Новий рік на вокзалі з бомжами



2015-ий рік я цілеспрямовано зустрічав на Львівському залізничному вокзалі. Новий рік — це напевно єдине у світі подія, яке заставляє людей по всьому світу в один і той самий момент часу думати приблизно те саме і робити приблизно те саме. Збираються друзі, сім’ї, хтось в хаті, хтось десь в горах, хтось їде за кордон, і всі святкують. В один і той самий день і одну і ту саму хвилину (ну, якшо абстрагуватись від часових поясів і похибки годинників).

Мені були цікаві дві штуки: по-перше, побачити, шо відбувається опівночі 1-го січня в місцях, які не асоціюються з Новим роком, місцях, де ніхто б не святкував Новий рік добровільно. Наприклад, в поїзді (в поїзді вийшло зустріти наступного року), а ше цікавіше — на вокзалі. Скільки людей сидить на вокзалі на Новий рік? Хто ці люди? Напевно там є люди, які їдуть в інше місто до своєї сім’ї, просто не пощастило з квитками, але вже завтра вранці вони зустрінуть свою сім’ю в іншому місті і відсвяткують Новий рік разом, просто з кількагодинним запізненням. Але крім того там мали б бути бомжі. Це було мені найбільш цікаво — як святкують Новий рік ті, кому нікуди піти? В цей момент вони напевно найбільше відчувають свою самотність, бо весь світ збирається в компанії і святкує, а їм навіть не має куди піти. Ну і я просто думав, шо в цю новорічну ніч зі мною може станеться якась цікавість, або хоча б просто випаде з кимось поговорити і почути шось цікаве.

Багато тексту і нуль картинок, хто не вміє читати книжки без малюнків, може закривати прямо вже. 

21:00 — 23:29

В 21 вечора я вийшов з дому і спершу пішов потинятись в центрі. Там нічого цікавого, в районі пл. Ринок і проспекту Свободи купа людей, але якось незатишно. Багато п’яних неадекватів. Дуже мало побачив гарних хороших людей, але коли бачив, то це було дуже приємно. Атмосфера мала би бути якоюсь святковою, багато людей, Новий рік, ялинка, купа гірлянд і тд, але через бухих неадекватів атмосфера була не святкова, а неприємна.

Тому пішов на вокзал, іду собі вгору по Городоцькій, слухаю плеєр, дивлюсь, два мужики стоять і махають мені. Подумав, о, якась цікавість, витяг навушники, підійшов. Ці двоє мужиків були, вочевидь не бомжі, але пошарпані і бухаючі, по лицях видно. Один старший, років 40-45, і один молодший, років 25-30. Немісцеві, бо вони навіть не шарили, шо це Городоцька.

Вони попросили допомогти, бо банкомат з’їв їх картку. Дуже цікаво було, мужики поводились дуже по-дитячому, безпорадно, постійно хвилювались, тупили і кіпішували. Вони спитали, шо можна робити, я знайшов в гаманці свою картку Приватбанку, подивився на ній номер гарячої лінії і кажу, ось дзвоніть і кажіть, шо банкомат з’їв карточку. Але вони не хотіли дзвонити, дуже просили, шоб я подзвонив. Я кажу, та не буду я дзвонити, самі беріть і дзвоніть. Але вони мене таки впросили, взяв в одного з них телефон, дзвоню. Оператор попросив сказати номер телефону, до якого прив’язано картку. Кажу мужику, до якого номера картка прив’язана? Мужик тупить, не розуміє, я пояснюю, оператор на лінії слухає, мужик тупить, я пояснюю, оператор слухає. Мужик почав шукати, витяг з кишені купу сміття, типу гаманець, знайшов там папірчик і продиктував мені номер, а я переказав оператору. Оператор каже, до такого номера жодної картки не прив’язано, я відповідаю — хм, дивно, ну тоді ми ше пошукаємо, дякую, па.

Пояснив мужикам, шо то не той номер і запитав, з яким номером він робив картку. Мужик каже: «то не я робив картку, мені в частині зробили!» Я не дуже зрозумів, у військовій частині, чи шо? Але не перепитував, пояснив мужикам, шоб зв’язались з тими, хто їм робив картку, і тоді зможуть поновити. Мужик благав мене допомогти і переживав, шо хтось зніме гроші з картки. Знайшов інший номер і попросив подзвонити ше раз. Подзвонив ше раз, вільних операторів не було, і я сказав, ну все хлопці, я пішов, на мене чекає Новий рік.

23:30 — 23:59

В 23:30 прийшов на вокзал, сів. Зал очікування майже повний, і 95% людей це бомжі або принаймі бомжуватого вигляду. Вибрав собі пристойно вдягненого мужика, який сидів біля пристойно вдягненої жінки і сів біля них.

Справа від мене сидів цей пристойний бородатий мужик, ше правіше — пристойна старша жінка. Зліва було порожнє місце, а через одне — спала дуже стара і дуже бідна бабця. Прямо навпроти сиділи троє бомжів, два мужики і жінка. Жінка сиділа посередині, мужики поставили голови їй на плечі і так всі троє дрімали. Періодично жінка дивилась на годинник і стежила, скільки ше до Нового року. Лівіше від них сиділа теж непогано вдягнена бабця. Вона була цікава тим, шо дуже потішалась зі всього, схоже шо вона була трохи божевільна. Вона спостерігала за тими трьома бомжами, і коли вони шось говорили між собою, то завжди дуже широко усміхалась, і іноді пирхала від сміху, а деколи навіть підстрибувала. Правіше від тих трьох бомжів сидів хтось і спав, не знаю навіть хто, бо він був в куртці з капюшоном, і капюшон повністю закривав голову. Ше правіше сидів якийсь нецікавий бомж.

Пристойно вдягнені мужик і жінка справа від мене тихо розмовляли між собою, я не дуже їх чув, але це були релігійні теми.

00:00 — 01:59

Коли настала північ, не відбулося майже нічого. З вулиці не було чути фейєрверків. В залі не було ніяких вигуків радості чи чогось такого. Жінка-бомж навпроти вкотре глянула на годинник, витягла з кулька коробочки з їжею і пляшку, налила своїм побратимам, і всі троє вони випили і почали їсти шось незрозуміле. Божевільна усміхнена жінка теж дістала пляшку і випила сама. Люди, які спали, навіть не попрокидались. Решта — бухали. Бухали здається всі, хто не спав :)

Всі ці бомжі дуже особливо поводяться. Зовсім не зважають на оточуючих і всі дуже емоційні, і в них дивні жарти.

Десь 5 хвилин по півночі через зал пройшов міліціонер і криком привітав всіх.

Пристойно одягнений мужик справа обернувся до мене: «Счастливого Нового года». Я трохи втішився і побажав йому взаємно. Він помовчав ше трохи, а потім продовжив говорити з жінкою справа від нього. Пізніше з їхньої розмови виявилось, шо вони незнайомі. Жінка сказала, шо їй пора йти на поїзд і зникла.

В той час в групі бомжів через ряд від мене виникла сварка, один з них чіплявся до інших. Буйний бомж почав битись з іншим бомжем, а решта кричали, шоб вони зупинились, бо якшо прийде міліція, виженуть всіх. Вони розтягнули тих двох, буйний бомж якийсь час сидів спокійно, а тоді знов почав виступати. Тоді одна з жінок з їхньої компанії пішла з залу, вернулась з патрулем. Міліціонери вивели буйного бомжа. Знову стало спокійно.

Пристойно одягнений мужик справа від мене помовчав ше якийсь час, а тоді почав розмову, цього разу вже суржикованою українською: «Отак... Деколи і на вокзалі Новий рік зустрічаєш. Коли в тебе поїзд?».

Він був ніби і бідно вдягнений, але чисто, обличчя не спите, як в більшості бомжів. Мав одну сумку. В руках він тримав смартфон і ше якусь дивну річ, типу як товстий телефон. Тоді я не вшарив, шо це таке, але потім він мені пояснив, шо це павербенк.

Я сказав, шо в мене нема поїзда, а я просто тут сиджу і дивлюсь, бо мені цікаво. «А чого ти не з друзями?», спитав він, і зразу ж почав розказувати, чому він сам не з друзями. «До речі, я Ігор». Далі майже весь час говорив він, а я тільки деколи шось питався.

Виявилось, шо він все-таки не зовсім бомж. Він не має де жити, але грошей трохи має, бо в нього є пенсія. На той момент Ігореві було 45 років. А пенсія в нього по інвалідності, а інвалідність психічна, як він сам сказав, в нього шизофренія. Пенсія 1000 гривень, казав, шо коли трохи назбирує, то живе в дешевому хостелі, а коли грошей нема зовсім, як зараз, то ночує на вокзалі. Їсть мівіну і хліб, але деколи влаштовує собі свято і купує готовий салат в Сільпо. Ше він казав, шо дуже любить фруктову воду, і іноді купує собі, якшо має гроші, дуже, дуже смачно. Прозвучало, ніби для нього фруктова вода — це дуже делікатес, і напевно так і є.

Коли я питав, чому він не має роботи, Ігор сказав, шо його ніде не хочуть брати, бо він не має житла. Навіть двірником не хочуть брати бездомного. А ше він дуже соромився того, шо не може заробляти сам, і казав, шо хотів би мати будь-яку роботу. Крім пенсії в нього є мама в Німеччині, яка надсилає йому 300 євро раз в півроку. Казав, шо дуже хоче купувати собі різні речі, але не має грошей, і йому соромно, шо він живе за рахунок мами і за рахунок того, шо він псих. Але сам він не вважав себе психом, казав, шо лікарі пишуть йому шизофренію, а він не протестує просто аби мати пенсію.


Перший раз він попав у психлікарню ше маленьким. Десь в чотири роки він відпочивав з батьками в Одесі, і однієї ночі йому приснилось, ніби його гризуть вовки. Він дуже сильно кричав, і дуже довго кричав, постійно кричав. Тому його водили до психіатра, і він з того часу на обліку в психлікарні. Але сам Ігор з Житомира, тому на обліку він стоїть в Житомирі.

Ше мене здивувало, коли він сказав, шо в Житомирі в нього є своя приватизована кімната в гуртожитку. Але він втік з Житомира і не хоче там жити, бо там він «душевнохворий», а тут нормальний.

В якийсь момент зліва від мене сів новий бомж. Він зразу витягнув звідкись таку маленьку пляшечку горілки і за хвилину-дві все видудлив.

Я спитав Ігоря, чому він не продасть ту хату і не купить шось у Львові, а Ігор відповів: «Оце хороше питання! Але я маю відповідь». Він не продає ту хату, бо якшо в нього буде хата і не буде роботи, то він розліниться і буде тільки тратити гроші. А зараз, коли він не має житла, він знає, шо його мета — знайти роботу і заробляти на себе, і аж тоді він зможе купляти якісь речі. Якшо чесно, тупе пояснення, але і весь Ігор був не дуже логічний. Коли розказував шось, часто збивався на інші теми і тд. Взагалі він був дуже дивним, багато чого пояснював, згадуючи всяку енергетику, якісь прокляття, бога, сатану і тд.

Роботу він шукав — казав, шо є одна фірма, яка відправляє в Польщу на роботу. Там тобі дають яку-небудь, але роботу і яке-небудь, але житло. Але треба заплатити шось дві тисячі, чи що, ну і віза. Гарантій вони ніяких не дають, але він вже ходив в ту фірму і заплатив. Каже, шо якшо вірити, шо тебе не кинуть, то тебе не кинуть. Тепер він до 9 січня чекатиме на вокзалі, поки та фірма не відкриється і він не зможе піти і взнати, як там його справи.

А колись давно в нього була робота. Він кілька місяців купував зерно і перепродував його в Польщу. В 95-му році, здається.

Казав, шо хоче новий смартфон. Lenovo. І навіть модель мені назвав. Він бачив такий в ломбарді за 1600, і твердо думав, шо скоро він його собі купить.

Мене дуже здивувало його захоплення технологіями. Це дуже дивно і цікаво. Він їсть саму мівіну, але збирає собі на новий телефон.

Він почав розказувати про Наташу. У Львові в нього є якась знайома, в якої вдома лежать його речі. Я не дуже вшарив, хто це така. Ігор часто говорив так, шо мені доводилось дуже напружуватись, шоб вловити суть його слів. Спершу я думав, шо Наташа — це його дружина, але потім зрозумів, шо ні. Це ніби просто якась жінка, якій його шкода. Він там деколи буває, але не живе. Кілька разів він там ночував, але та жінка християнка і боїться лишатись з ним вночі, тому він спав лише в коридорі, а вона закривала двері, бо боялась, шоб в них не було якогось контакту вночі. Але його речі там. і деколи він купує їжу і вони там їдять.

Ше він казав, шо в домі Наташі дуже погана енергетика. Там безлад, і йому було дуже погано в тій квартирі. Він допомагав їй прибирати, заклеїв якусь дірку в стелі. Про цю дірку він говорив довго. Через неї чомусь вливалась погана енергетика, а коли він її заклеїв, то стало набагато краще.

Наташа ходила з ним в ту фірму, яка шукає роботу в Польщі. Коли вони вийшли, то були трохи рознервовані. Наташа багато його сварила. Потім вдарила кульком по голові. Несильно. Але це його образило, як він сказав. «Вона мене вдарила, але я нічого не зробив». Так вони дійшли до її квартири, а потім знов почали шось сваритись, він рознервувався і почав її душити. Він сказав, шо хотів, аби вона перестала говорити, шоб вона замовкла, і шо він не хотів сильно. Але вона дуже злякалась і хрипіла, і він перестав. І шо він не хотів їй нашкодити. Тоді приїхав батько Наташі, і вони сказали, шоб Ігор забирався, інакше вони подзвонять в міліцію. Наскільки я зрозумів, то це все було лише за кілька днів до нашої з Ігорем розмови.

Ше він розказав, як одного разу він 12 днів не їв, а тільки пив воду і трохи соки. Казав, шо не був дуже слабкий після цього, але трохи був. І після того він звик їсти дуже мало. «Сьодні я з’їв мівіну ше в 8 ранку, і нічо».

Далі розмова почала потрохи стихати і я сказав, шо посиджу тут ше трошки і йду далі ходити містом, а він порадив ніде не йти, бо нічого доброго посеред ночі я не зустріну. Казав, сиди краще і спи. Він теж ліг спати, заснув, а я шось не дуже спав. Закривав очі і трохи дрімав.

Так дрімаючи, я раптом прокинувся від глухого звуку: гуп. Відкриваю очі, дивлюсь, а на землі шось лежить. А це та бабця, шо сиділа зліва через одне місце, спала і впала з крісла. Впала і не могла встати, і це виглядало дуже вражаюче. Бо здавалось би, шо такого, ну впав, ну встаєш. Але вона була така старенька і немічна, шо не могла встати, просто зразу почала плакати, дуже тихо і гірко. Вона просто лежала і плакала, і навіть не робила спроб вставати. Це виглядало дуже і дуже сумно, просто втілення слабкості і безпорадності. Ми піднімали її з тим бомжем, який сидів зліва від мене (і справа від неї) і перед тим дудлив горілку.

В другій годині за планом я пішов геть. Ігор спав. Більше я його вже не побачив. Мені він сподобався, хороша людина, хоч і псих. Може я розказую так, шо не передаю всю картину, але він був добрим мужиком.

02:00 — 04:59

Просто ходив, багато ходив і багато намерзся. Коли дуже змерзав, заходив в підземний перехід біля Міцкевича, там не було вітру і було тепліше. Перед п’ятою вирішив вернутись на вокзал і ше трохи там побути.

05:00 — 07:15

Прийшов на вокзал по п’ятій ранку. Ігора не було. Вмостився на кріслі, дуже хотів спати. Прокинувся, коли людей почали виганяти із залу очікування, шоб прибрати його. Я вже бачив таке раніше в Києві на Південному вокзалі, але там залів очікування два, і людей просять просто перейти з одного в інший, а потім навпаки. А тут тупо сказали вийти.

В залі очікування хоч і було прохолодно, але набагато тепліше, ніж якшо вийти звідти. Коли я вийшов, то дуже змерз. Коли спиш в холоді то ніби нічого не відчуваєш, а потім як тільки прокидаєшся, то починає дуже трясти, ніби поки ти спиш, організм економить на обігріванні самого себе. А я ше й вийшов з сякого-такого тепла на зовсім холодний коридор. Страшно змерз тоді, то було так сумно, бо хвилину перед тим я солодко спав і ні про шо не турбувався, а тепер стояв і клацав зубами в коридорі в компанії інших таких самих ображених бомжів. Потім я помітив, шо багато бомжів чомусь іде в камеру зберігання, і це було розумно, там таке невелике приміщення, і двері закриваються, тому там було трошки тепліше. Пішов за ними, там ми стояли хвилин 40 і чекали, поки зал приберуть.

Коли ми вернулись в зал, то ніяких слідів прибирання я не побачив, шо було суперобразливо. Я сів і знов міцно заснув.

Наступного разу я прокинувся через співучого діда. В залі хтось співав колядку. Я сидів і слухав спросоння, не дуже шось розуміючи. Це було так сюрреалістично, такий гарний спів в такому несподіваному місці. Всю останню ніч навколо був тільки бруд, бідність і сум, і тут цей спів, який дуже від всього цього відрізнявся. Співав старий і дуже акуратний дід. Він мав з собою маленький кошичок з цукерками. В кошик йому кидали копійки. На той час, зранку, на вокзалі вже навіть десь взялось пару дітей, і він дав їм по цукерці. Десь в кінці співу я вирішив витягти телефон і шось записати.



Після цього я знову заснув і проспав десь до 15 по сьомій. Вже мали би ходити маршрутки, можна було їхати додому, Новий рік закінчився і починався сірий обриганий післяноворічний ранок.

На виході з вокзалу я зіткнувся з якимось хлопцем і дівчиною, пройшов повз них, а потім усвідомив, шо в їх очах було вагання і безпорадність, ніби вони хотіли шось мене спитати, але не наважились. Тому я вернувся, зняв навушники, і тут вони заговорили, спитали, чи говорю я англійською. Я сказав, шо a bit, вони дуже зраділи, питали, чи є тут обмін валют, я не знав, запитав в довідці, сказали, що нема, хлопець з дівчиною засмутились. Між собою вони говорили німецькою. Потім запитали, а чим можна доїхати до аеропорту, і чим до центру. Ми ше трошки поговорили, і я пішов.

Кінець. Нормальний був Новий рік. Цікаво, як там зараз Ігор, через два роки.

На фото насправді вокзал в Ковелі — воно просто для ілюстрації.

02 лютого 2017 о 19:05