим небом виднілися обриси пальм. Це розлютило мене. Напередодні мені привиділося, ніби я в Мобілі на якомусь святі. Потім побачив велетенську жовту черепаху, а вночі побував у власному домі в Боготі, у гімназії і в гурті своїх друзів з есмінця. І от тепер я уздрів землю. Якби побачив таке видиво на чотири-п’ять днів раніше, я збожеволів би від радості. Послав би до дідька пліт і кинувся б у воду, щоб швидше дістатися берега. Але тепер був у такому стані, що побоювався нових галюцинацій.

Не проплив і п’яти метрів, коли відчув, що порвався ланцюжок з образком святої Кармен. Я спинився. Упіймав його, коли той уже занурювався в зелену збурену воду. Не маючи часу сховати медальйон до кишені, міцно затиснув його між зубами й знову поплив. Відчув, що сили мої вичерпалися, і все ще не бачив землі. Мене пойняв жах: може, й справді це була лише галюцинація.

Вода сягала мені трохи вище пояса. Зробивши відчайдушне зусилля, я рвонувся туди, де вона була мені до стегон. Далі вирішив повзти. Уперся колінами й долонями в дно і спробував просунутися вперед. Та марно: хвилі відтягували мене назад.

Через десять хвилин всі прикрості, десятиденний голод і спрага навалилися на моє тіло. Ледь живий, я витягнувся на твердій і теплій землі, ні про що не думаючи, нікому не дякуючи, навіть не радіючи, що мені стало сили волі, надії і нестримного бажання вижити, щоб досягти цього безмовного й невідомого клаптика землі.

У верхній частині кокосового горіха є три порожнини, розташовані у формі трикутника. Але, щоб знайти їх, треба обдерти кокос з допомогою мачете. А в мене були лише ключі. Раз за разом марно пробував розколупати ключами шерехату й тверду шкаралупу. Зрештою здався. З люттю жбурнув горіх, почувши наостанок, як всередині у нього переливається

— Допоможіть! — повторив я з відчаєм, певний, що мужчина не розуміє мене.
— Що з вами? — лагідно запитав він.
Почувши його, я збагнув, що дужче за спрагу, голод і розпач мене мучило бажання розповісти комусь усе, що довелось пережити. Ковтаючи слова, випалив єдиним духом:
— Я Луїс Алехандро Веласко, один із моряків, які двадцять восьмого лютого впали в море з есмінця “Кальдас”.
Я вважав, що весь світ неодмінно знає про цю подію. І щойно назву своє ім’я, чоловік кинеться допомагати мені. Але його обличчя лишалося незворушним.

Всюди над дорогою височіли пальми. В морі я вмирав од спраги. Але тут, їдучи на ослі вузькою звивистою дорогою, обабіч якої росли кокосові пальми, відчув, що не можу більше терпіти ні хвилини. Попросив чоловіка, щоб дав мені кокосового соку.
— В мене нема мачете.
Він збрехав. За паском у нього я помітив мачете. Якби тільки міг, я в цю мить зчепився б із ним, силою відібрав мачете, обдер кокос і з’їв до останку. Вже потім я зрозумів, чому він не схотів дати мені соку. Мужчина ходив до оселі, розташованої за два кілометри від того місця, де знайшов мене, поговорив з тамтешніми людьми, і ті попередили, щоб він нічого не давав мені їсти, поки мене не огляне лікар. А найближчий лікар мешкав у Сан-Хуан-де-Ураба — два дні путі.

Умберто Гомес, перший лікар, котрий уважно мене обстежив, повідомив важливу новину. Він не говорив про це, поки не скінчив огляду, бо хотів упевнитися, що я не зомлію від його повідомлення. Тоді поплескав мене по щоці і, приязно усміхнувшись, мовив:
— Авієтка зараз доставить вас до Картахени. Там на вас чекає ваша сім’я.

Ніколи б не подумав, що людина може перетворитися на героя лише тому, що десять днів пливла на плоту, потерпаючи від голоду й спраги. Але ж я не мав іншого виходу. Якби пліт був оснащений, з запасом питної води, галет, компасом і снастями для рибальства, я так само лишився б живий. Та є одна різниця: до мене не ставилися б, як до героя. Отже, в даному разі героїзм полягає тільки в тому, що я за десять днів не помер від голоду й холоду.

Я був дуже вдячний своєму годиннику, який точно йшов під час моєї одіссеї. Та не сподівався, що це прислужиться якось фабрикантам годинників. Проте вони подарували мені п’ятсот доларів і новий годинник. За те, що жував жуйку певного гатунку й повідомив про це в рекламі, я одержав тисячу доларів. Доля судила, щоб за іншу рекламу фабриканти взуття заплатили мені дві тисячі песо. За те, що моя історія транслювалася по радіо, мені дали п’ять тисяч. Я ніколи не уявляв, як це вигідно, — десять днів потерпати від голоду й спраги у відкритому морі. Але ж так воно є насправді: за цей час я одержав майже десять тисяч песо. А проте й за мільйон не згодився б, щоб усе повторилося знову.


09.03.2014, 13:15